Рецензія

Останнього липневого дня 2018 року я відвідала показ фільму «Брама» режисера Володимира Тихого. Цей намір виник у мене після проґавлених прем’єр у Києві та Львові, а також після численних рецензій і відгуків (як позитивних, так і негативних). Фінальна підказка від карми про те, що треба йти, – раптово знайдена стаття про фільм у журналі. Картину створено на основі п’єси драматурга Павла Ар’є «На початку і наприкінці часів». За нею було поставлена низка вистав в Україні та закордоном. І нарешті цей твір знайшов своє кіновтілення. Це історія про родину, що живе в старій хатині в Чорнобильській зоні відчуження. Головною в ній є баба Пріся (Ірма Вітовська-Ванца), - ексцентрична жінка, що товаришує з русалками, задобрює дичиною «зелених чоловічків» та яка за часів Другої світової війни вбила 12 есесівців. Разом із нею живуть її донька Слава (Віталіна Біблів) та недоумкуватий онук Вовчик (Ярослав Федорчук). Після певного повороту подій їх «розмірене» життя змінюється. Сюжет є неймовірною сумішшю сюрреалізму та українського колориту із реаліями занепаду та побутових проблем. У цих умовах яскраво та насичено прописані усі персонажі. Їх мова – жива, щира та така, яка не викликає відрази. Вона – органічна від першого до останнього слова. Варто відзначити оточуюче середовище, де відбуваються події. Зйомки відбувалися в селі Лучанки́ Овруцького району на Житомирщині, в зоні часткового відселення. Ці локації ввібрали в себе історію до такої міри, що говорили не тихше за дійових осіб. Робота художника-постановника, Володимира Любого, лише посилила цей ефект. На цьому фоні сховок Вовчика з усякою всячиною, що фігурує в фільмі, виглядає по-особливому зворушливо. Окреме «браво» диво-команді візажистів і гримерів, завдяки яким візуальна складова образу баби Прісі зробилася такою, як є. Вимагає неабиякого професіоналізму настільки правдоподібно «зістарити» акторку до 80-річного віку. У «Брамі» піднімаються важливі теми. Говориться про родину, родинні стосунки в складних умовах. Йдеться також про вибір, зроблений на противагу всьому світу, та побудову життя у цьому виборі. Мені зустрічалися в деяких рецензіях і відгуках думки щодо суми цих факторів типу: «Де логіка в репліках і діях акторів?», «Вони роблять багато дурних вчинків» і так далі. На противагу цьому хочеться сказати: не прагніть шукати логіку в кожному клаптику мистецтва. Часто дуже цікаво не думати про це поняття в загальноприйнятому розумінні та спостерігати за «власною» логікою, специфічною та несхожою на інші. І разом із тим – дивуватися та радіти з того, що український кінематограф сміливо працює з різними жанрами, розширюючи свої горизонти. Дуже рекомендую до перегляду! Такий добірний український сюр я ще не бачила! P.S. Під час такого фільму не замислюєшся про попкорн. P.P.S. Перечитаю п’єси Павла Ар’є та передивлюся вистави за ними. Надто вже цікаво!

Рецензія

«БРАМА»: ЗОНА ВІДЧУЖЕННЯ ЯК ПРОЯВ ВНУТРІШНЬОГО СВІТУ #Брама Ми всі про щось говоримо. Дуже часто плачемо, бідкаємося. Кожен із нас у якийсь момент відчуває певну безвихідь, яку ми часто самі собі влаштовуємо. Безвихідь, як свою, власну внутрішню «Зону». Фільм «Брама» переважно розглядається в єдиному ракурсі: Чорнобильська трагедія та Зона відчуження, страх та загальна невизначеність. Де живе Баба Пріся, дочка Слава та онук Вовчик. Де можна побачити лише поліцейського, який привезе родині продукти та нагадає, що вони там зайві. Останні. Вигнанці долі. «А ми що, не люди?» – «Люди. Треба тихо сидіть, і нікому на очі не лізти». В контексті бажання зникнути, сховатися, важливо також зачепити тему власного, внутрішнього відчуження, із яким рано чи пізно стикається кожен, а особливо – людина із ментальною інвалідністю. Тому в багатьох сенсах у «Брамі» закарбувалося звернення до теми інклюзії, чітких рис інклюзивного кіно. Відомо, що слово «інклюзія» означає «включення». Тобто, сама життєва система включає одних людей у склад інших, хоча із самого початку невідомо, на яких підставах хтось когось перед цим «виключив». Багато хто вважає, що окремі моменти у творах мистецтва, де зачіпається інклюзія, лише про інвалідність. Насправді ж це – про будь-які особливості. Зовнішні, расові, психологічні. Точніше, про місце людини у власному світі та в суспільстві. Саме про це у «Брамі» розповідається у лінії онука Вовчика, його мімікою, мовою, характером, загальним світоглядом. З одного боку, він є жертвою своєї долі у буквальному сенсі, адже роками ні з ким не спілкувався, окрім авторитарної Баби Прісі та її боязкої дочки Слави. Із року в рік чув лише звуки лісу і тварин та легенди про мавок і русалок. В той же час перепоною до справжнього, відкритого життя стає його ментальна інвалідність. В контексті задуму та сюжету його особливість не просто символічна, а виходить на знаковий, всеохоплюючий рівень: ознаки аутизму як загальне відстороненість. Страх. Відсутність себе самого у власному світі. Власна, індивідуальна Зона відчуження. Єдине безпечне «місце», здатне приховати, затулити від усього зовнішнього. І водночас таке страшне у плані безжальної самотності. Образ Вовчика є символом нашого суспільства – загубленого, маніпульованого. Водночас він є відображенням того, як почуваються люди із інвалідністю у нашому просторі, нажаль, поки ще нашпигованому пострадянськими стереотипами. Він поглинається у процес перебирання речей на горищі, таких же маленьких, як його зовнішній світ. У нього не залишається нічого, окрім як заховатися у дитинство, коли милуєшся кожним предметом і коли одна секунда йде за три. Коли все навколо дивне і нове, а водночас – велике і страшне. Йому хочеться сісти на ручки до рідних і ніколи їх не покидати, бо у дитинстві ти хоч і не самостійний, зате захищений, тобі ж не треба щось вирішувати і від тебе нічого не залежить. Показовим є монолог батька, що колись покинув хвору дитину, адже цікавий і складний світ людей із ментальними особливостями мало хто може зрозуміти, навіть серед своїх рідних. Тому трагічною кульмінацією цієї, інклюзивної лінії фільму є навіть не вбивство, а крики відчаю: «Я тут! Не стріляйте, я людина!». Трагедія відсутності самовираження. Відчайдушна спроба нагадати самому собі, що ти є, і не просто є – ти тут, серед інших. Що ти начебто такий самий, але й не такий, як усі. Що ти – людина, зі своїми правами та потребами. Та усі ці крики розчиняються у повітрі, губляться у суспільстві, що дуже гостро проявляється у фільмі. Натомість – вибух, як бажання «прибрати зайве». Повна безкарність за злочин, бо такі люди – начебто не люди. Така собі «вседозволеність дискримінації». Бо, як казав поліцейський, за законом їх тут взагалі не повинно бути. Це – не лише про Чорнобильську Зону. Це – також про нашу, психологічну Зону відчуження. А мовчання суспільства на цю проблему і є та сама Бездіяльність. «Найстрашніший гріх». У кожного з нас є своя Зона, з якої ми не можемо вийти. А може й не бажаємо. Але ж де критерії бажання та можливості – не це запитання однозначно ніколи не буде відповіді...

Потужний фільм зі складним лабіринтом різних, нестандартних і цілком очікуваних, ходів у пошуках художніх рішень. Напевно, вирішення технічних завдань під час виробництва давалося також не просто. Магічне перетворення Ірми Вітовської на бабу Прісю, навіть після кількох переглядів, викликає подив і одне просте запитання подумки, що повторюється нескінченною мантрою: «ЯК?»

Рецензія