Рецензії
Коли падають дерева
КОЛИ ПАДАЮТЬ ДЕРЕВА: ПРИТЧА ПРО НЕВІДВОРОТНІСТЬ ПРОТИСТОЯННЯ Існує притча про монаха, який щодня підіймався на гору полити дерево. Сухе, мертве дерево, що не мало шансів на життя. Не мало – але отримало. Бо монах його поливав кожен день, в один і той же час, однаковою кількістю води. Через три роки дерево розквітло. Дерева завжди були символом надії та сподівання. Тим, що потребує догляду у часі, а тоді здивує плодами. Їх смерть символізує внутрішнє, духовне падіння, втрату внутрішнього вогню та безвихідь існування у безкінечності часопросторі. Тому цілком виправданою є назва фільму «Коли падають дерева». В аналізах фільму вже звучали слова про алюзії, асоціації, бо їх там і справді дуже багато. Однак, одразу підкресливши найвищу оцінку усіх компонентів фільму, хотілося би зазначити власні, чисто суб’єктивні спостереження. Із того, що першим кидається в око – побудова драматургії фільму за принципом взаємодії полярних явищ: входу – виходу, закритості – відкритості. Скрізь можна помітити ненав’язливе підкреслення дверей, вікон, стежечок та доріг, тобто усього того, що для когось відчинено, а для когось закрито назавжди. Все залежить і від обставин, і від власного світосприйняття. Наприклад, під час сцен сексу, що вражають пристрасною відвертістю, ніби немає облич – акцент робиться на волоссі героїні як «ширми». Бо немає їх, як людей, як особистостей. Бандит, чи вразлива дівчина – обоє гвинтики Системи, пронизаної пострадянськими комплексами, шаблонами, нищівними «правилами» та потребою «людям угоджать». Навіть щасливі миті відданості один одному пронизані страхами та втечею – пара постійно кудись біжить і ховається. Їх очі весь час трохи прикриті, ніби щоб не бачити жахіття усіх штучних обмежень, які середовище само собі нав’язало. Водночас дівчинка розкриває маленькими ніжними ручками кущі, проорюючи собі шлях у дивину самого життя. Пробивається по стежці, навколо якої усіяні фрукти та квітучі плоди, що мимоволі нагадує атмосферу «Аліси у країні див» Л.Керрола. Дорослі тікають, закривають обличчя, очі, ховаються – дитина йде назустріч із широко розплющеними очима. Для неї флора вже є ніби дверима, в той час як доросла дівчина сидить у закоханій безвиході на пустому підвіконні перед закритим вікном. Подвійна реальність вбачається і в нищівній для особистості пострадянській жорстокості: в одній квартирі дому побої, в іншій – ласка до кота із посмішкою задоволення на чужий крик про допомогу. Усі все чують і розуміють, але ніхто не хоче втручатися, бо байдуже. В той же час – все чуже «цікаво» й усі хочуть влізти у внутрішній простір іншого. А щира, справжня ласка до котика – лише у дитини. Щодо алюзій, то символіка білого коня також має безліч трактувань, та саме тут він вбачається як «плин часу», нагадування про свободу, яка зовсім поруч, але до якої так страшно доторкнутися. Мабуть тому у фільмі кінь білий, бо на фоні чорної реальності села він як білий місяць, світлий та прекрасний. Для когось кінь є лише інструментом для сільської роботи, а для іншого символом чуда. Із цим «плином часу» у головної героїні виникає бажання поглинути у світосприйняття дитини, коли вона лягає у ліжко квітів, як материнське лоно, щоб ось так – взяти і позбутися жорстокості зовнішніх обмежень. Та сон переривається, і вона знову опиняється у дорослому світі, а лоно квітів виявляється ванною на подвір’ї. Кульмінація не стільки сюжету, скільки психологічного протиставлення, вбачається у двох фінальних монологах – чоловіка за столом та маленької дівчинки наодинці із власними мріями. Дорослий під час похмурого святкування підкреслює марність життя, і ніхто йому в цьому не заперечує. В той же час дитина благає Всесвіт, щоб ніхто не сварився і щоб всі любили один одного, та під час її монологу змінюються трагічні фігури дорослих, що більше нагадують статуї, неживі та завмерлі від трагізму марності існування та відсутності очікувань. Дерева супроводжують майже усі важливі сцени. Та ніхто їх не поливав, як той монах з притчи, ніхто не працював над створенням добра і любові між собою. Насправді ж, дитина і дорослі – це лише умовність, відтворена у кіно як метод конкретизації, бо дитячим сприйняттям реальності міг бути пронизаний будь-хто з дорослих. Та ніхто не спромігся, усіх поглинула Система. Тому і дерева, як паростки життя, і психологічне протистояння планів – теж свого роду притча. Притча про людей із села, що піддалися внутрішньому ув’язненню. Мабуть, тому дитина поскакала на коні у небо, а дорослі залишилися внизу, назавжди…

Рейтинг

Кінокритиків: 10, Глядачів: 8
Брама

«БРАМА»: ЗОНА ВІДЧУЖЕННЯ ЯК ПРОЯВ ВНУТРІШНЬОГО СВІТУ #Брама Ми всі про щось говоримо. Дуже часто плачемо, бідкаємося. Кожен із нас у якийсь момент відчуває певну безвихідь, яку ми часто самі собі влаштовуємо. Безвихідь, як свою, власну внутрішню «Зону». Фільм «Брама» переважно розглядається в єдиному ракурсі: Чорнобильська трагедія та Зона відчуження, страх та загальна невизначеність. Де живе Баба Пріся, дочка Слава та онук Вовчик. Де можна побачити лише поліцейського, який привезе родині продукти та нагадає, що вони там зайві. Останні. Вигнанці долі. «А ми що, не люди?» – «Люди. Треба тихо сидіть, і нікому на очі не лізти». В контексті бажання зникнути, сховатися, важливо також зачепити тему власного, внутрішнього відчуження, із яким рано чи пізно стикається кожен, а особливо – людина із ментальною інвалідністю. Тому в багатьох сенсах у «Брамі» закарбувалося звернення до теми інклюзії, чітких рис інклюзивного кіно. Відомо, що слово «інклюзія» означає «включення». Тобто, сама життєва система включає одних людей у склад інших, хоча із самого початку невідомо, на яких підставах хтось когось перед цим «виключив». Багато хто вважає, що окремі моменти у творах мистецтва, де зачіпається інклюзія, лише про інвалідність. Насправді ж це – про будь-які особливості. Зовнішні, расові, психологічні. Точніше, про місце людини у власному світі та в суспільстві. Саме про це у «Брамі» розповідається у лінії онука Вовчика, його мімікою, мовою, характером, загальним світоглядом. З одного боку, він є жертвою своєї долі у буквальному сенсі, адже роками ні з ким не спілкувався, окрім авторитарної Баби Прісі та її боязкої дочки Слави. Із року в рік чув лише звуки лісу і тварин та легенди про мавок і русалок. В той же час перепоною до справжнього, відкритого життя стає його ментальна інвалідність. В контексті задуму та сюжету його особливість не просто символічна, а виходить на знаковий, всеохоплюючий рівень: ознаки аутизму як загальне відстороненість. Страх. Відсутність себе самого у власному світі. Власна, індивідуальна Зона відчуження. Єдине безпечне «місце», здатне приховати, затулити від усього зовнішнього. І водночас таке страшне у плані безжальної самотності. Образ Вовчика є символом нашого суспільства – загубленого, маніпульованого. Водночас він є відображенням того, як почуваються люди із інвалідністю у нашому просторі, нажаль, поки ще нашпигованому пострадянськими стереотипами. Він поглинається у процес перебирання речей на горищі, таких же маленьких, як його зовнішній світ. У нього не залишається нічого, окрім як заховатися у дитинство, коли милуєшся кожним предметом і коли одна секунда йде за три. Коли все навколо дивне і нове, а водночас – велике і страшне. Йому хочеться сісти на ручки до рідних і ніколи їх не покидати, бо у дитинстві ти хоч і не самостійний, зате захищений, тобі ж не треба щось вирішувати і від тебе нічого не залежить. Показовим є монолог батька, що колись покинув хвору дитину, адже цікавий і складний світ людей із ментальними особливостями мало хто може зрозуміти, навіть серед своїх рідних. Тому трагічною кульмінацією цієї, інклюзивної лінії фільму є навіть не вбивство, а крики відчаю: «Я тут! Не стріляйте, я людина!». Трагедія відсутності самовираження. Відчайдушна спроба нагадати самому собі, що ти є, і не просто є – ти тут, серед інших. Що ти начебто такий самий, але й не такий, як усі. Що ти – людина, зі своїми правами та потребами. Та усі ці крики розчиняються у повітрі, губляться у суспільстві, що дуже гостро проявляється у фільмі. Натомість – вибух, як бажання «прибрати зайве». Повна безкарність за злочин, бо такі люди – начебто не люди. Така собі «вседозволеність дискримінації». Бо, як казав поліцейський, за законом їх тут взагалі не повинно бути. Це – не лише про Чорнобильську Зону. Це – також про нашу, психологічну Зону відчуження. А мовчання суспільства на цю проблему і є та сама Бездіяльність. «Найстрашніший гріх». У кожного з нас є своя Зона, з якої ми не можемо вийти. А може й не бажаємо. Але ж де критерії бажання та можливості – не це запитання однозначно ніколи не буде відповіді...

Рейтинг

Кінокритиків: 10, Глядачів: 7.667
Черкаси
«Ми будемо чинити опір» Уже завтра у вітчизняному кінопрокаті стартує воєнна екшн-драма «Черкаси». Це дебютна стрічка режисера Тимура Ященка про події березня 2014 року, на початку анексії Криму. Тоді мінний тральщик «Черкаси», заблокований у бухті Донузлав, три тижні мужньо чинив опір російським окупаційним військам, і був останнім з 9 українських кораблів, хто не спустив державний прапор. Вперше у вітчизняній історії кінематограф звернувся до теми ВМС України. Також уперше в художньому фільмі розповідається про те, що відбувалося в Криму в ті часи. Коли ми чуємо визначення «воєнний фільм», то одразу уявляємо собі масу спецефектів, батальних сцен, пафосних діалогів/монологів і ще багато чого. У випадку цієї картини – все інакше: вона відрізняється простотою, чесністю та справжністю. Ці риси – всюди: від села, з якого родом головні герої, Мишко (Євген Ламах) і Лев (Дмитро Сова), до, власне, корабля «Черкаси». Через це в глядача складається враження документальності того, що він бачить. Завдяки співпраці з Воєнно-Морськими Силами України та Генеральним Штабом Збройних Сил України, а також консультуванню справжнього командира «Черкас» Юрія Федаша фільм набув ще більшої достовірності. Щоправда, боєздатність та грізність корабля у ньому була трохи занижена. Як неодноразово було зазначено режисером, це було зроблено для посилення драматургії в епізодах, де розвивалося протистояння з російськими військами. Багато уваги в «Черкасах» приділяється людським стосункам. Швидко іронічно-приязна комунікація українських і російських моряків змінюється на ворожнечу. Наші моряки постають перед нами прямолінійними, правдивими. Такі люди просто роблять свою роботу, нікого з себе не зображають, знають своє призначення. Вони розуміють, чим для них є Батьківщина. У фільмі присутня тема співпраці кримських татар із українцями, того, як вони ризикували, коли допомагали останньому українському кораблю в Криму. Коли тральщик залишився сам один, оточений ворогом, підтримка кримсько-татарського народу надавала йому наснаги. За реальними подіями екіпаж «Черкас» співав пісню «Воины света» гурту Brutto. Відео цього потрапило в мережу та викликало неймовірну реакцію користувачів. У стрічці це відео було відтворено, а композиція стає певним лейтмотивом стрічки. «Черкаси» - яскравий зразок патріотичного кіно, яке вкотре нагадує нам про силу й відвагу людей, які от уже майже 6 років протистоять російській агресії. Кожен із них робитиме це й надалі, бо, як співається в пісні «Чорна Гора», «я ніколи і нікому не віддам рідного дому». Надзвичайно рекомендую до перегляду!

Рейтинг

Кінокритиків: 9, Глядачів: 6.5
Захар Беркут
Захара Беркута позиціонували, як перший український масштабний історичний екшн з голлівудськими акторами. На ділі ж вийшла недорога (на вигляд, не за бюджетом) постановка на тематику карпатських воїнів, котрі протистоять зовсім комічним кочівникам. Можна відзначити круті локації, декорації та непогані костюми. Разом з непоганою роботою оператора й постановника сцен, дивитися на те, що діється на екрані зазвичай приємно. У той же час, бойові сцени - все ще слабке місце українського кіно, їх не вміють ні сучасно ставити, ні знімати. А головна біда - сценарій, який з оповіді Франка перетворився на банальний сценарій фільму класу Б з розряду "нас мало, але ми завзяті". Любов, зрада, героїчна смерть і звитяга - все це надто поверхнево прозоре, сто разів бачене і не змушує переживати за персонажів. А посередній дубляж і діалоги, в які забули вдихнути життя, нівелюють яку не яку гру західних акторів. Тож можна підсумувати, що перед нами перший крок нового українського кінематографа на шляху наших "300 спартанців".

Рейтинг

Кінокритиків: 8.25, Глядачів: 7
Захар Беркут
Захара Беркута позиціонували, як перший український масштабний історичний екшн з голлівудськими акторами. На ділі ж вийшла недорога (на вигляд, не за бюджетом) постановка на тематику карпатських воїнів, котрі протистоять зовсім комічним кочівникам. Можна відзначити круті локації, декорації та непогані костюми. Разом з непоганою роботою оператора й постановника сцен, дивитися на те, що діється на екрані зазвичай приємно. У той же час, бойові сцени - все ще слабке місце українського кіно, їх не вміють ні сучасно ставити, ні знімати. А головна біда - сценарій, який з оповіді Франка перетворився на банальний сценарій фільму класу Б з розряду "нас мало, але ми завзяті". Любов, зрада, героїчна смерть і звитяга - все це надто поверхнево прозоре, сто разів бачене і не змушує переживати за персонажів. А посередній дубляж і діалоги, в які забули вдихнути життя, нівелюють яку не яку гру західних акторів. Тож можна підсумувати, що перед нами перший крок нового українського кінематографа на шляху наших "300 спартанців".

Рейтинг

Кінокритиків: 8.25, Глядачів: 7
Наші котики
Автори називають стрічку неполіткоректною та лікувальною. Насправді, це просто маркетинговий хід, бо з неполіткоректного тут лише жарти про Путіна та ватажків ОРДЛО. А лікувальний ефект сміху триває акурат до фіналу стрічки, де автори все одно повертаються до героїчного драматизму. Трейлер «Наших котиків» не обіцяв нічого хорошого, проте режисер та сценарист Володимир Тихий вселяв надію. Все-таки після «Вавилону’13» він вміє знімати круто про страшні моменти історії України. А його стрічка «Брама» довела, що й до комедії Володимир здатний. В центрі сюжету «Наших котиків» три «зелені» добровольці, котрі потрапляють в АТО. Молодий продавець квітів, якого не поважає батько-військовий, пристаркуватий чоловік зі слабким серцем, і недалекоглядний актор-аматор. Цю браву ватагу цілком логічно закидають на дальній блокпост, що зветься Капустиною, і який ніколи не атакують сепаратисти. А славиться рубіж найкращим в зоні АТО туалетом. Як на зло російський генерал вирішує направити наступний удар саме по Капустині. Тож нашим котикам доведеться протистояти переважаючим силам супротивника, хочуть вони того, чи ні. Допоможе героям вистояти досвідчений доброволець з позивним Тренер, котрий постійно вживає футбольні аналогії. А заважатиме — молода українська журналістка, яка вперше потрапила на передову. З хорошого у фільмі – діалоги, що рясніють дійсно влучними жартами. Взаємодія персонажів нагадує набір сценок якісного комедійного шоу, яких в українському інфопросторі вважайте й немає. З поганого – сумбурність центрального сюжету про намагання добровольців вижити. Наприклад, дивно бачити у фільмі досвідченого Тихого відірваний від решти стрічки початок й деякі інші сцени, що вибиваються як візуально, так і за наповненням. При хронометражі у дві години, фільм би лише виграв, якби на монтажі їх викинули. Але цього не сталося, тому картина почасти виглядає, як попурі групи талановитих студентів, що напхали у твір всі свої ідеї: комп’ютерну графіку, вибухи, слоу-мо, воєнний бойовик і містику (яка органічно виглядала у «Брамі», а от «Нашим котикам» художньої цінності не додає). Окремо слід згадати про комп’ютерну графіку, що за українською традицією вставлена де треба й де не треба. Перша половина фільму нею просто рясніє, але більшість ефектів виглядає примітивно. На дворі 2020-й рік, в Україні є чимало майстрів CGI, тож краще було напирати не на кількість ефектів, а на їхню якість. Фільм «Наші котики» не вийшов неполіткоректною комедією, як заявлялося. Бо навряд для такого звання вистачить жартів про те, що вбитих російських спецназівців закопують у братській могилі під знаком «Іх тут нєт». Та й виставляння сепаратистів і російських журналістів, як придуркуватих наркоманів – це не неполіткоректність, а фарс. Неполіткоректним було б жартувати про владу, але на таке автори не наважилися, президент тут – символ, що мотивує солдат на подвиги. Дісталося хіба що Кучмі та Мінським угодам, всі решта – герої. Тож маємо, насправді, комедію абсурду з гарними діалогами та гегами, але сумбурним сюжетом і надто вже карикатурним зображенням багатьох персонажів. Фільм вартий перегляду, тут є моменти, коли глядачі прискають зо сміху, і є сцени, коли героям аплодують у патріотичному захваті. Зрозуміло, що знімати комедію про діючий конфлікт, який триває на нашій землі й ледь не щодня забирає людські життя, дуже непросто. Володимира Тихого варто похвалити за роботу, Наші котики не тільки смішать та розважають, але й нагадують, що війна триває, і наші хлопці й дівчата все ще на передовій б’ються з ворогом за Україну. Хоч цей фільм забудуть досить швидко, його фінальні титри з документальними кадрами українських воїнів ми забувати не маємо права.

Рейтинг

Кінокритиків: 7.5, Глядачів: 9
Брама
Останнього липневого дня 2018 року я відвідала показ фільму «Брама» режисера Володимира Тихого. Цей намір виник у мене після проґавлених прем’єр у Києві та Львові, а також після численних рецензій і відгуків (як позитивних, так і негативних). Фінальна підказка від карми про те, що треба йти, – раптово знайдена стаття про фільм у журналі. Картину створено на основі п’єси драматурга Павла Ар’є «На початку і наприкінці часів». За нею було поставлена низка вистав в Україні та закордоном. І нарешті цей твір знайшов своє кіновтілення. Це історія про родину, що живе в старій хатині в Чорнобильській зоні відчуження. Головною в ній є баба Пріся (Ірма Вітовська-Ванца), - ексцентрична жінка, що товаришує з русалками, задобрює дичиною «зелених чоловічків» та яка за часів Другої світової війни вбила 12 есесівців. Разом із нею живуть її донька Слава (Віталіна Біблів) та недоумкуватий онук Вовчик (Ярослав Федорчук). Після певного повороту подій їх «розмірене» життя змінюється. Сюжет є неймовірною сумішшю сюрреалізму та українського колориту із реаліями занепаду та побутових проблем. У цих умовах яскраво та насичено прописані усі персонажі. Їх мова – жива, щира та така, яка не викликає відрази. Вона – органічна від першого до останнього слова. Варто відзначити оточуюче середовище, де відбуваються події. Зйомки відбувалися в селі Лучанки́ Овруцького району на Житомирщині, в зоні часткового відселення. Ці локації ввібрали в себе історію до такої міри, що говорили не тихше за дійових осіб. Робота художника-постановника, Володимира Любого, лише посилила цей ефект. На цьому фоні сховок Вовчика з усякою всячиною, що фігурує в фільмі, виглядає по-особливому зворушливо. Окреме «браво» диво-команді візажистів і гримерів, завдяки яким візуальна складова образу баби Прісі зробилася такою, як є. Вимагає неабиякого професіоналізму настільки правдоподібно «зістарити» акторку до 80-річного віку. У «Брамі» піднімаються важливі теми. Говориться про родину, родинні стосунки в складних умовах. Йдеться також про вибір, зроблений на противагу всьому світу, та побудову життя у цьому виборі. Мені зустрічалися в деяких рецензіях і відгуках думки щодо суми цих факторів типу: «Де логіка в репліках і діях акторів?», «Вони роблять багато дурних вчинків» і так далі. На противагу цьому хочеться сказати: не прагніть шукати логіку в кожному клаптику мистецтва. Часто дуже цікаво не думати про це поняття в загальноприйнятому розумінні та спостерігати за «власною» логікою, специфічною та несхожою на інші. І разом із тим – дивуватися та радіти з того, що український кінематограф сміливо працює з різними жанрами, розширюючи свої горизонти. Дуже рекомендую до перегляду! Такий добірний український сюр я ще не бачила! P.S. Під час такого фільму не замислюєшся про попкорн. P.P.S. Перечитаю п’єси Павла Ар’є та передивлюся вистави за ними. Надто вже цікаво!

Рейтинг

Кінокритиків: 10, Глядачів: 7.667
Кіборги. Герої не вмирають
6 грудня 2017 року відбулася велика прем’єра фільму «Кіборги» українського режисера Ахтема Сеїтаблаєва. Подію відвідали представники творчого складу фільму, зірки вітчизняного шоу-бізнесу, а також бійці АТО, котрі не з чуток знають про події на Донбасі. Зокрема – про оборону Донецького аеропорту, що стала основою для сюжету картини. Ця сторінка української історії тривалістю 242 дні – надзвичайно болісна, як і все, що відбулося в зоні АТО з самого початку. Зараз в українському художньому кіно до цієї теми звертаються не так часто. Відбувається так тому, що кінематографісти розуміють ступінь відповідальності щодо її висвітлення. Бо є дуже важливим не перейти межу тактовності, не наповнювати сюжет надмірним пафосом, а зробити фільм максимально відкритим і чесним. На щастя, саме ці характеристики є одними з багатьох чеснот «Кіборгів». Для максимального відтворення умов Донецького аеропорту, завдяки Шевкету Сейдаметову, були створені правдоподібні декорації, що дозволили як акторам, так і глядачам поринути в атмосферу цієї непростої історії. Вражає різнохарактерність героїв фільму. В цій ситуації це зайвий раз доводить, що люди різних віку, достатку та поглядів здатні стати солдатами, аби захищати те, в що вірять, і долати труднощі, що при цьому виникають. Цих героїв тут втілюють як досвідчені, так і молоді актори. Роль Серпня, командира, виконав В’ячеслав Довженко, який, завдяки цьому образу, відкрився (особисто для мене) зовсім по-новому. Скажу так: якщо ви не бачили «Кіборгів», то не розумієте, на що здатен цей актор. Так само є й з Андрієм Ісаєнко (Субота), який теж реалізував свій акторський талант несподіваним чином. Було цікаво вперше побачити на екрані Романа Ясіновського (Гід), Віктора Жданова (Старий), Макара Тихомирова (Мажор), Костянтина Темляка (Псих). Якщо перші двоє – досвідчені актори з певним творчим доробком, то останні – молоді дарування, котрим хочеться побажати продовжувати свій розвиток на обраному ними шляху. Вищезгадані персонажі – яскраві елементи чудового сценарію, що насичений живими та, водночас, глибокими діалогами та монологами, де знаходиться місце для чоловічого гумору. Подієва складова картини огорнута в майстерні операторську та звукорежисерську роботи. Дякуємо за це оператору Юрію Королю та звукорежисеру Антону Бжестовському. Ще однією вагомою складовою фільму є музичний супровід авторства Мілоша Єліча та Андрія Пономарьова, а також пісня «Мить» гурту «Океан Ельзи». Від цього «Кіборги» стають неймовірнішими. У підсумку хочеться сказати: «Кіборги» - фільм не про події за тридев’ять земель. Це про наші реалії, про нас, наших співвітчизників. Цей фільм знайде відгук у серці кожного. І це так тому, що неможливо не співпереживати героям, знаючи, що на твій дім досі зазіхають чужинці… Велике «дякую!» усій знімальній команді за створений шедевр. Емоції, що я спостерігала після сеансу в очах навіть наймужніших чоловіків, якнайкраще це доводять… Обов’язково перегляньте! P.S. Було приємною несподіванкою бачити Євгена Нищука в ролі капелана. Ці очі впізнаєш навіть на пошрамованому гримом обличчі… P.P.S. Після перегляду «Кіборгів» ще більше захотілося попрацювати з Ахтемом!

Рейтинг

Кінокритиків: 9, Глядачів: 8.5
Таємний щоденник Симона Петлюри
6 вересня 2018 року в прокат вийшла українська історична кінострічка «Таємний щоденник Симона Петлюри» режисера Олеся Янчука. Фільм знято за участю Державного агентства України з питань кіно та Національної кіностудії художніх фільмів імені О.Довженка, а також за підтримки Міністерства культури України та Українського конгресового комітету Америки. «Таємний щоденник Симона Петлюри» став для кіностудії своєрідним відродженням її масштабної діяльності, фільмом, випущеним у переддень її 90-річчя (14 вересня). З комітетом і кіностудією пан Янчук співпрацює не вперше: в такому співробітництві було знято його фільми «Атентат — Осіннє вбивство у Мюнхені» (1995), «Нескорений» (2000) та «Владика Андрей» (2008). Вже задовго до прем’єри для широкого загалу цей байопік став предметом для активних дискусій та суперечок. Небезпідставно. Центральною постаттю фільму є відомий український політичний діяч XX століття, головний отаман військ Української Народної Республіки і лідер Директорії УНР Симон Петлюра. За роки існування Радянського Союзу та навіть у часи незалежності України, проросійськими намаганнями, погляди на нього були доволі викривленими. Особисто я, під час навчання у школі, стикалася навіть із двоїстою точкою зору на його діяльність. В межах шкільної програми, а то й кількох сторінок поспіль, позиція щодо Симона Васильовича переходила від позитивної до різко негативної. В таких умовах вивчати реалії своєї історії, дізнаватися правду було складно. Але, дякувати Богові, ситуація поволі покращується завдяки розсекреченим документам і детальним дослідженням, котрі проливають світло на історичну достовірність. Сюжет фільму охоплює період життя Петлюри в еміграції в Парижі, до дня його вбивства Самуїлом Шварцбардом. Тут також є спогади про події та дійових осіб того короткого періоду УНР, коли Україна здобула, та не змогла втримати незалежність. Художня інтерпретація вдало поєднується з хронікальними уривками. Спільними зусиллями Олеся Янчука, сценаристів Михайла Шаєвича та Олександра Шевченка, за участю історичного консультанта Володимира Сергійчука, оповідь про ті часи набула особливої насиченості та правдивості. Вражає акторський склад картини, що на всі 100 % є українським. (Дивно, що це досі вражає, чи не так?) Завдяки ретельним кастингу та пробам, на основні та другорядні ролі були запрошені гідні представники акторського середовища України. Симона Петлюру на екрані втілив Сергій Фролов. За його власними словами, під час підготовки до цієї ролі він переглянув безліч кіновтілень Симона Васильовича, починаючи з 1924 року. На противагу зображуваному там агресивному невротику, пан Сергій вирішив представити в своєму персонажі іншого Петлюру, - м’якшого, людянішого. Що в нього й успішно вийшло. Ірмі Вітовській-Ванці була віддана роль дружини, Ольги. Цей персонаж – щира жінка, яка стоїть за чоловіком-творцем серйозних соціально-політичних змін у країні, яка гостро відчуває буремну атмосферу тих часів. Натхненням пані Ірми до створення внутрішнього світу Ольги став роман Марселя Тірі «Проїздом у Києві». За її словами, цей твір яскраво передає тодішні настрої. (Візьму цю книгу в список до прочитання!) Акторка Вікторія Янчук зіграла доньку, Лесю, молоду дівчину, яка більше скидалася на тендітну квітку. На неї не могли не вплинути серйозні події тієї доби. Її душевні перипетії були гідно передані на екрані. Я щиро бажаю пані Вікторії успіху в подальших кінороботах. Однодумців Симона Петлюри, Володимира Винниченка та Михайла Грушевського, зіграли Євген Нищук і Богдан Бенюк. Ними було зайнято порівняно невеликий відрізок екранного часу, але все ж вони встигли увійти до списку гідних кіновтілень цих історичних постатей. Щодо цього хочеться додати невеличкий коментар, що буде не дуже приємним для інших журналістів і критиків, які переглядали фільм на прес-показі. Поява Нищука й Бенюка на екрані в образах Винниченка й Грушевського, з якогось дива, викликали іронію, кепкування та сміх. А під час сцени, в якій Винниченко дізнається про смерть Петлюри, сміх був ще гучнішим. Можливо, у персонажі в ті хвилини був надлишок патетики. Але хіба можна через це так відверто брати його на кпини, а потім стверджувати, що через це фільм перетворився на комедію, як «Диктатор» Саші Барона Коена?! Як бачимо, тактовність тоді була не в пошані. Повернімося все ж до фільму. В фільмі немає жодного зайвого персонажа. Кожен додає фарб до загальної історії. Яскравими представниками сторони-антагоніста є вбивця Петлюри, Самуїл Шварцбард (Олег Треповський) та радянський агент Володін (Юрій Одинокий) – організатор убивства. Дуже різні за характером, вони утворюють специфічний тандем, направлений на досягнення однієї мети. Фінальний епізод суду над Шварцбардом багато чого говорить глядачеві про протистояння радянської влади і Петлюри. Згадуються та розвінчуються міфи, які про нього розповсюджувалися, та використовувалися, як інструмент, що здатен очорнити його ім’я. Вкотре стає зрозуміло, що ми роками не знали багатьох фактів. (У фільмі цього не згадується, але, виявляється, за підтримки Петлюри діяв театр, в репертуарі якого були п’єси Шекспіра, Ібсена та інших закордонних авторів). Володимир Сергійчук під час прес-конференції із командою фільму назвав Симона Петлюру найбільшим державником ХХ століття та людиною, яка думала про всі нації взагалі. Що ж: зважаючи на розсекречені відомості, з цими твердженнями можна погодитися. «Таємний щоденник Симона Петлюри» - гідний зразок українського історичного кіно, яке повертає увагу глядачів до свого минулого. Залишається сподіватися, що таких фільмів вистачить, щоби запустити процес зміни думок про постатей, яких спотворила радянська пропаганда. Цікаво, якими будуть результати прокату на Сході України, де такі думки ще актуальні? Далі – більше фільмів про сторінки української історії та її відомих постатей! P.S. Ставлення до російської мови у фільмі в 2 прикладах: - розмови російською мовою – з українськими субтитрами; - уривок із розмови між французьким радянським послом Раковським і міністром Бланшем: «Почитайте, що пишуть про це наші радянські газети» . - «Я не читаю російською» . (Ця репліка викликала шквал оплесків)

Рейтинг

Кінокритиків: 8, Глядачів: 4.5
Шляхетні волоцюги
«Батяр – це стиль життя, в якому легковажаться загальноприйняті норми. Але це не хуліган чи розбишака, бо таких називали «кіндерами». Це були такі собі «Робіни Гуди», що не нехтували привселюдно обчистити багатія і витратити легкі гроші, але таємне злодійство не визнавали та вважали низькістю». Так історик Юрій Винничук описує характерну субкультуру Львова першої половини XX століття. Батяри стали натхненням для багатьох книг, історій і просто розмов. Нарешті до них звернувся й кінематограф, в українській комедії «Шляхетні волоцюги». Картина побачила світ наприкінці вересня 2018 року. Вона розповідає про двох батярів, Мірека (Юрій Хвостенко) та Бодю (Іван Шаран), які живуть яскравим авантюрним життям. Воно набуває нових обертів, коли вони несподівано стають опікунами юної Христі (Ірина Гришак). Події відбуваються у Львові , наприкінці 1930-х років, за лічені місяці до Другої Світової війни. Містяни вже відчули на собі нестачу в їжі, ресурсах і роботі, дізналися, хто такі нацисти. Поруч із цим преспокійно живуть багатії в розкішних маєтках, не замислюючись зайвий раз про проблеми. Але обидва табори зберігають у собі неповторний львівський колорит, який не описати словами. Діалоги на всі 100 складаються з файної львівської говірки (тільки встигай вловлювати слова). Інколи вона є складною для розуміння. Але ти все одно сприймаєш її на якомусь підсвідомому рівні. Щоб додатково переконатися у виключності цього діалекту, раджу до прочитання абетку «Ґвара» авторства Ґриці Ерде. Вражають локації цього чудового мультикультурного міста, де століттями поруч жили українці, поляки, німці, євреї та багато хто ще. Впевнена, що спеціалістам із комп’ютерної графіки майже не довелося нічого домальовувати, бо Старе місто досі зберігає свій автентичний вигляд. У «Шляхетних волоцюгах» вирує багато гумору та іронії, легкості. Такими є наші герої, й у такому настрої вони будують все навколо себе. Одна з цінностей цього фільму – його музичне оформлення. Круті, запальні мелодії «Шляхетним волоцюгам» подарували «Ray Band», Мирослав Кувалдін та «Брати Гадюкіни». Окрім власних пісень артисти виконали також популярні пісні того часу. Такі, наприклад, можна часто почути у львівській «Криївці». Окрім комедійної складової, в сюжеті є місце також детективу та пригодницькому жанру. Комуністи та нацисти одночасно полюють за магічним артефактом – браслетом Олександра Македонського. За легендою, той, хто ним володіє, буде непереможним. Бодя з Міреком у цій історії також зіграли свої ролі. Окремо хочеться подякувати режисеру та сценаристам за майстерну роботу над характерами вищезгаданих протиборних таборів. Це просто – майстерне вишукане знущання, стьоб над двома політичними системами одразу. Особливе «браво» за сюжетну лінію з відділом українознавства НКВС. Той ще фарс! Бодя та Мірек зі своїми друзями протягом фільму переживають багато карколомних подій. Але, завдяки своїм хитрості (у найкращому сенсі цього слова) та винахідливості вони доводять віковічну істину: «Добро перемагає зло». P.S. «Шляхетні волоцюги» зібрали у вітчизняному прокаті небагато грошей. Але це все одно не завадить цьому фільму стати яскравим представником свого жанру. P.P.S. Тому, хто закоханий у Львів, безперечно сподобається!

Рейтинг

Кінокритиків: 10, Глядачів: 6.333