«БРАМА»: ЗОНА ВІДЧУЖЕННЯ ЯК ПРОЯВ ВНУТРІШНЬОГО СВІТУ #Брама Ми всі про щось говоримо. Дуже часто плачемо, бідкаємося. Кожен із нас у якийсь момент відчуває певну безвихідь, яку ми часто самі собі влаштовуємо. Безвихідь, як свою, власну внутрішню «Зону». Фільм «Брама» переважно розглядається в єдиному ракурсі: Чорнобильська трагедія та Зона відчуження, страх та загальна невизначеність. Де живе Баба Пріся, дочка Слава та онук Вовчик. Де можна побачити лише поліцейського, який привезе родині продукти та нагадає, що вони там зайві. Останні. Вигнанці долі. «А ми що, не люди?» – «Люди. Треба тихо сидіть, і нікому на очі не лізти». В контексті бажання зникнути, сховатися, важливо також зачепити тему власного, внутрішнього відчуження, із яким рано чи пізно стикається кожен, а особливо – людина із ментальною інвалідністю. Тому в багатьох сенсах у «Брамі» закарбувалося звернення до теми інклюзії, чітких рис інклюзивного кіно. Відомо, що слово «інклюзія» означає «включення». Тобто, сама життєва система включає одних людей у склад інших, хоча із самого початку невідомо, на яких підставах хтось когось перед цим «виключив». Багато хто вважає, що окремі моменти у творах мистецтва, де зачіпається інклюзія, лише про інвалідність. Насправді ж це – про будь-які особливості. Зовнішні, расові, психологічні. Точніше, про місце людини у власному світі та в суспільстві. Саме про це у «Брамі» розповідається у лінії онука Вовчика, його мімікою, мовою, характером, загальним світоглядом. З одного боку, він є жертвою своєї долі у буквальному сенсі, адже роками ні з ким не спілкувався, окрім авторитарної Баби Прісі та її боязкої дочки Слави. Із року в рік чув лише звуки лісу і тварин та легенди про мавок і русалок. В той же час перепоною до справжнього, відкритого життя стає його ментальна інвалідність. В контексті задуму та сюжету його особливість не просто символічна, а виходить на знаковий, всеохоплюючий рівень: ознаки аутизму як загальне відстороненість. Страх. Відсутність себе самого у власному світі. Власна, індивідуальна Зона відчуження. Єдине безпечне «місце», здатне приховати, затулити від усього зовнішнього. І водночас таке страшне у плані безжальної самотності. Образ Вовчика є символом нашого суспільства – загубленого, маніпульованого. Водночас він є відображенням того, як почуваються люди із інвалідністю у нашому просторі, нажаль, поки ще нашпигованому пострадянськими стереотипами. Він поглинається у процес перебирання речей на горищі, таких же маленьких, як його зовнішній світ. У нього не залишається нічого, окрім як заховатися у дитинство, коли милуєшся кожним предметом і коли одна секунда йде за три. Коли все навколо дивне і нове, а водночас – велике і страшне. Йому хочеться сісти на ручки до рідних і ніколи їх не покидати, бо у дитинстві ти хоч і не самостійний, зате захищений, тобі ж не треба щось вирішувати і від тебе нічого не залежить. Показовим є монолог батька, що колись покинув хвору дитину, адже цікавий і складний світ людей із ментальними особливостями мало хто може зрозуміти, навіть серед своїх рідних. Тому трагічною кульмінацією цієї, інклюзивної лінії фільму є навіть не вбивство, а крики відчаю: «Я тут! Не стріляйте, я людина!». Трагедія відсутності самовираження. Відчайдушна спроба нагадати самому собі, що ти є, і не просто є – ти тут, серед інших. Що ти начебто такий самий, але й не такий, як усі. Що ти – людина, зі своїми правами та потребами. Та усі ці крики розчиняються у повітрі, губляться у суспільстві, що дуже гостро проявляється у фільмі. Натомість – вибух, як бажання «прибрати зайве». Повна безкарність за злочин, бо такі люди – начебто не люди. Така собі «вседозволеність дискримінації». Бо, як казав поліцейський, за законом їх тут взагалі не повинно бути. Це – не лише про Чорнобильську Зону. Це – також про нашу, психологічну Зону відчуження. А мовчання суспільства на цю проблему і є та сама Бездіяльність. «Найстрашніший гріх». У кожного з нас є своя Зона, з якої ми не можемо вийти. А може й не бажаємо. Але ж де критерії бажання та можливості – не це запитання однозначно ніколи не буде відповіді...
Sign in
