Sign inReviews
Hutsulka Xenya
Прем'єру "Гуцулки Ксені" мені пощастило переглянути ще в березні на зустрічі зі знімальною групою. Тоді я виділив 5 причин для друзів подивитись цю стрічку. Ось вони:
1. Це легка музична комедія а-ля "гуцульський вестерн" в стилі танго. Я б сказав, "Ла-Ла-Ленд" на український манер.
2. Красива картинка з продуманими мізансценами, вдалим монтажем і шикарними костюмами. На рідкість насичена і жива.
3. Саундтрек Dakh Daughters і dakhabrakha. Вся атмосфера фільму – на їх музиці. І самі музиканти в кадрі. Сказати, що вже це створює неперевершену магію - нічого не сказати.
4. Шикарні типажні актори. Усіх на жаль не знаю, але точно хочеться виділити Олів’є Бонжур, Ігоря Цішкевича і Наталку Кобізьку.
5. Карпатські гори, полонини – якщо ви хоч раз були там, частинка вашого серця назавжди залишиться в околицях Чорної Гори. Так от, пейзажів тут більше, ніж багато і подані вони з почуттям. А місцями доданий моторошний колорит Тіма Бартона (і тут я точно не перебільшую).
Сюжет простий: з Америки до Ворохти прибуває група американців з важливою місією – знайти наречену для молодого Яро. Батько юнака залишив заповіт, за яким Яро отримає у спадок мільйон доларів, якщо одружиться зі свідомою українкою. Чи вдасться хлопцеві знайти справжнє кохання?
Хтось із глядачів в залі порівняв цей фільм за атмосферою та картинкою із "Готелем Гранд Будапешт". Тож якщо вам сподобався той фільм, цей точно буде до душе. На рідкість багато легких смішних жартів і дуже позитивне враження.
The Stronghold
Oleshka Popovych, for whom we deserve
"The Watchtower" became probably the most unexpected premiere of 2017. Good humor (Guys, go eat nuts! ... "- the hall just laughed a few times), an interesting casting of minor actors. Here are three heroes I like, Oleshka just breaks the stereotype of the Russian cartoon "Alyosha Popovich." And a good women's team, although the girls did not have enough air time, they wanted more.
The script is clear from the trailer, it is not necessary to re-read the original novel by Volodymyr Rutkivsky. But here the main organic combination of fantasy - surprisingly it does not irritate, except that the stone monster as if from the middle of zero. An interesting picture from the folklore of Ukraine-Russia.
I would like to reveal better characters. Very colorful. Some are drawn to independent cinema (do you give a new trilogy about three heroes?). The teenage heroes were pleased - although their characters are transparent and stereotypical, they do not behave like mentally retarded morons, as in American films. Normal teenagers. And in general, everything is normal and logical, if of course we take into account that this is an entertaining fantasy for teenagers. melodrama?). It is nice that the heroes were returned to their native harbor. I think the authors of the film succeeded. We are on our land! Let's stand it! - Ilya Muromets shouts and I really want to believe it.
The Rising Hawk / Zakhar Berkut
Impressions from the film Zakhar Berkut - Ukrainian cinema is getting better every year. Epic scenes, bright battles, charismatic actors and Carpathian landscapes - there is something to look at. Fans of "Braveheart", "300 Spartans" and in general such a historical genre Must See - the film by directors Akhtem Seitablaev and John Wynn will not leave indifferent. From what I want to note: the authors did not directly quote the classics of Ivan Franko, the film is more based on motives, but added modern messages. The slogan of the film In Freedom is my essence, and that's it. 800 years have passed since those events, and we still have our "golden eagles" - such strong-minded people, as someone from the creative group noted. Of the minuses: the dialogues of the characters often lacked meaning. Places of feeling that extra scenes. No step away from the laws of the genre. And very long scenes with dying characters. However, a juicy picture for typical movie buffs will definitely smooth everything over. I'll forget a bit and see you again.
Cyborgs: Heroes Never Die
"Cyborgs" is a film for people who are not afraid of awkward questions. The tape about the defense of the Donetsk airport during the war with Russia in the Donbass attracted attention long before its release. And not only the theme, but also its creators. First, the director Akhtem Seitablaev, whose film "Haytarma" I still consider one of the best modern domestic films. Secondly, the author of the script Natalka Vorozhbyt, whose name is finally known throughout the country thanks to the series "Catch Kaidash". Also notable was the advertising campaign around the premiere, which was joined by the band Okean Elzy, whose song "Not Your War" sounded in a teaser, and the fund "Come Back Alive", which organized the initiative #I'I don't care! On the occasion of the film's release. So if "Cyborgs" became a "blank shot" in terms of audience attention, it would probably be a disaster for the entire Ukrainian film market, especially in terms of its cultural and ideological value. Fortunately, this did not happen. Already the premiere weekend showed a record figure for box office among all Ukrainian cinema, and in general, as of early 2018, an absolute record for films made entirely in Ukraine. There is no sense in retelling the plot of "Cyborgs" - topicality in the conditions of anti-terrorist operation as it is. The film was created on the border of feature film and documentary, as was the case with Black Hawk Down or The Hurt Locker, and did not focus on geopolitics or the scale of the picture for the sake of the picture. and the protagonists with their conflicts, including ideological ones. The authentic image of the heroes, who demonstrate the excellent manifestations of the mentality of Ukrainians, became the strongest side of the film. The heroes are revealed through discussions on topical issues: who is fighting for what, what is the House, and what is the Motherland, did it happen that "we all shit in 23 years", as well as questions of nation, history, language and even who Gogol was . The language conflicts of the heroes, who speak both Ukrainian and Russian or Surzhik, are without exaggeration chic, although they caused additional discussions in society. At the same time, the authors do not give direct answers, and the separatists, who are portrayed as humans and not as orcs, sometimes also become a party to these discussions about good and evil, right and doubtful. The dynamics of the film does not allow you to be distracted from the events on the screen for a minute. Here's a dialogue on a complex topic, here's a joke ("what is he doing? Nightmares"), and suddenly action and new, no less topical, conflicts. You watch a good war drama, but everything is so familiar and does not leave you indifferent, because each of the characters reflects acquaintances, and somewhere you know yourself and your vision of what is true and what is not. The characters of the movie "Cyborgs" are the heroes of our time with living characters and individuality. And, importantly, none of them plays an ideological or hurray-patriotic scheme, as well as anti-heroes, who, saying "natsyky" or "Bandera", put their own special meaning into it, so the viewer is able to put everything on the scales. and weigh things that sometimes people just avoid ("they say your buried secretly ..."). You even wonder how the authors managed to make all the characters so alive, but here are two obvious things a good cast and script (The fortune teller will declare himself more than once, remember this "tweet"). It is also important that the film does not blur the drama. The authors have a sense of rhythm and the viewer is in it all 110 minutes of time. It should be shown to those who are "out of politics" or "this is not our war." There are some wonderful episodes about them that will make you think a little ("look, there seems to be no war ..."). It is worth noting the quality sound of the KWA studio. It's nice to watch a spectator movie that works both as a leisure and as a useful chewing gum. So far, "Cyborgs" is one of the best in modern Ukrainian cinema and the rating of 7.9 on imdb, even three years after its premiere, is another confirmation of that.
Legacy of Lies
More
“Останній герой бойовика”: рецензія на фільм “Спадок брехні” зі Скоттом Едкінсом
Олдскульний шпигунський трилер з київськими пейзажами, сильними жіночими персонажами і саундтреком від Океану Ельзи.
“Стопов, поворотов нет!”,- написано на табличці автобуса в покинутому депо, де відбувається вступна перестрілка україно-британського трилера “Спадок брехні”. Коли про фільм тільки написали в мережі, було ясно, що це буде люте жанрове кіно “класу Б” з ностальгією за Борном та з бойовими мистецтвами. Інтерес викликало два моменти. Перший, що нарешті подібне знімуть в Україні, друге – це виконавець головної ролі Скотт Едкінс.
У наш час не прийнято знати імена акторів, які перейняли спадщину 90-х. Чистий жанр карате-бойовика мертвий. Його замінив екшен, знятий на хромакеї, або, в кращому випадку, який виносить трюки і постмодерн на перший план (привіт Джону Уіку). Тому такі фільми, як “Обговоренню не підлягає” та “Іп Ман 4”, в яких знявся Скотт Едкінс, стали ковтком свіжого повітря шанувальникам жанру. І весь цей багаж Едкінс на пару з режисером Адріаном Болом, під керівництвом українських продюсерів, привіз в Україну.
У центрі сюжету – небезвідома отруйна речовина і Кремль зі своїми зловісними планами. У клубок намотуються МІ-6, ЦРУ і бо зна які ще спецслужби, а також антагоніст з дочою на руках, якого роздирають примари минулого. Хоча точніше сказати доча з недбалим татком на руках. І тут вже цікавий відступ від жанру, адже главгерой на ім’я Мартін далекий від героїки і взагалі ще той невдаха, нехай і виглядає як брутальний мачо.
З Лондона сюжет відправляє героїв до Києва, де під меланхолійний вокал Вакарчука глядач спостерігає пейзажі української столиці, які обмальовані то виграшно прекрасними, то жахливими зі своїми нетрями. Але без крайнощів, як і в іншій увазі до українського (борщ таки згадають).
Все шалено крутиться і Мартін готовий на невиправдане насильство в ім’я бобра, яке саме кого завгодно врятує. Кругом метушаться спецслужби будь-яких країн, крім самої країни перебування. Хіба що якогось полковника Зеленку згадують (сміх у залі). Але вже на екваторі фільму стає не до сміху чи скепсису через безглузді діалоги – конфлікти загострюються. І раптом вже Софіївська площа стає тим, чим повинна бути в кіно – декорацією на тлі подій, фінал яких все менше здається передбачуваним.
Цікаве й інше. Якщо вам подобаються сильні жіночі персонажі, то тут кожна, навіть другорядна героїня, на голову сильніша за героїв-чоловіків. І тільки шкодуєш, що замість купи непотрібним сцен, які слабо допомагають сюжету, не знайшлося місця парі сцен між Юлією Соболь і Ганною Буткевич. От би де конфлікт і екшен заграв свіжими фарбами! Загалом жінки тут одним оком переграють усіх чоловіків, ось така гендерна нерівність.
“Спадок брехні” робить чимало відсилок до актуальних геополітичних конфліктів. Але незважаючи на всю грандіозну надбудову в концепті і безвихідь ситуації, сюжет досить простий. Герої хочуть справедливості і правди, і щоб тягар спадщини минулого відпустив, а скільки покласти заради цього – за ціною не постоїмо. Втім після сцени на київському вокзалі невмотивоване насильство набуває сенсу, а напруга – свого апогею. І якщо ви йдете в кіно за міцним атмосферним трилером, цей фільм – не найгірший вибір. Але не забувайте, що це лише екшен “класу Б”, і на більше він не претендує.
Eastman
Once in the East: a review of the film Skhidnyak Comedy buddy movie starring the dangerous Donbass and Bohdan Beniuk. Few films in the Ukrainian full-length film are released with such enviable regularity as about Donbass. The reason is the obvious reaction of artists to the challenges of time. The main advantage of these films is not always in quality, but in the relevance and variety of genres. Only this year a satire about Tychy's cats was published, and already in autumn the post-war parable of Atlantis Vasyanovych and the brutal drama Bad Roads of Fortune Teller are waiting for the viewer. With Skhidnyak, the story is different, it's a road movie, in which, as usual, the plot is centered around the trip. Director and screenwriter Andriy Ivanyuk tells the story of one day of fighters who have to fulfill a grand mission in a day, the real goal of which is to show modern Donbass from the point of view of ordinary fighters and their self-reflection, unusual for those accustomed to learning from the news. From the third minute, the hero of Bohdan Beniuk goes by the name of Beard and gives everyone a duskin mother. As a native local, he is an experienced man, even a little expressive, so he pours both his own and others' throughout the timing. Between dialogues with an ideological comrade, who acts here as a kind of antithesis of a convinced realist from Donbass, and under the soundtrack of the groups Pyryatyn and Komu Vnyz, the authors take the viewer through a sprawling depressed region. Donbass is depicted because of the small worries imposed by the war with the Russian Federation, melancholic landscapes and the diversity of the local contingent. And if the ruins of the once rich land for a moment still become beautiful, the local whites do their job even with the audience, the local contingent, on the contrary, has nothing bright and even the Russian terrorist forces are shaded on the arescene. It was dangerous here before, the heroes say, and they go on to show more, deeper than what is here and now. The operator greedily grabs the abandoned remains of factories and suburbs. The camera moves from long plans of the nature of the region to the slums of a small gloomy town. The separatists are squeezed, but, unlike their image in the same Seitablaev Cyborgs, they remain silent extras. With them, everything is clear. But because of this, several scenes close to Tarantino's aggravation of the situation are resolved quickly, even a little hastily. The main weapon here is dialogues from the mouths of travelers. The heroes argue and stop the car three times to express their position, opinion, indignation. Laika instantly becomes Russian-speaking, although it does not enrich the dialogues with anything, except that it serves as another litmus test for the local flavor. Broken roads pass, casual encounters are replaced by others, the director played by Anatoliy Maksymyuk frowns gloomily and swears to make a film about his partner, and Benyuk plays a few spins ahead, leaving no room for a full-fledged performance. Still, to combine nobility and mat, telling what the Donbass is now a tricky task. And then in the evening the foreboding of battle approaches. The sketch of Donbass in 2020 turned out to be difficult. On the one hand, Skhidnyak does not fall into pathos, illusions or farces, on the other hand, he tries to say more than time allows. For example, that peace is not possible, and the only way to de-escalate is victory over the enemy. After all, any world will remain the cog of a hybrid war, the rapid end of which can not be expected. For all its ostentatious brutality, jokes and non-recognition of any authorities, the film Skhidnyak is a sentimental wartime film, but without pretentious melodrama. Each of his characters is not a symbol, but rather a romantic in a harsh world, which is forced by circumstances not to let go of the machine gun. As speakers, they do not delve into the abstract matter between realism and myth, somewhere they make mistakes or fall into emotions, and somewhere, on the contrary, they cut the truth-uterus too much. Let not the most equal dialogues. Let's leave more questions. But reminding once again that in spite of everything, Donbass is Ukraine. So there are at least two reasons to watch the film Skhidnyak, to have a serious conversation about life on the front lines and to look at the benefit of the famous Ukrainian actor, who may well become a highlight in Bohdan Beniuk's film career. And more reasons may or may not be needed. See you at the movies!
Toloka
More
“Толока”: сюрреалістичний фільм-метафора про український феномен постійного відновлення, створений за мотивами балади Тараса Шевченка “У тієї Катерини …” 1848 року.
Михайло Іллєнко любить поєднувати історію, пригоди і притчу. Щонайменше половина його фільмів – притчі. “Толока” в цьому сенсі пішла ще далі, це суміш поетичного кіно та екскурсу в українську історію, сповнена біблійними відсилками та прихованими метафорами. Їй, як нікому мабуть до того, вдалося поєднати арт-хаусну притчу, розраховану на вузьке коло глядачів, з претензією на блокбастер, якщо, звичайно, бюджет у 29 млн грн дозволяє так вважати, а тут все відносно.
Сюжет “Толоки” звертається до потрясінь, які випали на долю українського народу в період з ХVI до XXI століття. Відправною точкою стають кілька рядків Шевченкової балади “У тієї Катерини…”, які продовжує вільний політ фантазії режисера. Причому настільки вільний, що будь-яка спроба віднайти початок і кінець у фільмі буде марною. Усе служить центральній ідеї та супутнім образам – символам. Кожне наступне випробування руйнує хату Катерини. Але вона знову й знову піднімає її з руїн. І цей процес-алегорія заміняє сюжет.
Знімальний період картини тривав понад 5 років з перервами, але ідея розповіді про феномен толоки з’явилась у Михайла Іллєнка ще 53 роки тому. Режисер іде до цієї кінострічки всю свою кар’єру. У кожному з його фільмів є репетиція “Толоки”, що підкреслює сам режисер. У “Фучжоу” (1993) – хата, що пливе посеред моря разом з хазяїном, який не може її кинути; у фільмі “Той, хто пройшов крізь вогонь” (2011) – натуральна українська толока поруч з індіанськими вігвамами; навіть у цілком урбаністичному “Сьомому маршруті” (1997) поранений боєць посеред пустелі за лічені секунди будує хату, вік якої “від народження до смерті – лічені хвилини”.
Близько двох годин фільм робить рівно одне й те саме – оспівує феномен української толоки крізь епохи історичної несправедливості до простих селян. З одного боку він місцями видовищний. Самих коней було задіяно понад 70. З іншого боку, як на вагах, – сюжет-мозаїка з безліччю розпочатих історій, які так і не будуть завершені. Для автора головне – циклічність, історична головоломка і новий початок: “У тієї Катерини хата на помості… ”
Чимало речей у фільмі стаються самі по собі. Потрібні 12 вагітних жінок – ось, німецьких штурмовиків “Юнкерсів” – нема питань. Усе служить центральній ідеї та замальовкам довкола, то ж всі вони – абстракція, емпіричний спосіб донести метафору. І даремно, що кожний другий персонаж – цілком упізнаваний актор, коли його камео – лише черговий символ чи випадкова історична постать, яка швидко губиться в калейдоскопі подій. Виключення, звичайно, є – Богдан Бенюк, який після своєї появи миттєво краде увесь фільм, привносить в нього іншу динаміку. Хоча його участь абсолютно вставна і ні на що в сюжеті, при всій його умовності, не впливає, до того ж уводить історію про Катерину та її біди в сторону, щоб зникнути так само раптово, як і з’явитися.
Але весь смак “Толоки” в іншому. Це історія про коротку мить щастя між толокою до наступної руйнації. Це песимістичне висловлення, в якому насилля є центральним у кожному епізоді. Мистецький експеримент, сповнений амбіцій сказати щось нове в кіно, який ризикує залишитися незрозумілим.
“Толока” – на всі сто особисте кіно його творця. І не лише через його довгий шлях до реалізації. У фільмі Іллєнки зустрічаються як серед продюсерів, так і серед головних дійових осіб, в тому числі Іванна Іллєнко в ролі Катерини. Тож фільм свого роду сучасний спадок з ностальгією за минулим від іменитої кіно-династії.
І, вочевидь, центральною у фільмі є ніяк не балада Шевченка і навіть не толока, а, власне, феномен України, яку нищать століттями, а люди все одно збираються і кожен раз її, як ідею, домівку своєї душі, відбудовують. В цьому, ймовірно, головна поезія фільму “Толока”, який постійно балансує між видовищем та навмисною карикатурністю. Але марно чекати на хеппі-енд, коли Україна досі не розцвіла, а толока має збиратися знову і знов. І кінця краю цьому усе ще не видно, як і немає відповіді на питання, чи вдасться фільму знайти свого глядача чи він лише стане цікавим феноменом українського поетичного кіно, який, як і його герої, так і залишиться примарою часу.
Taras. Return
More
В очікуванні свободи: рецензія на фільм “Тарас. Повернення”
Уявіть собі довготривалий серіал про Тараса Шевченка, де описано його життєвий шлях в подробицях. І ось глядач вмикає проміжну серію, де події розвиваються під час заслання “кобзаря” у Новопетровській фортеці на півострові Мангистау. Чому він там, хто його друг, а хто ворог, і чому в нього закохана кожна перша героїня історії – можна взнати лише з попередніх серій, які шукайте в біографічних очерках чи за лаштунками сценарію.
Оператор зосереджений на степових пейзажах Казахстану. Режисер – на негуманному армійському ладі російських військових, покаранні за втечу та сімейних кризах. Це робить заслання Шевченка фоном для подій, які вибудовують сюжет, а заявлене у назві повернення – неминучістю до всього, що відбувається.
Тарас медитує з перервами на поетичну рефлексію в тривожних видіннях і безперервно чекає. А всі жіночі зітхання, покарання та полювання на кроля – лише відтягують час до того самого моменту, коли човник відчалить.
Цікава участь у проєкті Романа Луцького, який і сам скоро предстане в ролі кобзаря, але із самурайським мечем замість листків поетичних чернеток. В “Тарасі. Повернення” поет також бігає та стрибає, і це справляє позитивне враження після звички споглядати скам’янілі портрети класика, але єдине, що дійсно має сенс за увесь фільм – сцена з огірком і діалогом про “я перед тобою ні в чому не винен”. Без епілогу для любовного трикутника та показових страждань другорядних героїв.
Кого і що грає Бенюк? Так само не зрозуміло, як і в нещодавній “Толоці”. За картину й без впізнаваних облич відмінно говорить її контекст створення, та непоганий сеттінг із зануренням в період кількох місяців з життя поета, але все руйнує передбачуваність фіналу, відсутність виразних діалогів та необхідної глибини, яка могла б бути здобута якщо не через драматургію, то через поезію та пояснення мотивації героїв.
Борис Орлов у ролі поета виглядає цілком органічно. Він дивиться повз жінок і ворогів постійно вдалечінь, змінюючи сакральні казахські степи та печери на аули та форт, і так по колу. Він чекає, і це – все, чим він зайнятий протягом стрічки.
Без контексту зйомок картина стає прозорим фантомом про бунтаря, об якого сама по собі розбивається будь-яка деспотія. Але найбільший провал стрічки здається якраз навмисним: якщо у фільмі в 90% діалогів використано російську мову, це не привід через правила кінопрокату знущатись над глядачем поверхневим дубляжем.
Мальовничі пейзажі та контур ідеї кінопроєкту – неодмінні плюси картини. Але їй скоріше судилося залишиться черговим позабутим етапом на шляху становлення українського кінематографу в пошуках самого себе. Глядач так і залишається в очікуванні свободи поета в кінематографічній площині, яка так “по-нолановськи” була попередньо заявлена.
The Inglorious Serfs
More
Погані хлопці: рецензія на фільм «Безславні кріпаки»
Пригодницьке кіно про відчайдушних напарників у вестерн-самурайському сеттінгу з умовною Україною.
«Безславні кріпаки» лише на перший погляд повна Тарантіновщина. Якщо придивитися, то це типове олдскульне бі-муві 80-90 років, яке увібрало в себе жанри вестерну, тямбара, трешової комедії та екшну про джентльменів удачі. А від режисера «Джанґо» та «Мерзенної вісімки» – лише кілька сцен і назву. Відшукувати випадкові відсилки у фільмі – справа марна, коли й сам режисер Роман Перфільєв наполягає, що «ніяких відсилок не закладав». Хоча сцена із хлопчиком – точно з «Одного разу на Дикому Сході» Серджіо Леоне. Але ж кіно не про відсилки.
Тож, «поганий хлопець», який жадає помсти, зустрічає «хорошого», сповненого романтизму поета, який визнає зі зброї лише перо і слово. Вдвох вони відправляються у пригоду, щоб розібратися з поганцями та врятувати дівчину.
Сергій Стрельников суворо пижиться, Роман Луцький – мрійливо жмуриться, Андрій Малинович – лиходійствує. І ніби всі на своїх місцях. Хіба що Катерині Слюсар доводиться відігравати номер «дівчини в біді», бо кіно, нагадаю, зроблено за олдскулом, в якому жінка скоріше об’єкт, ніж суб’єкт картини.
Найкраще в фільмі працює екшн. Поєдинки за сучасними мірками винахідливі і якісно поставлені. Навіть дивуєшся, чи не помилився кінозалом. Бійки один на один та один проти всіх поставлені натхненно і з вогником. Гірше виходить з гумором. Один раз процитувати Кобзаря вийшло дійсно смішно і влучно, в інших випадках жарти скочуються до рівня старих анекдотів про євреїв.
З хорошого – це не дратує, та й швидкий темп розвитку подій дозволяє миттєво перевести увагу. Ніби дивишся чергову серію «Піратів Карибського моря», де за біганиною вже не ясно, куди ділися ніндзя-охоронці, про які мечі там йшла мова і хто за що б’ється.
Навіть диву даєшся, що попри весь безлад на екрані, фільм остаточно ним так і не стає. Японський барон возить дівчат з України в Японію? Самураї б’ються з кріпаками-ковбоями? От-от мали б з’явитися прибульці – і глядач вже не здивується. Але ні. «Безславні кріпаки» все ж таки зберігають баланс між вигадкою і здоровим глуздом. Тож ні на мить інтерес до подій на екрані не втрачається.
«Безславні кріпаки» чудово спрацьовують на тлі ностальгії за бойовиками зі стареньких відеокасет. І слідом за «Танго і Кеш» чи «Розбірки в маленькому Токіо» потягнули б на сиквел, але продовження не буде. Бо воно нікому не буде потрібне.
Шевченка у фільмі Перфільєва ще менше, ніж у «Толоці» Іллєнка. Якби героя звали просто Тарас, без прізвища, на хід подій це б жодним разом не вплинуло. І якщо не шукати в ньому глибини чи хоча б сенсу в діалогах, а переглянути фільм просто для відпочинку, то «Безславні кріпаки» стануть тим випадком, коли український розважальний фільм виконає своє завдання – не розчарує і стане захопливою забавою. Головне, нічого іншого від нього не чекати.
Pulse
More
Захоплююча спортивна драма про параолімпійську чемпіонку Оксану Ботурчук, після якої ви точно підете на пробіжку.
Головна інтрига довкола фільму “Пульс”, знятого режисером Сергієм Чеботаренко на основі реальної історії української параолімпійської чемпіонки Оксани Ботурчук, полягала в тому, чи вийде з нього жанрове кіно про спорт та подолання, чи на глядача чекає чергова телемелодрама і розчарування. Сталося перше. Від падіння до становлення, від сумнівів до перемоги фільм переглядається на одному диханні, тож виходиш з кінозалу з відчуттям віри, що все можливо, якщо маєш непохитний намір. А коли підтримує сім’я – то ти взагалі непереможний, особливо коли це знято без визову оскоми (тут гикнулося одному Домініку Торетто).
Наталія Бабенко – знахідка цього фільму. За впертістю її героїні Оксани цікаво спостерігати, й не менше – за зміною у неї зачісок і хлопців. Дівчина перемагає, б’ється, страждає, знову перемагає, а в перервах закохується і знову страждає. При цьому стрічка ні на мить не відходить від головної теми – бігу. Тут навіть побачення проходять під час ранкової пробіжки.
Сюжет фільму рухається за Оксаною, ні на мить не відволікаючись на «залізну тренерку» Ребрик чи «кам’яного лікаря» Сеітаблаєва. Виключення – Боклан, який миттєво «краде» кіно. Проте його 15 хвилин екранного часу виглядають виправдано – стомлене обличчя досвідченого тренера, який не втрачає почуття гумору і віру в новачків. Здається, він тут взагалі єдина врівноважена людина. Але під кінець кіно про нього забуває, і так й не розкриває його героя, на жаль.
Головний мінус фільму в тому, що в ньому взагалі відсутні “оцетакповороти” – вся стрічка проспойлерена трейлерами і кліпом до саундтреку “Той день”. В той же час рівень співпереживання головній героїні місцями досягає максимуму, що перетворює передбачуваність на віру в те, що все буде добре. Тож глядач отримує саме ту «страву», яку замовляв – мотиваційне кіно на незатягнуті 97 хвилин з зануренням у жадану героїнею мрію про 100-метровку і власну драму дівчини із передмістя (так, куди ж без драми), яка завойовує спочатку Київ, а потім і цілий світ.
Важливу роль для темпоритму фільму відграє музика. Більшість мелодій – від Сюіти №1 G-Dur І.Баха та агресивного й динамічного біту Alyona Alyona, до оригінального саундтреку Євгена Філатова – у рівній мірі чудово контролюють настрій фільму, заряджають енергією та підкреслюють потрібний момент. Як і впевнена камера оператора Юрія Короля. Приємно, коли люди просто роблять добре свою роботу.
Пейзажі у фільмі – окрема тема. Між “ого, це ж Київ” і “мде, оце наш Київ” проходять лічені хвилини, адже панорамам у “Пульсі” придають окремої уваги. Проте на відміну від україно-британського трилеру “Спадок брехні” з київськими локаціями, українська столиця не виглядає набором пострадянських трущоб. У фільмі «Пульс» – це сучасне місто зі своїм колоритом і сірими зонами. У візуальному плані цікава й графіка Пекінського стадіону, який з легкої руки вітчизняних майстрів зі спецефектів (з Троєщини, до речі) створено з Олімпійського стадіону, що у Києві. Не дивно, що в нас знімають рекламні ролики вже чи не для кожного другого світового бренду. Коротко і зі смаком в нас вже вміють.
Чого не вистачає фільму – це напруги перед кульмінацією. Того, що підвищує ставки для всіх героїв і навіть у передбачуваних спортивних драмах додає елементу хвилювання перед крайніми сценами. Ось героїня вже перед фінальним стартом, всі інші герої залишилися десь позаду, суперників ніби взагалі не існує, і ти упевнений в перемозі так само, як і головна героїня, хоча, здавалося, з чого б це. Але може в бігунів так і є – на старті залишаєшся лише ти і твоя доріжка.
«Пульс» – це винятковий фільм-маніфест для всіх, хто бігає. Можливо перший після «Форреста Ґампа» для українського глядача. Хоча біг час від часу фільмують, на великих екранах такий кінематографічний спорт складно зустріти. А ще «Пульс» – це визнання параолімпійського спорту, який взагалі-то в Україні один з найуспішніших. Оксана Ботурчук й інші параолімпійці – герої нашого часу. Вони постійно доводять незламність духу людини, силу волі українців.
Безумовно, фільм не без вад, але поки що «Пульс» – найбільш глядацьке вітчизняне кіно року. Аби ж тепер він став одним з багатьох крочків у 100-метрівці становлення якісного масового українського кіно, сподіваймося. А поки на старт, увага… й до зустрічі в кіно!