Рецензії
Джокер
Дмитро Десятерик

Оцінка

СТОРОННІЙ На Венеціанському кінофестивалі цей фільм ошелешив усіх, отримавши головну нагороду - «Золотого лева». Венеціанський фестиваль, який разом з Берлінським і Канським входить в трійку найбільш впливових кінофорумів, традиційно стриманий щодо мейнстрімного, тим паче голлівудського кіна. Що вже тут говорити про екранізації коміксів, за якими міцно закріпилася репутація поверхневої, підліткової розваги. І тут раптом – не просто участь у конкурсі, а ще й “Золотий лев”. Щоб зрозуміти, як трапилося таке потрясіння основ, варто зазирнути в історію жанру.   ПОЧАТОК Вперше «Клоун-Принц криміналу» з'явився в коміксі “Бетмен” Джеррі РОБІНСОНА, Боб КЕЙНА і Білла ФІНГЕРА в травні 1940 – рівно через рік після дебюту самого Бетмена. У тих уже легендарних мальованих історіях це був скромний інженер, якого банда злочинців, переодягши в костюм Червоного ковпака, змусила до співучасті в пограбуванні карткової фабрики по сусідству з фабрикою хімічною. У справу втрутився Бетмен, все пішло шкереберть, в результаті бідолаха впав в кислоту. Як наслідок - збожеволів, обзавівся вічно білою шкірою, чорними колами навколо очей і зеленими волоссям. На обличчі назавжди застигла посмішка. Одним словом, став втіленим Блазнем з карти “Джокер” - яка, як відомо, б'є всі карти з тузами включно. Тут потрібний культурологічний відступ. Найвідоміші (анти)герої Всесвіту DC Comics утворені шляхом зміщування рис людини й певної тварини чи навіть рослини: Бетмен – Людина-Кажан, його вороги - Жінка-кицька, Пінгвін, Отруйний Плющ. Це найпряміший, дійсно інфантильний спосіб. Не так з Джокером. Він – пряма інкарнація трікстера – від англійського trickster - обманщик, проноза. Архетипова постать спритного хитруна, який діє між світами богів і людей і з рівною ефективністю обманює і перших, і других, існує в фольклорі з незапам'ятних часів - досить згадати скандинавського бога Локі, африканського павука Анансі або лиса в наших казках. Комікси, власне, і є сучасними казками. Тож поява новітнього трікстера була лише питанням часу. Звісно, окрім хитрості, автори озброїли його масою вмінь. Джокер - кваліфікований хімік, експерт з вибухових речовин, розбирається в машинобудуванні, володіє навичками використання будь-яких видів зброї. Він чудовий планувальник і детектив, змінює стратегію в одну мить, має непохитну силу волі, тож невразливий для тортур і фактично не усвідомлює, що правильно, а що ні, щиро не розуміючи, за що його взагалі можна засудити. Практично відразу Джокер, з його поєднанням геніального інтелекту і психічної нестабільності, став одним з найнебезпечніших опонентів Бетмена, ба більше - його спотвореним відображенням: наскільки перший іронічний, безпринципна і хаотичний, настільки другий серйозний, моральний і передбачуваний. ЕВОЛЮЦІЯ На великому екрані Джокер з'явився вперше в 1966 в пригодницької комедії Леслі Х. МАРТІНСОНА «Бетмен», знятої на хвилі успіху однойменного серіалу. Джокер у виконанні сина емігрантів з Куби Сесара РОМЕРО - персонаж другого плану; в основному він виконує накази іншого лиходія – Пінгвіна. Виділяється постійним реготом, рудим волоссям, набіленою фізіономією, фіолетовим костюмом і зеленою сорочкою, а ще нехитрими фокусами на зразок букета з рукава або електродами на долонях. В серіалі він буквально вилітає зі в’язниці за допомогою замаскованої потужної пружини. Одне слово, чистий цирк. Комічний ефект виникає, коли настільки безглузда істота вплутується в рукопашну сутичку. *** Час робив своє. Класичні сюжети DC Comics стали новітньою міфологією: нові глядачі народжувалися й дорослішали в світі, де Бетмен та його противники були кимось на кшталт олімпійських богів для древніх греків. Цирком і дитячими іграми нову авдиторію вже неможливо було задовольнити. З’явився запит на більш дорослі, серйозні оповіді. Тож знімати нового «Бетмена» (1989) запросили режисера-візіонера Тіма БЕРТОНА. Бюджет дозволяв найняти кількох зірок, найяскравішою з яких став, звісно, Джек НІКОЛСОН з його талантом бути в кадрі забавним і зловісним одночасно. Спочатку його герой - гангстер на ім'я Джек Напьєр – права рука готемського мафіозі Карла Гріссома, якого, до речі, зіграв голлівудський актор українського походження Джек ПЕЛАНС. Джокер постає згідно з каноном - завдяки падінню Джека в чан з кислотою, і має уславлену посмішку-шрам. Він, дарма що бандит, обдарований у хімії та кризовому менеджменті, але головна його пристрасть - мистецтво. Він хоче творити, при цьому як матеріал для творчості використовує чужі життя; недарма, коли Джокер-Ніколсон зі своїми поплічниками вандалізує картини в музеї, єдиним уцілілим полотном залишається картина британського художника Френсіса Бекона - майстра малювати понівечену плоть. Всі злочини Джокера обставлені як театралізовані шоу, а замість серця у нього виявляється безперервно регочучий «мішечок сміху». *** Під час роботи над роллю в «Темному лицарі» (2008) Хіт ЛЕДЖЕР доклав максимум зусиль, щоб його Джокер відрізнявся від образу, створеного Ніколсоном. За основу взяв двох культових циніків: громилу й поціновувача класичної музики Алекса з «Завідного апельсина» Стенлі КУБРІКА (1971) і музиканта Сіда ВІШЕЗА з панк-рок-банди Sex Pistols. Зовнішній вигляд у загальних рисах відповідав традиції: довге світло-зелене волосся, чорні контури навколо очей, біле обличчя, брудний фіолетовий костюм і темно-фіолетові рукавички. Посмішку замінили два довгих шрами, про походження яких Джокер кожен раз розповідав нову небилицю. Достовірність перевтілення 29-річного актора вразила і глядачів, і критиків. Його Джокер - це чиста анархія, ніяких інших цілей він не переслідує, крім як «побачити світ у вогні». Його дії захоплюють і жахають, а в ньому самому є загадка, що інтригує до останнього кадру. За цю роль Хіта Леджера посмертно нагородили «Золотим глобусом» і «Оскаром». *** Джаред ЛЕТО вже мав «Оскара», коли погодився на зйомки в бойовику «Загін самогубців» (2016). Джокер там - другорядний, але важливий персонаж. Шрамів на його обличчі немає, тільки грим, одяг – радше піжонський, аніж блазенський, передні зуби - металеві, на шиї - золоті ланцюжки. В цілому, цей лиходій більше схожий на екстравагантного боса мафії, ніж на блазня-анархіста. Не намагаючись змагатися з Ніколсоном і Леджером, Літо вписав Джокера в досі небачене амплуа героя-коханця, романтичного розбійника, готового стрибнути слідом за своєю коханою в котел з хімікатами просто заради випробування почуттів. 2019 Зрозуміло, що з такою багатою історією Джокер заслужив на власний фільм. Філіппс досі був відомий як автор комедій на кшталт «Похмілля у Вегасі». «Джокер» став для нього переходом до вищої ліги, стрибком вище голови. Перед нами - будні рядового обивателя Артура Флека (Хоакін ФЕНІКС). Він працює вуличним клоуном, доглядає за немічною матір'ю, мріє робити кар'єру стенд-ап-коміка. У ранньому дитинстві він переніс важку травму голови, через що його тепер мучать вибухи неконтрольованого сміху. Артур – типовий лузер. Заробляє він копійки, на роботі його не люблять, на вулиці через інакшість і вразливість - регулярно лупцюють. Уряд згортає соціальні програми, тому він не може отримувати психіатричну допомогу. Улюблений комік Мюррей Франклін (блискуче виконання Роберта Де НІРО) показує відео з виступом Флека, тільки щоб висміяти його. Одним словом, суспільство всіма можливими способами виштовхує Артура на узбіччя. Нарешті, в один вечір він перестає грати за правилами. Хоакін Фенікс, можна сказати, лякаюче переконливий. Худорлявий - буквально шкіра та кістки - але також і неймовірно пластичний, він володіє воістину тваринною грацією, приголомшливою чарівністю - змішаною водночас і з беззахисністю, і з постійною напругою, немов готовністю до вибуху. Він бігає як клоун навіть у хвилини небезпеки. Танцює дивні танці під музику, яку чує тільки він. Його сміх - ще одна особливість - бо ніколи не зрозумієш, чи дійсно йому весело або це черговий напад. Діє він у відповідних декораціях. Один із перших видавців коміксу про Бетмена зазначив, що Готем — це темний бік Нью-Йорка, це Мангетен нижче 14-ї вулиці о третій ночі, 28 листопада, в холодну пору. Готем-сіті у Філіппса – це концентрована проекція давнього і вже неіснуючого Нью-Йорка. Це місто хаосу, сміття, темних закутків, розмальованих вагонів метра, суспільних контрастів, некерованих натовпів. Його вулиці пахнуть несправедливістю і злочином. Рано чи пізно вони повинні породити Джокера. Філіппс не приховує, що орієнтувався на кіно 1970-80-х, в першу чергу на такі фільми Мартіна СКОРСЕЗЕ, як “Злі вулиці” (1973), «Таксист» (1976), «Скажений Бик» (1978) і «Король Комедії» (1983), в яких грав Де Ніро. У список також входять «Собачий полудень» (1975), «Телемережа» (1976) і «Принц міста» (1978) Сідні ЛЮМЕТА, “Пролітаючи над гніздом зозулі” (1975) Мілоша ФОРМАНА – одне слово, “Джокер” – це окрім усього іншого ще й омаж “Новому Голівуду”. Також більшість цих фільмів об’єднує постать героя-одинака, приреченого, але харизматичного бунтівника. Артур – такий само ізгой з цокаючою годинниковою бомбою в голові, як і Тревіс Бікл (Де Ніро) в «Таксисті», але з важливими відмінностями: він продовжує викликати співчуття навіть після серії вбивств, і, крім того, у нього шикарне відчуття стилю. Його червоний костюм і клоунський грим виглядають ідеальним відображенням і його нового «я», і його соціального статусу - мимовільного лідера повстання таких же маленьких людей, як і він. Проблема “Джокера”, втім, якраз у настійливому мотиві знедоленості. Затурканий зусібіч хлопець, у бідах якого безумовно винне суспільство і який під кінець починає вбивати наліво й направо, виголошуючи звинувачувальні промови – доволі банальна лінія розвитку. Та й розвитку особливого нема. Нам обіцяють історію становлення монстра, і її дійсно було би цікаво відтворити, демонструючи, як особистість Артура звужується до кількох суворо обмежених рис, як у коміксних персонажів – і серійних убивць. Але персонаж Фенікса такий само худорлявий, нервовий і з незмінним сміхом що на початку, що наприкінці. І з тим самим пафосом. І все ж драматургічні ґанджі компенсуються двома надзвичайно переконливим складниками: візуальною якістю фільму (оператор - Ловренс ШЕР), зрощеній на найкращих зразках Нового Голівуду, та вражаючою роботою Фенікса – відтепер він найкращий Джокер на невизначено довгий термін. Так, фільм Філіппса не став дійсно великою мистецькою подією, але в ландшафті кінокоміксів він височіє недосяжною вершиною. І цього не можна буде не враховувати всім, хто візьметься за нескінченну казку про Кажана і Блазня. В якій Блазень став раптом екзистенційним героєм. Сторонній, який замість піднятися на ешафот, як у Альбера Камю, спричинив революцію. Регочучи щосили. Дмитро Десятерик, “День”

Рейтинг

Кінокритиків: 6, Глядачів: 0
Мамай
Анна Проскурня

Оцінка

ФЕСТИВАЛЬ У ФЕСТИВАЛІ: МУЗИКА КИЇВСЬКИХ КОМПОЗИТОРІВ У КІНО Статтю-інтерв’ю, яке наразі читає поціновував кінематографії, сягає десятиліття, бо його взято ще коли проходив Дев’ятнадцятий фестиваль «Музичні прем’єри сезону-2009». На питання навіщо розміщувати настільки старі публікації можна відповідати так: оскільки це інтерв’ю, то в ньому озвучені питання та відповіді, які не пов’язані із конкретним часовим періодом, а напряму стосуються фільму «Мамай» та музики в кіно загалом. Отже, саме того, 2009 року організатори фестивалю, окрім звичних симфонічних та камерних циклів, вирішили нагадати про ще одну форму композиторської творчості і провели маленький «фестиваль у фестивалі» – проект «Музика київських композиторів у кіно». Протягом трьох днів у Будинку кіно демонструвалися художні, документальні та мультиплікаційні фільми з музикою Є. Станковича, А. Загайкевич, В. Храпачова, Л. Юриної, В. Губи, С. Луньова, С. Крутикова, Л. Дичко, О. Киви, І. Карабиця, Г. Саська. Для більшості глядачів, особливо молодих, це була чудова нагода ознайомитися з фільмами, які неможливо побачити на екранах київських кінотеатрів. Серед них: хронікальний історичний фільм «Своя доля. Сон» І. Малахова з дивовижною музикою С. Луньова, «Ізгой» режисера В. Савельєва з музикою Є. Станковича, що згадує трагедію єврейського народу, «Ніч світла» Р. Балаяна з музикою В. Храпачова – спроба збагнути паралельний світ обділених природою людей, життя яких проходить серед тиші і темряви. Оазою радості та ностальгії стали декілька мультфільмів, що завершили триденний показ: «Осіння рибалка» (музика Л. Дичко), «Ходить гарбуз по городу» (композитор О. Кива), «Ниточка та кошеня» з музикою І. Карабиця, знаменитий «Капітошка» (композитор Г. Сасько) та інші. В перший день міні-фестивалю також демонструвався створений у 2003 році фільм режисера Олеся Саніна «Мамай», в якому сплавляються в єдине ціле легенди двох епосів – українського та кримсько-татарського. Перед авторкою музики Аллою Загайкевич стояло завдання використати автентичні фольклорні мотиви двох народів та надати їм сучасного звучання за допомогою найновіших електронних технологій. В фільмі мінімум діалогів та тексту, та це і непотрібно, бо музика передає найголовніше – тугу, страждання, кохання, голос душі, простір степу... Після перегляду мені вдалося звернутися з деякими запитаннями до композиторки: – Розкажіть, будь ласка, дещо про співпрацю з режисером та, власне, процес зйомок. – Співпраця заключалася в тому, що Олесь Санін дуже добре знає фольклор. Крім того, що він є режисер, актор – він є ще носієм лірницької традиції. І він розумів, що то буде жанр досить-таки експериментальний, в якому музика має відігравати мало не головну драматургічну ідею. Багато чого монтувалось під музику, і тут є особливість саме такої роботи, оскільки ми експериментували з жанром – дума, епіка... Думали, як зробити так, щоб ця епіка постійно відчувалась засобами музики і монтажу, постійно разом наспівували в студії. Звичайно, музикант розуміє музиканта. – Яким чином співвідносяться у кінофільмі фольклорна поетика та електронний синтез? – Фольклор, насправді, вже не існує. Це провокаційна штука – згадування про фольклор в подвійному сенсі. По-перше, ми зараз живемо в такому світі, що постійно щось згадуємо. І по-друге: людина, яка була відірвана від свого коріння, в якомусь сенсі є з нами, відірваними від історичних контекстів побутування живого фольклору. З цим можна було гратися. Фольклор змішувався з вітрами, з якимись синтетичними звучаннями, які розтягувалися в часі – усі ці тембри опрацьовувалися нами. Тобто, тими технічними засобами створювався цей розлом в часі, часова воронка, яка усе витягувала, витягувала... – А як тоді Ви гралися з елементом тиші в технічному розумінні? – Тишу насправді не можна використовувати, бо її не буває – там були усілякі вітри. Тобто, мертва тиша теж є, але вона все одно прописана якимись засобами. Або це тиша живого вітру, або вона є мертва – закінчення, провал щасливого життя двох людей, їхніх вірувань.... Ось така ідея. – Чи не могли б Ви назвати декілька образів-символів у кінофільмі та їх співвідношення з музичним рядом? – Звичайно, чути лейтмотиви: наприклад, співоча колиска, про неї говориться в сцені татарського танцю. Взагалі тут мова йде про те, що тотем татарського народу був вкрадений братами-українцями, які тікали з татарської неволі, а інші три татарські брати їх зловили і забрали цю співочу колиску. Тобто, йдеться про історію нерозумінь одним народом іншого – його вірувань, символіки, предметності, ментальності. Така трагедія, яка може закінчитись чим завгодно: смертю однієї людини, смертю кохання, війною і таке інше. Це перший образ, музичний лейтмотив, який з чимось роз’єднувався, з чимось поєднувався. Крім того, богиня Умай, яка з’являлася з рогами, є турок, що, зрозуміло, теж тотем та символ. З українського боку там були певні знаки, оскільки людина на чужій території. Це вже не символи, а розбиті залишки якихось семантик – плачі за Мамаєм, колискові – суміш згадування найстаріших жанрів. Зрозуміло, що коли відбувається весілля, то кожен чує свою музику, а коли йде обряд очищення, лікування – ясно, що то фольклор український, свого рідного села. P.S. Найкращі українські композитори прагнуть працювати в кіно, але тема українського кінематографу – болюча та як ніколи актуальна. Питань більше, ніж відповідей. Тому на відкритті проекту «Музика київських композиторів у кіно» були озвучені плани щодо проведення наступного року конференції на тему «Музика в кіно». А вона і відбулася. Та це вже теми наступних публікацій.

Рейтинг

Кінокритиків: 10, Глядачів: 8.5
Розділові Наживо
Дмитро Десятерик

Оцінка

Лабораторія наживо «РоздІловІ Наживо» — зйомка перформансу «роздІловІ» (саме так — з малої літери і з двома великими «І») — мультижанрового проєкту мистецької агенції «АртПоле» за участю Сергія Жадана (текст, голос), художниці Ольги Михайлюк (ідея, малювання), Сергія Пілявця (відеозабезпечення), Олексія Ворсоби (акордеон) і Томаша Сікори (експериментальні інструменти й саксофон). Режисер Вадим Ільков — одне з найцікавіших імен у нашому кіні. Він є оператором фільмів «Маріуполіс» Мантаса Кведаравічюса (Україна — Литва, світова прем’єра на Берлінале 2016-го) і «Вулкан» Романа Бондарчука (Україна — Німеччина — Монако, прем’єра — фестиваль у Карлових Варах, 2018-го). Його повнометражний авторський дебют, неігрова драма «Тато — мамин брат» одержала приз як найбільш інноваційна стрічка фестивалю документального кіна Visions du Reel у Ніоні (Швейцарія, 2018), а також відзначена в категоріях «найкращий український повнометражний фільм» і «найкраща режисура» на цьогорічному Одеському кінофестивалі. Усім відомі проєкти Жадана з музикантами. «роздІловІ» — це дещо інакше. Весь перформанс відбувається статично. Виконавці сидять по колу, обличчями одне до одних. Олексій і Томаш пропускають настрої та ритми віршів через музику, тим часом як Ольга на спеціальному планшеті пише або малює різного штибу візуальні асоціації, які проектуються на великий екран. Виходить дуже камерно, по-імпресіоністськи, почасти навіть медитативно і дещо схоже на лабораторію; в такому контексті поезія Жадана ще не звучала. Вперше проєкт було презентовано в грудні 2012-го. Відтоді «роздІловІ» об’їздили з виступами всю Україну, від Тернополя до Бахмута. Зйомки фільму стали останнім виступом колективу. Знімати настільки статичне дійство — неабияке завдання. Для цього Вадим зібрав 11 операторів, які слідкували за кожним рухом артистів. Остаточна версія картини — це чергування крупних і загальних планів, гра з глибокими, «театральними» світлотінями, монтажний ритм, який ідеально відповідає тому, що відбувається. Фільм-концерт — жанр настільки ж популярний у світі, наскільки й не опанований нашим кіном. Вадиму Ількову вдалося створити його якісний зразок, працюючи з непростим матеріалом. Залишається сподіватися, що «РоздІловІ Наживо» отримають гідну кінотеатральну аудиторію та визнання на фестивалях.

Рейтинг

Кінокритиків: 9, Глядачів: 7
Історія Зимового саду
Дмитро Десятерик

Оцінка

В «Історії зимового саду» (Семен МОЗГОВИЙ) сюжет базується на долях павільйону квітникарства київського парку ВДНГ та його доглядачки — старої садівниці Валентини ВОРОНІНОЇ, яка підтримує цей простір. Після 45 років роботи її просять піти на пенсію, однак Вороніна не погоджується з цим, бо вважає, що рослини без неї загинуть. Цей фільм змістовно занадто прямолінійний, інколи доходить до мелодрами, проте чудово знятий (оператор — Денис МЕЛЬНИК) і вже тому заслуговує на увагу.

Рейтинг

Кінокритиків: 7, Глядачів: 7
Ціна правди
Анна Проскурня

Оцінка

«КАЖІТЬ ПРАВДУ, НЕЗВАЖАЮЧИ НІ НА ЩО» ЦІНА ПРАВДИ Зима тридцятих років. Сніг і земля, все чорно-біле. Не лише тому, що так легше показати ступінь страждань від голоду та відчаю, але й задля символічної «безкольоровості», відсутності життєвих фарб. Усе і справді витримано в чорно-білому ракурсі, і не лише від снігу, але й в переносному значенні – забілені очі викривленої реальності, яка насправді з кожним днем стає все більш чорною. В саме цю «чорноту» і поринає молодий журналіст Гарет Джонс, і це – ціна його правди. Поки що лише його, але він ставить собі за мету, щоб ця правда вже не мала такої ціни, і стала всезагальною. Незважаючи на довгий час (більше двох годин), фільм «Ціна правди» не містить як такого гостро-лінійного розвитку. Гострота закладена у самій темі та в засобах її екранної реалізації. «Напруга» може стати другою назвою фільму – вона прослідковується у кожному закуточку обличчя, в кожному мікрорусі головного героя і секретарки Ади Брукс. В цьому повний контраст із відвертим, нахабним спокоєм представників влади. Образ журналіста Гарета Джонса, навколо якого розгортається вся історія кінострічки, в плані характеру майже не змінюється. Заявивши про своє рішення стояти за правду, він домагається її усіма можливими та неможливими засобами, і за ціною питання не стоїть. А питання ціни прослідковується в усьому, і не лише у факторі ризику життям двох героїв, Гарета Джонса і Ади Брукс. Їх кохання, котре як раз і виникає як наслідок пошуку спільної правди, залишається ніби непомітним для них самих, оскільки на кону – майбутнє багатьох поколінь. Натомість розвиток прослідковується в драматургії усього фільму, а дії усіх героїв ніби включаються у його структуру. Тут можна говорити про специфічний трьохактний принцип побудови драматургії. «Експозиція» – від моменту появи Гарета Джонса – до його проникнення до вагону із голодуючими. Усі наступні кадри стають «розробкою», ключовим феноменом дії: тягання мішків, втеча, сцена із помираючими дітьми, з голодним вовком, з мертвими обличчями під снігом і корою дерев замість їжі. «Світ навиворіт» контрастує із наступаючою «репризою», згідно із трьохактною структурою – поверненням журналіста із подвоєною готовністю до викриття. Тільки в даному випадку повернення не означає повтор – розпочинається поступове, ще не помітне оку оновлення простору, намагання донести правду через інших. «Що буде, якщо інші заговорять?» – «Інших не буде». А їх і не було. Не було до пори до часу, оскільки говорити було просто неможливо. А того, хто не дивився на ціну правди, було вбито напередодні його тридцятиліття. А в наших душах завжди повинні звучати слова, які залишаються головним носієм усіх смислів, особливо у сьогоднішні дні: «Кажіть правду, незважаючи ні на що»…

Рейтинг

Кінокритиків: 10, Глядачів: 8
Дякую
Анна Проскурня

Оцінка

ДЯКУЮ ТОБІ І ТВОЇМ ХЛОПЦЯМ Білі стіни. Шум, галас та занальна суєтність, від якої хочеться лише закрити очі і забутись. Так, саме забутись. Але не забути. Не забути, як грюкають пулі та літають снаряди, дивлячись на які кожного разу думаєш: «Ну все. Ось цей – точно останній. Все. Все». Не забути, оскільки забути це неможливо. І ось на війні, захищаючи Країну, ти отримав травму і опинився у лікарні. Пересуваєшся на милицях чи інвалідному візку, щоденно отримуючи необхідну дозу медикаментів та медичної допомоги. А ось чи буде ця допомога по-справжньому людською, доброю, – залежить і від персоналу, і від нас самих. Чи часто ми дякуємо їм, нашим бійцям, коли просто перетинаємося з ними будь-де у скупченні людей? Чи знайдуться у нас слова підтримки, коли ми виконуємо свою роботу для них, нарівні з іншими людьми – у магазинах, кав’ярнях, автозаправках та в тих же медичних закладах? Фільм «Дякую» – не лише о цінності вдячності. Це також свого роду ода медикам, котрі виконують настільки необхідну роботу в наші дні війни. Певне нагадування для них про можливість відступити від жорстких правил режиму та «прийомних годин», сну і лікування. Не обмежитися традиційним «все нормально?», а підійти, присісти поруч, поговорити та обійняти. Та вимовити ті слова, які стали ключовими для трихвилинного фільму: «Дякую Тобі і Твоїм хлопцям»…

Рейтинг

Кінокритиків: 10, Глядачів: 0
Мої думки тихі
Анна Проскурня

Оцінка

НАРОДЖЕННЯ НЕОЧІКУВАНОГО Безліч нагород, одна з яких – «Відкриття року». І цілком справедливо, оскільки мова йде про нове, принципово не заїжджене рішення режисерської драматургії. Про це можна було б трохи згодом, та мова про загальне. Зі сторони видимі лише загальні поняття: «Мої думки тихі», повнометражний фільм, комедія. Знаєш жанр, сюжет. Знаєш акторів, вже уявляєш психологічну образність двох головних персонажів. Начебто підготувався до перегляду, що дуже важливо. Ось і настроюєшся на відвертий сміх, заздалегідь підзарядив собі настрій. Навзаєм помічаєш в ідеї щось близьке і рідне, чомусь дуже сумне і рефлексивне. Те, що навертає сльози і вивертає душу. Бачиш в цьому власне, неочікуване відкриття серед усіх останніх переглядів кінострічок. В центрі уваги молодий Вадим, який, за його словами, займається експортом: «Я експортую Західній Україні звуки наших тварин». Ні, він не хоче називати себе просто звукорежисером чи музикантом. Йому потрібно надати своєму образу більше ділового відтінку, оскільки в суспільстві це начебто більше цінується. Хочеться бути більш пробивним, впевненим, а все тому, що він ніяк не може знайти своє місце в світі, стати потрібним самому собі. Звідси – режисерське рішення підкреслювати надзвичайно високий зріст Вадима, і сам зріст стає певним носієм розвитку підтекстів, провокуванням ідеї двоплановості: герой нікуди не вміщується, йому треба доплачувати за великий зліпок зубів, йому тісно в дверях, закладах, ліжках плацкартних вагонів. Все це створює ряд комічних ситуацій, однак вони можуть здатися зовсім не смішними: хлопцю не просто «десь тісно», незручно – йому тісно в цьому світі, він в ньому «не вміщується», а тому – надзвичайно самотньо. А тіснота набуває символічного значення. Тому стає логічною нав’язлива присутність другого головного персонажу фільму – Мами Вадима. Здавалось би, все просто: йому дають завдання записати звуки тварин. Подорож робоча, потрібна зосередженість. А тут Мама, яка постійно коментує той чи інший рух, диктує ледь не кожен жест. Для неї це легко, адже її сильна енергетика може перемогти в спілкуванні будь з ким, не лише із сином. По ідеї, йому потрібно було попросити її з ним не їхати, не заважати працювати, зберегти внутрішній простір. Але він фізично не може цього зробити, що зі сторони схоже на інфантилізм. Перше, що спадає на думку – хлопчик маленький психологічно, поступово розкривається і дорослішає. Але не все так просто. Саме Вадим і саме з Мамою не хоче проявляти характер, йому необхідно сховатись за маскою інфантильності, оскільки для нього це порятунок він самотності, а окрім Мами його ніхто так любити не буде. З режисерської точки зору майстерно обіграється метод відвертого буквалізму: акселерація сина у поєднанні з його делікатністю. Але він тримається за неї навіть не стільки як за Маму, скільки як за близьку людину. В її образі ми бачимо зворотну сторону медалі, протилежне перетворення: довгий час вона навпаки ховається за маскою сильної, владної жінки «з перцем». Та поступово починає слабшати, оскільки він все більше від неї віддаляється, а їй потрібно будь-що його втримати. Звідси – відверто смішні сцени маніпуляції на здоров’ї, на особистих проблемах, разом з тим контроль його особистого життя, елементи фрейдизму. Фраза «ми Мама і син, нам не обов’язково спати разом» – точка золотого перетину комічної лінії, коли раптом розумієш, що всі ці моменти смішні лише на перший погляд. В них таким ось чином виставляється напоказ ідея жіночої самотності, кульмінацією ж стає її драматичне одкровення коли вона ридає, що весь час одна, і їй просто необхідно триматися за сина. Втім, ідея жіночої самотності розкривається і у другорядних лініях. Не хотілося би розповідати наперед, але одна сцена точно нікого не залишить байдужим, викликаючи у когось вибух сміху, у когось – щире співчуття самотній жінці. Поєднання полярних психологічних планів, звернення до теми української фауни, трохи історії та абсурду – і є справжнім відкриттям року. В цьому і режисерська новизна, і відмова від штампів. А оцінка – звичайно ж найвища. Інших варіантів просто не може бути.

Рейтинг

Кінокритиків: 10, Глядачів: 8.615
Захар Беркут
Юлія Коваль

Оцінка

Наконец-то посмотрела «Захар Беркут» и теперь, пока не прошёл эффект от просмотренного, спешу поделиться впечатлениями. Сложилось очень двоякое мнение, если все описать вкратце буквами, то лучше попунктно : Что понравилось: 1. Кинолента просто кишит сценами кровавых боёв. Но сделано всё, надо сказать, красиво. Фильм получился зрелищным и динамичным. 2. Очень польстило, что в этом фильме играют украинские актеры не второстепенные роли. 3. Сюжет получился очень интересным, насыщенным и эмоциональным. 4. В фильме показано много любви, но не только между мужчиной и женщиной, но и родителями и детьми, родственниками, любви к своему ближнему и любви к своей родине. Есть чему там поучиться, ведь действительно показали любовь такой, какой она должна быть: искренней, честной, самоотверженной. 5. Невероятная красота гор и умопомрачительные пейзажи, прекрасные исторические костюмы продуманны до мелочей. P.S. Мне напомнил, почему-то, фильм “Троя”, возможно, из-за героя (Ивана) Рокки Майерса. Не понравилось: 1. Нет ощущения, что это украинская история на украинской земле... этот сюжет можно было и выдумать. 2. То, что лица американских актеров выбиваются из славянских, это пол-беды, но лицо актрисы Элисон Дуди (Рада-мать Максима и Ивана) - это полнейший комикс из ботокса! Не думала, что одно лицо может так испортить впечатление о фильме. 3. Никому ничего не напомнила символика у монгол? 4. Богуна представили не в лучшем свете. 5. Некоторые сцены были немного затянуты.

Рейтинг

Кінокритиків: 8.25, Глядачів: 6.75
Гойдалки
Анна Проскурня

Оцінка

ПРОСТІ РЕЧІ = СКЛАДНІ СМИСЛИ Короткометражний фільм «Гойдалки» Валерії Сочивець спочатку дивує своєю назвою, і в першу хвилину очікується суто дитяча тема. Частково так і є, однак як дитину, так і її батьків охоплюють одночасно і дитячі, і зовсім не дитячі проблеми: залежності, страху, буденності, прагнення відчути себе потрібним. «Прості речі = складні смисли» є тою філософією, яка закладена у повсякденні сцени фільму. Фільм «Гойдалки» висвітлює доволі буденну і розповсюджену проблему: аварія та її наслідки. Дівчинка потрапляє у лікарню, хлопчик від шоку перестає говорити. Батьки хлопчика розходяться у поглядах на проблему допомоги ближньому: мати будь-що бажає врятувати друзів, батько ж не хоче відривати гроші від своєї родини. Цю дилему можна сприймати просто як небажання допомагати «не своїй» дитині, проте більш глибока проблема криється у запитанні чоловіка: «Якщо потім треба буде нам, чи вони допоможуть?». Страх. Безкінечний страх, що вбиває почуття, дух допомоги, занепокоєність за людину, як за самоцінність. Страх, що завтра тебе не буде, а тебе не помітять, кинуть, відвернуться, а ти будеш самотнім. А тому не дивно, що весь фільм пронизаний сухими фразами «невідворотної буденності», на кшталт: «Сину, лягай спати». «Вставай, пора їхати». «Всім смачного». «Потрібні гроші». Кожна з подібних фраз завершується буденно-звичним мовчанням та тишею, яка межує із внутрішньою напругою від недосказаності, недостатності діалогу. А тому ніхто не помічає, що саме син йде на вулицю, аби продати ноутбук заради грошей для друзів його мами. Заради саме тих грошей, які його батько не хотів давати жінці. А саме хлопчик ще напередодні не міг відірватись від ігор за ноутбуком, і тут проступає ще один смисл: здатність заради незнайомої людини пожертвувати тим, що викликає залежність. Без чого ти, як тобі здається, не можеш прожити. Короткий метр оцінювати складно, особливо коли мова йде про звично-буденні ситуації. Та саме зараз дуже хочеться дати фільму максимальну оцінку.

Рейтинг

Кінокритиків: 10, Глядачів: 6
Знеболювальне
Анна Проскурня

Оцінка

Вечір кіно однієї режисерки: Валерія Сочивець Вкотре організація «Сучасне українське кіно» (СУК) проводить «вечори одного режисера». З такої фрази розпочинається огляд кожної події в сфері кіно. Та вечір 10.10.2019 викликав бажання подумати додатковий час, нічого не казати, аби ще трохи побути у стані роздумів і «мовчазної сталості». Бо коли під час перегляду глядач повністю у процесі історії героїв – це величезний показник. Вечір було присвячено двом короткометражним фільмам Валерії Сочивець, один з яких – «Знеболювальне». Мінімалістичність постановки поруч із трагізмом невидимого – так можна охарактеризувати фільм на декілька хвилин. Здавалося би, все звично: молоді люди, похід у гори. Та не все так просто: дівчина є важкохворою, страждає від сильних нападів, а їде з нею…її лікар. Вибір теми Валерія Сочивець пояснює просто захопленням подорожами, притчею про похід у гори. Та власне я тут побачила більш глибокі підтексти: паліативна хвороба, як символ земного тяжіння, та гори, як сходження до небес, які є і свободою, і трагічним відривом від життя. Тут також прочитується одвічне питання життя на повну до останнього, а не у інерції відчаю. Це мимоволі стало актуальним зараз, коли триває жовтень, присвячений питанням паліативної допомоги. Йдучи із рюкзаками по горах, дівчина періодично падає від нападів, задихається, лікар дає їй знеболювальне, вони йдуть далі. Все як у звичному житті: зупинився – подолав – пішов. Поки рухаєшся, живеш. Фінальне зникнення дівчини і білий кінь біля води – нагадування про свободу, відрив від земного. Одночасно і прорив, і трагізм. Власне мені трохи не вистачило музичного ряду, та режисер пояснила, що це було спеціально зроблено за власним бажанням – не сприймати музику просто як фон. Загалом же можна привітати авторку творів із успіхом, побажати подальших успіхів та ще більшого впливу на розвиток «Сучасного Українського кіно».

Рейтинг

Кінокритиків: 8, Глядачів: 0