Рецензії
Таємний щоденник Симона Петлюри
Марія Латарія

Оцінка

6 вересня 2018 року в прокат вийшла українська історична кінострічка «Таємний щоденник Симона Петлюри» режисера Олеся Янчука. Фільм знято за участю Державного агентства України з питань кіно та Національної кіностудії художніх фільмів імені О.Довженка, а також за підтримки Міністерства культури України та Українського конгресового комітету Америки. «Таємний щоденник Симона Петлюри» став для кіностудії своєрідним відродженням її масштабної діяльності, фільмом, випущеним у переддень її 90-річчя (14 вересня). З комітетом і кіностудією пан Янчук співпрацює не вперше: в такому співробітництві було знято його фільми «Атентат — Осіннє вбивство у Мюнхені» (1995), «Нескорений» (2000) та «Владика Андрей» (2008). Вже задовго до прем’єри для широкого загалу цей байопік став предметом для активних дискусій та суперечок. Небезпідставно. Центральною постаттю фільму є відомий український політичний діяч XX століття, головний отаман військ Української Народної Республіки і лідер Директорії УНР Симон Петлюра. За роки існування Радянського Союзу та навіть у часи незалежності України, проросійськими намаганнями, погляди на нього були доволі викривленими. Особисто я, під час навчання у школі, стикалася навіть із двоїстою точкою зору на його діяльність. В межах шкільної програми, а то й кількох сторінок поспіль, позиція щодо Симона Васильовича переходила від позитивної до різко негативної. В таких умовах вивчати реалії своєї історії, дізнаватися правду було складно. Але, дякувати Богові, ситуація поволі покращується завдяки розсекреченим документам і детальним дослідженням, котрі проливають світло на історичну достовірність. Сюжет фільму охоплює період життя Петлюри в еміграції в Парижі, до дня його вбивства Самуїлом Шварцбардом. Тут також є спогади про події та дійових осіб того короткого періоду УНР, коли Україна здобула, та не змогла втримати незалежність. Художня інтерпретація вдало поєднується з хронікальними уривками. Спільними зусиллями Олеся Янчука, сценаристів Михайла Шаєвича та Олександра Шевченка, за участю історичного консультанта Володимира Сергійчука, оповідь про ті часи набула особливої насиченості та правдивості. Вражає акторський склад картини, що на всі 100 % є українським. (Дивно, що це досі вражає, чи не так?) Завдяки ретельним кастингу та пробам, на основні та другорядні ролі були запрошені гідні представники акторського середовища України. Симона Петлюру на екрані втілив Сергій Фролов. За його власними словами, під час підготовки до цієї ролі він переглянув безліч кіновтілень Симона Васильовича, починаючи з 1924 року. На противагу зображуваному там агресивному невротику, пан Сергій вирішив представити в своєму персонажі іншого Петлюру, - м’якшого, людянішого. Що в нього й успішно вийшло. Ірмі Вітовській-Ванці була віддана роль дружини, Ольги. Цей персонаж – щира жінка, яка стоїть за чоловіком-творцем серйозних соціально-політичних змін у країні, яка гостро відчуває буремну атмосферу тих часів. Натхненням пані Ірми до створення внутрішнього світу Ольги став роман Марселя Тірі «Проїздом у Києві». За її словами, цей твір яскраво передає тодішні настрої. (Візьму цю книгу в список до прочитання!) Акторка Вікторія Янчук зіграла доньку, Лесю, молоду дівчину, яка більше скидалася на тендітну квітку. На неї не могли не вплинути серйозні події тієї доби. Її душевні перипетії були гідно передані на екрані. Я щиро бажаю пані Вікторії успіху в подальших кінороботах. Однодумців Симона Петлюри, Володимира Винниченка та Михайла Грушевського, зіграли Євген Нищук і Богдан Бенюк. Ними було зайнято порівняно невеликий відрізок екранного часу, але все ж вони встигли увійти до списку гідних кіновтілень цих історичних постатей. Щодо цього хочеться додати невеличкий коментар, що буде не дуже приємним для інших журналістів і критиків, які переглядали фільм на прес-показі. Поява Нищука й Бенюка на екрані в образах Винниченка й Грушевського, з якогось дива, викликали іронію, кепкування та сміх. А під час сцени, в якій Винниченко дізнається про смерть Петлюри, сміх був ще гучнішим. Можливо, у персонажі в ті хвилини був надлишок патетики. Але хіба можна через це так відверто брати його на кпини, а потім стверджувати, що через це фільм перетворився на комедію, як «Диктатор» Саші Барона Коена?! Як бачимо, тактовність тоді була не в пошані. Повернімося все ж до фільму. В фільмі немає жодного зайвого персонажа. Кожен додає фарб до загальної історії. Яскравими представниками сторони-антагоніста є вбивця Петлюри, Самуїл Шварцбард (Олег Треповський) та радянський агент Володін (Юрій Одинокий) – організатор убивства. Дуже різні за характером, вони утворюють специфічний тандем, направлений на досягнення однієї мети. Фінальний епізод суду над Шварцбардом багато чого говорить глядачеві про протистояння радянської влади і Петлюри. Згадуються та розвінчуються міфи, які про нього розповсюджувалися, та використовувалися, як інструмент, що здатен очорнити його ім’я. Вкотре стає зрозуміло, що ми роками не знали багатьох фактів. (У фільмі цього не згадується, але, виявляється, за підтримки Петлюри діяв театр, в репертуарі якого були п’єси Шекспіра, Ібсена та інших закордонних авторів). Володимир Сергійчук під час прес-конференції із командою фільму назвав Симона Петлюру найбільшим державником ХХ століття та людиною, яка думала про всі нації взагалі. Що ж: зважаючи на розсекречені відомості, з цими твердженнями можна погодитися. «Таємний щоденник Симона Петлюри» - гідний зразок українського історичного кіно, яке повертає увагу глядачів до свого минулого. Залишається сподіватися, що таких фільмів вистачить, щоби запустити процес зміни думок про постатей, яких спотворила радянська пропаганда. Цікаво, якими будуть результати прокату на Сході України, де такі думки ще актуальні? Далі – більше фільмів про сторінки української історії та її відомих постатей! P.S. Ставлення до російської мови у фільмі в 2 прикладах: - розмови російською мовою – з українськими субтитрами; - уривок із розмови між французьким радянським послом Раковським і міністром Бланшем: «Почитайте, що пишуть про це наші радянські газети» . - «Я не читаю російською» . (Ця репліка викликала шквал оплесків)

Рейтинг

Кінокритиків: 8, Глядачів: 4.5
Шляхетні волоцюги
Марія Латарія

Оцінка

«Батяр – це стиль життя, в якому легковажаться загальноприйняті норми. Але це не хуліган чи розбишака, бо таких називали «кіндерами». Це були такі собі «Робіни Гуди», що не нехтували привселюдно обчистити багатія і витратити легкі гроші, але таємне злодійство не визнавали та вважали низькістю». Так історик Юрій Винничук описує характерну субкультуру Львова першої половини XX століття. Батяри стали натхненням для багатьох книг, історій і просто розмов. Нарешті до них звернувся й кінематограф, в українській комедії «Шляхетні волоцюги». Картина побачила світ наприкінці вересня 2018 року. Вона розповідає про двох батярів, Мірека (Юрій Хвостенко) та Бодю (Іван Шаран), які живуть яскравим авантюрним життям. Воно набуває нових обертів, коли вони несподівано стають опікунами юної Христі (Ірина Гришак). Події відбуваються у Львові , наприкінці 1930-х років, за лічені місяці до Другої Світової війни. Містяни вже відчули на собі нестачу в їжі, ресурсах і роботі, дізналися, хто такі нацисти. Поруч із цим преспокійно живуть багатії в розкішних маєтках, не замислюючись зайвий раз про проблеми. Але обидва табори зберігають у собі неповторний львівський колорит, який не описати словами. Діалоги на всі 100 складаються з файної львівської говірки (тільки встигай вловлювати слова). Інколи вона є складною для розуміння. Але ти все одно сприймаєш її на якомусь підсвідомому рівні. Щоб додатково переконатися у виключності цього діалекту, раджу до прочитання абетку «Ґвара» авторства Ґриці Ерде. Вражають локації цього чудового мультикультурного міста, де століттями поруч жили українці, поляки, німці, євреї та багато хто ще. Впевнена, що спеціалістам із комп’ютерної графіки майже не довелося нічого домальовувати, бо Старе місто досі зберігає свій автентичний вигляд. У «Шляхетних волоцюгах» вирує багато гумору та іронії, легкості. Такими є наші герої, й у такому настрої вони будують все навколо себе. Одна з цінностей цього фільму – його музичне оформлення. Круті, запальні мелодії «Шляхетним волоцюгам» подарували «Ray Band», Мирослав Кувалдін та «Брати Гадюкіни». Окрім власних пісень артисти виконали також популярні пісні того часу. Такі, наприклад, можна часто почути у львівській «Криївці». Окрім комедійної складової, в сюжеті є місце також детективу та пригодницькому жанру. Комуністи та нацисти одночасно полюють за магічним артефактом – браслетом Олександра Македонського. За легендою, той, хто ним володіє, буде непереможним. Бодя з Міреком у цій історії також зіграли свої ролі. Окремо хочеться подякувати режисеру та сценаристам за майстерну роботу над характерами вищезгаданих протиборних таборів. Це просто – майстерне вишукане знущання, стьоб над двома політичними системами одразу. Особливе «браво» за сюжетну лінію з відділом українознавства НКВС. Той ще фарс! Бодя та Мірек зі своїми друзями протягом фільму переживають багато карколомних подій. Але, завдяки своїм хитрості (у найкращому сенсі цього слова) та винахідливості вони доводять віковічну істину: «Добро перемагає зло». P.S. «Шляхетні волоцюги» зібрали у вітчизняному прокаті небагато грошей. Але це все одно не завадить цьому фільму стати яскравим представником свого жанру. P.P.S. Тому, хто закоханий у Львів, безперечно сподобається!

Рейтинг

Кінокритиків: 10, Глядачів: 6.333
Крути 1918
Марія Латарія

Оцінка

На початку лютого 2019 року у вітчизняний широкий прокат вийшов історичний художній фільм «Крути 1918». Стрічку створено продакшном Good Morning Film, за підтримки Держкіно України, за сценарієм Костянтина Коновалова. Режисером і співавтором сценарію став Олексій Шапарєв, який раніше працював над такими фільмами як «Гвардія» та «Правило бою». Стрічка присвячена 100-річчю бою під Крутами взимку 1918 року. На фоні революційних подій в країні двоє братів, Андрій (Євген Ламах) і Олекса (Андрій Федінчик), закохуються у Софію (Надія Коверська). У «Крутах 1918» зібрано надзвичайно різноманітний акторський склад, майже на 100 процентів – із українців. Виключення склав лише польский актор, Томаш Собчак, який зіграв німецького таємного агента Берга, (він мав відчутний польский акцент, що трохи збентежувало). Окрім головних героїв, ролі у фільмі виконали Олексій Тритенко, Наталя Васько, Віталій Салій, Євген Нищук, Роман Ясіновський і багато інших досвідчених і молодих акторів. Музику до фільму написав італійський композитор Марко Моріні, а пісні у виконанні Христини Соловій та гурту «Гайдамаки» стали саундтреками. Основні зйомки велися в Києві, в Косому капонірі. Станцію Крути втілили в селі Сигнаївка на Черкащині. Безпосередньо бій знімали біля села Підгірці, що під Києвом. Участь у зйомках брали військовослужбовці Нацгвардії України, реконструктори з Києва та Вінниці, а також ветерани війни на Донбасі. Було використано близько 2 тисяч одиниць зброї початку XX століття, що не лише правдоподібно виглядала в кадрі, а й стріляла, холостими патронами. Завдяки роботі художників-постановників і костюмерів була досягнута також реалістичність у декораціях і зовнішньому вигляді героїв. Позитивне враження також справляє ставлення до іноземних мов у «Крутах 1918». Німецька, французька та російська мови в діалогах персонажів даються з субтитрами, а не псуються озвучанням. Найяскравіший приклад володіння іноземною мовою у фільмі – роль французького чиновника Поля у виконанні Владислава Нікітюка. Чи так само добре йдуть справи у решті елементів картини? Найбільше запитань викликає драматургічна складова фільму. Сили оповіді розподілилися не так, як заявлялося в анотації чи в трейлері. Найбільше уваги привертав не головний герой, Андрій Савицький, а 2 антагоністи – його брат Олекса та червоний командир Муравйов у виконанні Віталія Салія. Ці персонажі були краще прописані, так, що їх якнайповніше міг відчути глядач, їм було приділено неймовірну кількість уваги. На їх фоні Андрій просто загубився. І загубився настільки, що постало питання – а хто взагалі головний герой у цьому фільмі? Було видно, що сценаристам не дуже цікаво було працювати над цим персонажем. Якби замість Андрія на місце головних дійових осіб стало декілька солдатів з його сотні (як то Володя, Валерик і Григорій Піпський), то історія заграла б новими фарбами. Завдяки тому, що найкращим чином глядач мав змогу «роздивитися» командира Муравйова, було зрозуміло, хто тут найбільш виплеканий елемент історії. Схиблений жорстокий морфініст, він виправдовував кожну секунду екранного часу. Олекса Савицький у виконанні Андрія Федінчика так само яскраво існував у фільмі. Це був не просто офіцер УНР, а таємний агент із манерами Джеймса Бонда. Акторові надзвичайно пасував такий образ. У прагненні розвинути шпигунську лінію, дякувати Богові, залишився ентузіазм на роботу з атмосферою сотні Студентського куреня. Мікроситуації, що виникали між бійцями (багатьом з них не було й 20), доводили, що вони – ще діти, на долю яких випали серйозні випробування. Тут можна провести паралелі з нашими добровольцями на Донбасі, де вчорашня молодь змушена швидко подорослішати. Любовну лінію сюди помістили для того, щоб якось виправдати конфлікт між братами. Є Софія між Андрієм і Олексою – є контраст, нема Софії – різниця відсутня. Батальні сцени захоплення «Арсеналу» та битви під Крутами справили враження на глядача цілісно. Видно було, що сценаристи, або ж режисери монтажу, не хотіли перетягувати тривалість цих епізодів на екрані. Незначне їх подовження не погіршило б ситуацію. У підсумку можна сказати, що «Крути 1918» - приклад того, як вітчизняний кінематограф напрацьовує досвід у створенні історичного кіно. Безумовно, нам ще багато чого належить відшліфовувати у цьому жанрі. Але творчість - на те й творчість, щоб пробувати та досягати успіху чи помилятися.

Рейтинг

Кінокритиків: 5, Глядачів: 3.75
Заборонений
Марія Латарія

Оцінка

На початку вересня 2019 року широкому загалу було презентовано картину "Заборонений" - художній фільм про життя, боротьбу з радянською системою та смерть відомого поета-шістдесятника, правозахисника, Героя України - Василя Стуса. Фільм вийшов в український прокат 5 вересня 2019 року, в День пам'яті поета. Протягом свого прокату картина встигла спричинити собі широкий розголос, позитивний і не дуже. Це можна пояснити: реакція після її перегляду - доволі змішані почуття. "Метафорична історія" - ось найкраще визначення того, що являє собою "Заборонений". Це допомагає нам відійти від сприйняття фільму як чистого байопіку, бо в деяких питаннях він є дещо розмитим і нечітким. Відеоряд "Забороненого" разом із архівними документальними кадрами та закадровими віршами, цитатами та листами Стуса створює цікаву атмосферу. В ній одночасно є й реалізм, і прагнення вигукнути: "Та це ж поетичне кіно!". Безумовно, не обійшлося без зображення акції під час прем'єри "Тіней забутих предків", що стала важливим етапом дисидентського руху в Україні. Чудовий акторський склад утілив на екрані найвідоміших представників української інтелігенції кінця 60-х-початку 70-х: власне Василя Стуса (Дмитро Ярошенко), Світлану Кириченко (Слава Красовська), Аллу Горську (Карина Шереверова), В'ячеслава Чорновола (Роман Ясіновський) та інших, а також негативні образи - "адвоката" Віктора Медведчука (Роман Халаїмов) і лейтенанта Кузнєцова, працівника табору, (Віталій Салій), де відбував термін ув'язнення Василь Семенович. Всі вони реалізували своїх персонажів більш-менш зрозумілими для глядача. Хоча іноді хотілося, що називається, "копнути глибше". Музичними складовими "Забороненого" стали інструментальна частина від композитора Олександра Сошальського, пісні “Не топчіть конвалій” від гурту Mandry і “Колискова” від гурту “Без Обмежень”. Вони були гармонійно вплетені в сюжет, - не було відчуття недоречності. Найбільше питань у глядачів і критиків викликав саме сценарна частина фільму. Ми досі пам'ятаємо скандал зі згадкою в сюжеті Віктора Медведчука, "адвоката", якого, за реальними подіями, надала радянська влада Стусові. Із видаленням більшості сцен суду цей персонаж виявився майже позбавленим екранного часу. Але, зрештою, глядач його побачить, хоч ніхто й не озвучить у кадрі, що це - саме Медведчук. Певно, під видалення сцен потрапив не тільки епізод суду: у багатьох інших епізодах складалося враження, що драматургічно чогось бракує, драматургічно "пройдено по верхах". Як, наприклад, тема мовного утиску: так, вона тут ідентифікується, але емоційно не дотискається. Стосовно сценарію виникають ще й питання: для чого в стрічці були присутні сцени, які не несли потрібного навантаження на сюжет, а лише були гарною, не зовсім зрозумілою картинкою? Якщо фільм "присвячений українському дисидентському руху", то чому, власне, рух майже не розкритий у фільмі? Щоб ця присвята була логічною, потрібен окремий фільм про такий насичений розділ української історії. За такими кінострічками, як "Заборонений", непросто робити висновок про історії життя відомих творчих постатей. У даному випадку, в життя Василя Семеновича Стуса нам лише трохи відкривають двері та показують важливе десь на горизонті.

Рейтинг

Кінокритиків: 8, Глядачів: 7.667
Віддана
Марія Латарія

Оцінка

Повнометражний фільм «Віддана», екранізація роману «Фелікс Австрія» Софії Андрухович, вийшла у вітчизняний кінопрокат. Масштабна фантазійна драма виробництва кіностудії Film.UA стала знаковою кіноподією нового десятиліття. Це історія про Аделю Анґер та Стефанію Чорненько, - панну й служницю. Їх було виховано разом через трагічну обставину – пожежу, в якій загинули мати Аделі та батьки Стефанії. 25 років нерозлучності дівчат зробили їх близькими людьми. Складно зрозуміти, хто вони є одна одній - сестрами, подругами чи господинею й служницею. Любов і ревнощі, таємниці та недомовленості разом утворюють проникливу атмосферу, де реальність і вигадка йдуть поруч. Спершу стрічку планувалося створювати в копродукції з Польщею, але, зрештою, її виробником стала лише Україна. Інтернаціоналізм, все ж таки, проявився в акторському складі: Польща (Маріанна Янушевич – Стефанія Чорненько, Себастьян Цибульський – Ернест Торн) та Грузія (Важа Годердзішвілі – Велвеле). Команда, що створювала «Віддану», вражає своєю професійністю, оригінальністю та самобутністю. Цей фільм являє собою приклад того, як кінематограф вірить у сміливі експерименти. Потрібні приклади? Будь ласка: повнометражний дебют режисерки Христини Сиволап; акторський дебют акторки Маріанни Янушевич; саундтрек – дуетна пісня Юлії Саніної та Тіни Кароль «Вільна», авторка тексту якої – Alyona Alyona; композитор – Євген Філатов; художниця з костюмів – Леся Патока. Результат їх творчості – просто неймовірний. Кожен кадр фільму – ефектна ретельна робота, що одразу занурює глядача в історію. Оскільки події відбуваються в Станіславові (Івано-Франківську) початку ХХ століття, спочатку й хотіли знімати в Івано-Франківську. Там навіть вже було знайдено відповідний особняк для інтер’єрних епізодів. Але, на жаль, не з усіма його жителями вдалося домовитися. До того ж, заважали елементи сучасної забудови. Тому, в кінцевому випадку, локації «Відданої» стали сплетінням павільйонів Film.UA, Чернівецького драматичного театрі імені Ольги Кобилянської та села Ніжиловичі Київської області. Оператор фільму, Олексій Ламах, майстерно передав чуттєвість атмосфери твору. Відверті кадри не залишали відчуття вульгарності, а кулінарні сцени наче передавали смак і аромат страв крізь екран. Книга, багата на описи оточуючого середовища історії, зумовила його насиченість і у фільмі. Завдяки арт-директору, Олександру Батєнєву, характерні елементи тієї доби, що фігурували в картині, набули своєї реалістичності, як от фотопластикон. Для одного з епізодів його фасад було відтворено в натуральному розмірі з урахуванням найменших дрібниць. Олександр Суворов, відповідальний за спецефекти, додав «Відданій» певної казковості: завдяки йому ми віримо в те, що лини пливуть небом, а фамільні портрети оживають. Одна з характерних рис «Відданої» - яскравий акторський склад. Кожен із персонажів, основних чи другорядних, зробив свій внесок до неповторної органіки оповіді. Алеся Романова, Роман Луцький, Олександр Кобзар, Сергій Волосовець, Ада Роговцева, Катерина Кухар, Євген Янович, Наталя Васько, Ірма Вітовська, Ясін Фараджаллах, Марина Кошкіна – голова йде обертом від того, скільки різноманітного таланту тут зібралося. «Віддана» говорить про любов і самопожертву, про ілюзію та дійсність. Для кожної людини в них – своя правда: чи бути їм важким обухом по голові чи легким, майже невагомим, порухом вітру…

Рейтинг

Кінокритиків: 8.5, Глядачів: 7
Наші котики
Марія Латарія

Оцінка

«Наші котики», патріотична неполіткоректна комедія про пригоди чотирьох бійців АТО, вчора вийшла в широкий вітчизняний прокат. Це історія про актора, інженера, футбольного тренера та продавця квітів, які пішли добровольцями на фронт і потрапили на «найглухішу» позицію. Пізніше до них приєднується молода журналістка. Без військового досвіду, проте з сильним ентузіазмом вони руйнують ворожі плани. Складно було спершу повірити в те, що тема АТО та комедійний жанр можуть бути поєднані. Але, тим не менш, це відбулося. Тут зійшлося багато різних форм комічного. Іронією, сарказмом і гротеском у стрічці жонглюється просто гіпнотично. Карикатурно-фантазійні перебільшення, декілька з яких можна було раніше побачити в трейлері, викликають у глядача суміш подиву й живого інтересу. У такому контексті дещиця пафосу – логічна. Коли дивишся «Наші котики», переймаєшся відчайдушною наївністю, з якою герої здійснюють багато вчинків. Тому й починаєш ставити їм питання на кшталт: «От чого ти туди йдеш?», прямо як при перегляді трилерів, коли хтось вирішує перевірити темний підвал після таємничого шуму звідти. Епізоди в ОРДЛО – дуже круті в своїй сатиричній гидотності. Велика подяка за яскраве втілення тих образів Роману Халаїмову, Михайлу Кукуюку та Ігорю Портянко. Щось було подібне в них до персонажів кількох новел фільму «Донбас». Смерть у «Наших котиках» фігурує як окремий міфічний персонаж. На війні до неї – дуже близько, тому вона приходить на обидві сторони барикад у конкретних лякаючих образах. У фільмі поряд із комедією знаходиться місце й драмі. В таких епізодах ми найбільш чітко бачимо, на яку сходинку піднялися герої в своєму особистісному розвитку. Набуті внутрішня сила й зрілість виходять на перше місце. Як сказав Дмитро Тубольцев, ветеран АТО та виконавець ролі Літа, «гумор – це найкращі ліки проти того жаху та біди, що несе війна». І «Наші котики» - яскраве та цікаве втілення цієї думки.

Рейтинг

Кінокритиків: 7.5, Глядачів: 9
Крути 1918
Дмитро Сидоренко

Оцінка

Фільм Крути 1918 вийшов класичним представником молодого українського кіно. Це вже не пуста патріотична агітка на кшталт Червоного від Зази Буадзе, адже автори намагалися змайструвати кіно за сучасними лекалами з декількома сюжетними лініями. В той же час з екрану стирчать вуха театрального декадансу, ідеальним представником якого став недавній Таємний щоденник Симона Петлюри від Олеся Янчука. Мова героїв виключно солов’їна, мат не вживається навіть тоді, коли навколо свистять кулі, а кохання молодих людей закінчується максимум млосними поглядами. Ця вихолощеність та надмірна театралізованість персонажів та діалогів не чіпляє. А бідність відеоряду та бутафорність екшн сцен перетворює зображуване на екрані на фарс. Головне, чого не вистачає фільму Крути 1918 – цільного бачення того, чим він має бути. Якщо це історичне батальне кіно, то де нормальна війна? Якщо шпигунська історія, то замало подробиць хитрих планів наших та ворогів. Якщо ж драма, то чому співчуваєш героям лише один раз – під час виконання гімну? Одним словом, важко зрозуміти, чи фільм намагається підігріти патріотизм публіки, чи, навпаки, лише на нього й розраховує. Повна рецензія за посиланням: https://bit.ly/2sTIAxC

Рейтинг

Кінокритиків: 5, Глядачів: 3.75
Іловайськ 2014. Батальйон «Донбас»
Дмитро Сидоренко

Оцінка

Стрічка Іловайськ 2014. Батальйон Донбас справляє неочікувано приємне враження. Дебютна робота у великому кіно як режисера, так і сценариста тримає темп, хо і не завжди постановка лишається на рівні, взятому на початку фільму. Варто відзначити і цілком пристойну екшн-складову, незважаючи на невеликий, як для військового кіно, бюджет. Присутній явний перекіс у зображенні саме добровольців Донбасу серед усіх підрозділів, що брали участь в боях за Іловайськ. Проте автори не стільки навішують ярлики та шукають винних, скільки нагадують, що в нас п’ятий рік йде війна. Повна рецензія за посиланням: https://bit.ly/2GcGAUh

Рейтинг

Кінокритиків: 6, Глядачів: 8
Гуцулка Ксеня
Дмитро Сидоренко

Оцінка

Умовно стрічку можна поділити на три складові: романтичну комедію, музичний кліп та, врешті решт, мюзикл. Почнемо з останнього пункту. Мюзикл «Гуцулка Ксеня» видався старомодним, якщо не сказати примітивним. Здебільшого музичні номери тут виконуються не на тлі карпатських декорацій, а на дешевих опереткових підмостках. Та й тексти пісень глибокими не назвеш. Тому часто ловиш себе на думці, що дивишся якісь «Маски-шоу». А це ж було в далеких 90-х. Зате музичні перебивки у фільмі «Гуцулка Ксеня» виконали фрік-кабаре Dakh Daughters. І порівняно з виступами акторів — це небо і земля. Можна по-різному відноситися до творчості Dakh Daughters, я їх фаном точно не назвусь, але якість та гармонічність із зображуваним на екрані присутня. Те ж саме відноситься й до камео групи «ДахаБраха» наприкінці фільму. Ну а сам фільм вийшов доволі передбачуваним, розрахованим на широку аудиторію. Особливо він зайде у невеличких містах. Глядачі, зрощені на телевізійному форматі точно оцінять легкість діалогів та проковтнуть бутафорність багатьох сцен. Повна рецензія за посиланням: https://bit.ly/2upIKNw

Рейтинг

Кінокритиків: 8.333, Глядачів: 7
Чорний ворон
Дмитро Сидоренко

Оцінка

Незважаючи на стандартні для українського кіно вади, «Чорний ворон» цілком заслуговує на увагу глядача. Так, постановка сцен не завжди вдала. Особливо це стосується фінального бою, який мимоволі нагадав «Маскі-шоу» з їх вічним «побоїщем» у ковбойському салуні. Проте головні актори відіграють свої ролі на достойному рівні, і кіно може зачепити за живе. Допомагає цьому й робота композитора Мілоша Єліча і саундтрек від Океана Ельзи. Це не те кіно, після якого жалкуєш про витрачені гроші. Але й не таке, що поїде на «Оскар». Проте воно важливе, бо поки наші сусіди розповідають про надмірний націоналізм, подібні фільми відкривають очі на ще одну сторінку визвольної боротьби України проти російських окупантів, котрі прийшли ніби захищати, а лишилися керувати. Самопроголошене державне утворення Холодноярської республіки проіснувало три роки з 1919 по 1922. А отаман Чорний ворон воював і того довше. Але в часи Радянського Союзу історія повстанців замовчувалась, як і багато інших визвольних змагань. Колись вони були поховані в архівах КГБ, а нині вкриті рясним покривалом постправди та заперечень. Як сказав головний герой: «Як не ми, то наші діти». Маючи на увазі здобуття незалежності. Те саме можна сказати й про молодий український кінематограф. Як не ми, то наші діти дочекаються того моменту, коли телевізійні продюсери та продакшени навчаться ставити дійсно велике кіно для великих екранів. Але цього не станеться без підтримки глядачів. Повна рецензія за посиланням: https://bit.ly/3aAaMXl

Рейтинг

Кінокритиків: 7.5, Глядачів: 6