Reviews
Pulse

Захоплююча спортивна драма про параолімпійську чемпіонку Оксану Ботурчук, після якої ви точно підете на пробіжку.

Головна інтрига довкола фільму “Пульс”, знятого режисером Сергієм Чеботаренко на основі реальної історії української параолімпійської чемпіонки Оксани Ботурчук, полягала в тому, чи вийде з нього жанрове кіно про спорт та подолання, чи на глядача чекає чергова телемелодрама і розчарування. Сталося перше. Від падіння до становлення, від сумнівів до перемоги фільм переглядається на одному диханні, тож виходиш з кінозалу з відчуттям віри, що все можливо, якщо маєш непохитний намір. А коли підтримує сім’я – то ти взагалі непереможний, особливо коли це знято без визову оскоми (тут гикнулося одному Домініку Торетто).

Наталія Бабенко – знахідка цього фільму. За впертістю її героїні Оксани цікаво спостерігати, й не менше – за зміною у неї зачісок і хлопців. Дівчина перемагає, б’ється, страждає, знову перемагає, а в перервах закохується і знову страждає. При цьому стрічка ні на мить не відходить від головної теми – бігу. Тут навіть побачення проходять під час ранкової пробіжки.

Сюжет фільму рухається за Оксаною, ні на мить не відволікаючись на «залізну тренерку» Ребрик чи «кам’яного лікаря» Сеітаблаєва. Виключення – Боклан, який миттєво «краде» кіно. Проте його 15 хвилин екранного часу виглядають виправдано – стомлене обличчя досвідченого тренера, який не втрачає почуття гумору і віру в новачків. Здається, він тут взагалі єдина врівноважена людина. Але під кінець кіно про нього забуває, і так й не розкриває його героя, на жаль.

Головний мінус фільму в тому, що в ньому взагалі відсутні “оцетакповороти” – вся стрічка проспойлерена трейлерами і кліпом до саундтреку “Той день”. В той же час рівень співпереживання головній героїні місцями досягає максимуму, що перетворює передбачуваність на віру в те, що все буде добре. Тож глядач отримує саме ту «страву», яку замовляв – мотиваційне кіно на незатягнуті 97 хвилин з зануренням у жадану героїнею мрію про 100-метровку і власну драму дівчини із передмістя (так, куди ж без драми), яка завойовує спочатку Київ, а потім і цілий світ.

Важливу роль для темпоритму фільму відграє музика. Більшість мелодій – від Сюіти №1 G-Dur І.Баха та агресивного й динамічного біту Alyona Alyona, до оригінального саундтреку Євгена Філатова – у рівній мірі чудово контролюють настрій фільму, заряджають енергією та підкреслюють потрібний момент. Як і впевнена камера оператора Юрія Короля. Приємно, коли люди просто роблять добре свою роботу.

Пейзажі у фільмі – окрема тема. Між “ого, це ж Київ” і “мде, оце наш Київ” проходять лічені хвилини, адже панорамам у “Пульсі” придають окремої уваги. Проте на відміну від україно-британського трилеру “Спадок брехні” з київськими локаціями, українська столиця не виглядає набором пострадянських трущоб. У фільмі «Пульс» – це сучасне місто зі своїм колоритом і сірими зонами. У візуальному плані цікава й графіка Пекінського стадіону, який з легкої руки вітчизняних майстрів зі спецефектів (з Троєщини, до речі) створено з Олімпійського стадіону, що у Києві. Не дивно, що в нас знімають рекламні ролики вже чи не для кожного другого світового бренду. Коротко і зі смаком в нас вже вміють.

Чого не вистачає фільму – це напруги перед кульмінацією. Того, що підвищує ставки для всіх героїв і навіть у передбачуваних спортивних драмах додає елементу хвилювання перед крайніми сценами. Ось героїня вже перед фінальним стартом, всі інші герої залишилися десь позаду, суперників ніби взагалі не існує, і ти упевнений в перемозі так само, як і головна героїня, хоча, здавалося, з чого б це. Але може в бігунів так і є – на старті залишаєшся лише ти і твоя доріжка.

«Пульс» – це винятковий фільм-маніфест для всіх, хто бігає. Можливо перший після «Форреста Ґампа» для українського глядача. Хоча біг час від часу фільмують, на великих екранах такий кінематографічний спорт складно зустріти. А ще «Пульс» – це визнання параолімпійського спорту, який взагалі-то в Україні один з найуспішніших. Оксана Ботурчук й інші параолімпійці – герої нашого часу. Вони постійно доводять незламність духу людини, силу волі українців.

Безумовно, фільм не без вад, але поки що «Пульс» – найбільш глядацьке вітчизняне кіно року. Аби ж тепер він став одним з багатьох крочків у 100-метрівці становлення якісного масового українського кіно, сподіваймося. А поки на старт, увага… й до зустрічі в кіно!

Rating

Movie Critics: 10, Spectators: 0
Cyborgs: Heroes Never Die
Стрічка присвячена подіям в Донецькому аеропорту на початку російського вторгнення на Донбас. Українські бійці захищали термінал цілих 242 дні, ставши символом незламності українського духу, за що і отримали прізвисько Кіборги. Фільм з перших кадрів кидає персонажів у бій на так званій «дорозі життя», що відділяла аеропорт від найближчого опорного пункту українського війська. А глядачів з перших хвилин кидає в піт, бо рівень співпереживання хлопцям такий, що важко стримати сльози. Бюджету у 48 млн грн, звичайно, не вистачило на блокбастер про війну, хоча автори навіть танки використали. Проте кіно все одно звелося до перестрілок в коридорах аеропорту і перемовин у хвилини тиші. Перемовин не з ворогом, а захисників аеропорту між собою. Адже кіборги на екрані переймаються боями з сепаратистами менше, аніж суперечками поміж собою про те, хто більше любить неньку. Нам демонструють, що Україну захищають зовсім різні люди, від молодого Мажора, до бувалого Діда. Тому більша частина фільму присвячена їх мотивації бути на передовій. Сьогодні ж це виглядає алюзією на баталії українців на будь-яку тему, від президентських виборів, до правил паркування. Єдина різниця в тому, що Кіборгам все ж вдається за суперечками не забувати про спільну мету і боротися за неї. А от решті співгромадян це рідко до снаги. Фільм «Кіборги» втримався на межі ура-патріотичної пропаганди, містить доволі якісний екшн, якого так бракує у вітчизняному кіно, і досі чіпляє за живе, хоча від показаних подій минуло багато часу. Що ще потрібно, аби нагадати, що сваритися між собою зарано, коли ворог досі на нашій землі.

Rating

Movie Critics: 9, Spectators: 8.5
Falling
Режисерка характеризує сюжет коротко: «кохання під час пи***ця». А я б сказав, що це класична, ба навіть буденна історія нещасливого кохання несформованих особистостей. Коли у вир почуттів затягує людей, які навіть з собою справитися не можуть, добром це не закінчується. Зважаючи на всі проблеми та незгоди, бекграунд і моральні травми, щасливого кінця в цих відносинах не може бути апріорі. І це усвідомлюють навіть герої у виконанні чудових Андрія Джурдж-Сілецького та Даші Плахтій. Проте, розуміючи наслідки, вони все одно не можуть зупинитися, немов вперше скуштувавши кохання на смак. Щоб кіно не перетворилося на побутову драму, нам пропонують сюжетні гілки про браконьєрів, повістку в армію, еміграцію тощо. Але головними все одно лишаються уривчасті діалоги і непевні погляди героїв, котрі покохали і не знають, що з цим коханням робити. Якщо ви теж пропустили «Стрімголов», можу поділитися знижкою на перегляд. Воно того варте хоча б заради класних акторів і чуттєвого переспіву Тичини від Мар'яни Клочко.

Rating

Movie Critics: 7, Spectators: 8.5