Рецензія

Фільм «Снайпер. Білий Ворон» вийшов класним екшном про війну з росіянами без сповзання в ура-патріотизм. Хоча автори й дуже прямолінійно поставилися до другорядних персонажів. Якщо Тарас – то відмінник, а Іван – то хуліган. Якщо журналістка місцевої преси – точно стерво, яка розмовляє російською. Микола Воронін стає Вороненком, щоб уже точно українське коріння, а Сєрим може бути тільки російський боєць. Звичайно, фільму не вистачає масштабу. В наших реаліях при бюджеті у 30 млн грн не варто сподіватися на батальні сцени війни. Стрічку склали з декількох епізодичних тактичних завдань, які не дають відчуття величі постатей снайперів, що протистоять один одному. Іноді задумки авторів виглядають надто натягнутими й неправдоподібними. Віри в справжність армії на екрані не додає й майже повна відсутність матюків. Після затягнутого вступу про екологічне мирне життя Миколи фільм, нарешті, набирає обертів. За непоганими сценами тренувань слідує родзинка – бойові виходи героя. Тут, все як в канонічних фільмах про снайперів – тихі операції, ефектне маскування, втрати побратимів і двобій з безжальним снайпером армії супротивника. Все що стосується снайпінгу зроблено на вищому рівні, військовий консультант на майданчику не підкачав. Виглядає фільм прекрасно, як завдяки оператору, так і хорошим візуальним ефектам. Картину виходу бійців з вранішнього туману варто повісити в рамці. Ефектну стрічку Мар’яна Бушана точно варто подивитися для підтримки духу супротиву та гордості за українських захисників. Стрічка нагадує, що війна триває вже дев’ятий рік, і від неї не вийде просто відвернутися й забути, рано чи пізно вона торкнеться кожного, від пацифіста та відлюдника, до хулігана-старшокласника, і потрібно буде зробити вибір, на чиєму ти боці, і як ти сприяєш перемозі. Так, як зробили свій вибір виконавець головної ролі Павло Алдошин та інші члени знімальної групи, котрі пішли добровольцями на війну.

Рецензія

Ярослав Підгора-Гвяздовський Простота сюжету допомогла режисеру Мар’яну Бушану дати глядачеві меседж. Без земле- і руками- — трусу. Без переконування з піною на губах. Він не кидає в очі державні символи (кілька). Не заливає у вуха литаври музичних хітів (під акустичну гітару). Не ліпить із героя крутого Рембо в Афганістані (хоча чому б і ні?). І не робить із героя жертву, як Воллеса (вже було). Так, іде на ви, як сили спеціальних операцій, але скромно — тихо прийшов, тихо пішов. По-розвідницькому. Втім Бушан безкомпромісно стверджує, що бувають граничні випадки, коли світ треба сприймати чорно-білим, однозначно обираючи, з ким ти, інакше тебе просто не буде. Бо Ґолда Меїр колись мудро підмітила, і після Бучі й Маріуполя це звучить дуже знайомо: «Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими, а це залишає не надто багато простору для компромісу».

а как посмотреть его тут?

Класно