Рецензія

Не бійтеся жанру документального кіно, бо його герої не гірше, а іноді навіть краще за вигаданих Кайдашів відображають українців. Сотні тисяч наших співгромадян, котрі застрягли десь напівдорозі переходу від соціалізму до капіталізму, від авторитаризму до демократії. З одного боку, це радянська «обязаловка» участі в колективній художній самодіяльності, коли не хочеш, але треба. На використання хору на всіляких спартакіадах без сліз не глянеш. З іншого боку – ці люди дійсно співають від душі і явно віддаються своїй справі, як у співі, так і догляді за комунальними тепломережами. Здавалося б, як можна цілу годину цікаво показувати співучих комунальників. Проте режисерка Надія Парфан зуміла передати їхню історію з відчутною любов’ю, а оператори Дмитро Бурко і Василь Гошовський майстерно поміщають глядача в центр подій. Тут є вдосталь звичних нам побутових сцен, а також розваг - співів та спорту, саспенсу – страшних підвалів та бойлерних. А з початком опалювального сезону на перший план виходить конфлікт і драма, коли телефони обривають невдоволені холодними батареями та гарячими платіжками мешканці. Фільм «Співає ІФТКЕ» вийшов настільки пронизливим, що я двічі ледь на заплакав, поки герої стрічки боролися зі зношеною інфраструктурою теплокомунікацій та вдавалися до відмираючих традицій профсоюзних активностей. Хоча посміхався частіше. І навіть підспівував.

Дуже тепле кіно!

Рецензія