“Останній герой бойовика”: рецензія на фільм “Спадок брехні” зі Скоттом Едкінсом

Олдскульний шпигунський трилер з київськими пейзажами, сильними жіночими персонажами і саундтреком від Океану Ельзи.

“Стопов, поворотов нет!”,- написано на табличці автобуса в покинутому депо, де відбувається вступна перестрілка україно-британського трилера “Спадок брехні”. Коли про фільм тільки написали в мережі, було ясно, що це буде люте жанрове кіно “класу Б” з ностальгією за Борном та з бойовими мистецтвами. Інтерес викликало два моменти. Перший, що нарешті подібне знімуть в Україні, друге – це виконавець головної ролі Скотт Едкінс.

У наш час не прийнято знати імена акторів, які перейняли спадщину 90-х. Чистий жанр карате-бойовика мертвий. Його замінив екшен, знятий на хромакеї, або, в кращому випадку, який виносить трюки і постмодерн на перший план (привіт Джону Уіку). Тому такі фільми, як “Обговоренню не підлягає” та “Іп Ман 4”, в яких знявся Скотт Едкінс, стали ковтком свіжого повітря шанувальникам жанру. І весь цей багаж Едкінс на пару з режисером Адріаном Болом, під керівництвом українських продюсерів, привіз в Україну.

У центрі сюжету – небезвідома отруйна речовина і Кремль зі своїми зловісними планами. У клубок намотуються МІ-6, ЦРУ і бо зна які ще спецслужби, а також антагоніст з дочою на руках, якого роздирають примари минулого. Хоча точніше сказати доча з недбалим татком на руках. І тут вже цікавий відступ від жанру, адже главгерой на ім’я Мартін далекий від героїки і взагалі ще той невдаха, нехай і виглядає як брутальний мачо.

З Лондона сюжет відправляє героїв до Києва, де під меланхолійний вокал Вакарчука глядач спостерігає пейзажі української столиці, які обмальовані то виграшно прекрасними, то жахливими зі своїми нетрями. Але без крайнощів, як і в іншій увазі до українського (борщ таки згадають).

Все шалено крутиться і Мартін готовий на невиправдане насильство в ім’я бобра, яке саме кого завгодно врятує. Кругом метушаться спецслужби будь-яких країн, крім самої країни перебування. Хіба що якогось полковника Зеленку згадують (сміх у залі). Але вже на екваторі фільму стає не до сміху чи скепсису через безглузді діалоги – конфлікти загострюються. І раптом вже Софіївська площа стає тим, чим повинна бути в кіно – декорацією на тлі подій, фінал яких все менше здається передбачуваним.

Цікаве й інше. Якщо вам подобаються сильні жіночі персонажі, то тут кожна, навіть другорядна героїня, на голову сильніша за героїв-чоловіків. І тільки шкодуєш, що замість купи непотрібним сцен, які слабо допомагають сюжету, не знайшлося місця парі сцен між Юлією Соболь і Ганною Буткевич. От би де конфлікт і екшен заграв свіжими фарбами! Загалом жінки тут одним оком переграють усіх чоловіків, ось така гендерна нерівність.

“Спадок брехні” робить чимало відсилок до актуальних геополітичних конфліктів. Але незважаючи на всю грандіозну надбудову в концепті і безвихідь ситуації, сюжет досить простий. Герої хочуть справедливості і правди, і щоб тягар спадщини минулого відпустив, а скільки покласти заради цього – за ціною не постоїмо. Втім після сцени на київському вокзалі невмотивоване насильство набуває сенсу, а напруга – свого апогею. І якщо ви йдете в кіно за міцним атмосферним трилером, цей фільм – не найгірший вибір. Але не забувайте, що це лише екшен “класу Б”, і на більше він не претендує.

Одного разу на Сході: рецензія на фільм «Східняк»

Комедійне бадді-муві із небезпечним Донбасом і Богданом Бенюком у головних ролях.

Мало які фільми в українському повному метрі виходять з такою завидною регулярністю, як про Донбас. Причина очевидна – реакція митців на виклики часу. Головна перевага цих фільмів не завжди в якості, зате в актуальності і розмаїтті жанрів. Тільки в цьому році вийшла сатира про «котиків» Тихого, а вже восени на глядача чекають пост-воєнна притча «Атлантида» Васяновича та брутальна драма «Погані дороги» Ворожбит.

Зі «Східняком» історія інша – це роуд-муві, в якому як то прийнято сюжет зосереджений навколо подорожі. Режисер і сценарист Андрій Іванюк розповідає історію одного дня бійців, які за день мають виконати грандіозну в своїй буденності місію, реальна ціль якої – показати сучасний Донбас з точки зору рядових бійців та їх саморефлексію, не звичну для тих, хто звик черпати інформацію з новин.

Вже з третьої хвилини герой Богдана Бенюка на прізвище Борода ходить і роздає усім дзюскіну мати. Як корінний місцевий, він чоловік бувалий, ще й трохи експресивний, тож насипає і своїм, і чужим впродовж всього хронометражу. Між діалогами з ідейним товаришем, який виступає тут своєрідним антиподом переконаного реаліста з Донбасу, та під саундтрек гуртів «Пирятин» і «Кому Вниз», автори проводять глядача розлогим депресивним регіоном.

Змальовують Донбас через дрібні клопоти, нав’язані війною з РФ, меланхолічні пейзажі та розмаїття місцевого контингенту. І якщо руїни колись багатого краю на мить таки стають прекрасними – місцеві біляші роблять свою справу навіть з глядачем, – то місцевий контингент навпаки не має нічого світлого і навіть російсько-терористичні війська відтіняє на ар’єрсцену. Тут і раніше було небезпечно, – говорять герої і їдуть далі, щоб показати більше, глибше того, що тут і зараз.

Оператор жадібно хапає занедбані залишки заводів і передмість. Камера переходить з довгих планів природи краю до нетрів маленького насупленого містечка. Сєпари жмуться, але, на відміну від їх зображення у тих же «Кіборгах» Сеітаблаєва, залишаються безмовними статистами. З ними і так все зрозуміло. Але через це декілька сцен, близьких до «тарантинівського» загострення ситуації, вирішуються швидко, навіть дещо похапцем.

Головна зброя тут – діалоги з вуст подорожуючих. Герої сперечаються і по тричі зупиняють авто, щоб висловити свою позицію, думку, обурення. Лайка миттєво стає російськомовною, хоча так нічим діалоги і не збагачує, хіба що виступає черговим лакмусовим папірцем для місцевого колориту.

Розбиті дороги минаються, випадкові зустрічі зміняються іншими, «Режисьор» у виконанні Анатолія Максимюка похмуро супиться і клянеться зняти про напарника фільм, а Бенюк відіграє на кілька «дзиґ» наперед, не залишаючи взагалі нікому простору для повноцінного перформансу. Все-таки поєднати благородність і мат, розказуючи на чому Донбас нині стоїть – завдання ще те хитромудре. А тут ще надвечір’я наближається і з ним передчуття бою.

Замальовка Донбасу 2020 року вийшла непростою. З одного боку «Східняк» не впадає в пафос, ілюзії чи фарс, з іншого – намагається сказати більше, ніж дозволяє час. Наприклад, що мир не можливий, а єдиний шлях деескалації – це перемога над ворогом. Адже будь-який мир так і залишиться гвинтиком гібридної війни, швидкого закінчення якої годі й чекати.

Попри всю свою показову брутальність, жарти і невизнання жодних авторитетів, фільм «Східняк» – це сентиментальне кіно воєнного часу, але без напускної мелодраматичності. Кожен його герой – не символ, а скоріше романтик в жорсткому світі, якого не випускати автомата з рук змушують обставини. Як доповідачі, вони не вдаються в абстрактні матерії між реалізмом і міфом, десь помиляються чи впадають в емоції, а десь, навпаки, аж занадто рублять правду-матку. Нехай не самими рівними діалогами. Нехай залишаючи більше питань. Зате нагадуючи ще раз, що попри все, Донбас – це Україна.

Тож причин переглянути стрічку «Східняк» щонайменше дві – сходити на серйозну розмову про життя на лінії фронту та подивитись на бенефіс відомого українського актора, який цілком може стати родзинкою в кінокар’єрі Богдана Бенюка. А більше причин може й не треба. До зустрічі в кіно!

“Толока”: сюрреалістичний фільм-метафора про український феномен постійного відновлення, створений за мотивами балади Тараса Шевченка “У тієї Катерини …” 1848 року.

Михайло Іллєнко любить поєднувати історію, пригоди і притчу. Щонайменше половина його фільмів – притчі. “Толока” в цьому сенсі пішла ще далі, це суміш поетичного кіно та екскурсу в українську історію, сповнена біблійними відсилками та прихованими метафорами. Їй, як нікому мабуть до того, вдалося поєднати арт-хаусну притчу, розраховану на вузьке коло глядачів, з претензією на блокбастер, якщо, звичайно, бюджет у 29 млн грн дозволяє так вважати, а тут все відносно.

Сюжет “Толоки” звертається до потрясінь, які випали на долю українського народу в період з ХVI до XXI століття. Відправною точкою стають кілька рядків Шевченкової балади “У тієї Катерини…”, які продовжує вільний політ фантазії режисера. Причому настільки вільний, що будь-яка спроба віднайти початок і кінець у фільмі буде марною. Усе служить центральній ідеї та супутнім образам – символам. Кожне наступне випробування руйнує хату Катерини. Але вона знову й знову піднімає її з руїн. І цей процес-алегорія заміняє сюжет.

Знімальний період картини тривав понад 5 років з перервами, але ідея розповіді про феномен толоки з’явилась у Михайла Іллєнка ще 53 роки тому. Режисер іде до цієї кінострічки всю свою кар’єру. У кожному з його фільмів є репетиція “Толоки”, що підкреслює сам режисер. У “Фучжоу” (1993) – хата, що пливе посеред моря разом з хазяїном, який не може її кинути; у фільмі “Той, хто пройшов крізь вогонь” (2011) – натуральна українська толока поруч з індіанськими вігвамами; навіть у цілком урбаністичному “Сьомому маршруті” (1997) поранений боєць посеред пустелі за лічені секунди будує хату, вік якої “від народження до смерті – лічені хвилини”.

Близько двох годин фільм робить рівно одне й те саме – оспівує феномен української толоки крізь епохи історичної несправедливості до простих селян. З одного боку він місцями видовищний. Самих коней було задіяно понад 70. З іншого боку, як на вагах, – сюжет-мозаїка з безліччю розпочатих історій, які так і не будуть завершені. Для автора головне – циклічність, історична головоломка і новий початок: “У тієї Катерини хата на помості… ”

Чимало речей у фільмі стаються самі по собі. Потрібні 12 вагітних жінок – ось, німецьких штурмовиків “Юнкерсів” – нема питань. Усе служить центральній ідеї та замальовкам довкола, то ж всі вони – абстракція, емпіричний спосіб донести метафору. І даремно, що кожний другий персонаж – цілком упізнаваний актор, коли його камео – лише черговий символ чи випадкова історична постать, яка швидко губиться в калейдоскопі подій. Виключення, звичайно, є – Богдан Бенюк, який після своєї появи миттєво краде увесь фільм, привносить в нього іншу динаміку. Хоча його участь абсолютно вставна і ні на що в сюжеті, при всій його умовності, не впливає, до того ж уводить історію про Катерину та її біди в сторону, щоб зникнути так само раптово, як і з’явитися.

Але весь смак “Толоки” в іншому. Це історія про коротку мить щастя між толокою до наступної руйнації. Це песимістичне висловлення, в якому насилля є центральним у кожному епізоді. Мистецький експеримент, сповнений амбіцій сказати щось нове в кіно, який ризикує залишитися незрозумілим.

“Толока” – на всі сто особисте кіно його творця. І не лише через його довгий шлях до реалізації. У фільмі Іллєнки зустрічаються як серед продюсерів, так і серед головних дійових осіб, в тому числі Іванна Іллєнко в ролі Катерини. Тож фільм свого роду сучасний спадок з ностальгією за минулим від іменитої кіно-династії.

І, вочевидь, центральною у фільмі є ніяк не балада Шевченка і навіть не толока, а, власне, феномен України, яку нищать століттями, а люди все одно збираються і кожен раз її, як ідею, домівку своєї душі, відбудовують. В цьому, ймовірно, головна поезія фільму “Толока”, який постійно балансує між видовищем та навмисною карикатурністю. Але марно чекати на хеппі-енд, коли Україна досі не розцвіла, а толока має збиратися знову і знов. І кінця краю цьому усе ще не видно, як і немає відповіді на питання, чи вдасться фільму знайти свого глядача чи він лише стане цікавим феноменом українського поетичного кіно, який, як і його герої, так і залишиться примарою часу.

В очікуванні свободи: рецензія на фільм “Тарас. Повернення”

Уявіть собі довготривалий серіал про Тараса Шевченка, де описано його життєвий шлях в подробицях. І ось глядач вмикає проміжну серію, де події розвиваються під час заслання “кобзаря” у Новопетровській фортеці на півострові Мангистау. Чому він там, хто його друг, а хто ворог, і чому в нього закохана кожна перша героїня історії – можна взнати лише з попередніх серій, які шукайте в біографічних очерках чи за лаштунками сценарію.

Оператор зосереджений на степових пейзажах Казахстану. Режисер – на негуманному армійському ладі російських військових, покаранні за втечу та сімейних кризах. Це робить заслання Шевченка фоном для подій, які вибудовують сюжет, а заявлене у назві повернення – неминучістю до всього, що відбувається.

Тарас медитує з перервами на поетичну рефлексію в тривожних видіннях і безперервно чекає. А всі жіночі зітхання, покарання та полювання на кроля – лише відтягують час до того самого моменту, коли човник відчалить.

Цікава участь у проєкті Романа Луцького, який і сам скоро предстане в ролі кобзаря, але із самурайським мечем замість листків поетичних чернеток. В “Тарасі. Повернення” поет також бігає та стрибає, і це справляє позитивне враження після звички споглядати скам’янілі портрети класика, але єдине, що дійсно має сенс за увесь фільм – сцена з огірком і діалогом про “я перед тобою ні в чому не винен”. Без епілогу для любовного трикутника та показових страждань другорядних героїв.

Кого і що грає Бенюк? Так само не зрозуміло, як і в нещодавній “Толоці”. За картину й без впізнаваних облич відмінно говорить її контекст створення, та непоганий сеттінг із зануренням в період кількох місяців з життя поета, але все руйнує передбачуваність фіналу, відсутність виразних діалогів та необхідної глибини, яка могла б бути здобута якщо не через драматургію, то через поезію та пояснення мотивації героїв.

Борис Орлов у ролі поета виглядає цілком органічно. Він дивиться повз жінок і ворогів постійно вдалечінь, змінюючи сакральні казахські степи та печери на аули та форт, і так по колу. Він чекає, і це – все, чим він зайнятий протягом стрічки.

Без контексту зйомок картина стає прозорим фантомом про бунтаря, об якого сама по собі розбивається будь-яка деспотія. Але найбільший провал стрічки здається якраз навмисним: якщо у фільмі в 90% діалогів використано російську мову, це не привід через правила кінопрокату знущатись над глядачем поверхневим дубляжем.

Мальовничі пейзажі та контур ідеї кінопроєкту – неодмінні плюси картини. Але їй скоріше судилося залишиться черговим позабутим етапом на шляху становлення українського кінематографу в пошуках самого себе. Глядач так і залишається в очікуванні свободи поета в кінематографічній площині, яка так “по-нолановськи” була попередньо заявлена.

Погані хлопці: рецензія на фільм «Безславні кріпаки»

Пригодницьке кіно про відчайдушних напарників у вестерн-самурайському сеттінгу з умовною Україною.

«Безславні кріпаки» лише на перший погляд повна Тарантіновщина. Якщо придивитися, то це типове олдскульне бі-муві 80-90 років, яке увібрало в себе жанри вестерну, тямбара, трешової комедії та екшну про джентльменів удачі. А від режисера «Джанґо» та «Мерзенної вісімки» – лише кілька сцен і назву. Відшукувати випадкові відсилки у фільмі – справа марна, коли й сам режисер Роман Перфільєв наполягає, що «ніяких відсилок не закладав». Хоча сцена із хлопчиком – точно з «Одного разу на Дикому Сході» Серджіо Леоне. Але ж кіно не про відсилки.

Тож, «поганий хлопець», який жадає помсти, зустрічає «хорошого», сповненого романтизму поета, який визнає зі зброї лише перо і слово. Вдвох вони відправляються у пригоду, щоб розібратися з поганцями та врятувати дівчину.

Сергій Стрельников суворо пижиться, Роман Луцький – мрійливо жмуриться, Андрій Малинович – лиходійствує. І ніби всі на своїх місцях. Хіба що Катерині Слюсар доводиться відігравати номер «дівчини в біді», бо кіно, нагадаю, зроблено за олдскулом, в якому жінка скоріше об’єкт, ніж суб’єкт картини.

Найкраще в фільмі працює екшн. Поєдинки за сучасними мірками винахідливі і якісно поставлені. Навіть дивуєшся, чи не помилився кінозалом. Бійки один на один та один проти всіх поставлені натхненно і з вогником. Гірше виходить з гумором. Один раз процитувати Кобзаря вийшло дійсно смішно і влучно, в інших випадках жарти скочуються до рівня старих анекдотів про євреїв.

З хорошого – це не дратує, та й швидкий темп розвитку подій дозволяє миттєво перевести увагу. Ніби дивишся чергову серію «Піратів Карибського моря», де за біганиною вже не ясно, куди ділися ніндзя-охоронці, про які мечі там йшла мова і хто за що б’ється.

Навіть диву даєшся, що попри весь безлад на екрані, фільм остаточно ним так і не стає. Японський барон возить дівчат з України в Японію? Самураї б’ються з кріпаками-ковбоями? От-от мали б з’явитися прибульці – і глядач вже не здивується. Але ні. «Безславні кріпаки» все ж таки зберігають баланс між вигадкою і здоровим глуздом. Тож ні на мить інтерес до подій на екрані не втрачається.

«Безславні кріпаки» чудово спрацьовують на тлі ностальгії за бойовиками зі стареньких відеокасет. І слідом за «Танго і Кеш» чи «Розбірки в маленькому Токіо» потягнули б на сиквел, але продовження не буде. Бо воно нікому не буде потрібне.

Шевченка у фільмі Перфільєва ще менше, ніж у «Толоці» Іллєнка. Якби героя звали просто Тарас, без прізвища, на хід подій це б жодним разом не вплинуло. І якщо не шукати в ньому глибини чи хоча б сенсу в діалогах, а переглянути фільм просто для відпочинку, то «Безславні кріпаки» стануть тим випадком, коли український розважальний фільм виконає своє завдання – не розчарує і стане захопливою забавою. Головне, нічого іншого від нього не чекати.

Захоплююча спортивна драма про параолімпійську чемпіонку Оксану Ботурчук, після якої ви точно підете на пробіжку.

Головна інтрига довкола фільму “Пульс”, знятого режисером Сергієм Чеботаренко на основі реальної історії української параолімпійської чемпіонки Оксани Ботурчук, полягала в тому, чи вийде з нього жанрове кіно про спорт та подолання, чи на глядача чекає чергова телемелодрама і розчарування. Сталося перше. Від падіння до становлення, від сумнівів до перемоги фільм переглядається на одному диханні, тож виходиш з кінозалу з відчуттям віри, що все можливо, якщо маєш непохитний намір. А коли підтримує сім’я – то ти взагалі непереможний, особливо коли це знято без визову оскоми (тут гикнулося одному Домініку Торетто).

Наталія Бабенко – знахідка цього фільму. За впертістю її героїні Оксани цікаво спостерігати, й не менше – за зміною у неї зачісок і хлопців. Дівчина перемагає, б’ється, страждає, знову перемагає, а в перервах закохується і знову страждає. При цьому стрічка ні на мить не відходить від головної теми – бігу. Тут навіть побачення проходять під час ранкової пробіжки.

Сюжет фільму рухається за Оксаною, ні на мить не відволікаючись на «залізну тренерку» Ребрик чи «кам’яного лікаря» Сеітаблаєва. Виключення – Боклан, який миттєво «краде» кіно. Проте його 15 хвилин екранного часу виглядають виправдано – стомлене обличчя досвідченого тренера, який не втрачає почуття гумору і віру в новачків. Здається, він тут взагалі єдина врівноважена людина. Але під кінець кіно про нього забуває, і так й не розкриває його героя, на жаль.

Головний мінус фільму в тому, що в ньому взагалі відсутні “оцетакповороти” – вся стрічка проспойлерена трейлерами і кліпом до саундтреку “Той день”. В той же час рівень співпереживання головній героїні місцями досягає максимуму, що перетворює передбачуваність на віру в те, що все буде добре. Тож глядач отримує саме ту «страву», яку замовляв – мотиваційне кіно на незатягнуті 97 хвилин з зануренням у жадану героїнею мрію про 100-метровку і власну драму дівчини із передмістя (так, куди ж без драми), яка завойовує спочатку Київ, а потім і цілий світ.

Важливу роль для темпоритму фільму відграє музика. Більшість мелодій – від Сюіти №1 G-Dur І.Баха та агресивного й динамічного біту Alyona Alyona, до оригінального саундтреку Євгена Філатова – у рівній мірі чудово контролюють настрій фільму, заряджають енергією та підкреслюють потрібний момент. Як і впевнена камера оператора Юрія Короля. Приємно, коли люди просто роблять добре свою роботу.

Пейзажі у фільмі – окрема тема. Між “ого, це ж Київ” і “мде, оце наш Київ” проходять лічені хвилини, адже панорамам у “Пульсі” придають окремої уваги. Проте на відміну від україно-британського трилеру “Спадок брехні” з київськими локаціями, українська столиця не виглядає набором пострадянських трущоб. У фільмі «Пульс» – це сучасне місто зі своїм колоритом і сірими зонами. У візуальному плані цікава й графіка Пекінського стадіону, який з легкої руки вітчизняних майстрів зі спецефектів (з Троєщини, до речі) створено з Олімпійського стадіону, що у Києві. Не дивно, що в нас знімають рекламні ролики вже чи не для кожного другого світового бренду. Коротко і зі смаком в нас вже вміють.

Чого не вистачає фільму – це напруги перед кульмінацією. Того, що підвищує ставки для всіх героїв і навіть у передбачуваних спортивних драмах додає елементу хвилювання перед крайніми сценами. Ось героїня вже перед фінальним стартом, всі інші герої залишилися десь позаду, суперників ніби взагалі не існує, і ти упевнений в перемозі так само, як і головна героїня, хоча, здавалося, з чого б це. Але може в бігунів так і є – на старті залишаєшся лише ти і твоя доріжка.

«Пульс» – це винятковий фільм-маніфест для всіх, хто бігає. Можливо перший після «Форреста Ґампа» для українського глядача. Хоча біг час від часу фільмують, на великих екранах такий кінематографічний спорт складно зустріти. А ще «Пульс» – це визнання параолімпійського спорту, який взагалі-то в Україні один з найуспішніших. Оксана Ботурчук й інші параолімпійці – герої нашого часу. Вони постійно доводять незламність духу людини, силу волі українців.

Безумовно, фільм не без вад, але поки що «Пульс» – найбільш глядацьке вітчизняне кіно року. Аби ж тепер він став одним з багатьох крочків у 100-метрівці становлення якісного масового українського кіно, сподіваймося. А поки на старт, увага… й до зустрічі в кіно!