Рецензія

Сходив до спокою в гості, Довго не знав, куди йти. Нові перепони на помості Шипами відведуть до мети. «Живи, мрій, долай!» – послання Небосхилу Не кожен на Землі впізнає. Знов роздивляєшся поламані крила… А мрія все ж існує. Вона не просто є.

Рецензія

Захоплююча спортивна драма про параолімпійську чемпіонку Оксану Ботурчук, після якої ви точно підете на пробіжку.

Головна інтрига довкола фільму “Пульс”, знятого режисером Сергієм Чеботаренко на основі реальної історії української параолімпійської чемпіонки Оксани Ботурчук, полягала в тому, чи вийде з нього жанрове кіно про спорт та подолання, чи на глядача чекає чергова телемелодрама і розчарування. Сталося перше. Від падіння до становлення, від сумнівів до перемоги фільм переглядається на одному диханні, тож виходиш з кінозалу з відчуттям віри, що все можливо, якщо маєш непохитний намір. А коли підтримує сім’я – то ти взагалі непереможний, особливо коли це знято без визову оскоми (тут гикнулося одному Домініку Торетто).

Наталія Бабенко – знахідка цього фільму. За впертістю її героїні Оксани цікаво спостерігати, й не менше – за зміною у неї зачісок і хлопців. Дівчина перемагає, б’ється, страждає, знову перемагає, а в перервах закохується і знову страждає. При цьому стрічка ні на мить не відходить від головної теми – бігу. Тут навіть побачення проходять під час ранкової пробіжки.

Сюжет фільму рухається за Оксаною, ні на мить не відволікаючись на «залізну тренерку» Ребрик чи «кам’яного лікаря» Сеітаблаєва. Виключення – Боклан, який миттєво «краде» кіно. Проте його 15 хвилин екранного часу виглядають виправдано – стомлене обличчя досвідченого тренера, який не втрачає почуття гумору і віру в новачків. Здається, він тут взагалі єдина врівноважена людина. Але під кінець кіно про нього забуває, і так й не розкриває його героя, на жаль.

Головний мінус фільму в тому, що в ньому взагалі відсутні “оцетакповороти” – вся стрічка проспойлерена трейлерами і кліпом до саундтреку “Той день”. В той же час рівень співпереживання головній героїні місцями досягає максимуму, що перетворює передбачуваність на віру в те, що все буде добре. Тож глядач отримує саме ту «страву», яку замовляв – мотиваційне кіно на незатягнуті 97 хвилин з зануренням у жадану героїнею мрію про 100-метровку і власну драму дівчини із передмістя (так, куди ж без драми), яка завойовує спочатку Київ, а потім і цілий світ.

Важливу роль для темпоритму фільму відграє музика. Більшість мелодій – від Сюіти №1 G-Dur І.Баха та агресивного й динамічного біту Alyona Alyona, до оригінального саундтреку Євгена Філатова – у рівній мірі чудово контролюють настрій фільму, заряджають енергією та підкреслюють потрібний момент. Як і впевнена камера оператора Юрія Короля. Приємно, коли люди просто роблять добре свою роботу.

Пейзажі у фільмі – окрема тема. Між “ого, це ж Київ” і “мде, оце наш Київ” проходять лічені хвилини, адже панорамам у “Пульсі” придають окремої уваги. Проте на відміну від україно-британського трилеру “Спадок брехні” з київськими локаціями, українська столиця не виглядає набором пострадянських трущоб. У фільмі «Пульс» – це сучасне місто зі своїм колоритом і сірими зонами. У візуальному плані цікава й графіка Пекінського стадіону, який з легкої руки вітчизняних майстрів зі спецефектів (з Троєщини, до речі) створено з Олімпійського стадіону, що у Києві. Не дивно, що в нас знімають рекламні ролики вже чи не для кожного другого світового бренду. Коротко і зі смаком в нас вже вміють.

Чого не вистачає фільму – це напруги перед кульмінацією. Того, що підвищує ставки для всіх героїв і навіть у передбачуваних спортивних драмах додає елементу хвилювання перед крайніми сценами. Ось героїня вже перед фінальним стартом, всі інші герої залишилися десь позаду, суперників ніби взагалі не існує, і ти упевнений в перемозі так само, як і головна героїня, хоча, здавалося, з чого б це. Але може в бігунів так і є – на старті залишаєшся лише ти і твоя доріжка.

«Пульс» – це винятковий фільм-маніфест для всіх, хто бігає. Можливо перший після «Форреста Ґампа» для українського глядача. Хоча біг час від часу фільмують, на великих екранах такий кінематографічний спорт складно зустріти. А ще «Пульс» – це визнання параолімпійського спорту, який взагалі-то в Україні один з найуспішніших. Оксана Ботурчук й інші параолімпійці – герої нашого часу. Вони постійно доводять незламність духу людини, силу волі українців.

Безумовно, фільм не без вад, але поки що «Пульс» – найбільш глядацьке вітчизняне кіно року. Аби ж тепер він став одним з багатьох крочків у 100-метрівці становлення якісного масового українського кіно, сподіваймося. А поки на старт, увага… й до зустрічі в кіно!