УвійтиПосилання на рецензії на інших сайтах
Рецензії
Наші котики
Більше
«Наші котики», патріотична неполіткоректна комедія про пригоди чотирьох бійців АТО, вчора вийшла в широкий вітчизняний прокат.
Це історія про актора, інженера, футбольного тренера та продавця квітів, які пішли добровольцями на фронт і потрапили на «найглухішу» позицію. Пізніше до них приєднується молода журналістка. Без військового досвіду, проте з сильним ентузіазмом вони руйнують ворожі плани. Складно було спершу повірити в те, що тема АТО та комедійний жанр можуть бути поєднані. Але, тим не менш, це відбулося. Тут зійшлося багато різних форм комічного. Іронією, сарказмом і гротеском у стрічці жонглюється просто гіпнотично. Карикатурно-фантазійні перебільшення, декілька з яких можна було раніше побачити в трейлері, викликають у глядача суміш подиву й живого інтересу. У такому контексті дещиця пафосу – логічна. Коли дивишся «Наші котики», переймаєшся відчайдушною наївністю, з якою герої здійснюють багато вчинків. Тому й починаєш ставити їм питання на кшталт: «От чого ти туди йдеш?», прямо як при перегляді трилерів, коли хтось вирішує перевірити темний підвал після таємничого шуму звідти. Епізоди в ОРДЛО – дуже круті в своїй сатиричній гидотності. Велика подяка за яскраве втілення тих образів Роману Халаїмову, Михайлу Кукуюку та Ігорю Портянко. Щось було подібне в них до персонажів кількох новел фільму «Донбас». Смерть у «Наших котиках» фігурує як окремий міфічний персонаж. На війні до неї – дуже близько, тому вона приходить на обидві сторони барикад у конкретних лякаючих образах. У фільмі поряд із комедією знаходиться місце й драмі. В таких епізодах ми найбільш чітко бачимо, на яку сходинку піднялися герої в своєму особистісному розвитку. Набуті внутрішня сила й зрілість виходять на перше місце. Як сказав Дмитро Тубольцев, ветеран АТО та виконавець ролі Літа, «гумор – це найкращі ліки проти того жаху та біди, що несе війна». І «Наші котики» - яскраве та цікаве втілення цієї думки.
Віддана
Повнометражний фільм «Віддана», екранізація роману «Фелікс Австрія» Софії Андрухович, вийшла у вітчизняний кінопрокат. Масштабна фантазійна драма виробництва кіностудії Film.UA стала знаковою кіноподією нового десятиліття.
Це історія про Аделю Анґер та Стефанію Чорненько, - панну й служницю. Їх було виховано разом через трагічну обставину – пожежу, в якій загинули мати Аделі та батьки Стефанії. 25 років нерозлучності дівчат зробили їх близькими людьми. Складно зрозуміти, хто вони є одна одній - сестрами, подругами чи господинею й служницею. Любов і ревнощі, таємниці та недомовленості разом утворюють проникливу атмосферу, де реальність і вигадка йдуть поруч.
Спершу стрічку планувалося створювати в копродукції з Польщею, але, зрештою, її виробником стала лише Україна. Інтернаціоналізм, все ж таки, проявився в акторському складі: Польща (Маріанна Янушевич – Стефанія Чорненько, Себастьян Цибульський – Ернест Торн) та Грузія (Важа Годердзішвілі – Велвеле).
Команда, що створювала «Віддану», вражає своєю професійністю, оригінальністю та самобутністю. Цей фільм являє собою приклад того, як кінематограф вірить у сміливі експерименти. Потрібні приклади? Будь ласка: повнометражний дебют режисерки Христини Сиволап; акторський дебют акторки Маріанни Янушевич; саундтрек – дуетна пісня Юлії Саніної та Тіни Кароль «Вільна», авторка тексту якої – Alyona Alyona; композитор – Євген Філатов; художниця з костюмів – Леся Патока. Результат їх творчості – просто неймовірний.
Кожен кадр фільму – ефектна ретельна робота, що одразу занурює глядача в історію.
Оскільки події відбуваються в Станіславові (Івано-Франківську) початку ХХ століття, спочатку й хотіли знімати в Івано-Франківську. Там навіть вже було знайдено відповідний особняк для інтер’єрних епізодів. Але, на жаль, не з усіма його жителями вдалося домовитися. До того ж, заважали елементи сучасної забудови. Тому, в кінцевому випадку, локації «Відданої» стали сплетінням павільйонів Film.UA, Чернівецького драматичного театрі імені Ольги Кобилянської та села Ніжиловичі Київської області.
Оператор фільму, Олексій Ламах, майстерно передав чуттєвість атмосфери твору. Відверті кадри не залишали відчуття вульгарності, а кулінарні сцени наче передавали смак і аромат страв крізь екран.
Книга, багата на описи оточуючого середовища історії, зумовила його насиченість і у фільмі. Завдяки арт-директору, Олександру Батєнєву, характерні елементи тієї доби, що фігурували в картині, набули своєї реалістичності, як от фотопластикон. Для одного з епізодів його фасад було відтворено в натуральному розмірі з урахуванням найменших дрібниць. Олександр Суворов, відповідальний за спецефекти, додав «Відданій» певної казковості: завдяки йому ми віримо в те, що лини пливуть небом, а фамільні портрети оживають.
Одна з характерних рис «Відданої» - яскравий акторський склад. Кожен із персонажів, основних чи другорядних, зробив свій внесок до неповторної органіки оповіді. Алеся Романова, Роман Луцький, Олександр Кобзар, Сергій Волосовець, Ада Роговцева, Катерина Кухар, Євген Янович, Наталя Васько, Ірма Вітовська, Ясін Фараджаллах, Марина Кошкіна – голова йде обертом від того, скільки різноманітного таланту тут зібралося.
«Віддана» говорить про любов і самопожертву, про ілюзію та дійсність. Для кожної людини в них – своя правда: чи бути їм важким обухом по голові чи легким, майже невагомим, порухом вітру…
Заборонений
На початку вересня 2019 року широкому загалу було презентовано картину "Заборонений" - художній фільм про життя, боротьбу з радянською системою та смерть відомого поета-шістдесятника, правозахисника, Героя України - Василя Стуса. Фільм вийшов в український прокат 5 вересня 2019 року, в День пам'яті поета.
Протягом свого прокату картина встигла спричинити собі широкий розголос, позитивний і не дуже. Це можна пояснити: реакція після її перегляду - доволі змішані почуття.
"Метафорична історія" - ось найкраще визначення того, що являє собою "Заборонений". Це допомагає нам відійти від сприйняття фільму як чистого байопіку, бо в деяких питаннях він є дещо розмитим і нечітким.
Відеоряд "Забороненого" разом із архівними документальними кадрами та закадровими віршами, цитатами та листами Стуса створює цікаву атмосферу. В ній одночасно є й реалізм, і прагнення вигукнути: "Та це ж поетичне кіно!". Безумовно, не обійшлося без зображення акції під час прем'єри "Тіней забутих предків", що стала важливим етапом дисидентського руху в Україні.
Чудовий акторський склад утілив на екрані найвідоміших представників української інтелігенції кінця 60-х-початку 70-х: власне Василя Стуса (Дмитро Ярошенко), Світлану Кириченко (Слава Красовська), Аллу Горську (Карина Шереверова), В'ячеслава Чорновола (Роман Ясіновський) та інших, а також негативні образи - "адвоката" Віктора Медведчука (Роман Халаїмов) і лейтенанта Кузнєцова, працівника табору, (Віталій Салій), де відбував термін ув'язнення Василь Семенович. Всі вони реалізували своїх персонажів більш-менш зрозумілими для глядача. Хоча іноді хотілося, що називається, "копнути глибше".
Музичними складовими "Забороненого" стали інструментальна частина від композитора Олександра Сошальського, пісні “Не топчіть конвалій” від гурту Mandry і “Колискова” від гурту “Без Обмежень”. Вони були гармонійно вплетені в сюжет, - не було відчуття недоречності.
Найбільше питань у глядачів і критиків викликав саме сценарна частина фільму. Ми досі пам'ятаємо скандал зі згадкою в сюжеті Віктора Медведчука, "адвоката", якого, за реальними подіями, надала радянська влада Стусові. Із видаленням більшості сцен суду цей персонаж виявився майже позбавленим екранного часу. Але, зрештою, глядач його побачить, хоч ніхто й не озвучить у кадрі, що це - саме Медведчук.
Певно, під видалення сцен потрапив не тільки епізод суду: у багатьох інших епізодах складалося враження, що драматургічно чогось бракує, драматургічно "пройдено по верхах". Як, наприклад, тема мовного утиску: так, вона тут ідентифікується, але емоційно не дотискається.
Стосовно сценарію виникають ще й питання:
для чого в стрічці були присутні сцени, які не несли потрібного навантаження на сюжет, а лише були гарною, не зовсім зрозумілою картинкою?
Якщо фільм "присвячений українському дисидентському руху", то чому, власне, рух майже не розкритий у фільмі? Щоб ця присвята була логічною, потрібен окремий фільм про такий насичений розділ української історії.
За такими кінострічками, як "Заборонений", непросто робити висновок про історії життя відомих творчих постатей. У даному випадку, в життя Василя Семеновича Стуса нам лише трохи відкривають двері та показують важливе десь на горизонті.
Крути 1918
На початку лютого 2019 року у вітчизняний широкий прокат вийшов історичний художній фільм «Крути 1918». Стрічку створено продакшном Good Morning Film, за підтримки Держкіно України, за сценарієм Костянтина Коновалова. Режисером і співавтором сценарію став Олексій Шапарєв, який раніше працював над такими фільмами як «Гвардія» та «Правило бою».
Стрічка присвячена 100-річчю бою під Крутами взимку 1918 року.
На фоні революційних подій в країні двоє братів, Андрій (Євген Ламах) і Олекса (Андрій Федінчик), закохуються у Софію (Надія Коверська).
У «Крутах 1918» зібрано надзвичайно різноманітний акторський склад, майже на 100 процентів – із українців. Виключення склав лише польский актор, Томаш Собчак, який зіграв німецького таємного агента Берга, (він мав відчутний польский акцент, що трохи збентежувало).
Окрім головних героїв, ролі у фільмі виконали Олексій Тритенко, Наталя Васько, Віталій Салій, Євген Нищук, Роман Ясіновський і багато інших досвідчених і молодих акторів.
Музику до фільму написав італійський композитор Марко Моріні, а пісні у виконанні Христини Соловій та гурту «Гайдамаки» стали саундтреками.
Основні зйомки велися в Києві, в Косому капонірі. Станцію Крути втілили в селі Сигнаївка на Черкащині. Безпосередньо бій знімали біля села Підгірці, що під Києвом. Участь у зйомках брали військовослужбовці Нацгвардії України, реконструктори з Києва та Вінниці, а також ветерани війни на Донбасі.
Було використано близько 2 тисяч одиниць зброї початку XX століття, що не лише правдоподібно виглядала в кадрі, а й стріляла, холостими патронами.
Завдяки роботі художників-постановників і костюмерів була досягнута також реалістичність у декораціях і зовнішньому вигляді героїв.
Позитивне враження також справляє ставлення до іноземних мов у «Крутах 1918». Німецька, французька та російська мови в діалогах персонажів даються з субтитрами, а не псуються озвучанням. Найяскравіший приклад володіння іноземною мовою у фільмі – роль французького чиновника Поля у виконанні Владислава Нікітюка.
Чи так само добре йдуть справи у решті елементів картини?
Найбільше запитань викликає драматургічна складова фільму.
Сили оповіді розподілилися не так, як заявлялося в анотації чи в трейлері. Найбільше уваги привертав не головний герой, Андрій Савицький, а 2 антагоністи – його брат Олекса та червоний командир Муравйов у виконанні Віталія Салія. Ці персонажі були краще прописані, так, що їх якнайповніше міг відчути глядач, їм було приділено неймовірну кількість уваги. На їх фоні Андрій просто загубився. І загубився настільки, що постало питання – а хто взагалі головний герой у цьому фільмі? Було видно, що сценаристам не дуже цікаво було працювати над цим персонажем. Якби замість Андрія на місце головних дійових осіб стало декілька солдатів з його сотні (як то Володя, Валерик і Григорій Піпський), то історія заграла б новими фарбами.
Завдяки тому, що найкращим чином глядач мав змогу «роздивитися» командира Муравйова, було зрозуміло, хто тут найбільш виплеканий елемент історії. Схиблений жорстокий морфініст, він виправдовував кожну секунду екранного часу.
Олекса Савицький у виконанні Андрія Федінчика так само яскраво існував у фільмі. Це був не просто офіцер УНР, а таємний агент із манерами Джеймса Бонда. Акторові надзвичайно пасував такий образ.
У прагненні розвинути шпигунську лінію, дякувати Богові, залишився ентузіазм на роботу з атмосферою сотні Студентського куреня. Мікроситуації, що виникали між бійцями (багатьом з них не було й 20), доводили, що вони – ще діти, на долю яких випали серйозні випробування. Тут можна провести паралелі з нашими добровольцями на Донбасі, де вчорашня молодь змушена швидко подорослішати.
Любовну лінію сюди помістили для того, щоб якось виправдати конфлікт між братами. Є Софія між Андрієм і Олексою – є контраст, нема Софії – різниця відсутня.
Батальні сцени захоплення «Арсеналу» та битви під Крутами справили враження на глядача цілісно. Видно було, що сценаристи, або ж режисери монтажу, не хотіли перетягувати тривалість цих епізодів на екрані. Незначне їх подовження не погіршило б ситуацію.
У підсумку можна сказати, що «Крути 1918» - приклад того, як вітчизняний кінематограф напрацьовує досвід у створенні історичного кіно. Безумовно, нам ще багато чого належить відшліфовувати у цьому жанрі. Але творчість - на те й творчість, щоб пробувати та досягати успіху чи помилятися.
Шляхетні волоцюги
«Батяр – це стиль життя, в якому легковажаться загальноприйняті норми. Але це не хуліган чи розбишака, бо таких називали «кіндерами». Це були такі собі «Робіни Гуди», що не нехтували привселюдно обчистити багатія і витратити легкі гроші, але таємне злодійство не визнавали та вважали низькістю». Так історик Юрій Винничук описує характерну субкультуру Львова першої половини XX століття. Батяри стали натхненням для багатьох книг, історій і просто розмов. Нарешті до них звернувся й кінематограф, в українській комедії «Шляхетні волоцюги».
Картина побачила світ наприкінці вересня 2018 року. Вона розповідає про двох батярів, Мірека (Юрій Хвостенко) та Бодю (Іван Шаран), які живуть яскравим авантюрним життям. Воно набуває нових обертів, коли вони несподівано стають опікунами юної Христі (Ірина Гришак).
Події відбуваються у Львові , наприкінці 1930-х років, за лічені місяці до Другої Світової війни. Містяни вже відчули на собі нестачу в їжі, ресурсах і роботі, дізналися, хто такі нацисти. Поруч із цим преспокійно живуть багатії в розкішних маєтках, не замислюючись зайвий раз про проблеми. Але обидва табори зберігають у собі неповторний львівський колорит, який не описати словами.
Діалоги на всі 100 складаються з файної львівської говірки (тільки встигай вловлювати слова). Інколи вона є складною для розуміння. Але ти все одно сприймаєш її на якомусь підсвідомому рівні. Щоб додатково переконатися у виключності цього діалекту, раджу до прочитання абетку «Ґвара» авторства Ґриці Ерде.
Вражають локації цього чудового мультикультурного міста, де століттями поруч жили українці, поляки, німці, євреї та багато хто ще. Впевнена, що спеціалістам із комп’ютерної графіки майже не довелося нічого домальовувати, бо Старе місто досі зберігає свій автентичний вигляд.
У «Шляхетних волоцюгах» вирує багато гумору та іронії, легкості. Такими є наші герої, й у такому настрої вони будують все навколо себе.
Одна з цінностей цього фільму – його музичне оформлення. Круті, запальні мелодії «Шляхетним волоцюгам» подарували «Ray Band», Мирослав Кувалдін та «Брати Гадюкіни». Окрім власних пісень артисти виконали також популярні пісні того часу. Такі, наприклад, можна часто почути у львівській «Криївці».
Окрім комедійної складової, в сюжеті є місце також детективу та пригодницькому жанру.
Комуністи та нацисти одночасно полюють за магічним артефактом – браслетом Олександра Македонського. За легендою, той, хто ним володіє, буде непереможним. Бодя з Міреком у цій історії також зіграли свої ролі.
Окремо хочеться подякувати режисеру та сценаристам за майстерну роботу над характерами вищезгаданих протиборних таборів. Це просто – майстерне вишукане знущання, стьоб над двома політичними системами одразу. Особливе «браво» за сюжетну лінію з відділом українознавства НКВС. Той ще фарс!
Бодя та Мірек зі своїми друзями протягом фільму переживають багато карколомних подій. Але, завдяки своїм хитрості (у найкращому сенсі цього слова) та винахідливості вони доводять віковічну істину: «Добро перемагає зло».
P.S. «Шляхетні волоцюги» зібрали у вітчизняному прокаті небагато грошей. Але це все одно не завадить цьому фільму стати яскравим представником свого жанру.
P.P.S. Тому, хто закоханий у Львів, безперечно сподобається!
Таємний щоденник Симона Петлюри
6 вересня 2018 року в прокат вийшла українська історична кінострічка «Таємний щоденник Симона Петлюри» режисера Олеся Янчука.
Фільм знято за участю Державного агентства України з питань кіно та Національної кіностудії художніх фільмів імені О.Довженка, а також за підтримки Міністерства культури України та Українського конгресового комітету Америки.
«Таємний щоденник Симона Петлюри» став для кіностудії своєрідним відродженням її масштабної діяльності, фільмом, випущеним у переддень її 90-річчя (14 вересня).
З комітетом і кіностудією пан Янчук співпрацює не вперше: в такому співробітництві було знято його фільми «Атентат — Осіннє вбивство у Мюнхені» (1995), «Нескорений» (2000) та «Владика Андрей» (2008).
Вже задовго до прем’єри для широкого загалу цей байопік став предметом для активних дискусій та суперечок. Небезпідставно.
Центральною постаттю фільму є відомий український політичний діяч XX століття, головний отаман військ Української Народної Республіки і лідер Директорії УНР Симон Петлюра.
За роки існування Радянського Союзу та навіть у часи незалежності України, проросійськими намаганнями, погляди на нього були доволі викривленими. Особисто я, під час навчання у школі, стикалася навіть із двоїстою точкою зору на його діяльність. В межах шкільної програми, а то й кількох сторінок поспіль, позиція щодо Симона Васильовича переходила від позитивної до різко негативної. В таких умовах вивчати реалії своєї історії, дізнаватися правду було складно. Але, дякувати Богові, ситуація поволі покращується завдяки розсекреченим документам і детальним дослідженням, котрі проливають світло на історичну достовірність.
Сюжет фільму охоплює період життя Петлюри в еміграції в Парижі, до дня його вбивства Самуїлом Шварцбардом. Тут також є спогади про події та дійових осіб того короткого періоду УНР, коли Україна здобула, та не змогла втримати незалежність. Художня інтерпретація вдало поєднується з хронікальними уривками.
Спільними зусиллями Олеся Янчука, сценаристів Михайла Шаєвича та Олександра Шевченка, за участю історичного консультанта Володимира Сергійчука, оповідь про ті часи набула особливої насиченості та правдивості.
Вражає акторський склад картини, що на всі 100 % є українським. (Дивно, що це досі вражає, чи не так?) Завдяки ретельним кастингу та пробам, на основні та другорядні ролі були запрошені гідні представники акторського середовища України.
Симона Петлюру на екрані втілив Сергій Фролов. За його власними словами, під час підготовки до цієї ролі він переглянув безліч кіновтілень Симона Васильовича, починаючи з 1924 року. На противагу зображуваному там агресивному невротику, пан Сергій вирішив представити в своєму персонажі іншого Петлюру, - м’якшого, людянішого. Що в нього й успішно вийшло.
Ірмі Вітовській-Ванці була віддана роль дружини, Ольги. Цей персонаж – щира жінка, яка стоїть за чоловіком-творцем серйозних соціально-політичних змін у країні, яка гостро відчуває буремну атмосферу тих часів. Натхненням пані Ірми до створення внутрішнього світу Ольги став роман Марселя Тірі «Проїздом у Києві». За її словами, цей твір яскраво передає тодішні настрої. (Візьму цю книгу в список до прочитання!)
Акторка Вікторія Янчук зіграла доньку, Лесю, молоду дівчину, яка більше скидалася на тендітну квітку. На неї не могли не вплинути серйозні події тієї доби. Її душевні перипетії були гідно передані на екрані. Я щиро бажаю пані Вікторії успіху в подальших кінороботах.
Однодумців Симона Петлюри, Володимира Винниченка та Михайла Грушевського, зіграли Євген Нищук і Богдан Бенюк. Ними було зайнято порівняно невеликий відрізок екранного часу, але все ж вони встигли увійти до списку гідних кіновтілень цих історичних постатей.
Щодо цього хочеться додати невеличкий коментар, що буде не дуже приємним для інших журналістів і критиків, які переглядали фільм на прес-показі.
Поява Нищука й Бенюка на екрані в образах Винниченка й Грушевського, з якогось дива, викликали іронію, кепкування та сміх. А під час сцени, в якій Винниченко дізнається про смерть Петлюри, сміх був ще гучнішим. Можливо, у персонажі в ті хвилини був надлишок патетики. Але хіба можна через це так відверто брати його на кпини, а потім стверджувати, що через це фільм перетворився на комедію, як «Диктатор» Саші Барона Коена?! Як бачимо, тактовність тоді була не в пошані.
Повернімося все ж до фільму.
В фільмі немає жодного зайвого персонажа. Кожен додає фарб до загальної історії.
Яскравими представниками сторони-антагоніста є вбивця Петлюри, Самуїл Шварцбард (Олег Треповський) та радянський агент Володін (Юрій Одинокий) – організатор убивства. Дуже різні за характером, вони утворюють специфічний тандем, направлений на досягнення однієї мети.
Фінальний епізод суду над Шварцбардом багато чого говорить глядачеві про протистояння радянської влади і Петлюри. Згадуються та розвінчуються міфи, які про нього розповсюджувалися, та використовувалися, як інструмент, що здатен очорнити його ім’я. Вкотре стає зрозуміло, що ми роками не знали багатьох фактів.
(У фільмі цього не згадується, але, виявляється, за підтримки Петлюри діяв театр, в репертуарі якого були п’єси Шекспіра, Ібсена та інших закордонних авторів).
Володимир Сергійчук під час прес-конференції із командою фільму назвав Симона Петлюру найбільшим державником ХХ століття та людиною, яка думала про всі нації взагалі. Що ж: зважаючи на розсекречені відомості, з цими твердженнями можна погодитися.
«Таємний щоденник Симона Петлюри» - гідний зразок українського історичного кіно, яке повертає увагу глядачів до свого минулого. Залишається сподіватися, що таких фільмів вистачить, щоби запустити процес зміни думок про постатей, яких спотворила радянська пропаганда. Цікаво, якими будуть результати прокату на Сході України, де такі думки ще актуальні?
Далі – більше фільмів про сторінки української історії та її відомих постатей!
P.S. Ставлення до російської мови у фільмі в 2 прикладах:
- розмови російською мовою – з українськими субтитрами;
- уривок із розмови між французьким радянським послом Раковським і міністром Бланшем: «Почитайте, що пишуть про це наші радянські газети» . - «Я не читаю російською» . (Ця репліка викликала шквал оплесків)
Кіборги. Герої не вмирають
6 грудня 2017 року відбулася велика прем’єра фільму «Кіборги» українського режисера Ахтема Сеїтаблаєва. Подію відвідали представники творчого складу фільму, зірки вітчизняного шоу-бізнесу, а також бійці АТО, котрі не з чуток знають про події на Донбасі. Зокрема – про оборону Донецького аеропорту, що стала основою для сюжету картини.
Ця сторінка української історії тривалістю 242 дні – надзвичайно болісна, як і все, що відбулося в зоні АТО з самого початку. Зараз в українському художньому кіно до цієї теми звертаються не так часто. Відбувається так тому, що кінематографісти розуміють ступінь відповідальності щодо її висвітлення. Бо є дуже важливим не перейти межу тактовності, не наповнювати сюжет надмірним пафосом, а зробити фільм максимально відкритим і чесним. На щастя, саме ці характеристики є одними з багатьох чеснот «Кіборгів».
Для максимального відтворення умов Донецького аеропорту, завдяки Шевкету Сейдаметову, були створені правдоподібні декорації, що дозволили як акторам, так і глядачам поринути в атмосферу цієї непростої історії.
Вражає різнохарактерність героїв фільму. В цій ситуації це зайвий раз доводить, що люди різних віку, достатку та поглядів здатні стати солдатами, аби захищати те, в що вірять, і долати труднощі, що при цьому виникають. Цих героїв тут втілюють як досвідчені, так і молоді актори. Роль Серпня, командира, виконав В’ячеслав Довженко, який, завдяки цьому образу, відкрився (особисто для мене) зовсім по-новому. Скажу так: якщо ви не бачили «Кіборгів», то не розумієте, на що здатен цей актор. Так само є й з Андрієм Ісаєнко (Субота), який теж реалізував свій акторський талант несподіваним чином.
Було цікаво вперше побачити на екрані Романа Ясіновського (Гід), Віктора Жданова (Старий), Макара Тихомирова (Мажор), Костянтина Темляка (Псих). Якщо перші двоє – досвідчені актори з певним творчим доробком, то останні – молоді дарування, котрим хочеться побажати продовжувати свій розвиток на обраному ними шляху.
Вищезгадані персонажі – яскраві елементи чудового сценарію, що насичений живими та, водночас, глибокими діалогами та монологами, де знаходиться місце для чоловічого гумору.
Подієва складова картини огорнута в майстерні операторську та звукорежисерську роботи. Дякуємо за це оператору Юрію Королю та звукорежисеру Антону Бжестовському.
Ще однією вагомою складовою фільму є музичний супровід авторства Мілоша Єліча та Андрія Пономарьова, а також пісня «Мить» гурту «Океан Ельзи». Від цього «Кіборги» стають неймовірнішими.
У підсумку хочеться сказати: «Кіборги» - фільм не про події за тридев’ять земель. Це про наші реалії, про нас, наших співвітчизників. Цей фільм знайде відгук у серці кожного. І це так тому, що неможливо не співпереживати героям, знаючи, що на твій дім досі зазіхають чужинці…
Велике «дякую!» усій знімальній команді за створений шедевр. Емоції, що я спостерігала після сеансу в очах навіть наймужніших чоловіків, якнайкраще це доводять…
Обов’язково перегляньте!
P.S. Було приємною несподіванкою бачити Євгена Нищука в ролі капелана. Ці очі впізнаєш навіть на пошрамованому гримом обличчі…
P.P.S. Після перегляду «Кіборгів» ще більше захотілося попрацювати з Ахтемом!
Брама
Останнього липневого дня 2018 року я відвідала показ фільму «Брама» режисера Володимира Тихого. Цей намір виник у мене після проґавлених прем’єр у Києві та Львові, а також після численних рецензій і відгуків (як позитивних, так і негативних). Фінальна підказка від карми про те, що треба йти, – раптово знайдена стаття про фільм у журналі.
Картину створено на основі п’єси драматурга Павла Ар’є «На початку і наприкінці часів». За нею було поставлена низка вистав в Україні та закордоном. І нарешті цей твір знайшов своє кіновтілення.
Це історія про родину, що живе в старій хатині в Чорнобильській зоні відчуження. Головною в ній є баба Пріся (Ірма Вітовська-Ванца), - ексцентрична жінка, що товаришує з русалками, задобрює дичиною «зелених чоловічків» та яка за часів Другої світової війни вбила 12 есесівців. Разом із нею живуть її донька Слава (Віталіна Біблів) та недоумкуватий онук Вовчик (Ярослав Федорчук). Після певного повороту подій їх «розмірене» життя змінюється.
Сюжет є неймовірною сумішшю сюрреалізму та українського колориту із реаліями занепаду та побутових проблем. У цих умовах яскраво та насичено прописані усі персонажі. Їх мова – жива, щира та така, яка не викликає відрази. Вона – органічна від першого до останнього слова.
Варто відзначити оточуюче середовище, де відбуваються події. Зйомки відбувалися в селі Лучанки́ Овруцького району на Житомирщині, в зоні часткового відселення. Ці локації ввібрали в себе історію до такої міри, що говорили не тихше за дійових осіб. Робота художника-постановника, Володимира Любого, лише посилила цей ефект.
На цьому фоні сховок Вовчика з усякою всячиною, що фігурує в фільмі, виглядає по-особливому зворушливо.
Окреме «браво» диво-команді візажистів і гримерів, завдяки яким візуальна складова образу баби Прісі зробилася такою, як є. Вимагає неабиякого професіоналізму настільки правдоподібно «зістарити» акторку до 80-річного віку.
У «Брамі» піднімаються важливі теми. Говориться про родину, родинні стосунки в складних умовах. Йдеться також про вибір, зроблений на противагу всьому світу, та побудову життя у цьому виборі.
Мені зустрічалися в деяких рецензіях і відгуках думки щодо суми цих факторів типу: «Де логіка в репліках і діях акторів?», «Вони роблять багато дурних вчинків» і так далі. На противагу цьому хочеться сказати: не прагніть шукати логіку в кожному клаптику мистецтва. Часто дуже цікаво не думати про це поняття в загальноприйнятому розумінні та спостерігати за «власною» логікою, специфічною та несхожою на інші. І разом із тим – дивуватися та радіти з того, що український кінематограф сміливо працює з різними жанрами, розширюючи свої горизонти.
Дуже рекомендую до перегляду!
Такий добірний український сюр я ще не бачила!
P.S. Під час такого фільму не замислюєшся про попкорн.
P.P.S. Перечитаю п’єси Павла Ар’є та передивлюся вистави за ними.
Надто вже цікаво!
Черкаси
«Ми будемо чинити опір»
Уже завтра у вітчизняному кінопрокаті стартує воєнна екшн-драма «Черкаси». Це дебютна стрічка режисера Тимура Ященка про події березня 2014 року, на початку анексії Криму. Тоді мінний тральщик «Черкаси», заблокований у бухті Донузлав, три тижні мужньо чинив опір російським окупаційним військам, і був останнім з 9 українських кораблів, хто не спустив державний прапор.
Вперше у вітчизняній історії кінематограф звернувся до теми ВМС України. Також уперше в художньому фільмі розповідається про те, що відбувалося в Криму в ті часи.
Коли ми чуємо визначення «воєнний фільм», то одразу уявляємо собі масу спецефектів, батальних сцен, пафосних діалогів/монологів і ще багато чого. У випадку цієї картини – все інакше: вона відрізняється простотою, чесністю та справжністю. Ці риси – всюди: від села, з якого родом головні герої, Мишко (Євген Ламах) і Лев (Дмитро Сова), до, власне, корабля «Черкаси». Через це в глядача складається враження документальності того, що він бачить.
Завдяки співпраці з Воєнно-Морськими Силами України та Генеральним Штабом Збройних Сил України, а також консультуванню справжнього командира «Черкас» Юрія Федаша фільм набув ще більшої достовірності. Щоправда, боєздатність та грізність корабля у ньому була трохи занижена. Як неодноразово було зазначено режисером, це було зроблено для посилення драматургії в епізодах, де розвивалося протистояння з російськими військами.
Багато уваги в «Черкасах» приділяється людським стосункам. Швидко іронічно-приязна комунікація українських і російських моряків змінюється на ворожнечу. Наші моряки постають перед нами прямолінійними, правдивими. Такі люди просто роблять свою роботу, нікого з себе не зображають, знають своє призначення. Вони розуміють, чим для них є Батьківщина.
У фільмі присутня тема співпраці кримських татар із українцями, того, як вони ризикували, коли допомагали останньому українському кораблю в Криму. Коли тральщик залишився сам один, оточений ворогом, підтримка кримсько-татарського народу надавала йому наснаги.
За реальними подіями екіпаж «Черкас» співав пісню «Воины света» гурту Brutto. Відео цього потрапило в мережу та викликало неймовірну реакцію користувачів. У стрічці це відео було відтворено, а композиція стає певним лейтмотивом стрічки.
«Черкаси» - яскравий зразок патріотичного кіно, яке вкотре нагадує нам про силу й відвагу людей, які от уже майже 6 років протистоять російській агресії. Кожен із них робитиме це й надалі, бо, як співається в пісні «Чорна Гора», «я ніколи і нікому не віддам рідного дому».
Надзвичайно рекомендую до перегляду!
Феномен Курбаса
Більше
15 жовтня кінотеатри "Мультиплекс" у багатьох містах України стали свідками особливої історії - благодійного допрем'єрного показу фільму "Феномен Курбаса" від "Загону Кіноманів" і Віталія Гордієнка про українського режисера, актора та теоретика театру, представника "Розстріляного відродження" Леся Курбаса.
Не знаю, як було в інших кінотеатрах, але в Києві, у ТРЦ "Проспект" сеанс був ніби трошки оповитий таємницею - не було рекламних постерів абощо. Тільки спитавши в касі, можна було зрозуміти, що відбудеться цього вечора.
Спойлер: відбулася магія у заповненому залі №7 (моє улюблене число)
Стрічка "Феномен Курбаса" зберегла фірмову стилістику великих робіт "Загону Кіноманів", разом із цим додавши анімаційну частину від режисерки анімації Анастасії Фалілеєвої. Анімація впліталася в основну канву оповіді вставками, що певним чином емоційно повертають тебе "з небес на землю": на фоні яскравого та насиченого творчого шляху Леся Степановича тобі не забути про те, що з ним робила совєцька система.
Зацікавлюють підхід до кадру, його композиції та крупності. В сценах, де присутні спікери, локації мають ніби більше простору й повітря, а деякі плани знімалися з активної камери. Часом - такої активної, що це трішки збивало. Однак вважаймо це візуальним проявом свободи творчого пошуку, яким надихаєшся від творчості Курбаса.
У "Феномені Курбаса" ми дізнаємося про буремний життєвий шлях Леся Курбаса не з позиції мученика. Натомість ми бачимо злуку небайдужості до життя, жаги до нового та дослідження чогось начебто вже давно знайомого. Саме це дозволило йому створювати такі неймовірні роботи з його акторами, режисерами, драматургом Миколою Кулішем і художником Вадимом Меллером. (Я мало не заверещала від подиву, як дитина, коли побачила в одному з кадрів кольорову версію свого татуювання - ескіз Вадима Георгійовича до вистави «Маски»)
Який післясмак залишається в кінці перегляду "Феномену Курбаса"? Натхнення й мотивація. Натхнення та мотивація йти творити те, від чого горять очі. Бо, дивлячись на видатну постать Леся Курбаса, діяти інакше просто не виходить.
Тож неодмінно перегляньте цю стрічку сьогодні на YouTube, щоб дізнатися більше про важливу сторінку української культури, що надихає у сьогоденні.
P.S. Вищі сили, почуйте мене: якщо десь ви колись замислили художній байопік про Леся Степановича, то хай його там у різні періоди життя грають Всеволод Сорока та Олег Стефан!
БожеВільні
Більше
Вчора в кінотеатрі "Жовтень" я подивилася фільм "БожеВільні" режисера Дениса Тарасова.
Моя коротка рецензія: РОЗЙ*Б НЕЙМОВІРНО! Втім, перейдімо до довшої рецензії.
Спершу - злегка ліричний відступ: мені дуже подобається те, що в часи повномасштабного вторгнення український кінематограф живе та творить стрічки, що одночасно мають і художню, і історичну цінність (детальніше про такий погляд на кіно я писала в пості вище)
"БожеВільні" - картина, процес народження якої тривав не один рік. І це призвело до вражаючого результату.
Це перший випадок у світовому кінематографі, коли оповідь базується до каральної психіатрії радянського союзу. До цього (особисто мені) зустрічалися побіжні згадки про це в різних фільмах і серіалах.
"БожеВільні" - історія про те, як простий хлопець Андрій Довженко за статтею "антирадянська діяльність" потрапляє не до в'язниці, а до психіатричної лікарні з діагнозом "млявоплинна шизофренія". Діагноз (як неочікувано) існував лише в совку та в деяких інших східноєвропейських країнах і не визнавався адекватною світовою психіатричною спільнотою. Це "тавро" широко застосовувалося до інакомислячих, дисидентів - тих, хто живе не "по-совєцьки".
Андрій із іншими пацієнтами відчуває на собі всі тортури та жахи каральної психіатрії. На якомусь моменті перед ним постає вибір - піти на угоду та співпрацю з кдб, або боротися для того, щоб цивілізований світ дізнався правду.
Я дуже пишаюся режисером стрічки - Денисом Тарасовим. Бо ця людина була керівником моєї першої університетської практики (ще в 2013, на програмі "Підйом" на Новому Каналі). Ще на етапі серіалу "Я - Надія" я зрозуміла, що далі на Дениса чекають значні та серйозні проєкти. Такі, наприклад, як "БожеВільні", де неймовірно зібране все - від історії до творчої команди.
Що найбільше запам'ятовується в фільмі? Чорт забирай, - та все! Сім благословінь хочеться послати всім людям, що доклали свою працю до його створення.
Окремо хочеться відзначити роботу:
сценаристів Ксенії Заставської та Олександра Гласенка: їх кропітка та вдумлива робота занурила глядача в совєцьку атмосферу 1970-их років (періоду правління брєжнєва) - часів тотального прикруту свободи та знущань над тими, хто її прагнув і за неї боровся;
кастинг-директорки Олени Артьомової, яка зібрала просто шикарний акторський склад: Костянтин Темляк, Сергій Калантай, Ірма Вітовська-Ванца, Остап Ступка, Віталій Салій, Анастасія Пустовіт, Олег Стефан і багато інших. Всі вони майстерно втілили своїх різноманітних персонажів - від борців за свободу до еталонних мразот, яким хотілося скрутити шию (а там таких буде немало);
художника-постановника Івана Тищенка, завдяки якому правдоподібність усіх локацій була беззаперечною та подекуди - моторошною до дрижаків;
художника з гриму Сергія Мауріна: так ми вкотре побачили, наскільки реалістичним може бути майстерно виконаний грим (я на хвилинку подумала, що Костянтину Темляку і дійсно пошкодили голову так, що було видно череп);
композитора Госейна Мірзаголі, який зумів передати вайби Led Zeppelin так, що більшість глядачів подумали: "Хей, а це - якийсь невідомий їх альбом?".
"БожеВільні" - фільм, де ми бачимо не одне обличчя ненависті та свободи.
У одному дзеркалі - ненависть до інакомислячих, у іншому - ненависть до тих, хто пригнічує здатність мислити інакше.
У одному дзеркалі - свобода життя та мислення, в іншому - свобода жорстокості, від якої люди мало не збуджуються.
Так жила совєцька система. Так, за багатьма свідченнями, живе сучасна російська система. І це - яскравий урок того, як не треба жити нам. Чи зробимо ми належні висновки, щоб не допустити такого стану речей зараз і у майбутньому?
Вибір - за нами.
2000 метрів до Андріївки
Більше
"Для мене важливо, що картина наближає західний світ до нашої війни, допомагає зрозуміти, яка справжня ціна свободи та землі" (режисер Мстислав Чернов про фільм "2000 метрів до Андріївки" у подкасті "Додивитеся в кіно")
"2000 метрів до Андріївки" - фільм, яким для мене завершилося літо цього року та фільм, із яким ще більше зросла повага до наших військових і ненависть до ворога. Тут не потрібно думати над тим, як же ж правильно розставити акценти, аби донести думку. Наскрізна ідея і без цього щохвилини лупить тебе цеглиною по голові, не даючи відволіктися.
Глядач занурюється в історію вже з самого епізоду перед заголовними титрами: лише за кілька хвилин - концентрат адреналіну, напруги та болю. Ти дивишся на це та не віриш - НЕВЖЕ ЦЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ НАСПРАВДІ? Так: ця відповідь болить українцям і приголомшує іноземців.
"2000 метрів до Андріївки" показує, як солдати, які ще вчора були цивільними, долають неймовірно тяжкий шлях. Вони блискавично приймають рішення, діють тут і зараз, піклуються про інших.
Завдяки камерам GoPro, дронам фільм перетворюється на індивідуальний імерсивний досвід для кожного глядача. В ньому кожен може неодноразово замислюватися: "А що б я робив/робила в цій ситуації?". Та зрештою - прийти до питання, що озвучує пан Мстислав у кінці фільму: "А що якщо це війна до кінця нашого життя?"
Це питання лякає кожного, хто прокручує його в своїй голові, бо страшніше не знайти на нього відповіді. Але водночас воно і нагадує про те, що боротьба має тривати, допомога фронту має тривати, трансляція подій світові має тривати. Зупинятися - не на часі, бо не зупиняються ті, хто захищають нас кожного дня.
Довженко. Великий компроміс
Більше
Фільм зроблений творчим об'єднанням "Вавилон 13" на замовлення Суспільного Мовлення. Стрічка передає суть творчого шляху Олександра Довженка: шлях тонюсінькою межею, де з одного боку - віра в творчість і любов до України, а з іншого - пропагандистська яма, куди скидали більшість тогочасного кінематографа. Та й самому його життю не бракувало двоїстості: пропагандистський фільм "Арсенал" зняла людина, яка в складі Чорних Гайдамаків, кавалерійського формування УНР, штурмувала цей завод.
Я на всі 100 згодна з кінознавицею Оксаною Волошенюк, яка в цьому фільмі зазначає, що Довженко перший показав візію України на широкому кінематографічному екрані та створив світ, що впливає на українську та світову культуру. Зокрема - він мав вплив на італійський неореалізм.
Олександр Довженко та його творчий доробок став нашою базою - базою вітчизняної культури, що продовжує жити в боротьбі.
Королеви радості
Більше
Мені було надзвичайно приємно, що на фільмі про представників дрег-спільноти не було вільних місць. Дізнаватися більше про тих, хто творить цей яскравий жанр, було цікаво та надихаюче.
"Королеви радості" - це документальна стрічка про щирість, розуміння себе, конект із собою та небайдужість. Ми бачимо тут, що небайдужість не залежить від гендеру. Вона - в душі, яка щодня робить вибір на користь любові, життя, свободи самовираження та допомоги іншим.
Фільм не оминає тему ЛГБТІК+ військових і вкотре говорить про важливість узаконення в Україні цивільних партнерств. Маю надію, що він теж стане вкладом в ухвалення цього рішення.
Антарктида: Щоденники війни
Більше
Для мене ця стрічка - про спільноту, що, попри війну, продовжувала представляти Україну в науці на світовій арені. Війна не завадила їм йти до своєї мети, навіть за тисячі кілометрів від дому.
Історія розкриває всіх учасників експедиції, що опинилися в таких непростих умовах. Разом із тривогою за домом вони створюють моменти "тут і зараз", радіючи, сумуючи та витискаючи максимум із того, що вони мають.
Також ця історія вкотре доводить, що українці та українська спільнота загалом здатні створювати затишок і пам'ятні моменти в будь-якому місці. Ці емоції передаються глядачам крізь екран, створюючи неповторне відчуття спокою.
Гадаю, що кожен після перегляду такого фільму гуглив умови подання на таку експедицію. Я - теж. Якщо моторним човном ще можна навчитися керувати, то хронічна хвороба (аутоімунний тиреоїдит) зі мною - назавжди. Тож мені антарктична перспектива не світить.
Спеціальна операція
Більше
Ця стрічка - задокументовування цинізму москальської наволочі, що на початку повномасштабного вторгнення висадилася на місці катастрофи, відомому в усьому світі. Жодна музика не буде тут доречною: тільки бездушний шум техніки та камер, що спостерігають за тим, що відбувається.
Ми не бачимо тут руйнувань, вбивств і крові. Але ми бачимо тут черговий доказ того, що на нашу землю прийшли не "бальшиє люді", а отара єлісєєв обосранскіх, які без жодного докору сумління впевнені, що вони тут - надовго.
Зрештою, фільм завершується на моменті їхнього виїзду зі станції. І момент віддалення цієї колони вантажівок - це така собі надія. І цю надію на те, що російська навала, рано чи пізно, буде вигнана з нашої землі.
Ми в порядку
Більше
Ця короткометражна стрічка про створення знаменитої інсталяції, що стала відомою в усьому світі, - насичена, яскрава та щільна. Нам встигають відкрити віконечко як до making of інсталяції, так і до екосистеми фестивалю.
Наші українські митці змогли показати іноземцям унікальне розуміння українського "все в порядку", з чого воно складається та якою ціною здобувається. Але, навіть попри це, ми продовжуємо жити, любити та творити, транслюючи свою силу іншим.
Океан Ельзи: Спостереження Шторму
Більше
"Океан Ельзи: Спостереження Шторму" - чудова документальна стрічка про головний гурт незалежної України (без образ щодо всіх інших гуртів).
Це велика кропітка робота, в якій поєдналися години й години архівних матеріалів, невідомих раніше фактів і інтерв'ю людей, які творили, розвивали та любили цей колектив. Навіть не уявляю, як складно було з 5 годин матеріалу скоротити його до 2. Цікаво, якими пластами інформації пожертвували? Хоча, як на мене, глядачі залюбки подивилися щось на кшталт міні-серіалу про "Океан Ельзи".
Над фільмом працювала компанія KNIFE! Films разом зі Sweet.tv. Цей тандем дозволив одразу піти в бік саме кінотеатрального формату, а не так, як сталося з фільмом "Яремчук: Незрівнянний світ краси". У тому випадку виглядало так, що фільм для YouTube, крутий і професійно зроблений, дали для кінопрокату. Фільм про ОЕ розставляє ж зовсім інші акценти.
Стрічка не є компліментарною. Тут говориться як про злети та топові моменти, так і про падіння, конфлікти та фейли (так-так, Жовкво у 1998, я - про тебе). Дещо з цього - новина для найближчих і неочікуване відкриття для самих учасників гурту.
Історія на екрані подається чесно, влучно та з гумором. Завдяки цьому глядач ще простіше може співвіднести це зі своєю власною історією. Недарма кажуть, що фільм - "про всіх нас", а не лише про гурт.
Після фільму хочеться затерти до цифрових дірок треки "Океану Ельзи" на Spotify та позгадувати те, що пов'язано в тебе особисто з цією музикою. Спойлер - хоч щось, та й буде. У мене он навіть про це окремий пост сьогодні вийшов.
Випробувальний термін
Більше
Що мені сподобалося:
акторський каст (разом із головними героями, звісно) - В'ячеслав Довженко, Ірма Вітовська, Андрій Ісаєнко, Тетяна Малкова, Іван Шаран, Альона Узлюк, Олександр Кобзар, Марічка Хоменко та ін., - було задоволенням бачити їх у цій історії;
класний дебют Кирила Парастаєва на великому екрані: режисери та кастинг-менеджери, починайте займати чергу з пропозиціями нових ролей;
добре прописані персонажі, ставлення до яких формується в тебе з перших хвилин їхньої появи на екрані;
любов до Києва, з якою знято цю стрічку;
добре підмічені "внутряки" креативної та маркетингової сфери.
Що мені не сподобалося:
сценарні та сюжетні пробіли: деякі речі видавалися мені пропущеними, деякі - занадто пришвидшеними. Через це в деяких епізодах не вистачило атмосфери для сприйняття. Здається, якщо розширити цю історію до серіального формату, то це можна було б пропрацювати;
кількість продакт-плейсменту та спосіб його подачі: з одного боку я розумію, що для кіновиробництва треба немало грошей, а з іншого - деякі сцени сприймалися рекламними роликами, а не частинами фільму;
участь деяких запрошених зірок із проєктів 1+1 Media: медійність у даному випадку не дорівнювала якості.
Висновок: "Випробувальний термін" - легка й романтична стрічка зі своїми перевагами та недоліками, якої не вистачало в українському кінематографі. Тут вам знайдеться місце і для сміху, і для крінжу, і для вболівання в моменті.
P.S. Не очікувала, що копірайтерка Соня буде в чомусь схожа на мене: на минулій роботі мені казали, що я - найтихіша копірайтерка, яку вони бачили. Але я, скоріше, - гібрид Соні та Романа, ще й із легким фльором Іллі.
Дві сестри
Більше
Мене трошки ввів у оману термін "роуд-муві": я думала, що це буде не настільки тяжкий фільм, яким він виявився. Саме те, що треба дивитися в ніч із 1 на 2 січня цього року.
"Дві сестри" - один із цікавих, яскравих і болючих прикладів того, як іноземці насправді можуть відчути на собі те, що відбувається в Україні. Сюжет занурює їх поступово - від знайомства з Соломією (Марина Кошкіна) та її історією до життя людей поблизу лінії бойового зіткнення. Саме жанр "роуд-мові" якнайдієвіше зруйнував ілюзію "наївних ракушок", з якою вони їдуть до України. Бо, коли бачиш, що людина йде назустріч небезпеці з вайбами "Ой, та що там буде? Не настільки ж там все погано", то розумієш, що добром це не закінчиться.
Персонажі, з якими стикаються протягом свого шляху Яшміна та Малгожата, прописані насичено: у кожного з них є своя сила, прагнення жити у власному "тут і зараз", а також віра в правду. Якби не ці речі, то нам було б складно дожити аж до цих часів. Якби не ці речі, то було б майже неможливо дивитися в майбутнє.
"Дві сестри", на мою думку, є одним із багатьох фільмів про іноземний досвід в Україні під час повномасштабного вторгнення, що зняті, знімаються та будуть зняті. Робити такий контент ще довго буде важливо.
Мавка. Справжній міф
Більше
Що мені сподобалося:
акторський каст, у якому дали дорогу багатьом цікавим молодим акторам - для багатьох із них цей фільм став повнометражним дебютом;
відсутність у касті запрошених зірок, які не мають жодного досвіду в акторстві, але які б "привели" свою аудиторію до кінотеатрів;
неймовірна операторська робота Юрія Короля - фільм знято з величезною любов'ю до краси природи;
круто та нестереотипно прописані персонажі завдяки сценаристу Ярославу Войцешеку: їхня мотивація зчитувалися, діалоги були логічними, а від жартів (зокрема - про Поплавського) не хотілося затулити очі;
різноманітність музики в фільмі: тут ви почуєте як треки Kadnay в якості музичного супроводу сцени, так і пісні ХЗВ під гітару біля вогнища;
продакт-плейсмент, що був не настільки нав'язливим, яким він є в деяких українських фільмах: здається, поступово ми намацуємо золоту межу між доречністю та крінжем;
потенціал на закордонного глядача, закладений в деяких сценах: гадаю, вони там точно роти пороззявляють.
Що мені не сподобалося:
трохи нерозвинена сюжетна частина власне з експедицією, заради якої Борис Олександрович (В'ячеслав Довженко) зібрав студентів: на мою думку, вистачило б декількох додаткових сцен для кращого розуміння глядачем подій.
Висновок: "Мавка. Справжній Міф" - приклад того, як небайдуже й естетично можна читати класичну історію, перекладати її на мову сучасності та транслювати її на широку аудиторію як в Україні, так і за кордоном.
P.S. Мені не терпиться побачити нові проєкти з цими акторами. Бо якщо таким крутим був дебют, то що ж буде далі?!
Останній Прометей Донбасу
Більше
Я вважаю це фільмом, що має побачити кожен українець. Особливо - ті персонажі, що останнім часом дозволяють собі випади в бік працівників ДТЕК. Ось ці усі "А що, не можна швидше ремонтувати?" та інше. Можливо, переглянуте змотивує їх стулити пельки.
Читаючи новини про те, в яких складних і небезпечних умовах вони працюють, на які жертви йдуть, у твоїй голові складається одна картинка. Але після перегляду "Останнього Прометея Донбасу" туди додається стільки барв і деталей, що й осягнути складно.
За більше, ніж місяць, що велися зйомки як у Кураховому, так і на Курахівській ТЕС ДТЕК, команда закарбувала атмосферу прифронтового міста та людей, які там живуть. Їх стійкість, віра в "тут і зараз", а також любов до того, що вони роблять, надихає. А оптимізм і почуття гумору, з яким вони живуть щодня, часом навіть по-хорошому спантеличує. Як можна не втрачати ці почуття в собі, живучи в умовах, де буквально щохвилини твоє життя може увірватися? Ці люди доводять нам, що можна.
Сильно й цікаво спрацьовує поєднання документальних сцен у наші дні з уривками радянських компліментарних фільмів про Донбас і героїчні досягнення регіону завдяки не менш "героїчній" радянській владі. Тобто ми бачимо, як те, що колись з такою нелюдською патетикою будувалося, зараз із вбивчим цинізмом руйнується.
"Останній Прометей Донбасу" закарбовує в нашій пам'яті подвиги людей, які кожного дня, попри все, працюють для того, щоб у людей було світло та тепло. Дуже влучно сказав один із працівників станції в одному з епізодів: "Енергія та тепло ціною життя". І коли виникає бажання "розклеїтися", то згадка про такі приклади допомагає триматися та остаточно не полетіти кукухою.