Це кіно не про національно-визвольне змагання, хоча пошту й грабують бійці УВО. І не про розтяту ворогами неньку, хоча тут ні совєтів не жаліють (за Голодомор і репресії), ні польську шляхту (за антиукраїнську політику). Це кіно про національну ідею яка часто-густо з'являється в ефірі як альтернативний наратив. І заключається вона у тому, що для щастя українцю не потрібно ані пана, ані отамана, ні царя батюшки. А треба своя хата скраю, хазяйство та місцева громада. І спокій. Саме ця істина лунає у перфектній промові куркуля, що смачно наріза сало, хліб та цибулю й заїдає це все квашеною капустою на очах польського поліцая. "Не треба мені ваших реформ, дайте мені просто спокій, я порядку хочу!" Здається, лише заради цього монологу фільм і знімався. Ну і ще заради галицької говірки з кобітами і курваматями кожні три хвилини. Що з такої філософії виходить можна побачити на прикладі персонажів фільму "Екс", чию долю навряд назвеш бажаною. Бо безглуздою виявляється боротьба, рівно як і стоїцизм та невтручання, якщо нема ладу й гурту. Не могло українське кіно обійтися й без альтернативної історії про походження фрази "Героям слава!", дешевого екшну й роботи з камерою а-ля п'яний Гай Річі. Втім сюжет, не дивлячись на його клапчастість, все ж може претендувати на оригінальність, і за героями подекуди цікаво спостерігати. Загалом - це 6,5/10. Українське кіно розвивається.

Незважаючи на стандартні для українського кіно вади, «Чорний ворон» цілком заслуговує на увагу глядача. Так, постановка сцен не завжди вдала. Особливо це стосується фінального бою, який мимоволі нагадав «Маскі-шоу» з їх вічним «побоїщем» у ковбойському салуні. Проте головні актори відіграють свої ролі на достойному рівні, і кіно може зачепити за живе. Допомагає цьому й робота композитора Мілоша Єліча і саундтрек від Океана Ельзи. Це не те кіно, після якого жалкуєш про витрачені гроші. Але й не таке, що поїде на «Оскар». Проте воно важливе, бо поки наші сусіди розповідають про надмірний націоналізм, подібні фільми відкривають очі на ще одну сторінку визвольної боротьби України проти російських окупантів, котрі прийшли ніби захищати, а лишилися керувати. Самопроголошене державне утворення Холодноярської республіки проіснувало три роки з 1919 по 1922. А отаман Чорний ворон воював і того довше. Але в часи Радянського Союзу історія повстанців замовчувалась, як і багато інших визвольних змагань. Колись вони були поховані в архівах КГБ, а нині вкриті рясним покривалом постправди та заперечень. Як сказав головний герой: «Як не ми, то наші діти». Маючи на увазі здобуття незалежності. Те саме можна сказати й про молодий український кінематограф. Як не ми, то наші діти дочекаються того моменту, коли телевізійні продюсери та продакшени навчаться ставити дійсно велике кіно для великих екранів. Але цього не станеться без підтримки глядачів. Повна рецензія за посиланням: https://bit.ly/3aAaMXl

Умовно стрічку можна поділити на три складові: романтичну комедію, музичний кліп та, врешті решт, мюзикл. Почнемо з останнього пункту. Мюзикл «Гуцулка Ксеня» видався старомодним, якщо не сказати примітивним. Здебільшого музичні номери тут виконуються не на тлі карпатських декорацій, а на дешевих опереткових підмостках. Та й тексти пісень глибокими не назвеш. Тому часто ловиш себе на думці, що дивишся якісь «Маски-шоу». А це ж було в далеких 90-х. Зате музичні перебивки у фільмі «Гуцулка Ксеня» виконали фрік-кабаре Dakh Daughters. І порівняно з виступами акторів — це небо і земля. Можна по-різному відноситися до творчості Dakh Daughters, я їх фаном точно не назвусь, але якість та гармонічність із зображуваним на екрані присутня. Те ж саме відноситься й до камео групи «ДахаБраха» наприкінці фільму. Ну а сам фільм вийшов доволі передбачуваним, розрахованим на широку аудиторію. Особливо він зайде у невеличких містах. Глядачі, зрощені на телевізійному форматі точно оцінять легкість діалогів та проковтнуть бутафорність багатьох сцен. Повна рецензія за посиланням: https://bit.ly/2upIKNw

Стрічка Іловайськ 2014. Батальйон Донбас справляє неочікувано приємне враження. Дебютна робота у великому кіно як режисера, так і сценариста тримає темп, хо і не завжди постановка лишається на рівні, взятому на початку фільму. Варто відзначити і цілком пристойну екшн-складову, незважаючи на невеликий, як для військового кіно, бюджет. Присутній явний перекіс у зображенні саме добровольців Донбасу серед усіх підрозділів, що брали участь в боях за Іловайськ. Проте автори не стільки навішують ярлики та шукають винних, скільки нагадують, що в нас п’ятий рік йде війна. Повна рецензія за посиланням: https://bit.ly/2GcGAUh

Фільм Крути 1918 вийшов класичним представником молодого українського кіно. Це вже не пуста патріотична агітка на кшталт Червоного від Зази Буадзе, адже автори намагалися змайструвати кіно за сучасними лекалами з декількома сюжетними лініями. В той же час з екрану стирчать вуха театрального декадансу, ідеальним представником якого став недавній Таємний щоденник Симона Петлюри від Олеся Янчука. Мова героїв виключно солов’їна, мат не вживається навіть тоді, коли навколо свистять кулі, а кохання молодих людей закінчується максимум млосними поглядами. Ця вихолощеність та надмірна театралізованість персонажів та діалогів не чіпляє. А бідність відеоряду та бутафорність екшн сцен перетворює зображуване на екрані на фарс. Головне, чого не вистачає фільму Крути 1918 – цільного бачення того, чим він має бути. Якщо це історичне батальне кіно, то де нормальна війна? Якщо шпигунська історія, то замало подробиць хитрих планів наших та ворогів. Якщо ж драма, то чому співчуваєш героям лише один раз – під час виконання гімну? Одним словом, важко зрозуміти, чи фільм намагається підігріти патріотизм публіки, чи, навпаки, лише на нього й розраховує. Повна рецензія за посиланням: https://bit.ly/2sTIAxC

Автори називають стрічку неполіткоректною та лікувальною. Насправді, це просто маркетинговий хід, бо з неполіткоректного тут лише жарти про Путіна та ватажків ОРДЛО. А лікувальний ефект сміху триває акурат до фіналу стрічки, де автори все одно повертаються до героїчного драматизму. Трейлер «Наших котиків» не обіцяв нічого хорошого, проте режисер та сценарист Володимир Тихий вселяв надію. Все-таки після «Вавилону’13» він вміє знімати круто про страшні моменти історії України. А його стрічка «Брама» довела, що й до комедії Володимир здатний. В центрі сюжету «Наших котиків» три «зелені» добровольці, котрі потрапляють в АТО. Молодий продавець квітів, якого не поважає батько-військовий, пристаркуватий чоловік зі слабким серцем, і недалекоглядний актор-аматор. Цю браву ватагу цілком логічно закидають на дальній блокпост, що зветься Капустиною, і який ніколи не атакують сепаратисти. А славиться рубіж найкращим в зоні АТО туалетом. Як на зло російський генерал вирішує направити наступний удар саме по Капустині. Тож нашим котикам доведеться протистояти переважаючим силам супротивника, хочуть вони того, чи ні. Допоможе героям вистояти досвідчений доброволець з позивним Тренер, котрий постійно вживає футбольні аналогії. А заважатиме — молода українська журналістка, яка вперше потрапила на передову. З хорошого у фільмі – діалоги, що рясніють дійсно влучними жартами. Взаємодія персонажів нагадує набір сценок якісного комедійного шоу, яких в українському інфопросторі вважайте й немає. З поганого – сумбурність центрального сюжету про намагання добровольців вижити. Наприклад, дивно бачити у фільмі досвідченого Тихого відірваний від решти стрічки початок й деякі інші сцени, що вибиваються як візуально, так і за наповненням. При хронометражі у дві години, фільм би лише виграв, якби на монтажі їх викинули. Але цього не сталося, тому картина почасти виглядає, як попурі групи талановитих студентів, що напхали у твір всі свої ідеї: комп’ютерну графіку, вибухи, слоу-мо, воєнний бойовик і містику (яка органічно виглядала у «Брамі», а от «Нашим котикам» художньої цінності не додає). Окремо слід згадати про комп’ютерну графіку, що за українською традицією вставлена де треба й де не треба. Перша половина фільму нею просто рясніє, але більшість ефектів виглядає примітивно. На дворі 2020-й рік, в Україні є чимало майстрів CGI, тож краще було напирати не на кількість ефектів, а на їхню якість. Фільм «Наші котики» не вийшов неполіткоректною комедією, як заявлялося. Бо навряд для такого звання вистачить жартів про те, що вбитих російських спецназівців закопують у братській могилі під знаком «Іх тут нєт». Та й виставляння сепаратистів і російських журналістів, як придуркуватих наркоманів – це не неполіткоректність, а фарс. Неполіткоректним було б жартувати про владу, але на таке автори не наважилися, президент тут – символ, що мотивує солдат на подвиги. Дісталося хіба що Кучмі та Мінським угодам, всі решта – герої. Тож маємо, насправді, комедію абсурду з гарними діалогами та гегами, але сумбурним сюжетом і надто вже карикатурним зображенням багатьох персонажів. Фільм вартий перегляду, тут є моменти, коли глядачі прискають зо сміху, і є сцени, коли героям аплодують у патріотичному захваті. Зрозуміло, що знімати комедію про діючий конфлікт, який триває на нашій землі й ледь не щодня забирає людські життя, дуже непросто. Володимира Тихого варто похвалити за роботу, Наші котики не тільки смішать та розважають, але й нагадують, що війна триває, і наші хлопці й дівчата все ще на передовій б’ються з ворогом за Україну. Хоч цей фільм забудуть досить швидко, його фінальні титри з документальними кадрами українських воїнів ми забувати не маємо права.

Захара Беркута позиціонували, як перший український масштабний історичний екшн з голлівудськими акторами. На ділі ж вийшла недорога (на вигляд, не за бюджетом) постановка на тематику карпатських воїнів, котрі протистоять зовсім комічним кочівникам. Можна відзначити круті локації, декорації та непогані костюми. Разом з непоганою роботою оператора й постановника сцен, дивитися на те, що діється на екрані зазвичай приємно. У той же час, бойові сцени - все ще слабке місце українського кіно, їх не вміють ні сучасно ставити, ні знімати. А головна біда - сценарій, який з оповіді Франка перетворився на банальний сценарій фільму класу Б з розряду "нас мало, але ми завзяті". Любов, зрада, героїчна смерть і звитяга - все це надто поверхнево прозоре, сто разів бачене і не змушує переживати за персонажів. А посередній дубляж і діалоги, в які забули вдихнути життя, нівелюють яку не яку гру західних акторів. Тож можна підсумувати, що перед нами перший крок нового українського кінематографа на шляху наших "300 спартанців".

Захара Беркута позиціонували, як перший український масштабний історичний екшн з голлівудськими акторами. На ділі ж вийшла недорога (на вигляд, не за бюджетом) постановка на тематику карпатських воїнів, котрі протистоять зовсім комічним кочівникам. Можна відзначити круті локації, декорації та непогані костюми. Разом з непоганою роботою оператора й постановника сцен, дивитися на те, що діється на екрані зазвичай приємно. У той же час, бойові сцени - все ще слабке місце українського кіно, їх не вміють ні сучасно ставити, ні знімати. А головна біда - сценарій, який з оповіді Франка перетворився на банальний сценарій фільму класу Б з розряду "нас мало, але ми завзяті". Любов, зрада, героїчна смерть і звитяга - все це надто поверхнево прозоре, сто разів бачене і не змушує переживати за персонажів. А посередній дубляж і діалоги, в які забули вдихнути життя, нівелюють яку не яку гру західних акторів. Тож можна підсумувати, що перед нами перший крок нового українського кінематографа на шляху наших "300 спартанців".

За своєю структурою «Забуті» Онищенко найбільше нагадують «Донбас» Лозниці, тим паче обидва автори використовували реальні історії для побудови своїх фільмів. Це свого роду збірка епізодів з життя окупованих територій, що демонструють алогічність та страшну буденність буття під російським чоботом. Простежується і мізантропія автора до персонажів, які призвичаїлися. Від терористів на блокпостах та вчителя російської мови до скореного населення і українських СБУшників. І таке, здається, обов’язкове для картин про війну на сході комічне зображення російських фейкових новин. Ніхто з другорядних персонажів не викликає позитивних почуттів у глядача. Симпатія ж відчувається лише до головних героїв. Їхня історія кохання намагається зіткати стрічку в єдине полотно. Намагається, але не виходить. Бо мотивація персонажів не завжди зрозуміла, їх вчинки часто алогічні, і це ніяк не пояснюється. Весь час ловиш себе на думці, що тобі чогось не показали, не договорили. Повна рецензія за посиланням: https://bit.ly/352Q5Tp

Головний герой стрічки - молодий німець Мішель - мріє жити на природі серед карпатських полонин, бо йому набридло бюргерське життя. «Я цілий день за комп'ютером в офісі. Там лише робота, робота, робота. Там усі сумні», - пояснює хлопець. В Україні ж, де він проводить все більше часу, його приваблює життя фермера. Особливо Мішелю подобається розводити буйволів. Мати хижу, сарай, худобу, пасовище, люблячу дружину та дітей – ось і все, про що мріє хлопчина. От тільки не так просто вмовити німкеню переїхати в гірське селище в Україні. А місцеві дівчата, розглядають Мішеля лише як свій квиток на виїзд з Батьківщини. Зняла стрічку Ганна Ярошевич, українська режисерка, котра була частиною творчого об’єднання «Вавилон’13». Ця картина, що носила робочу назву «Мішель», стала її повнометражним дебютом. Вийшло доволі миле кіно, що розповідає історію протилежну тим, до яких ми всі звикли. Коли молодь не втікає з українського села в Європу, а, навпаки, чимдуж бажає оселитися поближче до природи й подалі від цивілізації. Чим далі - тим краще. Оптиміста Мішеля не лякає ні брак досвіду по догляду за тваринами, ні брудна робота фермера, ні відсутність доріг та інфраструктури, ні місцеві робітники-п’яниці. Адже коли ти відчуваєш, що це твоє, то радієш мов дитина – без умов. Це світле позитивне кіно, герою якого хочеться зичити лише удачі, бо не кожен здатен йти за своєю мрією так відчайдушно, як це робить Мішель.

Певно у кожного в дитинстві серед рідні чи знайомих були гаражні завсідники. У важкі часи, коли володіти «Жигулі» вважалося неабияким рівнем достатку, чоловіки часто-густо проводили увесь вільний час в гаражі, під машиною. Здається, їздили вони менше, ніж ремонтували та рихтували витвори радянського автопрому. А можливо просто втікали від буденного життя у окремий світ гаражних кооперативів. Виключно чоловічий, що нині вважається недоречним з огляду на мейнстрімну емансипацію. Сьогодні автомобіль вже не розкіш, і піднявши капот, мало що можна зробити без дорогого обладнання. Проте документалка «Сіль з Бонневілю» запрошує глядачів назад у світ напівтемних майстерень та вимащених мастилом рук. Головні герої, Назар і Максим, увесь вільний час проводять у маленькому гаражі на Святошині в Києві. Гроші та сили йдуть на переоснащення старенького Іж-49. А все тому, що після перегляду фільму Роджера Дональдсона «Найпрудкіший Індіан» хлопці загорілись ідеєю зробити найшвидший у світі байк. Щоб побити світовий рекорд, їм не просто треба перезібрати наново мотоцикл 1951-го року випуску, але й дістатися з ним до Америки. Адже саме там, на дні величезного висохлого солоного озера Бонневіль у штаті ЮТА пролягає найвідоміша траса для встановлення рекордів зі швидкості. Зняв стрічку Семен Мозговий, що вже брав приз за найкращий документальний фільм на Docudays UA два роки назад з «Історією зимового саду». Новий твір Семена – на порядок масштабніший і виглядає ледь не пригодницьким кіно. Його героям співпереживаєш по-справжньому, дуже хочеться, аби в них все вийшло. Тим паче, коли навіть товариші не вірять в їхній успіх. «Сіль з Бонневілю» виглядає раритетним кіно штучного виробництва, як і мотоцикл, що його зібрали герої. Це кіно про те, як рекорди ставлять звичайні люди. Не потрібно бути відомим спортсменом, достатньо впертості та наполегливості. А видатного результату можна досягти в будь-якій сфері, не обов’язково у вищій лізі, бо кожен сам встановлює власний максимум сподівань. На спідометрі Іж-49 максимальна позначка 160 км, тож є до чого прагнути.

Це документалка, присвячена волонтерам на Донбасі. Її головний герой – колоритний монах у миру і художник Анатолій Лютюк. Він керує українським культурним центром в Талліні, але справою його життя в останні роки стало волонтерство, для чого чоловік регулярно відвідує Донбас. Взагалі, знайти цікавого персонажа – половина успіху будь-якої документалістики. І пан Лютюк якраз з таких. Він живе у старовинній кам’яній вежі середмістя Таллінна і поширює українську культуру в Естонії. Перш за все, звісно, мова про церковну службу українською. Але окрім цього, він ще й виготовляє власні книги за старовинною технологією, навіть папір для них робить сам. І у своїй гуманітарній місії за підтримки МЗС Естонії він не тільки привозить продуктові набори, спортінвентар, медичне обладнання у постраждалі райони. Він також збирає історії про взаємодію людей і тварин на фронті. Добрі історії. Когось собака врятувала від міни, десь коти сповіщали про артобстріл до того, як було чутно свист мін, а хтось зайця приручив і поселив у БМП. Здавалося б, ну навіщо воно треба Анатолію? Адже більшість тих, кому він допомагає, швидко бере продукти/гроші і вшивається, їм не до казочок про звірів. Проте герой, немолодий вже чоловік, знаходить в собі сили знову й знову долати тисячі кілометрів, тримаючи в руках дерев’яного коника, що став символом добрих справ для нього, і героєм його нової книги про добрі оповідки з недоброї зони бойових дій.

Не бійтеся жанру документального кіно, бо його герої не гірше, а іноді навіть краще за вигаданих Кайдашів відображають українців. Сотні тисяч наших співгромадян, котрі застрягли десь напівдорозі переходу від соціалізму до капіталізму, від авторитаризму до демократії. З одного боку, це радянська «обязаловка» участі в колективній художній самодіяльності, коли не хочеш, але треба. На використання хору на всіляких спартакіадах без сліз не глянеш. З іншого боку – ці люди дійсно співають від душі і явно віддаються своїй справі, як у співі, так і догляді за комунальними тепломережами. Здавалося б, як можна цілу годину цікаво показувати співучих комунальників. Проте режисерка Надія Парфан зуміла передати їхню історію з відчутною любов’ю, а оператори Дмитро Бурко і Василь Гошовський майстерно поміщають глядача в центр подій. Тут є вдосталь звичних нам побутових сцен, а також розваг - співів та спорту, саспенсу – страшних підвалів та бойлерних. А з початком опалювального сезону на перший план виходить конфлікт і драма, коли телефони обривають невдоволені холодними батареями та гарячими платіжками мешканці. Фільм «Співає ІФТКЕ» вийшов настільки пронизливим, що я двічі ледь на заплакав, поки герої стрічки боролися зі зношеною інфраструктурою теплокомунікацій та вдавалися до відмираючих традицій профсоюзних активностей. Хоча посміхався частіше. І навіть підспівував.

Автор проїхав Україною від Одеси і Горішніх Плавнів до Києва та Львова. Поспілкувався з місцевими господарями балконів, архітекторами, істориками, антропологами, щоб зрозуміти відношення українців до цієї архітектурної форми. У стрічки крутий відеоряд, я постійно натискав паузу, щоб розгледіти всі ті балкони, балкончики та балконищі. А от музичний супровід не сподобався. Та й розповіді героїв почасти плутані. Проте фільм точно прийдеться до душі тим, хто цікавиться архітектурою, урбаністикою, соціальним середовищем міста. Найбільш вразили історії про те, як архітектори вже на стадії проєктування боролися проти можливого засклення балконів у 70-х роках і в наш час. Програли і тоді, і зараз. Бо ніщо не зупинить людину, котра невдоволена умовами власного життя.

Ми застаємо головного героя, Яна Головіна, невдовзі після смерті батька. Блукаючи рідними дворами поміж панельних багатоповерхівок, він раз за разом поринає у спогади про похорон і в той же час розмірковує про майбутнє. Хлопчина збирається з силами, щоб відправитися закордон. Назавжди. Лишилося тільки попрощатися з сестрою. «Прощавай, Головін» вийшла цікавою історією про спробу поїхати і спробу лишитися. Це драма про те, як зміна звичного середовища може бути хоробрим вчинком мрійника чи втечею боягуза. А може й просто безвихіддю. Відеоряд інколи виглядає занадто аматорським, а текст – по-підлітковому пафосним, проте потенціал є, що підтверджує активне фестивальне життя фільму.

Фільм скомпоновано з чотирьох новел, події яких відбуваються на Сході протягом 2015 року. Місце дії визначає загальне емоційне забарвлення. Кожна з новел розкриває неприємні сторони життя регіону під час гібридної війни. Це й п’яні директори шкіл, що намагаються жити за принципом “і нашим, і вашим”, і школярки, які зустрічаються з військовослужбовцями як єдиними платоспроможними чоловіками регіону, і проросійські бойовики, котрі беруть у полон українок, аби ґвалтувати та знущатися. Це не перша стрічка про жахи війни, за останні роки ми їх побачили чимало. Але саме Ворожбит вдалося так майстерно показати нелюдські випробування, які випали на долю України, що і дивитися страшно, і відвернутися не можеш.

Фемінізм – глобальний тренд. Рано чи пізно і церква скаже, що Єву створили одночасно з Адамом. Та поки мусимо займатися позитивною дискримінацією і «підсвічувати» роль жінок. Один з прикладів - премія Women in Arts, як спосіб нагадати, що роль жінки в культурі – не лише бути музою чи служницею митця. Вона й сама може творити. Надія Парфан зафільмувала колективний портрет семи переможниць Women in Arts 2021, який називається «Жінки, що грають в ігри». Письменниця Софія Андрухович, редакторка розділу культури Віра Балдинюк, диригентка Оксана Линів, художниця Аліна Клейтман, культурна менеджерка Юлія Федів, театральна режисерка Тамара Трунова і кінорежисерка Ірина Цілик розповідають про ігри, в які вони грали в дитинстві, і в які грають зараз. А насправді розповідають про себе.

Режисерка характеризує сюжет коротко: «кохання під час пи***ця». А я б сказав, що це класична, ба навіть буденна історія нещасливого кохання несформованих особистостей. Коли у вир почуттів затягує людей, які навіть з собою справитися не можуть, добром це не закінчується. Зважаючи на всі проблеми та незгоди, бекграунд і моральні травми, щасливого кінця в цих відносинах не може бути апріорі. І це усвідомлюють навіть герої у виконанні чудових Андрія Джурдж-Сілецького та Даші Плахтій. Проте, розуміючи наслідки, вони все одно не можуть зупинитися, немов вперше скуштувавши кохання на смак. Щоб кіно не перетворилося на побутову драму, нам пропонують сюжетні гілки про браконьєрів, повістку в армію, еміграцію тощо. Але головними все одно лишаються уривчасті діалоги і непевні погляди героїв, котрі покохали і не знають, що з цим коханням робити. Якщо ви теж пропустили «Стрімголов», можу поділитися знижкою на перегляд. Воно того варте хоча б заради класних акторів і чуттєвого переспіву Тичини від Мар'яни Клочко.

Стрічка присвячена подіям в Донецькому аеропорту на початку російського вторгнення на Донбас. Українські бійці захищали термінал цілих 242 дні, ставши символом незламності українського духу, за що і отримали прізвисько Кіборги. Фільм з перших кадрів кидає персонажів у бій на так званій «дорозі життя», що відділяла аеропорт від найближчого опорного пункту українського війська. А глядачів з перших хвилин кидає в піт, бо рівень співпереживання хлопцям такий, що важко стримати сльози. Бюджету у 48 млн грн, звичайно, не вистачило на блокбастер про війну, хоча автори навіть танки використали. Проте кіно все одно звелося до перестрілок в коридорах аеропорту і перемовин у хвилини тиші. Перемовин не з ворогом, а захисників аеропорту між собою. Адже кіборги на екрані переймаються боями з сепаратистами менше, аніж суперечками поміж собою про те, хто більше любить неньку. Нам демонструють, що Україну захищають зовсім різні люди, від молодого Мажора, до бувалого Діда. Тому більша частина фільму присвячена їх мотивації бути на передовій. Сьогодні ж це виглядає алюзією на баталії українців на будь-яку тему, від президентських виборів, до правил паркування. Єдина різниця в тому, що Кіборгам все ж вдається за суперечками не забувати про спільну мету і боротися за неї. А от решті співгромадян це рідко до снаги. Фільм «Кіборги» втримався на межі ура-патріотичної пропаганди, містить доволі якісний екшн, якого так бракує у вітчизняному кіно, і досі чіпляє за живе, хоча від показаних подій минуло багато часу. Що ще потрібно, аби нагадати, що сваритися між собою зарано, коли ворог досі на нашій землі.

Хороший сценарний задум страждає від синдрому "малого бюджету", себто телевізійної якості постановки. Незважаючи на окремі цікаві ідеї, діалоги загалом слабкі. Ще слабша гра акторів, яку до того ж псує абсолютно пустий дубляж українською мовою реплік німців та євреїв.

Стрічку зняли два хлопці - Ангел Ангелов та Діма Громов - руфери, дігери, урбаністичні дослідники та просто адреналінові наркомани, як їх часто називають в народі. Це вони залазили на зірку будинку на Хрещатику, на верхівку Північного мосту по вантам, на "Дугу" в Чорнобильській зоні відчуження. Тепер же хлопці пробралися на Байконур, і зняли про це повнометражну стрічку. Нагадаю, космодром Байконур – найбільший космодром у світі, кожна третя ракета стартує звідти. Це військовий об’єкт, що належить на правах оренди Російській Федерації. За незаконне перебування там можна отримати до 20 років ув’язнення. Хлопці пробралися на територію якраз в дні запуски чергової ракети. Але залізли вони не на сам пусковий майданчик, а в закинуті гігантські ангари, в яких спочивають забуті «Буран» і «Буря» - радянський шатл та ракетоносій, що на межі 80-х та 90-х були топовими радянськими розробками у космічно-ядерному змаганні СРСР та США. Фільм вийшов далеко не ідеальним, адже це любительська робота двох хлопців з мінімумом техніки, знята на забороненій території та зібрана івласноруч. Тому монтаж не завжди вдалий, а особливо підвів музичний супровід. Втім, унікальні кадри, дух пригоди та об'єкти, відзняті хлопціями, байдужим мене точно не лишили. Подолати пішки 50 км пустелею, ночувати у старих ангарах, залазити у космічний шатл, ризикуючи потрапити в російську в'язницю, як українські шпигуни - це справжня божевільна пригода

Цікавий, свіжий і неординарний погляд на тих, хто випадає з мейнстріму happy life.

Фільм «Снайпер. Білий Ворон» вийшов класним екшном про війну з росіянами без сповзання в ура-патріотизм. Хоча автори й дуже прямолінійно поставилися до другорядних персонажів. Якщо Тарас – то відмінник, а Іван – то хуліган. Якщо журналістка місцевої преси – точно стерво, яка розмовляє російською. Микола Воронін стає Вороненком, щоб уже точно українське коріння, а Сєрим може бути тільки російський боєць. Звичайно, фільму не вистачає масштабу. В наших реаліях при бюджеті у 30 млн грн не варто сподіватися на батальні сцени війни. Стрічку склали з декількох епізодичних тактичних завдань, які не дають відчуття величі постатей снайперів, що протистоять один одному. Іноді задумки авторів виглядають надто натягнутими й неправдоподібними. Віри в справжність армії на екрані не додає й майже повна відсутність матюків. Після затягнутого вступу про екологічне мирне життя Миколи фільм, нарешті, набирає обертів. За непоганими сценами тренувань слідує родзинка – бойові виходи героя. Тут, все як в канонічних фільмах про снайперів – тихі операції, ефектне маскування, втрати побратимів і двобій з безжальним снайпером армії супротивника. Все що стосується снайпінгу зроблено на вищому рівні, військовий консультант на майданчику не підкачав. Виглядає фільм прекрасно, як завдяки оператору, так і хорошим візуальним ефектам. Картину виходу бійців з вранішнього туману варто повісити в рамці. Ефектну стрічку Мар’яна Бушана точно варто подивитися для підтримки духу супротиву та гордості за українських захисників. Стрічка нагадує, що війна триває вже дев’ятий рік, і від неї не вийде просто відвернутися й забути, рано чи пізно вона торкнеться кожного, від пацифіста та відлюдника, до хулігана-старшокласника, і потрібно буде зробити вибір, на чиєму ти боці, і як ти сприяєш перемозі. Так, як зробили свій вибір виконавець головної ролі Павло Алдошин та інші члени знімальної групи, котрі пішли добровольцями на війну.

Нечасто нас бавлять анімацією. І не якоюсь 3D картинкою, що хоче бути схожою на західні аналоги, але відстає на десятиліття, а приємним і теплим 2D з власним стилем. Стиль виконання й сюжет розраховані на дітей дошкільного й молодшого шкільного віку. Пісні від «Dakh Daughters» та Марко Галаневича («ДахаБраха») й музика від Антона Байбакова доповнюють цю симфонію.

Хороша замальовка про творчих людей в індустріальних містах, які виходять за межі вахт та розпорядків і мріють про вічність.

Книга Паштета - збірка новел про кохання й образи, життя та смерть на фоні цвинтаря. Фільм спробував нанизати ці історії, немов намисто, на один сюжет з центральним персонажем - керівником похоронного бюро київського кладовища Сашою у виконанні Віталія Салія. Цільною картина не виглядає, бо деякі епізоди злітають, як неслухняні намистини, з сюжетної канви. Проте фільм все одно хороший, і драми героїв чіпляють за живе. Попри здавалося б похмуру естетику кладовища і чорний гумор про смерть, це життєствердна історія.

Хороша літературна основа й крутий сетинг могли б зробити фільм нашим "Відьмаком". Проте виробничі складнощі й бюджетні обмеження підрізали стрічці крила. І якщо сюжет картини й спецефекти можна назвати хорошими, то екшн сцени й фехтування аж ніяк не відповідають сучасному кіно. Найгірше ж, що сталося з картиною - це гра акторів, настільки театрально гротескна, що весь фільм сприймається недолугим фарсом. Шкода, адже, знаючи на що спроможний Мирослав Латик, хотілося б побачити його роботу з повним бюджетом та достатніми ресурсами.

Дотепна історія про сприйняття кінця радянської дійсності на прикладі жителів українського піонерлагеря. Яскрава, навіть попри чорно-білу гаму.

Перед другим фільмом Антоніо Лукіча, чий повнометражний дебют 2019 року «Мої думки тихі» підкорив публіку й став одним з найкращих фільмів часів української незалежності, було єдине питання: «Чи зміг Антоніо подолати «прокляття другої стрічки» і знову створити шедевр»? Забігаючи наперед, скажу, що «Мої думки тихі» тепер здаються розминкою молодого режисера перед тим, як розповісти максимально інтимну історію власного життя у стрічці «Люксембург, Люксембург». Ця історія – особиста драма Антоніо, котрий через новий фільм відрефлексовує свої почуття до втраченого давно батька-югослава. А заразом підриває потужний пласт проблем дітей дев’яностих, а тепер, через війну, і нинішнього покоління дітей, що вимушені дорослішати без рольової моделі чоловіка у сім’ї. Із синопсису та трейлеру може здатися, що це типове роуд-муві про двох братів, що вирішують стосунки під час подорожі. Насправді ж, візит у Люксембург стає у фільмі лише коротким та ємним апогеєм в історії Васі та Колі. Міфічне місто мільйонерів, у якому «немає розбитих корит», розносить братів, немов листя, яке, на відміну від яблук, падає подалі від яблуні. Основні ж події фільму відбуваються у Лубнах, у повсякденній рутині героїв, яку Лукіч знову перетворює на маніфест «маленької людини». Фільм «Люксембург, Люксембург» вийшов цілком у дусі минулої стрічки Антоніо, себто стрічки, про яку сперечатимуться тисячі глядачів, називаючи її чи то комедією, чи то трагедією. Тут дійсно дуже багато гумору. 2/3 фільму ви будете весь час реготати над яскравими діалогами зі смішним суржиком, над буденними, проте такими влучними епізодами з нашого життя. Ви будете любуватися грою Раміля та Аміля Насірових з гурту «Курган і Agregat», непрофесійних акторів, яких Лукіч, як колись Андрія Лідаговського для «Мої думки тихі», максимально влучно підібрав для стрічки. І, напевне, ви будете потім повторювати влучні фрази героїв фільму, на кшталт: «З усього в жизні треба спригувать вчасно» чи «Це клєтки дємона в тобі». Та, насправді, після перегляду ви будете хотіти не лише сміятися, але й задуматися. Бо заключна частина стрічки перевертає все з ніг на голову, і комедія обертається справжньою філософською притчею про сімейні цінності й родинні зв’язки. Герої, буквально здійснивши подорож у минуле, проте в дорослому віці, мусять стикнутися з тим, як часто ми створюємо ідолів з того, чого не маємо, але до чого прагнемо. І як не цінимо того, що нас оточує повсякчас. Як не помічаємо турботу щоденну, зате бажаємо подвигів і магічну червоненьку квіточку у подарунок, як у казці. І як іноді доводиться переоцінювати наново стосунки, засновані на кревному спорідненні, проте не на любові й турботі. Бо листя сохне без коріння дерева, проте й фрукт не дає нового життя, допоки не відчепиться від гілки. Як сказав Коля у фільмі: «Ми не можем ізбавиться от воспомінаній прошлого, нам нада научиться з ними жить». Але для цього вони мають стати саме спогадами.

"Памфір" Дмитра Сухолиткого-Собчука на премії кінокритиків Кіноколо у 2022 році здійняв фурор, як "Все, завжди і водночас" на Оскарі, зібравши купу нагород. Це кримінальна драма про сімейні цінності, замішана на місцевому колориті в стилі Мартіна Мак-Дони чи серіалу "Ваша честь". Дія відбуваєтсья на Буковині під час святкування Маланки, що додає містичного колориту, який захоплював з першого трейлера. Одним словом, це Нове українське кіно, яке варто подивитися.

Якщо вийти на вулицю і запитати у першого ліпшого фільм про вуличні перегони, більшість скаже - "Форсаж". Дехто може згадати Бондіану, яка десятиліттями показує дорогі авто, що гасають містом. Та одним із першопрохідців подібних сцен є Клод Лелюш, котрий у 1976 році випустив "It Was a Date". Він сказав героїні фільму, що буде за 10 хвилин, сів у свій Мерседес 450SEL 6.9 і за 8 хвилин промчав вранішнім Парижем, ризикуючи життям своїм та перехожих. У 2023 році Takflix Original випускає омаж на роботу Лелюша "Це побачення" від Nadia Parfan. Її героїня так само пролітає Києвом з нижнього міста у верхнє на світанку. Не знаю, чи стане ця стрічка вірусною, як сталося з картиною Клода, проте спеціальну відзнаку журі Берлінського кінофестивалю вона отримала. Адже "Це побачення" підіймає важливе питання, час якого давно настав, а от український соціум до його вирішення досі не дозрів.

По-перше, це просто веселе кіно. По-друге, Роман Луцький тут грає красивого Тараса Шевченка. По-третє, і найголовніше, це стиль Гая Річі, який надихався Тарантіно, як і автори фільму, що звели у стрічці ковбоїв, самураїв та, власне, кріпаків. І це найкраща постановка бойових екшн в українському кіно, куди там "Захару Беркуту".

Драмеді про героя, який будучи нікому не потрібним, вимушений просто "причиняти" добро, аби мати сенс у житі. Сюжет не новий, проте фільм вийшов милим і душевним. Якби всі дипломні роботи у нас були такої якості, українське кіно процвітало б.

Фільм непростий. По-перше, тому що про рак, по-друге, бо це не голлівудського штибу життєствердна історія на кшталт українського "Пульсу", а європейська драма, яку хоч зараз у Канни відправляй. Дуже добре видно, як розвивається режисерське бачення Марисі, для якої це другий повний метр після "Коли падають дерева". Знову багато не прикрашеної, а, навпаки, вивернутої і доведеної до абсурду дійсності. В першому фільмі було дике українське село, в "Я, Ніна" ця дичина виплеснулась з телевізора в обшарпані стіни лікарні. Виглядає занадто гіпертрофовано, але, якщо задачею ставилося викликати відразу до ТВ і медичних закладів, вдалося сповна. Так само і головна героїня тут - не бідна жертва обставин і страшної хвороби, а стерво, якій навіть власний чоловік каже, що з нею неможливо мати будь-які стосунки. Дивно, як ніхто у стрічці не заявив, що це карма наздогнала жінку. Змінити світосприйняття героїні на ім'я Ніна Сокіл, яка ніколи не вміла ставити себе на місце інших та проявляти щире співчуття, має смертельна хвороба. Фільми Марисі вирізняються візуальної насиченістю, героями, котрі не хочуть сприймати дійсність, а радше заплющать очі й почекають, поки все зникне, емоційним шквалом і еротизмом замішаним з відразою. "Я, Ніна" нагадує "Титан" Джулії Дюкурно, який переміг у Каннах два роки тому. Фільм неідеальний, страждає від надмірної награності деяких сцен, не завжди вдалого акторського виконання, повторюваних прийомів і зайвих роз'яснень від Яніни в камео. Проте він гарно знятий і відвертіший за більшість українських стрічок, тож веде вітчизняний кінематограф у правильний бік.

Режисерський дебют воєнного кореспондента, фотографа, відеографа та письменника Мстислава Чернова. Він разом з командою Associated Press були останніми міжнародними журналістами в оточеному Маріуполі. Коли решта преси поїхали, вони продовжили роботу в облозі та зафіксували кадри, які пізніше стали визначальними образами війни. Створити «20 днів у Маріуполі» допомогли також фотограф Євген Малолєтка та продюсерка й журналістка Василіса Степаненко. За цю роботу команда отримала Пулітцерівську премію. Українська прем'єра відбулася на фестивалі Docudays UA, де «20 днів у Маріуполі» став Найкращим фільмом Національного конкурсу, а також володарем Призу глядацьких симпатій. Також картина отримала нагороди на багатьох міжнародних кінофестивалях. Рекомендую подивитися. Якщо, звісно, не боїтеся ретравматизації через кадри смертей дітей, масових поховань, розбомбленого пологового будинку та інших жахів російських злочинів. В зал треба брати хустинку. Під час перегляду зловив себе на страшній думці, що бажаю росіянам пізнати те саме. Щоб бомбами знищували якийсь Ростов, а люди в паніці на камеру кричали: "Снімайте, как нас бамбят расійскіє вайска". Хоча це ніяк не виправить смерть та страждання Маріуполя.

Фільм мені пощастило побачити торік в рамках відбору на премію Кіноколо. А ще раніше поталанило побувати в "тарілці", яка задумувалася як світломузичний театр, а стала лиш актовим залом поряд із архівом КДБ та Комуністичної партії України, а далі - Інститутом науково-технічної інформації. Особистість Флоріана - непересічна, він поєднав таланти архітектура, живописця, музиканта й кінематографіста. Дивитися на його життя - немов споглядати за якоюсь металюдиною, хтось назвав би його сучасним Барановим-Россіне, а інші - міським божевільним. Зокрема, так точно вважав Вагіф Алієв, чий Ocean Mall мав поглинути творіння Флоріана під час будівництва\реконструкції. Це ще один великий пласт фільму, який мені врізався у пам'ять, - боротьба пенсіонера-архітектора та його прихильників із забудовником, що задумав знищити модерністську споруду. Сцени зустрічей візіонера Флоріана та опортуніста Вагіфа дуже показові у фільмі. А ще мені запам'яталися зустрічі активістів з Фондом держмайна, який би мав посприяти захисту державної культурної спадщини під час узгодження проєкту забудовника, а натомість глядачі бачать абсолютно зневажливе і незацікавлене ставлення тодішнього керівництва ФДМУ до "тарілки" та активістів. Мене ці сцени зачепили, тому я не сильно здивувався, коли згодом тодішнього очільника Фонду Дмитра Сенниченка звинуватили у розкраданні та відмиванні 10 мільярдів гривень, після чого непримиримий борець з корупцією чкурнув з країни. "Нескінченність за Флоріаном" - дійсно крута та багатошарова документальна робота про людей та історію, яких ми знаємо недостатньо добре.

Чекав на цей фыльм тому, що це третій власний проєкт платформи в рамках Takflix Original, і на нього збирали краудфандинг, запрошуючи всіх охочих в "нанопродюсери". А ще це друга робота Едуарда Нечмоглода, який зняв короткий метр Капітан Бровари. В обох стрічках героєм виступає добра, але нікому не потрібна людина, про таких кажуть: "нема куди приткнути". Якщо в "Капітані бровари" це був супергерой, що причиняє добро, то у "70 000 років тому" - хлопець Хлюпик із племені первісних людей, який не хоче бути мисливцем, а бажає займатися музикою. Зіграв його Роланд Мішко ("Мої думки тихі"), роль його брата Діка виконав Руслан Мірошниченко, якого ви могли бачити у найкращому короткометражному фільмі 2023 року за версією українських кінокритиків - "ГКЧП", а вождем племені став, власне, "Капітан Бровари" Георгій Поволоцький. "70 000 років тому" вийшла милою й душевною комедією з музичними номерами у стилі Disney. Сюжет не назвеш карколомним, але вдалих гегів вистачає для приємного перегляду.

Історія в Непиталюка та Тимошенко вийшла зовсім не про геїв та толерантне ставлення до них, чи, тим паче, нав’язування якихось чужих нам цінностей. Про що так переживають молодики, котрі розписали стіни столичного кінотеатру «Жовтень» під час прем’єри фільму та скандували традиціоналістські лозунги біля Українського дому, де проходив показ стрічки в рамках проєкту “Кінопростір” від Української Кіношколи. Насправді, гей-сантехник Василь, що ненадовго оселяється у Найдюків, розповідає їм не стільки про геїв, як про них самих. Він виступає каталізатором змін у родині просто тому, що намагається створити безпечний та нетоксичний простір. Таке середовище, в якому вміють слухати і чути. Де турбота про іншого – це не буденний обов’язок, нав’язаний статтю чи роллю в родині, який потрібно виконувати стиснувши зуби, а добровільне бажання піклуватися про близьку людину, і отримувати піклування у відповідь. І це найбільше дивує Найдюків, і здивує глядачів, що герої стрічки не роблять розворот на 180 градусів і не стають прибічниками одностатевих шлюбів, вони навіть не позбавляються своєї латентної гомофобії, але вчаться не боятися міфів, не жити по шаблонам і довіряти людям та одне одному. Адже толерантність – це та межа, яка стримує від втручання у думки, почуття, переживання, смаки іншої людини. Толерантні люди більше знають про свої недоліки та переваги, не перекладають відповідальність на інших, толерантні люди не ділять світ на дві частини – чорне та біле, не роблять акцент на розбіжностях між «своїми» та «чужими», тому готові вислухати та зрозуміти інші точки зору. Повна реценція: https://kinowar.com/mama-tato-ya-zdorova-blt-simya-reczenziya-na-film-uroky-tolerantnosti/

Фільм «Смак пристрасті» вийшов невмілим поєднанням кулінарного шоу та діснеєвської історії про Попелюшку. Намагання творців стрічки захопити глядачів приготуванням їжі могло б спрацювати, якби окрім класного вигляду страв, над якими працювали три шефи та три фудстилісти, їм вдалося добре зобразити процес «життя» ресторанної кухні. Бо хоч актори і пройшли стажування у Якутова, проте вилилось це у сцени на кшталт збивання суміші шуруповертом замість міксера. Так само авторам не вдалося відтворити діснеєвський дух. Все, на що вистачило таланту режисера Олександра Березаня та оператора-постановника Євгенiя Усанова («Перший код», «Область героїв»), це влупити яскраве світло у вікно у кожній сцені, так щоб пилюку було видно, чи обвішати кожне дерево гірляндами. А ще, звісно, треба якомога частіше мочити персонажів, щоб виглядало романтичніше. Ну а якісний CGI зіпсувала вже Iрина Кудашова, яка не змогла переконливо дивуватися уявним стравам, що оживають зі сторінок книги Франко. Невдалою вийшла і сценарна робота Олени Моренцової-Шулик та Олександри Вiтязєвої, яка не тягне навіть на романтичну мелодраму, зважаючи як неоковирно розвиваються стосунки головної героїні з айтішником, а тим більше шеф-кухаря з су-шефом. І це при тому, що Моренцова-Шулик написала до виходу фільму цілу книгу під тією ж назвою. Але чомусь екранна Варя не розмовляє як жива людина, а сипле пафосними життєствердними фразами, немов з дівочих груп у соцмережах. При цьому шлях до успіху дівчина прокладає брехнею, вигадуючи неіснуючий досвід, аби влаштуватися на роботу. І хоч її старші колеги справедливо зауважують, що негоже знецінювати таким чином їх багаторічну працю, якою вони дослужилися до своїх посад, та сюжет стрічки робить правою саме Варю з її нечесним підходом. Єдине, що є хорошого у «Смаку пристрасті» – це власне ідея використати книгу Ольги Франко, яка була заборонена за совєтів як «буржуазна література». Промоція української кухні, з борщем з вушками, копченою сливою чи буряковим квасом – це те, на чому зробив кар’єру Клопотенко і могли зробити гарне кіно Ganza Film. Використання малюнків та шрифтів з оригінальної книги, якісна комп’ютерна графіка та запрошення справжніх правнучки та праправнучки Франко – це те, за що можна похвалити творців стрічки. Як і за якісний маркетинг з випуском кліпу Джамали, спеціальним меню ресторану «Канапа» тощо. Залишається сподіватися, що глядач піде на це яскраве кіно охочіше, аніж на стрічку про іншого Франка. Повна рецензія: https://kinowar.com/%D0%BE%D1%82%D0%B7%D1%8B%D0%B2%D1%8B-%D0%BE-%D1%84%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%BC%D0%B0%D1%85/smak-svobody/?fbclid=IwAR3tQwnmw5Un8ArH3VQF1H19p_i6Ulp-1abbSsJw7-J5ifIEnT2--8sNsus

Стрічка Ольги Ряшиної переносить глядачів у 90-ті й показує історію того, як молодий Скрябін з товаришем вириваються з щойно прочинених дверей колишнього комуністичного табору і вдихають на повні груди західну свободу. І де ще це зробити, як не у Берліні, який і нинішні хіпстери вважають Меккою вільних людей? Тут турецька дівчинка може тусити у клубі, а зранку йти до школи під пильним оком суворого дідуся, багатий бюргер може зловити передоз у притоні, а зранку чинно снідати на подвір’ї власної вілли в компанії дружини-польки у домашніх тапках на 10-сантиметрових каблуках, тут всі рівні не за статусом та можливостями, а за мріями, навіть молодий український музикант, який роздумує кинути все те аматОрство і почати торгувати шинкою на Батьківщині. «Я, «Побєда» і Берлін» – це класне кіно, яке не хапає зірок з неба і йде безпечною дорогою фільму для широкої глядацької аудиторії. Багато гумору, зовсім трохи трилеру, пара екшн сцен, пара поцілунків, дрібка наркотиків та сексуальних девіацій та багато доброї ностальгії за часами, коли все тільки починалося – ось і весь рецепт вдалого кіна, яке професійно зроблене і розважає без напрягів. Повна рецензія: https://kinowar.com/benefis-amatorstva-reczenziya-na-film-ya-pobyeda-i-berlin/

«Я і Фелікс» розповідає про хлопчика Тимофія, який зростає без батька у буремні 90-ті. За старшого хлопцю стає новий мамин бойфренд - скалічений війною в Афганістані чоловік на ім'я Фелікс. Це coming-of-age історія цілого покоління українців, які змушені були будувати прекрасні спогади про дитинство серед лихоліть політичних, економічних та соціальних пертурбацій. Цілик з документальною точністю відтворює епоху 90-х. Хоч, звісно, це фільм не про бандитизм, проте насилля також було не уникнути. Але фільм все одно вийшов добрим і затишним, наскільки це можливо в заданих умовах. А ще у картині бомбезна акторська команда. Фелікса блискуче зіграв Юрій Іздрик, успішність образу була очевидна ще з першого тизера з ним, випущеного давно-давно. Роль маленького Тимофія виконав син Цілик та Чеха Андрій Чередник. А в його маму перевтілилась Анастасія Карпенко («Як там Катя?», серіал «Перевізниця»).