Рецензії
Крути 1918
Дмитро Сидоренко

Оцінка

Фільм Крути 1918 вийшов класичним представником молодого українського кіно. Це вже не пуста патріотична агітка на кшталт Червоного від Зази Буадзе, адже автори намагалися змайструвати кіно за сучасними лекалами з декількома сюжетними лініями. В той же час з екрану стирчать вуха театрального декадансу, ідеальним представником якого став недавній Таємний щоденник Симона Петлюри від Олеся Янчука. Мова героїв виключно солов’їна, мат не вживається навіть тоді, коли навколо свистять кулі, а кохання молодих людей закінчується максимум млосними поглядами. Ця вихолощеність та надмірна театралізованість персонажів та діалогів не чіпляє. А бідність відеоряду та бутафорність екшн сцен перетворює зображуване на екрані на фарс. Головне, чого не вистачає фільму Крути 1918 – цільного бачення того, чим він має бути. Якщо це історичне батальне кіно, то де нормальна війна? Якщо шпигунська історія, то замало подробиць хитрих планів наших та ворогів. Якщо ж драма, то чому співчуваєш героям лише один раз – під час виконання гімну? Одним словом, важко зрозуміти, чи фільм намагається підігріти патріотизм публіки, чи, навпаки, лише на нього й розраховує. Повна рецензія за посиланням: https://bit.ly/2sTIAxC

Рейтинг

Кінокритиків: 5, Глядачів: 3.75
Іловайськ 2014. Батальйон «Донбас»
Дмитро Сидоренко

Оцінка

Стрічка Іловайськ 2014. Батальйон Донбас справляє неочікувано приємне враження. Дебютна робота у великому кіно як режисера, так і сценариста тримає темп, хо і не завжди постановка лишається на рівні, взятому на початку фільму. Варто відзначити і цілком пристойну екшн-складову, незважаючи на невеликий, як для військового кіно, бюджет. Присутній явний перекіс у зображенні саме добровольців Донбасу серед усіх підрозділів, що брали участь в боях за Іловайськ. Проте автори не стільки навішують ярлики та шукають винних, скільки нагадують, що в нас п’ятий рік йде війна. Повна рецензія за посиланням: https://bit.ly/2GcGAUh

Рейтинг

Кінокритиків: 6, Глядачів: 8
Гуцулка Ксеня
Дмитро Сидоренко

Оцінка

Умовно стрічку можна поділити на три складові: романтичну комедію, музичний кліп та, врешті решт, мюзикл. Почнемо з останнього пункту. Мюзикл «Гуцулка Ксеня» видався старомодним, якщо не сказати примітивним. Здебільшого музичні номери тут виконуються не на тлі карпатських декорацій, а на дешевих опереткових підмостках. Та й тексти пісень глибокими не назвеш. Тому часто ловиш себе на думці, що дивишся якісь «Маски-шоу». А це ж було в далеких 90-х. Зате музичні перебивки у фільмі «Гуцулка Ксеня» виконали фрік-кабаре Dakh Daughters. І порівняно з виступами акторів — це небо і земля. Можна по-різному відноситися до творчості Dakh Daughters, я їх фаном точно не назвусь, але якість та гармонічність із зображуваним на екрані присутня. Те ж саме відноситься й до камео групи «ДахаБраха» наприкінці фільму. Ну а сам фільм вийшов доволі передбачуваним, розрахованим на широку аудиторію. Особливо він зайде у невеличких містах. Глядачі, зрощені на телевізійному форматі точно оцінять легкість діалогів та проковтнуть бутафорність багатьох сцен. Повна рецензія за посиланням: https://bit.ly/2upIKNw

Рейтинг

Кінокритиків: 8.333, Глядачів: 6.5
Чорний ворон
Дмитро Сидоренко

Оцінка

Незважаючи на стандартні для українського кіно вади, «Чорний ворон» цілком заслуговує на увагу глядача. Так, постановка сцен не завжди вдала. Особливо це стосується фінального бою, який мимоволі нагадав «Маскі-шоу» з їх вічним «побоїщем» у ковбойському салуні. Проте головні актори відіграють свої ролі на достойному рівні, і кіно може зачепити за живе. Допомагає цьому й робота композитора Мілоша Єліча і саундтрек від Океана Ельзи. Це не те кіно, після якого жалкуєш про витрачені гроші. Але й не таке, що поїде на «Оскар». Проте воно важливе, бо поки наші сусіди розповідають про надмірний націоналізм, подібні фільми відкривають очі на ще одну сторінку визвольної боротьби України проти російських окупантів, котрі прийшли ніби захищати, а лишилися керувати. Самопроголошене державне утворення Холодноярської республіки проіснувало три роки з 1919 по 1922. А отаман Чорний ворон воював і того довше. Але в часи Радянського Союзу історія повстанців замовчувалась, як і багато інших визвольних змагань. Колись вони були поховані в архівах КГБ, а нині вкриті рясним покривалом постправди та заперечень. Як сказав головний герой: «Як не ми, то наші діти». Маючи на увазі здобуття незалежності. Те саме можна сказати й про молодий український кінематограф. Як не ми, то наші діти дочекаються того моменту, коли телевізійні продюсери та продакшени навчаться ставити дійсно велике кіно для великих екранів. Але цього не станеться без підтримки глядачів. Повна рецензія за посиланням: https://bit.ly/3aAaMXl

Рейтинг

Кінокритиків: 7.5, Глядачів: 6
Екс
Дмитро Сидоренко

Оцінка

Це кіно не про національно-визвольне змагання, хоча пошту й грабують бійці УВО. І не про розтяту ворогами неньку, хоча тут ні совєтів не жаліють (за Голодомор і репресії), ні польську шляхту (за антиукраїнську політику). Це кіно про національну ідею яка часто-густо з'являється в ефірі як альтернативний наратив. І заключається вона у тому, що для щастя українцю не потрібно ані пана, ані отамана, ні царя батюшки. А треба своя хата скраю, хазяйство та місцева громада. І спокій. Саме ця істина лунає у перфектній промові куркуля, що смачно наріза сало, хліб та цибулю й заїдає це все квашеною капустою на очах польського поліцая. "Не треба мені ваших реформ, дайте мені просто спокій, я порядку хочу!" Здається, лише заради цього монологу фільм і знімався. Ну і ще заради галицької говірки з кобітами і курваматями кожні три хвилини. Що з такої філософії виходить можна побачити на прикладі персонажів фільму "Екс", чию долю навряд назвеш бажаною. Бо безглуздою виявляється боротьба, рівно як і стоїцизм та невтручання, якщо нема ладу й гурту. Не могло українське кіно обійтися й без альтернативної історії про походження фрази "Героям слава!", дешевого екшну й роботи з камерою а-ля п'яний Гай Річі. Втім сюжет, не дивлячись на його клапчастість, все ж може претендувати на оригінальність, і за героями подекуди цікаво спостерігати. Загалом - це 6,5/10. Українське кіно розвивається.

Рейтинг

Кінокритиків: 5, Глядачів: 0
Віддана
Анна Проскурня

Оцінка

«ВІДДАНА»: НАГАДУВАННЯ ПРО ПИТАННЯ ВИБОРУ Граційні костюми та образна примхливість, пристрасті, приховані за вишуканими манерами – те, що характеризує новий фільм «Віддана» за романом Софії Андрухович «Фелікс Австрія». Автори твору та його екранізації переносять нас у Станіславів XIX сторіччя, де сплелися традиції представників різноманітних культур. Де прийоми гостей та споживання їжі були справжнім ритуалом, до якого ставилися вкрай уважно та делікатно. Де відповідальною за це, як і за багато інших хатніх завдань, є служниця Стефанія. Де вони із пані Аделею роками не розуміють, хто вони одна одній, адже після пожежі в дитинстві виросли разом, – сестри, подруги, чи служниця із господинею. Сам по собі фільм не може залишити глядача у стані байдужості, адже в кожній людині, особливо в жінці, прихована та сама Стефанія, що щиро любить і сама від цього страждає, намагається зробити якнайкраще і водночас відчуває втому. Навіть якщо хто і не бачить схожості із її образом, то напевно хоч раз у житті переживав період невизначеності вибору: піти чи залишитись, відстояти чи промовчати. Цей «період» у неї довжиною у багато років, бо вони із Аделею щиро прив’язані одна до одної, водночас Аделя не може без неї у побутовому плані. Таке психологічне нашарування смислів чудово демонструється як у режисерському рішенні, так і в бездоганній грі двох головних акторок. Приємно дивує і природність відтворення образів усіх героїв, включаючи другорядних, начебто задіяні актори самі виросли у той час і в ту епоху. Милуєшся справжністю декорацій, активним розвитком сюжетної лінії, майстерно побудованими та обіграними діалогами, в яких іноді до точності відтворюється текст роману. Та все одно не можна не сказати про фактори, які викликають питання та сумнів щодо однозначності захвату від першого враження. Під час приготування страв Стефа розмовляє із рибами, і вони прямо із води починають їй відповідати. Елемент казки, можна сказати і так. Але в силу того, що цей момент кинутий напризволяще і ніяк не розвивається драматургічно, а «казковість» особливо не повторюється та взагалі включена «краплинами» у життєву драму, то подібний прийом здається недоречним. Елементи «вибіркової містики» повторюються, коли Стефа в пориві розпачу викидає вже приготовлену страву у вікно, а риби вискакують та пливуть, або ж під час її діалогів із портретами. Однак все це також виглядає досить дивним у контексті заданого жанру, бо містика має бути або заявлена на глобальному рівні, або не включатися взагалі, і не в тій драматургії, де ставиться акцент на людських стосунках в контексті історії. Водночас зовні такі сцени нагадують елементи мультиплікації, що трохи оживляє буденно-побутові сцени, а тому цілком виправдовує режисерське рішення. Виникає відчуття неоднозначності і розподілення на сцени із окремими назвами: з одного боку, хочеться бачити цільність лінії розвитку, водночас вбачається спорідненість із літературним принципом виокремлення життєвих ситуацій, як в романі. Хотілося би побачити більше екскурсу у сцени дитинства, і не вкрапленням, а окремою лінією, яка також має свій розвиток – можливо, у вигляді більш частих спогадів головних героїнь. Однак прискіпуватися можна довго, головне – відчуття плинності часу та глибини почуттів, що залишилося після перегляду. А усе описане якраз і привертає увагу багатогранністю драматургічних втілень та сценічних вирішень. Розглядаючи всі складові на позитивному рівні, вбачається гармонійний симбіоз драми та балади, соціальності та казковості. І звичайно – складність відтвореної роботи не може не викликати величезної поваги.

Рейтинг

Кінокритиків: 7.333, Глядачів: 6
Чорний ворон
Анна Проскурня

Оцінка

ЧОРНИЙ ВОРОН: ВНУТРІШНЄ ПОВСТАННЯ ЯК КАТАЛІЗАТОР ЗОВНІШНІХ ПОДІЙ «Чорний ворон». Стрічка, на яку довго чекали, але говорять про неї не так активно, як вона на це заслуговує. Як відомо, фільм знято за мотивами роману-бестселеру В.Шкляра «Чорний ворон. Залишенець», де висвітлюються події холодноярівських повстанців. Але зараз не будемо підіймати історичні подробиці, порівнювати кіно із літературним твором – зупинимось лише на враженні від фільму як самостійної художньої одиниці. Мається на увазі, що в центрі фабули – Іван на прізвисько Ворон. На перший погляд так і є, бо саме він веде усю лінію, «розгортає собою» сюжет, від приїзду в своє село до фінальної бійки. Та саме в цій картині чомусь не хочеться займатись розподіленням на головне і другорядне, оцінювати ступінь задіяності кожного з персонажів, бо усі вони є і головними і другорядними водночас. У сюжеті мова йдеться про внутрішній розрив Івана між оберіганням своєї родини і боротьбою за правду, та не менш гостро ця дилема постає і для його дружини. Ось тільки у нього акцент на боротьбі виражений у зовнішній непорушності міміки, а у неї – у тихих сльозах та рефлексії. У ряді рецензій лунала критика щодо відсутності активної міміки та особливо активного розвитку образу головного героя, та з іншого боку здається, що саме в цьому і полягає особливість фільму: підкреслена енергетична стійкість виражена у відсутності зайвої суєтності та виваженості кожного руху та погляду. Окремо виділяються мовчазні сцени, які чомусь також піддалися критиці: «діалог очима» сімейної пари і є центральним смисловим акцентом, а у фінальних бійках цей прийом набуває кульмінаційного сенсу для усіх героїв, бо фактично допомагає їм мовчки домовитися і врятувати один одного. Дружина Івана є каталізатором любові та відданості, але поступово сама втягується в епіцентр драматичних подій. Якщо спочатку вона була причиною, по якій Іван хотів уникнути воєнних дій, то пізніше для неї ця дилема вже не стоїть, адже її образ працює у ракурсі «посилення мужності». Не менш важливою є роль незрячої Ворожки при монастирі: здавалося би, активних рухів та роботи очима у неї бути не може, тексту мало, та й сама роль задіяна недовго за часовим проміжком. Та саме у Ворожки, як ні у кого іншого, акцент зроблено на енергетичному посиланні, яке передається через екран і не дозволяє відірватися від відчуття наростання драматизму. Режисуру загалом, а також масові сцени зокрема, оцінювати складно, адже загальна фабула викликає бажання зануритись у центральну ідею цінності боротьби за своє. І ця цінність осягається героями все більше з кожною хвилиною на шляху до фіналу, що робить драматургію лінійно стрімкою. А прискіпливий розгляд кожного руху акторів у бійках та інших масових сценах може зруйнувати загальне сильне враження, та й мова перш за все про загальну цінність історичних фактів, що досі замовчуються. Єдине, що хотілося би змінити, це роль закадрового голосу, що виникає лише на початку, бо він має бути або провідником до дій, мати окремий «смисловий лейтмотив» (як у «Таємному щоденнику Симона Петлюри»), або ж не застосовуватися взагалі. Та й музики хотілося би більше, особливо саундрек Океану Ельзи, який звучить лише одну хвилину у фіналі аж перед титрами, а мав би прозвучати ще десь хоча би фоном. В цілому ж все настільки виважено та довершено, що досі складно щось додати. Адже у пам’яті залишаються лише загальні враження, які у даному випадку дуже сильні.

Рейтинг

Кінокритиків: 7.5, Глядачів: 6
Джокер
Дмитро Десятерик

Оцінка

СТОРОННІЙ На Венеціанському кінофестивалі цей фільм ошелешив усіх, отримавши головну нагороду - «Золотого лева». Венеціанський фестиваль, який разом з Берлінським і Канським входить в трійку найбільш впливових кінофорумів, традиційно стриманий щодо мейнстрімного, тим паче голлівудського кіна. Що вже тут говорити про екранізації коміксів, за якими міцно закріпилася репутація поверхневої, підліткової розваги. І тут раптом – не просто участь у конкурсі, а ще й “Золотий лев”. Щоб зрозуміти, як трапилося таке потрясіння основ, варто зазирнути в історію жанру.   ПОЧАТОК Вперше «Клоун-Принц криміналу» з'явився в коміксі “Бетмен” Джеррі РОБІНСОНА, Боб КЕЙНА і Білла ФІНГЕРА в травні 1940 – рівно через рік після дебюту самого Бетмена. У тих уже легендарних мальованих історіях це був скромний інженер, якого банда злочинців, переодягши в костюм Червоного ковпака, змусила до співучасті в пограбуванні карткової фабрики по сусідству з фабрикою хімічною. У справу втрутився Бетмен, все пішло шкереберть, в результаті бідолаха впав в кислоту. Як наслідок - збожеволів, обзавівся вічно білою шкірою, чорними колами навколо очей і зеленими волоссям. На обличчі назавжди застигла посмішка. Одним словом, став втіленим Блазнем з карти “Джокер” - яка, як відомо, б'є всі карти з тузами включно. Тут потрібний культурологічний відступ. Найвідоміші (анти)герої Всесвіту DC Comics утворені шляхом зміщування рис людини й певної тварини чи навіть рослини: Бетмен – Людина-Кажан, його вороги - Жінка-кицька, Пінгвін, Отруйний Плющ. Це найпряміший, дійсно інфантильний спосіб. Не так з Джокером. Він – пряма інкарнація трікстера – від англійського trickster - обманщик, проноза. Архетипова постать спритного хитруна, який діє між світами богів і людей і з рівною ефективністю обманює і перших, і других, існує в фольклорі з незапам'ятних часів - досить згадати скандинавського бога Локі, африканського павука Анансі або лиса в наших казках. Комікси, власне, і є сучасними казками. Тож поява новітнього трікстера була лише питанням часу. Звісно, окрім хитрості, автори озброїли його масою вмінь. Джокер - кваліфікований хімік, експерт з вибухових речовин, розбирається в машинобудуванні, володіє навичками використання будь-яких видів зброї. Він чудовий планувальник і детектив, змінює стратегію в одну мить, має непохитну силу волі, тож невразливий для тортур і фактично не усвідомлює, що правильно, а що ні, щиро не розуміючи, за що його взагалі можна засудити. Практично відразу Джокер, з його поєднанням геніального інтелекту і психічної нестабільності, став одним з найнебезпечніших опонентів Бетмена, ба більше - його спотвореним відображенням: наскільки перший іронічний, безпринципна і хаотичний, настільки другий серйозний, моральний і передбачуваний. ЕВОЛЮЦІЯ На великому екрані Джокер з'явився вперше в 1966 в пригодницької комедії Леслі Х. МАРТІНСОНА «Бетмен», знятої на хвилі успіху однойменного серіалу. Джокер у виконанні сина емігрантів з Куби Сесара РОМЕРО - персонаж другого плану; в основному він виконує накази іншого лиходія – Пінгвіна. Виділяється постійним реготом, рудим волоссям, набіленою фізіономією, фіолетовим костюмом і зеленою сорочкою, а ще нехитрими фокусами на зразок букета з рукава або електродами на долонях. В серіалі він буквально вилітає зі в’язниці за допомогою замаскованої потужної пружини. Одне слово, чистий цирк. Комічний ефект виникає, коли настільки безглузда істота вплутується в рукопашну сутичку. *** Час робив своє. Класичні сюжети DC Comics стали новітньою міфологією: нові глядачі народжувалися й дорослішали в світі, де Бетмен та його противники були кимось на кшталт олімпійських богів для древніх греків. Цирком і дитячими іграми нову авдиторію вже неможливо було задовольнити. З’явився запит на більш дорослі, серйозні оповіді. Тож знімати нового «Бетмена» (1989) запросили режисера-візіонера Тіма БЕРТОНА. Бюджет дозволяв найняти кількох зірок, найяскравішою з яких став, звісно, Джек НІКОЛСОН з його талантом бути в кадрі забавним і зловісним одночасно. Спочатку його герой - гангстер на ім'я Джек Напьєр – права рука готемського мафіозі Карла Гріссома, якого, до речі, зіграв голлівудський актор українського походження Джек ПЕЛАНС. Джокер постає згідно з каноном - завдяки падінню Джека в чан з кислотою, і має уславлену посмішку-шрам. Він, дарма що бандит, обдарований у хімії та кризовому менеджменті, але головна його пристрасть - мистецтво. Він хоче творити, при цьому як матеріал для творчості використовує чужі життя; недарма, коли Джокер-Ніколсон зі своїми поплічниками вандалізує картини в музеї, єдиним уцілілим полотном залишається картина британського художника Френсіса Бекона - майстра малювати понівечену плоть. Всі злочини Джокера обставлені як театралізовані шоу, а замість серця у нього виявляється безперервно регочучий «мішечок сміху». *** Під час роботи над роллю в «Темному лицарі» (2008) Хіт ЛЕДЖЕР доклав максимум зусиль, щоб його Джокер відрізнявся від образу, створеного Ніколсоном. За основу взяв двох культових циніків: громилу й поціновувача класичної музики Алекса з «Завідного апельсина» Стенлі КУБРІКА (1971) і музиканта Сіда ВІШЕЗА з панк-рок-банди Sex Pistols. Зовнішній вигляд у загальних рисах відповідав традиції: довге світло-зелене волосся, чорні контури навколо очей, біле обличчя, брудний фіолетовий костюм і темно-фіолетові рукавички. Посмішку замінили два довгих шрами, про походження яких Джокер кожен раз розповідав нову небилицю. Достовірність перевтілення 29-річного актора вразила і глядачів, і критиків. Його Джокер - це чиста анархія, ніяких інших цілей він не переслідує, крім як «побачити світ у вогні». Його дії захоплюють і жахають, а в ньому самому є загадка, що інтригує до останнього кадру. За цю роль Хіта Леджера посмертно нагородили «Золотим глобусом» і «Оскаром». *** Джаред ЛЕТО вже мав «Оскара», коли погодився на зйомки в бойовику «Загін самогубців» (2016). Джокер там - другорядний, але важливий персонаж. Шрамів на його обличчі немає, тільки грим, одяг – радше піжонський, аніж блазенський, передні зуби - металеві, на шиї - золоті ланцюжки. В цілому, цей лиходій більше схожий на екстравагантного боса мафії, ніж на блазня-анархіста. Не намагаючись змагатися з Ніколсоном і Леджером, Літо вписав Джокера в досі небачене амплуа героя-коханця, романтичного розбійника, готового стрибнути слідом за своєю коханою в котел з хімікатами просто заради випробування почуттів. 2019 Зрозуміло, що з такою багатою історією Джокер заслужив на власний фільм. Філіппс досі був відомий як автор комедій на кшталт «Похмілля у Вегасі». «Джокер» став для нього переходом до вищої ліги, стрибком вище голови. Перед нами - будні рядового обивателя Артура Флека (Хоакін ФЕНІКС). Він працює вуличним клоуном, доглядає за немічною матір'ю, мріє робити кар'єру стенд-ап-коміка. У ранньому дитинстві він переніс важку травму голови, через що його тепер мучать вибухи неконтрольованого сміху. Артур – типовий лузер. Заробляє він копійки, на роботі його не люблять, на вулиці через інакшість і вразливість - регулярно лупцюють. Уряд згортає соціальні програми, тому він не може отримувати психіатричну допомогу. Улюблений комік Мюррей Франклін (блискуче виконання Роберта Де НІРО) показує відео з виступом Флека, тільки щоб висміяти його. Одним словом, суспільство всіма можливими способами виштовхує Артура на узбіччя. Нарешті, в один вечір він перестає грати за правилами. Хоакін Фенікс, можна сказати, лякаюче переконливий. Худорлявий - буквально шкіра та кістки - але також і неймовірно пластичний, він володіє воістину тваринною грацією, приголомшливою чарівністю - змішаною водночас і з беззахисністю, і з постійною напругою, немов готовністю до вибуху. Він бігає як клоун навіть у хвилини небезпеки. Танцює дивні танці під музику, яку чує тільки він. Його сміх - ще одна особливість - бо ніколи не зрозумієш, чи дійсно йому весело або це черговий напад. Діє він у відповідних декораціях. Один із перших видавців коміксу про Бетмена зазначив, що Готем — це темний бік Нью-Йорка, це Мангетен нижче 14-ї вулиці о третій ночі, 28 листопада, в холодну пору. Готем-сіті у Філіппса – це концентрована проекція давнього і вже неіснуючого Нью-Йорка. Це місто хаосу, сміття, темних закутків, розмальованих вагонів метра, суспільних контрастів, некерованих натовпів. Його вулиці пахнуть несправедливістю і злочином. Рано чи пізно вони повинні породити Джокера. Філіппс не приховує, що орієнтувався на кіно 1970-80-х, в першу чергу на такі фільми Мартіна СКОРСЕЗЕ, як “Злі вулиці” (1973), «Таксист» (1976), «Скажений Бик» (1978) і «Король Комедії» (1983), в яких грав Де Ніро. У список також входять «Собачий полудень» (1975), «Телемережа» (1976) і «Принц міста» (1978) Сідні ЛЮМЕТА, “Пролітаючи над гніздом зозулі” (1975) Мілоша ФОРМАНА – одне слово, “Джокер” – це окрім усього іншого ще й омаж “Новому Голівуду”. Також більшість цих фільмів об’єднує постать героя-одинака, приреченого, але харизматичного бунтівника. Артур – такий само ізгой з цокаючою годинниковою бомбою в голові, як і Тревіс Бікл (Де Ніро) в «Таксисті», але з важливими відмінностями: він продовжує викликати співчуття навіть після серії вбивств, і, крім того, у нього шикарне відчуття стилю. Його червоний костюм і клоунський грим виглядають ідеальним відображенням і його нового «я», і його соціального статусу - мимовільного лідера повстання таких же маленьких людей, як і він. Проблема “Джокера”, втім, якраз у настійливому мотиві знедоленості. Затурканий зусібіч хлопець, у бідах якого безумовно винне суспільство і який під кінець починає вбивати наліво й направо, виголошуючи звинувачувальні промови – доволі банальна лінія розвитку. Та й розвитку особливого нема. Нам обіцяють історію становлення монстра, і її дійсно було би цікаво відтворити, демонструючи, як особистість Артура звужується до кількох суворо обмежених рис, як у коміксних персонажів – і серійних убивць. Але персонаж Фенікса такий само худорлявий, нервовий і з незмінним сміхом що на початку, що наприкінці. І з тим самим пафосом. І все ж драматургічні ґанджі компенсуються двома надзвичайно переконливим складниками: візуальною якістю фільму (оператор - Ловренс ШЕР), зрощеній на найкращих зразках Нового Голівуду, та вражаючою роботою Фенікса – відтепер він найкращий Джокер на невизначено довгий термін. Так, фільм Філіппса не став дійсно великою мистецькою подією, але в ландшафті кінокоміксів він височіє недосяжною вершиною. І цього не можна буде не враховувати всім, хто візьметься за нескінченну казку про Кажана і Блазня. В якій Блазень став раптом екзистенційним героєм. Сторонній, який замість піднятися на ешафот, як у Альбера Камю, спричинив революцію. Регочучи щосили. Дмитро Десятерик, “День”

Рейтинг

Кінокритиків: 6, Глядачів: 0
Мамай
Анна Проскурня

Оцінка

ФЕСТИВАЛЬ У ФЕСТИВАЛІ: МУЗИКА КИЇВСЬКИХ КОМПОЗИТОРІВ У КІНО Статтю-інтерв’ю, яке наразі читає поціновував кінематографії, сягає десятиліття, бо його взято ще коли проходив Дев’ятнадцятий фестиваль «Музичні прем’єри сезону-2009». На питання навіщо розміщувати настільки старі публікації можна відповідати так: оскільки це інтерв’ю, то в ньому озвучені питання та відповіді, які не пов’язані із конкретним часовим періодом, а напряму стосуються фільму «Мамай» та музики в кіно загалом. Отже, саме того, 2009 року організатори фестивалю, окрім звичних симфонічних та камерних циклів, вирішили нагадати про ще одну форму композиторської творчості і провели маленький «фестиваль у фестивалі» – проект «Музика київських композиторів у кіно». Протягом трьох днів у Будинку кіно демонструвалися художні, документальні та мультиплікаційні фільми з музикою Є. Станковича, А. Загайкевич, В. Храпачова, Л. Юриної, В. Губи, С. Луньова, С. Крутикова, Л. Дичко, О. Киви, І. Карабиця, Г. Саська. Для більшості глядачів, особливо молодих, це була чудова нагода ознайомитися з фільмами, які неможливо побачити на екранах київських кінотеатрів. Серед них: хронікальний історичний фільм «Своя доля. Сон» І. Малахова з дивовижною музикою С. Луньова, «Ізгой» режисера В. Савельєва з музикою Є. Станковича, що згадує трагедію єврейського народу, «Ніч світла» Р. Балаяна з музикою В. Храпачова – спроба збагнути паралельний світ обділених природою людей, життя яких проходить серед тиші і темряви. Оазою радості та ностальгії стали декілька мультфільмів, що завершили триденний показ: «Осіння рибалка» (музика Л. Дичко), «Ходить гарбуз по городу» (композитор О. Кива), «Ниточка та кошеня» з музикою І. Карабиця, знаменитий «Капітошка» (композитор Г. Сасько) та інші. В перший день міні-фестивалю також демонструвався створений у 2003 році фільм режисера Олеся Саніна «Мамай», в якому сплавляються в єдине ціле легенди двох епосів – українського та кримсько-татарського. Перед авторкою музики Аллою Загайкевич стояло завдання використати автентичні фольклорні мотиви двох народів та надати їм сучасного звучання за допомогою найновіших електронних технологій. В фільмі мінімум діалогів та тексту, та це і непотрібно, бо музика передає найголовніше – тугу, страждання, кохання, голос душі, простір степу... Після перегляду мені вдалося звернутися з деякими запитаннями до композиторки: – Розкажіть, будь ласка, дещо про співпрацю з режисером та, власне, процес зйомок. – Співпраця заключалася в тому, що Олесь Санін дуже добре знає фольклор. Крім того, що він є режисер, актор – він є ще носієм лірницької традиції. І він розумів, що то буде жанр досить-таки експериментальний, в якому музика має відігравати мало не головну драматургічну ідею. Багато чого монтувалось під музику, і тут є особливість саме такої роботи, оскільки ми експериментували з жанром – дума, епіка... Думали, як зробити так, щоб ця епіка постійно відчувалась засобами музики і монтажу, постійно разом наспівували в студії. Звичайно, музикант розуміє музиканта. – Яким чином співвідносяться у кінофільмі фольклорна поетика та електронний синтез? – Фольклор, насправді, вже не існує. Це провокаційна штука – згадування про фольклор в подвійному сенсі. По-перше, ми зараз живемо в такому світі, що постійно щось згадуємо. І по-друге: людина, яка була відірвана від свого коріння, в якомусь сенсі є з нами, відірваними від історичних контекстів побутування живого фольклору. З цим можна було гратися. Фольклор змішувався з вітрами, з якимись синтетичними звучаннями, які розтягувалися в часі – усі ці тембри опрацьовувалися нами. Тобто, тими технічними засобами створювався цей розлом в часі, часова воронка, яка усе витягувала, витягувала... – А як тоді Ви гралися з елементом тиші в технічному розумінні? – Тишу насправді не можна використовувати, бо її не буває – там були усілякі вітри. Тобто, мертва тиша теж є, але вона все одно прописана якимись засобами. Або це тиша живого вітру, або вона є мертва – закінчення, провал щасливого життя двох людей, їхніх вірувань.... Ось така ідея. – Чи не могли б Ви назвати декілька образів-символів у кінофільмі та їх співвідношення з музичним рядом? – Звичайно, чути лейтмотиви: наприклад, співоча колиска, про неї говориться в сцені татарського танцю. Взагалі тут мова йде про те, що тотем татарського народу був вкрадений братами-українцями, які тікали з татарської неволі, а інші три татарські брати їх зловили і забрали цю співочу колиску. Тобто, йдеться про історію нерозумінь одним народом іншого – його вірувань, символіки, предметності, ментальності. Така трагедія, яка може закінчитись чим завгодно: смертю однієї людини, смертю кохання, війною і таке інше. Це перший образ, музичний лейтмотив, який з чимось роз’єднувався, з чимось поєднувався. Крім того, богиня Умай, яка з’являлася з рогами, є турок, що, зрозуміло, теж тотем та символ. З українського боку там були певні знаки, оскільки людина на чужій території. Це вже не символи, а розбиті залишки якихось семантик – плачі за Мамаєм, колискові – суміш згадування найстаріших жанрів. Зрозуміло, що коли відбувається весілля, то кожен чує свою музику, а коли йде обряд очищення, лікування – ясно, що то фольклор український, свого рідного села. P.S. Найкращі українські композитори прагнуть працювати в кіно, але тема українського кінематографу – болюча та як ніколи актуальна. Питань більше, ніж відповідей. Тому на відкритті проекту «Музика київських композиторів у кіно» були озвучені плани щодо проведення наступного року конференції на тему «Музика в кіно». А вона і відбулася. Та це вже теми наступних публікацій.

Рейтинг

Кінокритиків: 10, Глядачів: 8.5
Розділові Наживо
Дмитро Десятерик

Оцінка

Лабораторія наживо «РоздІловІ Наживо» — зйомка перформансу «роздІловІ» (саме так — з малої літери і з двома великими «І») — мультижанрового проєкту мистецької агенції «АртПоле» за участю Сергія Жадана (текст, голос), художниці Ольги Михайлюк (ідея, малювання), Сергія Пілявця (відеозабезпечення), Олексія Ворсоби (акордеон) і Томаша Сікори (експериментальні інструменти й саксофон). Режисер Вадим Ільков — одне з найцікавіших імен у нашому кіні. Він є оператором фільмів «Маріуполіс» Мантаса Кведаравічюса (Україна — Литва, світова прем’єра на Берлінале 2016-го) і «Вулкан» Романа Бондарчука (Україна — Німеччина — Монако, прем’єра — фестиваль у Карлових Варах, 2018-го). Його повнометражний авторський дебют, неігрова драма «Тато — мамин брат» одержала приз як найбільш інноваційна стрічка фестивалю документального кіна Visions du Reel у Ніоні (Швейцарія, 2018), а також відзначена в категоріях «найкращий український повнометражний фільм» і «найкраща режисура» на цьогорічному Одеському кінофестивалі. Усім відомі проєкти Жадана з музикантами. «роздІловІ» — це дещо інакше. Весь перформанс відбувається статично. Виконавці сидять по колу, обличчями одне до одних. Олексій і Томаш пропускають настрої та ритми віршів через музику, тим часом як Ольга на спеціальному планшеті пише або малює різного штибу візуальні асоціації, які проектуються на великий екран. Виходить дуже камерно, по-імпресіоністськи, почасти навіть медитативно і дещо схоже на лабораторію; в такому контексті поезія Жадана ще не звучала. Вперше проєкт було презентовано в грудні 2012-го. Відтоді «роздІловІ» об’їздили з виступами всю Україну, від Тернополя до Бахмута. Зйомки фільму стали останнім виступом колективу. Знімати настільки статичне дійство — неабияке завдання. Для цього Вадим зібрав 11 операторів, які слідкували за кожним рухом артистів. Остаточна версія картини — це чергування крупних і загальних планів, гра з глибокими, «театральними» світлотінями, монтажний ритм, який ідеально відповідає тому, що відбувається. Фільм-концерт — жанр настільки ж популярний у світі, наскільки й не опанований нашим кіном. Вадиму Ількову вдалося створити його якісний зразок, працюючи з непростим матеріалом. Залишається сподіватися, що «РоздІловІ Наживо» отримають гідну кінотеатральну аудиторію та визнання на фестивалях.

Рейтинг

Кінокритиків: 9, Глядачів: 7