Рецензія

6 вересня 2018 року в прокат вийшла українська історична кінострічка «Таємний щоденник Симона Петлюри» режисера Олеся Янчука. Фільм знято за участю Державного агентства України з питань кіно та Національної кіностудії художніх фільмів імені О.Довженка, а також за підтримки Міністерства культури України та Українського конгресового комітету Америки. «Таємний щоденник Симона Петлюри» став для кіностудії своєрідним відродженням її масштабної діяльності, фільмом, випущеним у переддень її 90-річчя (14 вересня). З комітетом і кіностудією пан Янчук співпрацює не вперше: в такому співробітництві було знято його фільми «Атентат — Осіннє вбивство у Мюнхені» (1995), «Нескорений» (2000) та «Владика Андрей» (2008). Вже задовго до прем’єри для широкого загалу цей байопік став предметом для активних дискусій та суперечок. Небезпідставно. Центральною постаттю фільму є відомий український політичний діяч XX століття, головний отаман військ Української Народної Республіки і лідер Директорії УНР Симон Петлюра. За роки існування Радянського Союзу та навіть у часи незалежності України, проросійськими намаганнями, погляди на нього були доволі викривленими. Особисто я, під час навчання у школі, стикалася навіть із двоїстою точкою зору на його діяльність. В межах шкільної програми, а то й кількох сторінок поспіль, позиція щодо Симона Васильовича переходила від позитивної до різко негативної. В таких умовах вивчати реалії своєї історії, дізнаватися правду було складно. Але, дякувати Богові, ситуація поволі покращується завдяки розсекреченим документам і детальним дослідженням, котрі проливають світло на історичну достовірність. Сюжет фільму охоплює період життя Петлюри в еміграції в Парижі, до дня його вбивства Самуїлом Шварцбардом. Тут також є спогади про події та дійових осіб того короткого періоду УНР, коли Україна здобула, та не змогла втримати незалежність. Художня інтерпретація вдало поєднується з хронікальними уривками. Спільними зусиллями Олеся Янчука, сценаристів Михайла Шаєвича та Олександра Шевченка, за участю історичного консультанта Володимира Сергійчука, оповідь про ті часи набула особливої насиченості та правдивості. Вражає акторський склад картини, що на всі 100 % є українським. (Дивно, що це досі вражає, чи не так?) Завдяки ретельним кастингу та пробам, на основні та другорядні ролі були запрошені гідні представники акторського середовища України. Симона Петлюру на екрані втілив Сергій Фролов. За його власними словами, під час підготовки до цієї ролі він переглянув безліч кіновтілень Симона Васильовича, починаючи з 1924 року. На противагу зображуваному там агресивному невротику, пан Сергій вирішив представити в своєму персонажі іншого Петлюру, - м’якшого, людянішого. Що в нього й успішно вийшло. Ірмі Вітовській-Ванці була віддана роль дружини, Ольги. Цей персонаж – щира жінка, яка стоїть за чоловіком-творцем серйозних соціально-політичних змін у країні, яка гостро відчуває буремну атмосферу тих часів. Натхненням пані Ірми до створення внутрішнього світу Ольги став роман Марселя Тірі «Проїздом у Києві». За її словами, цей твір яскраво передає тодішні настрої. (Візьму цю книгу в список до прочитання!) Акторка Вікторія Янчук зіграла доньку, Лесю, молоду дівчину, яка більше скидалася на тендітну квітку. На неї не могли не вплинути серйозні події тієї доби. Її душевні перипетії були гідно передані на екрані. Я щиро бажаю пані Вікторії успіху в подальших кінороботах. Однодумців Симона Петлюри, Володимира Винниченка та Михайла Грушевського, зіграли Євген Нищук і Богдан Бенюк. Ними було зайнято порівняно невеликий відрізок екранного часу, але все ж вони встигли увійти до списку гідних кіновтілень цих історичних постатей. Щодо цього хочеться додати невеличкий коментар, що буде не дуже приємним для інших журналістів і критиків, які переглядали фільм на прес-показі. Поява Нищука й Бенюка на екрані в образах Винниченка й Грушевського, з якогось дива, викликали іронію, кепкування та сміх. А під час сцени, в якій Винниченко дізнається про смерть Петлюри, сміх був ще гучнішим. Можливо, у персонажі в ті хвилини був надлишок патетики. Але хіба можна через це так відверто брати його на кпини, а потім стверджувати, що через це фільм перетворився на комедію, як «Диктатор» Саші Барона Коена?! Як бачимо, тактовність тоді була не в пошані. Повернімося все ж до фільму. В фільмі немає жодного зайвого персонажа. Кожен додає фарб до загальної історії. Яскравими представниками сторони-антагоніста є вбивця Петлюри, Самуїл Шварцбард (Олег Треповський) та радянський агент Володін (Юрій Одинокий) – організатор убивства. Дуже різні за характером, вони утворюють специфічний тандем, направлений на досягнення однієї мети. Фінальний епізод суду над Шварцбардом багато чого говорить глядачеві про протистояння радянської влади і Петлюри. Згадуються та розвінчуються міфи, які про нього розповсюджувалися, та використовувалися, як інструмент, що здатен очорнити його ім’я. Вкотре стає зрозуміло, що ми роками не знали багатьох фактів. (У фільмі цього не згадується, але, виявляється, за підтримки Петлюри діяв театр, в репертуарі якого були п’єси Шекспіра, Ібсена та інших закордонних авторів). Володимир Сергійчук під час прес-конференції із командою фільму назвав Симона Петлюру найбільшим державником ХХ століття та людиною, яка думала про всі нації взагалі. Що ж: зважаючи на розсекречені відомості, з цими твердженнями можна погодитися. «Таємний щоденник Симона Петлюри» - гідний зразок українського історичного кіно, яке повертає увагу глядачів до свого минулого. Залишається сподіватися, що таких фільмів вистачить, щоби запустити процес зміни думок про постатей, яких спотворила радянська пропаганда. Цікаво, якими будуть результати прокату на Сході України, де такі думки ще актуальні? Далі – більше фільмів про сторінки української історії та її відомих постатей! P.S. Ставлення до російської мови у фільмі в 2 прикладах: - розмови російською мовою – з українськими субтитрами; - уривок із розмови між французьким радянським послом Раковським і міністром Бланшем: «Почитайте, що пишуть про це наші радянські газети» . - «Я не читаю російською» . (Ця репліка викликала шквал оплесків)

Рецензія