Рецензії
Безславні кріпаки

Погані хлопці: рецензія на фільм «Безславні кріпаки»

Пригодницьке кіно про відчайдушних напарників у вестерн-самурайському сеттінгу з умовною Україною.

«Безславні кріпаки» лише на перший погляд повна Тарантіновщина. Якщо придивитися, то це типове олдскульне бі-муві 80-90 років, яке увібрало в себе жанри вестерну, тямбара, трешової комедії та екшну про джентльменів удачі. А від режисера «Джанґо» та «Мерзенної вісімки» – лише кілька сцен і назву. Відшукувати випадкові відсилки у фільмі – справа марна, коли й сам режисер Роман Перфільєв наполягає, що «ніяких відсилок не закладав». Хоча сцена із хлопчиком – точно з «Одного разу на Дикому Сході» Серджіо Леоне. Але ж кіно не про відсилки.

Тож, «поганий хлопець», який жадає помсти, зустрічає «хорошого», сповненого романтизму поета, який визнає зі зброї лише перо і слово. Вдвох вони відправляються у пригоду, щоб розібратися з поганцями та врятувати дівчину.

Сергій Стрельников суворо пижиться, Роман Луцький – мрійливо жмуриться, Андрій Малинович – лиходійствує. І ніби всі на своїх місцях. Хіба що Катерині Слюсар доводиться відігравати номер «дівчини в біді», бо кіно, нагадаю, зроблено за олдскулом, в якому жінка скоріше об’єкт, ніж суб’єкт картини.

Найкраще в фільмі працює екшн. Поєдинки за сучасними мірками винахідливі і якісно поставлені. Навіть дивуєшся, чи не помилився кінозалом. Бійки один на один та один проти всіх поставлені натхненно і з вогником. Гірше виходить з гумором. Один раз процитувати Кобзаря вийшло дійсно смішно і влучно, в інших випадках жарти скочуються до рівня старих анекдотів про євреїв.

З хорошого – це не дратує, та й швидкий темп розвитку подій дозволяє миттєво перевести увагу. Ніби дивишся чергову серію «Піратів Карибського моря», де за біганиною вже не ясно, куди ділися ніндзя-охоронці, про які мечі там йшла мова і хто за що б’ється.

Навіть диву даєшся, що попри весь безлад на екрані, фільм остаточно ним так і не стає. Японський барон возить дівчат з України в Японію? Самураї б’ються з кріпаками-ковбоями? От-от мали б з’явитися прибульці – і глядач вже не здивується. Але ні. «Безславні кріпаки» все ж таки зберігають баланс між вигадкою і здоровим глуздом. Тож ні на мить інтерес до подій на екрані не втрачається.

«Безславні кріпаки» чудово спрацьовують на тлі ностальгії за бойовиками зі стареньких відеокасет. І слідом за «Танго і Кеш» чи «Розбірки в маленькому Токіо» потягнули б на сиквел, але продовження не буде. Бо воно нікому не буде потрібне.

Шевченка у фільмі Перфільєва ще менше, ніж у «Толоці» Іллєнка. Якби героя звали просто Тарас, без прізвища, на хід подій це б жодним разом не вплинуло. І якщо не шукати в ньому глибини чи хоча б сенсу в діалогах, а переглянути фільм просто для відпочинку, то «Безславні кріпаки» стануть тим випадком, коли український розважальний фільм виконає своє завдання – не розчарує і стане захопливою забавою. Головне, нічого іншого від нього не чекати.

Рейтинг

Кінокритиків: 8.5, Глядачів: 9.2
Мати Апостолів
Юрій Житняк

Оцінка

Фільм «Мати Апостолів», поставлений грузинським режисером Зазой Буадзе піднімає нову тему для українського кінематографа - жертовного болю матері українського воїна, який виконує свій військовий обов'язок на лінії вогню. «Любов матері - всеосяжна. Коли син потрапляє в небезпеку, мати без коливань кидається йому на допомогу. Заради порятунку дитини вона здатна на все! Навіть пройти крізь пекло війни ». Саме цими рядками починається синопсис кінострічки. У фільму є всі складові, щоб стати помітною кінематографічною подією в Україні: - Актуальний сюжет, заснований на реальних подіях, а також власних рефлексіях режисера; - Професійна гра акторського колективу (ну і як могло бути інакше, якщо до зйомок в картині вдалося залучити таких зірок, як Богдан Бенюк, Наталія Половинка, Олександр Пожарський); - Майстерна операторська робота і внутрішній дизайн (настільки бездоганний, що іноді здавалося, що розташування декорацій вивірялися штангенциркулем); - Музичне оформлення (Були залучені українські композитори Ілля Разумейко і Роман Григор - автори трендових сучасних оперних постановок). Бюджет фільму склав 21 млн. гривень, що в порівнянні з «Атлантидою» Валентина Васяновича, в два рази менше.

Рейтинг

Кінокритиків: 10, Глядачів: 0
Передчуття
«ПЕРЕДЧУТТЯ» ЯК НЕМИНУЧІСТЬ: МОРЕ СЛІЗ І СПОГАДІВ Він не знає, що робити і взагалі як жити. Питання «що робити?» є певним шаблоном, бо завжди треба щось робити. Так «положено». Тобто, заведено. Життя для нього вже давно перетворилося на «заведену маячню», бо в цьому світі є тільки Вона. Її самої вже давно немає, та для нього Вона є. Назавжди. А це «заведено» кружляє навкруги, і не може відірватись від загальної «політики життя». Тисне, накриває, але не дає проходу нікому. Звідси – безвихідь маленького містечка. Звідси – належність правил у похованні, наявності могили, судових розбірок. Звідси і шаблонність запитань-відповідей на кшталт «Як ти?», «Як справи?», «Все ОК» і таке інше. Звідси і розміреність героїв у відвідуванні громадських місць, машинальність рухів і слів. І лише РОЗПАЧ, як головний герой історії, проривається крізь життєву палітру героїв. Усіх героїв. І чоловіка, який втратив дружину, і жінки, для якої важливіше не сама могила колишнього чоловіка, а скоріше принцип її наявності. І для молоді, яка намагається «видавити» із себе живу розмову у такому неживому, трохи безглуздому місті. І для молодої жінки, що втратила коханого чоловіка, а тепер за допомогою того ж Розпачу відстоює його право на бажання бути не похованим. Єдине, що в неї залишилось – це можливість донести його ідею про біль та чуттєвість на прикладі риб. Поділитися болем, що розриває навіть після смерті і є спільним для покійного чоловіка і риб. Болем з приводу споживацької людської натури і невмінням щиро поєднуватись, як на це здатні риби. Тому цей покійний вчений і бажав розчинитися у морі, єдиному потоці життя, що не припиняє рухатись, але все прибуває, прибуває, прибуває… У фільмі «Передчуття» усе навколо пронизане Морем. Воно і буквально у кадрі, і у морських сувенірах, і у постійній присутності риб, і у спільних людських спогадах. Начебто, все ясно: це тому, що покійний вчений дуже любив море, а назва «Передчуття» – бо герої постійно на березі і, як написано в анонсі, «щось має статися». Але у фіналі розумієш: не «має статися», а «вже відбувається». Було і завжди буде, як морські хвилі, зграї риб та людська самотність. Таке собі «Передчуття Неминучості». А ще – може раптом осяяти, що море у фільмі – не лише символ плинності часу. Це – наші сльози…

Рейтинг

Кінокритиків: 8, Глядачів: 0
Тарас. Повернення

В очікуванні свободи: рецензія на фільм “Тарас. Повернення”

Уявіть собі довготривалий серіал про Тараса Шевченка, де описано його життєвий шлях в подробицях. І ось глядач вмикає проміжну серію, де події розвиваються під час заслання “кобзаря” у Новопетровській фортеці на півострові Мангистау. Чому він там, хто його друг, а хто ворог, і чому в нього закохана кожна перша героїня історії – можна взнати лише з попередніх серій, які шукайте в біографічних очерках чи за лаштунками сценарію.

Оператор зосереджений на степових пейзажах Казахстану. Режисер – на негуманному армійському ладі російських військових, покаранні за втечу та сімейних кризах. Це робить заслання Шевченка фоном для подій, які вибудовують сюжет, а заявлене у назві повернення – неминучістю до всього, що відбувається.

Тарас медитує з перервами на поетичну рефлексію в тривожних видіннях і безперервно чекає. А всі жіночі зітхання, покарання та полювання на кроля – лише відтягують час до того самого моменту, коли човник відчалить.

Цікава участь у проєкті Романа Луцького, який і сам скоро предстане в ролі кобзаря, але із самурайським мечем замість листків поетичних чернеток. В “Тарасі. Повернення” поет також бігає та стрибає, і це справляє позитивне враження після звички споглядати скам’янілі портрети класика, але єдине, що дійсно має сенс за увесь фільм – сцена з огірком і діалогом про “я перед тобою ні в чому не винен”. Без епілогу для любовного трикутника та показових страждань другорядних героїв.

Кого і що грає Бенюк? Так само не зрозуміло, як і в нещодавній “Толоці”. За картину й без впізнаваних облич відмінно говорить її контекст створення, та непоганий сеттінг із зануренням в період кількох місяців з життя поета, але все руйнує передбачуваність фіналу, відсутність виразних діалогів та необхідної глибини, яка могла б бути здобута якщо не через драматургію, то через поезію та пояснення мотивації героїв.

Борис Орлов у ролі поета виглядає цілком органічно. Він дивиться повз жінок і ворогів постійно вдалечінь, змінюючи сакральні казахські степи та печери на аули та форт, і так по колу. Він чекає, і це – все, чим він зайнятий протягом стрічки.

Без контексту зйомок картина стає прозорим фантомом про бунтаря, об якого сама по собі розбивається будь-яка деспотія. Але найбільший провал стрічки здається якраз навмисним: якщо у фільмі в 90% діалогів використано російську мову, це не привід через правила кінопрокату знущатись над глядачем поверхневим дубляжем.

Мальовничі пейзажі та контур ідеї кінопроєкту – неодмінні плюси картини. Але їй скоріше судилося залишиться черговим позабутим етапом на шляху становлення українського кінематографу в пошуках самого себе. Глядач так і залишається в очікуванні свободи поета в кінематографічній площині, яка так “по-нолановськи” була попередньо заявлена.

Рейтинг

Кінокритиків: 10, Глядачів: 9.667
Толока

“Толока”: сюрреалістичний фільм-метафора про український феномен постійного відновлення, створений за мотивами балади Тараса Шевченка “У тієї Катерини …” 1848 року.

Михайло Іллєнко любить поєднувати історію, пригоди і притчу. Щонайменше половина його фільмів – притчі. “Толока” в цьому сенсі пішла ще далі, це суміш поетичного кіно та екскурсу в українську історію, сповнена біблійними відсилками та прихованими метафорами. Їй, як нікому мабуть до того, вдалося поєднати арт-хаусну притчу, розраховану на вузьке коло глядачів, з претензією на блокбастер, якщо, звичайно, бюджет у 29 млн грн дозволяє так вважати, а тут все відносно.

Сюжет “Толоки” звертається до потрясінь, які випали на долю українського народу в період з ХVI до XXI століття. Відправною точкою стають кілька рядків Шевченкової балади “У тієї Катерини…”, які продовжує вільний політ фантазії режисера. Причому настільки вільний, що будь-яка спроба віднайти початок і кінець у фільмі буде марною. Усе служить центральній ідеї та супутнім образам – символам. Кожне наступне випробування руйнує хату Катерини. Але вона знову й знову піднімає її з руїн. І цей процес-алегорія заміняє сюжет.

Знімальний період картини тривав понад 5 років з перервами, але ідея розповіді про феномен толоки з’явилась у Михайла Іллєнка ще 53 роки тому. Режисер іде до цієї кінострічки всю свою кар’єру. У кожному з його фільмів є репетиція “Толоки”, що підкреслює сам режисер. У “Фучжоу” (1993) – хата, що пливе посеред моря разом з хазяїном, який не може її кинути; у фільмі “Той, хто пройшов крізь вогонь” (2011) – натуральна українська толока поруч з індіанськими вігвамами; навіть у цілком урбаністичному “Сьомому маршруті” (1997) поранений боєць посеред пустелі за лічені секунди будує хату, вік якої “від народження до смерті – лічені хвилини”.

Близько двох годин фільм робить рівно одне й те саме – оспівує феномен української толоки крізь епохи історичної несправедливості до простих селян. З одного боку він місцями видовищний. Самих коней було задіяно понад 70. З іншого боку, як на вагах, – сюжет-мозаїка з безліччю розпочатих історій, які так і не будуть завершені. Для автора головне – циклічність, історична головоломка і новий початок: “У тієї Катерини хата на помості… ”

Чимало речей у фільмі стаються самі по собі. Потрібні 12 вагітних жінок – ось, німецьких штурмовиків “Юнкерсів” – нема питань. Усе служить центральній ідеї та замальовкам довкола, то ж всі вони – абстракція, емпіричний спосіб донести метафору. І даремно, що кожний другий персонаж – цілком упізнаваний актор, коли його камео – лише черговий символ чи випадкова історична постать, яка швидко губиться в калейдоскопі подій. Виключення, звичайно, є – Богдан Бенюк, який після своєї появи миттєво краде увесь фільм, привносить в нього іншу динаміку. Хоча його участь абсолютно вставна і ні на що в сюжеті, при всій його умовності, не впливає, до того ж уводить історію про Катерину та її біди в сторону, щоб зникнути так само раптово, як і з’явитися.

Але весь смак “Толоки” в іншому. Це історія про коротку мить щастя між толокою до наступної руйнації. Це песимістичне висловлення, в якому насилля є центральним у кожному епізоді. Мистецький експеримент, сповнений амбіцій сказати щось нове в кіно, який ризикує залишитися незрозумілим.

“Толока” – на всі сто особисте кіно його творця. І не лише через його довгий шлях до реалізації. У фільмі Іллєнки зустрічаються як серед продюсерів, так і серед головних дійових осіб, в тому числі Іванна Іллєнко в ролі Катерини. Тож фільм свого роду сучасний спадок з ностальгією за минулим від іменитої кіно-династії.

І, вочевидь, центральною у фільмі є ніяк не балада Шевченка і навіть не толока, а, власне, феномен України, яку нищать століттями, а люди все одно збираються і кожен раз її, як ідею, домівку своєї душі, відбудовують. В цьому, ймовірно, головна поезія фільму “Толока”, який постійно балансує між видовищем та навмисною карикатурністю. Але марно чекати на хеппі-енд, коли Україна досі не розцвіла, а толока має збиратися знову і знов. І кінця краю цьому усе ще не видно, як і немає відповіді на питання, чи вдасться фільму знайти свого глядача чи він лише стане цікавим феноменом українського поетичного кіно, який, як і його герої, так і залишиться примарою часу.

Рейтинг

Кінокритиків: 7, Глядачів: 0
Забуті
За своєю структурою «Забуті» Онищенко найбільше нагадують «Донбас» Лозниці, тим паче обидва автори використовували реальні історії для побудови своїх фільмів. Це свого роду збірка епізодів з життя окупованих територій, що демонструють алогічність та страшну буденність буття під російським чоботом. Простежується і мізантропія автора до персонажів, які призвичаїлися. Від терористів на блокпостах та вчителя російської мови до скореного населення і українських СБУшників. І таке, здається, обов’язкове для картин про війну на сході комічне зображення російських фейкових новин. Ніхто з другорядних персонажів не викликає позитивних почуттів у глядача. Симпатія ж відчувається лише до головних героїв. Їхня історія кохання намагається зіткати стрічку в єдине полотно. Намагається, але не виходить. Бо мотивація персонажів не завжди зрозуміла, їх вчинки часто алогічні, і це ніяк не пояснюється. Весь час ловиш себе на думці, що тобі чогось не показали, не договорили. Повна рецензія за посиланням: https://bit.ly/352Q5Tp

Рейтинг

Кінокритиків: 8.333, Глядачів: 6
Східняк

Одного разу на Сході: рецензія на фільм «Східняк»

Комедійне бадді-муві із небезпечним Донбасом і Богданом Бенюком у головних ролях.

Мало які фільми в українському повному метрі виходять з такою завидною регулярністю, як про Донбас. Причина очевидна – реакція митців на виклики часу. Головна перевага цих фільмів не завжди в якості, зате в актуальності і розмаїтті жанрів. Тільки в цьому році вийшла сатира про «котиків» Тихого, а вже восени на глядача чекають пост-воєнна притча «Атлантида» Васяновича та брутальна драма «Погані дороги» Ворожбит.

Зі «Східняком» історія інша – це роуд-муві, в якому як то прийнято сюжет зосереджений навколо подорожі. Режисер і сценарист Андрій Іванюк розповідає історію одного дня бійців, які за день мають виконати грандіозну в своїй буденності місію, реальна ціль якої – показати сучасний Донбас з точки зору рядових бійців та їх саморефлексію, не звичну для тих, хто звик черпати інформацію з новин.

Вже з третьої хвилини герой Богдана Бенюка на прізвище Борода ходить і роздає усім дзюскіну мати. Як корінний місцевий, він чоловік бувалий, ще й трохи експресивний, тож насипає і своїм, і чужим впродовж всього хронометражу. Між діалогами з ідейним товаришем, який виступає тут своєрідним антиподом переконаного реаліста з Донбасу, та під саундтрек гуртів «Пирятин» і «Кому Вниз», автори проводять глядача розлогим депресивним регіоном.

Змальовують Донбас через дрібні клопоти, нав’язані війною з РФ, меланхолічні пейзажі та розмаїття місцевого контингенту. І якщо руїни колись багатого краю на мить таки стають прекрасними – місцеві біляші роблять свою справу навіть з глядачем, – то місцевий контингент навпаки не має нічого світлого і навіть російсько-терористичні війська відтіняє на ар’єрсцену. Тут і раніше було небезпечно, – говорять герої і їдуть далі, щоб показати більше, глибше того, що тут і зараз.

Оператор жадібно хапає занедбані залишки заводів і передмість. Камера переходить з довгих планів природи краю до нетрів маленького насупленого містечка. Сєпари жмуться, але, на відміну від їх зображення у тих же «Кіборгах» Сеітаблаєва, залишаються безмовними статистами. З ними і так все зрозуміло. Але через це декілька сцен, близьких до «тарантинівського» загострення ситуації, вирішуються швидко, навіть дещо похапцем.

Головна зброя тут – діалоги з вуст подорожуючих. Герої сперечаються і по тричі зупиняють авто, щоб висловити свою позицію, думку, обурення. Лайка миттєво стає російськомовною, хоча так нічим діалоги і не збагачує, хіба що виступає черговим лакмусовим папірцем для місцевого колориту.

Розбиті дороги минаються, випадкові зустрічі зміняються іншими, «Режисьор» у виконанні Анатолія Максимюка похмуро супиться і клянеться зняти про напарника фільм, а Бенюк відіграє на кілька «дзиґ» наперед, не залишаючи взагалі нікому простору для повноцінного перформансу. Все-таки поєднати благородність і мат, розказуючи на чому Донбас нині стоїть – завдання ще те хитромудре. А тут ще надвечір’я наближається і з ним передчуття бою.

Замальовка Донбасу 2020 року вийшла непростою. З одного боку «Східняк» не впадає в пафос, ілюзії чи фарс, з іншого – намагається сказати більше, ніж дозволяє час. Наприклад, що мир не можливий, а єдиний шлях деескалації – це перемога над ворогом. Адже будь-який мир так і залишиться гвинтиком гібридної війни, швидкого закінчення якої годі й чекати.

Попри всю свою показову брутальність, жарти і невизнання жодних авторитетів, фільм «Східняк» – це сентиментальне кіно воєнного часу, але без напускної мелодраматичності. Кожен його герой – не символ, а скоріше романтик в жорсткому світі, якого не випускати автомата з рук змушують обставини. Як доповідачі, вони не вдаються в абстрактні матерії між реалізмом і міфом, десь помиляються чи впадають в емоції, а десь, навпаки, аж занадто рублять правду-матку. Нехай не самими рівними діалогами. Нехай залишаючи більше питань. Зате нагадуючи ще раз, що попри все, Донбас – це Україна.

Тож причин переглянути стрічку «Східняк» щонайменше дві – сходити на серйозну розмову про життя на лінії фронту та подивитись на бенефіс відомого українського актора, який цілком може стати родзинкою в кінокар’єрі Богдана Бенюка. А більше причин може й не треба. До зустрічі в кіно!

Рейтинг

Кінокритиків: 8, Глядачів: 6