Дмитро Сидоренко

Кінокритик

  • Стать Чоловік
Рецензії
Екс
Це кіно не про національно-визвольне змагання, хоча пошту й грабують бійці УВО. І не про розтяту ворогами неньку, хоча тут ні совєтів не жаліють (за Голодомор і репресії), ні польську шляхту (за антиукраїнську політику). Це кіно про національну ідею яка часто-густо з'являється в ефірі як альтернативний наратив. І заключається вона у тому, що для щастя українцю не потрібно ані пана, ані отамана, ні царя батюшки. А треба своя хата скраю, хазяйство та місцева громада. І спокій. Саме ця істина лунає у перфектній промові куркуля, що смачно наріза сало, хліб та цибулю й заїдає це все квашеною капустою на очах польського поліцая. "Не треба мені ваших реформ, дайте мені просто спокій, я порядку хочу!" Здається, лише заради цього монологу фільм і знімався. Ну і ще заради галицької говірки з кобітами і курваматями кожні три хвилини. Що з такої філософії виходить можна побачити на прикладі персонажів фільму "Екс", чию долю навряд назвеш бажаною. Бо безглуздою виявляється боротьба, рівно як і стоїцизм та невтручання, якщо нема ладу й гурту. Не могло українське кіно обійтися й без альтернативної історії про походження фрази "Героям слава!", дешевого екшну й роботи з камерою а-ля п'яний Гай Річі. Втім сюжет, не дивлячись на його клапчастість, все ж може претендувати на оригінальність, і за героями подекуди цікаво спостерігати. Загалом - це 6,5/10. Українське кіно розвивається.

Рейтинг

Кінокритиків: 5, Глядачів: 0
Чорний ворон
Незважаючи на стандартні для українського кіно вади, «Чорний ворон» цілком заслуговує на увагу глядача. Так, постановка сцен не завжди вдала. Особливо це стосується фінального бою, який мимоволі нагадав «Маскі-шоу» з їх вічним «побоїщем» у ковбойському салуні. Проте головні актори відіграють свої ролі на достойному рівні, і кіно може зачепити за живе. Допомагає цьому й робота композитора Мілоша Єліча і саундтрек від Океана Ельзи. Це не те кіно, після якого жалкуєш про витрачені гроші. Але й не таке, що поїде на «Оскар». Проте воно важливе, бо поки наші сусіди розповідають про надмірний націоналізм, подібні фільми відкривають очі на ще одну сторінку визвольної боротьби України проти російських окупантів, котрі прийшли ніби захищати, а лишилися керувати. Самопроголошене державне утворення Холодноярської республіки проіснувало три роки з 1919 по 1922. А отаман Чорний ворон воював і того довше. Але в часи Радянського Союзу історія повстанців замовчувалась, як і багато інших визвольних змагань. Колись вони були поховані в архівах КГБ, а нині вкриті рясним покривалом постправди та заперечень. Як сказав головний герой: «Як не ми, то наші діти». Маючи на увазі здобуття незалежності. Те саме можна сказати й про молодий український кінематограф. Як не ми, то наші діти дочекаються того моменту, коли телевізійні продюсери та продакшени навчаться ставити дійсно велике кіно для великих екранів. Але цього не станеться без підтримки глядачів. Повна рецензія за посиланням: https://bit.ly/3aAaMXl

Рейтинг

Кінокритиків: 7.5, Глядачів: 6
Гуцулка Ксеня
Умовно стрічку можна поділити на три складові: романтичну комедію, музичний кліп та, врешті решт, мюзикл. Почнемо з останнього пункту. Мюзикл «Гуцулка Ксеня» видався старомодним, якщо не сказати примітивним. Здебільшого музичні номери тут виконуються не на тлі карпатських декорацій, а на дешевих опереткових підмостках. Та й тексти пісень глибокими не назвеш. Тому часто ловиш себе на думці, що дивишся якісь «Маски-шоу». А це ж було в далеких 90-х. Зате музичні перебивки у фільмі «Гуцулка Ксеня» виконали фрік-кабаре Dakh Daughters. І порівняно з виступами акторів — це небо і земля. Можна по-різному відноситися до творчості Dakh Daughters, я їх фаном точно не назвусь, але якість та гармонічність із зображуваним на екрані присутня. Те ж саме відноситься й до камео групи «ДахаБраха» наприкінці фільму. Ну а сам фільм вийшов доволі передбачуваним, розрахованим на широку аудиторію. Особливо він зайде у невеличких містах. Глядачі, зрощені на телевізійному форматі точно оцінять легкість діалогів та проковтнуть бутафорність багатьох сцен. Повна рецензія за посиланням: https://bit.ly/2upIKNw

Рейтинг

Кінокритиків: 8.333, Глядачів: 6.5
Іловайськ 2014. Батальйон «Донбас»
Стрічка Іловайськ 2014. Батальйон Донбас справляє неочікувано приємне враження. Дебютна робота у великому кіно як режисера, так і сценариста тримає темп, хо і не завжди постановка лишається на рівні, взятому на початку фільму. Варто відзначити і цілком пристойну екшн-складову, незважаючи на невеликий, як для військового кіно, бюджет. Присутній явний перекіс у зображенні саме добровольців Донбасу серед усіх підрозділів, що брали участь в боях за Іловайськ. Проте автори не стільки навішують ярлики та шукають винних, скільки нагадують, що в нас п’ятий рік йде війна. Повна рецензія за посиланням: https://bit.ly/2GcGAUh

Рейтинг

Кінокритиків: 6, Глядачів: 8
Крути 1918
Фільм Крути 1918 вийшов класичним представником молодого українського кіно. Це вже не пуста патріотична агітка на кшталт Червоного від Зази Буадзе, адже автори намагалися змайструвати кіно за сучасними лекалами з декількома сюжетними лініями. В той же час з екрану стирчать вуха театрального декадансу, ідеальним представником якого став недавній Таємний щоденник Симона Петлюри від Олеся Янчука. Мова героїв виключно солов’їна, мат не вживається навіть тоді, коли навколо свистять кулі, а кохання молодих людей закінчується максимум млосними поглядами. Ця вихолощеність та надмірна театралізованість персонажів та діалогів не чіпляє. А бідність відеоряду та бутафорність екшн сцен перетворює зображуване на екрані на фарс. Головне, чого не вистачає фільму Крути 1918 – цільного бачення того, чим він має бути. Якщо це історичне батальне кіно, то де нормальна війна? Якщо шпигунська історія, то замало подробиць хитрих планів наших та ворогів. Якщо ж драма, то чому співчуваєш героям лише один раз – під час виконання гімну? Одним словом, важко зрозуміти, чи фільм намагається підігріти патріотизм публіки, чи, навпаки, лише на нього й розраховує. Повна рецензія за посиланням: https://bit.ly/2sTIAxC

Рейтинг

Кінокритиків: 5, Глядачів: 3.333
Наші котики
Автори називають стрічку неполіткоректною та лікувальною. Насправді, це просто маркетинговий хід, бо з неполіткоректного тут лише жарти про Путіна та ватажків ОРДЛО. А лікувальний ефект сміху триває акурат до фіналу стрічки, де автори все одно повертаються до героїчного драматизму. Трейлер «Наших котиків» не обіцяв нічого хорошого, проте режисер та сценарист Володимир Тихий вселяв надію. Все-таки після «Вавилону’13» він вміє знімати круто про страшні моменти історії України. А його стрічка «Брама» довела, що й до комедії Володимир здатний. В центрі сюжету «Наших котиків» три «зелені» добровольці, котрі потрапляють в АТО. Молодий продавець квітів, якого не поважає батько-військовий, пристаркуватий чоловік зі слабким серцем, і недалекоглядний актор-аматор. Цю браву ватагу цілком логічно закидають на дальній блокпост, що зветься Капустиною, і який ніколи не атакують сепаратисти. А славиться рубіж найкращим в зоні АТО туалетом. Як на зло російський генерал вирішує направити наступний удар саме по Капустині. Тож нашим котикам доведеться протистояти переважаючим силам супротивника, хочуть вони того, чи ні. Допоможе героям вистояти досвідчений доброволець з позивним Тренер, котрий постійно вживає футбольні аналогії. А заважатиме — молода українська журналістка, яка вперше потрапила на передову. З хорошого у фільмі – діалоги, що рясніють дійсно влучними жартами. Взаємодія персонажів нагадує набір сценок якісного комедійного шоу, яких в українському інфопросторі вважайте й немає. З поганого – сумбурність центрального сюжету про намагання добровольців вижити. Наприклад, дивно бачити у фільмі досвідченого Тихого відірваний від решти стрічки початок й деякі інші сцени, що вибиваються як візуально, так і за наповненням. При хронометражі у дві години, фільм би лише виграв, якби на монтажі їх викинули. Але цього не сталося, тому картина почасти виглядає, як попурі групи талановитих студентів, що напхали у твір всі свої ідеї: комп’ютерну графіку, вибухи, слоу-мо, воєнний бойовик і містику (яка органічно виглядала у «Брамі», а от «Нашим котикам» художньої цінності не додає). Окремо слід згадати про комп’ютерну графіку, що за українською традицією вставлена де треба й де не треба. Перша половина фільму нею просто рясніє, але більшість ефектів виглядає примітивно. На дворі 2020-й рік, в Україні є чимало майстрів CGI, тож краще було напирати не на кількість ефектів, а на їхню якість. Фільм «Наші котики» не вийшов неполіткоректною комедією, як заявлялося. Бо навряд для такого звання вистачить жартів про те, що вбитих російських спецназівців закопують у братській могилі під знаком «Іх тут нєт». Та й виставляння сепаратистів і російських журналістів, як придуркуватих наркоманів – це не неполіткоректність, а фарс. Неполіткоректним було б жартувати про владу, але на таке автори не наважилися, президент тут – символ, що мотивує солдат на подвиги. Дісталося хіба що Кучмі та Мінським угодам, всі решта – герої. Тож маємо, насправді, комедію абсурду з гарними діалогами та гегами, але сумбурним сюжетом і надто вже карикатурним зображенням багатьох персонажів. Фільм вартий перегляду, тут є моменти, коли глядачі прискають зо сміху, і є сцени, коли героям аплодують у патріотичному захваті. Зрозуміло, що знімати комедію про діючий конфлікт, який триває на нашій землі й ледь не щодня забирає людські життя, дуже непросто. Володимира Тихого варто похвалити за роботу, Наші котики не тільки смішать та розважають, але й нагадують, що війна триває, і наші хлопці й дівчата все ще на передовій б’ються з ворогом за Україну. Хоч цей фільм забудуть досить швидко, його фінальні титри з документальними кадрами українських воїнів ми забувати не маємо права.

Рейтинг

Кінокритиків: 6.333, Глядачів: 10
Захар Беркут
Захара Беркута позиціонували, як перший український масштабний історичний екшн з голлівудськими акторами. На ділі ж вийшла недорога (на вигляд, не за бюджетом) постановка на тематику карпатських воїнів, котрі протистоять зовсім комічним кочівникам. Можна відзначити круті локації, декорації та непогані костюми. Разом з непоганою роботою оператора й постановника сцен, дивитися на те, що діється на екрані зазвичай приємно. У той же час, бойові сцени - все ще слабке місце українського кіно, їх не вміють ні сучасно ставити, ні знімати. А головна біда - сценарій, який з оповіді Франка перетворився на банальний сценарій фільму класу Б з розряду "нас мало, але ми завзяті". Любов, зрада, героїчна смерть і звитяга - все це надто поверхнево прозоре, сто разів бачене і не змушує переживати за персонажів. А посередній дубляж і діалоги, в які забули вдихнути життя, нівелюють яку не яку гру західних акторів. Тож можна підсумувати, що перед нами перший крок нового українського кінематографа на шляху наших "300 спартанців".

Рейтинг

Кінокритиків: 8.25, Глядачів: 6.5
Захар Беркут
Захара Беркута позиціонували, як перший український масштабний історичний екшн з голлівудськими акторами. На ділі ж вийшла недорога (на вигляд, не за бюджетом) постановка на тематику карпатських воїнів, котрі протистоять зовсім комічним кочівникам. Можна відзначити круті локації, декорації та непогані костюми. Разом з непоганою роботою оператора й постановника сцен, дивитися на те, що діється на екрані зазвичай приємно. У той же час, бойові сцени - все ще слабке місце українського кіно, їх не вміють ні сучасно ставити, ні знімати. А головна біда - сценарій, який з оповіді Франка перетворився на банальний сценарій фільму класу Б з розряду "нас мало, але ми завзяті". Любов, зрада, героїчна смерть і звитяга - все це надто поверхнево прозоре, сто разів бачене і не змушує переживати за персонажів. А посередній дубляж і діалоги, в які забули вдихнути життя, нівелюють яку не яку гру західних акторів. Тож можна підсумувати, що перед нами перший крок нового українського кінематографа на шляху наших "300 спартанців".

Рейтинг

Кінокритиків: 8.25, Глядачів: 6.5
Забуті
За своєю структурою «Забуті» Онищенко найбільше нагадують «Донбас» Лозниці, тим паче обидва автори використовували реальні історії для побудови своїх фільмів. Це свого роду збірка епізодів з життя окупованих територій, що демонструють алогічність та страшну буденність буття під російським чоботом. Простежується і мізантропія автора до персонажів, які призвичаїлися. Від терористів на блокпостах та вчителя російської мови до скореного населення і українських СБУшників. І таке, здається, обов’язкове для картин про війну на сході комічне зображення російських фейкових новин. Ніхто з другорядних персонажів не викликає позитивних почуттів у глядача. Симпатія ж відчувається лише до головних героїв. Їхня історія кохання намагається зіткати стрічку в єдине полотно. Намагається, але не виходить. Бо мотивація персонажів не завжди зрозуміла, їх вчинки часто алогічні, і це ніяк не пояснюється. Весь час ловиш себе на думці, що тобі чогось не показали, не договорили. Повна рецензія за посиланням: https://bit.ly/352Q5Tp

Рейтинг

Кінокритиків: 8.333, Глядачів: 6
Май далеко – май добре
Головний герой стрічки - молодий німець Мішель - мріє жити на природі серед карпатських полонин, бо йому набридло бюргерське життя. «Я цілий день за комп'ютером в офісі. Там лише робота, робота, робота. Там усі сумні», - пояснює хлопець. В Україні ж, де він проводить все більше часу, його приваблює життя фермера. Особливо Мішелю подобається розводити буйволів. Мати хижу, сарай, худобу, пасовище, люблячу дружину та дітей – ось і все, про що мріє хлопчина. От тільки не так просто вмовити німкеню переїхати в гірське селище в Україні. А місцеві дівчата, розглядають Мішеля лише як свій квиток на виїзд з Батьківщини. Зняла стрічку Ганна Ярошевич, українська режисерка, котра була частиною творчого об’єднання «Вавилон’13». Ця картина, що носила робочу назву «Мішель», стала її повнометражним дебютом. Вийшло доволі миле кіно, що розповідає історію протилежну тим, до яких ми всі звикли. Коли молодь не втікає з українського села в Європу, а, навпаки, чимдуж бажає оселитися поближче до природи й подалі від цивілізації. Чим далі - тим краще. Оптиміста Мішеля не лякає ні брак досвіду по догляду за тваринами, ні брудна робота фермера, ні відсутність доріг та інфраструктури, ні місцеві робітники-п’яниці. Адже коли ти відчуваєш, що це твоє, то радієш мов дитина – без умов. Це світле позитивне кіно, герою якого хочеться зичити лише удачі, бо не кожен здатен йти за своєю мрією так відчайдушно, як це робить Мішель.

Рейтинг

Кінокритиків: 7.5, Глядачів: 0
Сіль з Бонневілю
Певно у кожного в дитинстві серед рідні чи знайомих були гаражні завсідники. У важкі часи, коли володіти «Жигулі» вважалося неабияким рівнем достатку, чоловіки часто-густо проводили увесь вільний час в гаражі, під машиною. Здається, їздили вони менше, ніж ремонтували та рихтували витвори радянського автопрому. А можливо просто втікали від буденного життя у окремий світ гаражних кооперативів. Виключно чоловічий, що нині вважається недоречним з огляду на мейнстрімну емансипацію. Сьогодні автомобіль вже не розкіш, і піднявши капот, мало що можна зробити без дорогого обладнання. Проте документалка «Сіль з Бонневілю» запрошує глядачів назад у світ напівтемних майстерень та вимащених мастилом рук. Головні герої, Назар і Максим, увесь вільний час проводять у маленькому гаражі на Святошині в Києві. Гроші та сили йдуть на переоснащення старенького Іж-49. А все тому, що після перегляду фільму Роджера Дональдсона «Найпрудкіший Індіан» хлопці загорілись ідеєю зробити найшвидший у світі байк. Щоб побити світовий рекорд, їм не просто треба перезібрати наново мотоцикл 1951-го року випуску, але й дістатися з ним до Америки. Адже саме там, на дні величезного висохлого солоного озера Бонневіль у штаті ЮТА пролягає найвідоміша траса для встановлення рекордів зі швидкості. Зняв стрічку Семен Мозговий, що вже брав приз за найкращий документальний фільм на Docudays UA два роки назад з «Історією зимового саду». Новий твір Семена – на порядок масштабніший і виглядає ледь не пригодницьким кіно. Його героям співпереживаєш по-справжньому, дуже хочеться, аби в них все вийшло. Тим паче, коли навіть товариші не вірять в їхній успіх. «Сіль з Бонневілю» виглядає раритетним кіно штучного виробництва, як і мотоцикл, що його зібрали герої. Це кіно про те, як рекорди ставлять звичайні люди. Не потрібно бути відомим спортсменом, достатньо впертості та наполегливості. А видатного результату можна досягти в будь-якій сфері, не обов’язково у вищій лізі, бо кожен сам встановлює власний максимум сподівань. На спідометрі Іж-49 максимальна позначка 160 км, тож є до чого прагнути.

Рейтинг

Кінокритиків: 9, Глядачів: 0
Казка про Коника
Це документалка, присвячена волонтерам на Донбасі. Її головний герой – колоритний монах у миру і художник Анатолій Лютюк. Він керує українським культурним центром в Талліні, але справою його життя в останні роки стало волонтерство, для чого чоловік регулярно відвідує Донбас. Взагалі, знайти цікавого персонажа – половина успіху будь-якої документалістики. І пан Лютюк якраз з таких. Він живе у старовинній кам’яній вежі середмістя Таллінна і поширює українську культуру в Естонії. Перш за все, звісно, мова про церковну службу українською. Але окрім цього, він ще й виготовляє власні книги за старовинною технологією, навіть папір для них робить сам. І у своїй гуманітарній місії за підтримки МЗС Естонії він не тільки привозить продуктові набори, спортінвентар, медичне обладнання у постраждалі райони. Він також збирає історії про взаємодію людей і тварин на фронті. Добрі історії. Когось собака врятувала від міни, десь коти сповіщали про артобстріл до того, як було чутно свист мін, а хтось зайця приручив і поселив у БМП. Здавалося б, ну навіщо воно треба Анатолію? Адже більшість тих, кому він допомагає, швидко бере продукти/гроші і вшивається, їм не до казочок про звірів. Проте герой, немолодий вже чоловік, знаходить в собі сили знову й знову долати тисячі кілометрів, тримаючи в руках дерев’яного коника, що став символом добрих справ для нього, і героєм його нової книги про добрі оповідки з недоброї зони бойових дій.

Рейтинг

Кінокритиків: 6.5, Глядачів: 0