В «Історії зимового саду» (Семен МОЗГОВИЙ) сюжет базується на долях павільйону квітникарства київського парку ВДНГ та його доглядачки — старої садівниці Валентини ВОРОНІНОЇ, яка підтримує цей простір. Після 45 років роботи її просять піти на пенсію, однак Вороніна не погоджується з цим, бо вважає, що рослини без неї загинуть. Цей фільм змістовно занадто прямолінійний, інколи доходить до мелодрами, проте чудово знятий (оператор — Денис МЕЛЬНИК) і вже тому заслуговує на увагу.

«КАЖІТЬ ПРАВДУ, НЕЗВАЖАЮЧИ НІ НА ЩО» ЦІНА ПРАВДИ Зима тридцятих років. Сніг і земля, все чорно-біле. Не лише тому, що так легше показати ступінь страждань від голоду та відчаю, але й задля символічної «безкольоровості», відсутності життєвих фарб. Усе і справді витримано в чорно-білому ракурсі, і не лише від снігу, але й в переносному значенні – забілені очі викривленої реальності, яка насправді з кожним днем стає все більш чорною. В саме цю «чорноту» і поринає молодий журналіст Гарет Джонс, і це – ціна його правди. Поки що лише його, але він ставить собі за мету, щоб ця правда вже не мала такої ціни, і стала всезагальною. Незважаючи на довгий час (більше двох годин), фільм «Ціна правди» не містить як такого гостро-лінійного розвитку. Гострота закладена у самій темі та в засобах її екранної реалізації. «Напруга» може стати другою назвою фільму – вона прослідковується у кожному закуточку обличчя, в кожному мікрорусі головного героя і секретарки Ади Брукс. В цьому повний контраст із відвертим, нахабним спокоєм представників влади. Образ журналіста Гарета Джонса, навколо якого розгортається вся історія кінострічки, в плані характеру майже не змінюється. Заявивши про своє рішення стояти за правду, він домагається її усіма можливими та неможливими засобами, і за ціною питання не стоїть. А питання ціни прослідковується в усьому, і не лише у факторі ризику життям двох героїв, Гарета Джонса і Ади Брукс. Їх кохання, котре як раз і виникає як наслідок пошуку спільної правди, залишається ніби непомітним для них самих, оскільки на кону – майбутнє багатьох поколінь. Натомість розвиток прослідковується в драматургії усього фільму, а дії усіх героїв ніби включаються у його структуру. Тут можна говорити про специфічний трьохактний принцип побудови драматургії. «Експозиція» – від моменту появи Гарета Джонса – до його проникнення до вагону із голодуючими. Усі наступні кадри стають «розробкою», ключовим феноменом дії: тягання мішків, втеча, сцена із помираючими дітьми, з голодним вовком, з мертвими обличчями під снігом і корою дерев замість їжі. «Світ навиворіт» контрастує із наступаючою «репризою», згідно із трьохактною структурою – поверненням журналіста із подвоєною готовністю до викриття. Тільки в даному випадку повернення не означає повтор – розпочинається поступове, ще не помітне оку оновлення простору, намагання донести правду через інших. «Що буде, якщо інші заговорять?» – «Інших не буде». А їх і не було. Не було до пори до часу, оскільки говорити було просто неможливо. А того, хто не дивився на ціну правди, було вбито напередодні його тридцятиліття. А в наших душах завжди повинні звучати слова, які залишаються головним носієм усіх смислів, особливо у сьогоднішні дні: «Кажіть правду, незважаючи ні на що»…

Вечір кіно однієї режисерки: Валерія Сочивець Вкотре організація «Сучасне українське кіно» (СУК) проводить «вечори одного режисера». З такої фрази розпочинається огляд кожної події в сфері кіно. Та вечір 10.10.2019 викликав бажання подумати додатковий час, нічого не казати, аби ще трохи побути у стані роздумів і «мовчазної сталості». Бо коли під час перегляду глядач повністю у процесі історії героїв – це величезний показник. Вечір було присвячено двом короткометражним фільмам Валерії Сочивець, один з яких – «Знеболювальне». Мінімалістичність постановки поруч із трагізмом невидимого – так можна охарактеризувати фільм на декілька хвилин. Здавалося би, все звично: молоді люди, похід у гори. Та не все так просто: дівчина є важкохворою, страждає від сильних нападів, а їде з нею…її лікар. Вибір теми Валерія Сочивець пояснює просто захопленням подорожами, притчею про похід у гори. Та власне я тут побачила більш глибокі підтексти: паліативна хвороба, як символ земного тяжіння, та гори, як сходження до небес, які є і свободою, і трагічним відривом від життя. Тут також прочитується одвічне питання життя на повну до останнього, а не у інерції відчаю. Це мимоволі стало актуальним зараз, коли триває жовтень, присвячений питанням паліативної допомоги. Йдучи із рюкзаками по горах, дівчина періодично падає від нападів, задихається, лікар дає їй знеболювальне, вони йдуть далі. Все як у звичному житті: зупинився – подолав – пішов. Поки рухаєшся, живеш. Фінальне зникнення дівчини і білий кінь біля води – нагадування про свободу, відрив від земного. Одночасно і прорив, і трагізм. Власне мені трохи не вистачило музичного ряду, та режисер пояснила, що це було спеціально зроблено за власним бажанням – не сприймати музику просто як фон. Загалом же можна привітати авторку творів із успіхом, побажати подальших успіхів та ще більшого впливу на розвиток «Сучасного Українського кіно».

ЛЮДИНА ВІДІЙДЕ, МОЛИТВА ЗАЛИШИТЬСЯ Фестиваль «3-й Київський тиждень критики» розпочато іншим фільмом. Але саме стрічка «Додому» викликає бажання спочатку написати саме про неї. Якщо зовсім коротко – не дивно, що саме цей фільм отримав стільки нагород, бо це справді геніальна робота Нарімана Алієва і всієї команди. Відірватися неможливо з першої хвилини до останньої, бо сила, рефлексія, гострота смислів та напруження внутрішніх емоцій не дають видихнути до самих фінальних титрів. Той випадок, коли грає кожна секунда, як в буквальних діях (підкреслена роль дрібної деталізації), так і в загальному сенсі – намагання затримати час. Кидається в очі кожна секунда часу, який, у свою чергу, грає проти героїв. На екрані відбувається найтонша гра кожного руху міміки, жесту, кожної фрази та навіть подиху. Окрім всього, про що вже було сказано та написано, хочеться додати власні враження. Головна ідея – шлях додому. Для одного – посмертно, для іншого – заради поховання сина. Усі затримки та перепони стають ніби другорядним супроводом, бо головне – поховання сина як мета, кінцева ціль. Начебто, батько такий владний, а син, який їде з ним, має пройти шлях дорослішання. Але це лише начебто. Бо чисто суб’єктивно – кожен з них має зворотне внутрішнє обличчя, приховані мотиви: оскільки батько важкохворий, то своїми проявами насильницького контролю над сином він наче намагається самоствердитися. В той же час, цим самим він привертає його увагу і стає слабшим, нібито поринає у внутрішнє дитинство: йому постійно погано, тож син мимоволі проявляє опіку. Ні, батько не може його психологічно відпустити. Бо вони із сином - єдині один в одного. Син же навпаки: з кожною новою дією його вчинки стають більш дорослими, відчайдушними. Він раз у раз знаходить вирішення проблеми, йде на крайні кроки, аби тільки встигти довезти тіло брата додому, вкластися у відведені два дні. Та як на мене, насправді він таким був одразу, просто боявся проявом сильного характеру зробити батькові гірше, беріг його. Бо коли настають потреби – його образ розкривається найбільш сильно і сміливо. Та як би там не було, у них обох немає вибору, окрім як поспішати: секунди спливають. І кожна секунда – на волосині. Тому й фінал, в принципі, є очікуваним, бо батько помирає серед широкої піщаної порожнечі, під спільну із сином молитву на власній землі. Збувається прагнення стражденної душі розчинитися у невідомості, віддатися повітрю. І тільки молитва залишається, повторюючись знову і знову. Молитва, як символ кінця і початку… Фільм, під час якого хочеться плакати, але від напруження фізично не можеш. Фільм, який вивертає душу у фіналі. Фільм, що вже з листопада буде в наших кінотеатрах. Фільм, про який не хочеться писати "аналітичну статтю" як таку, просто помовчати і поплакати.

Олешка Попович, на якого ми заслуговуємо

"Сторожова Застава" стала мабуть самою неочікуваною прем'єрою 2017 року. Добрий гумор ( "Хлопці, а йдіть горіхи їсти!..." - зал кілька разів просто реготів), цікавий кастинг другорядних акторів. Ось такі три богатирі мені до душі, Олешка просто ламає стереотип російського мультяшного "Альоши Поповича". А ще гарна жіноча команда, хоча в дівчат замало ефірного часу, хотілось більшого.

Сценарій зрозумілий ще з трейлера, не треба й оригінальний роман Володимира Рутківського перечитувати. Але тут головне органічне поєднання фентезі - на диво воно не дратує, хіба що кам'яний монстр ніби з середини нульових. Цікава картинка з фольклору України-Русі.

Хотілося б розкрити краще персонажів. Дуже колоритні. Деякі тягнуть на самостійне кіно (даєш нову трилогію про трьох богатирів?) . Порадували герої-підлітки - хоча їх персонажі прозорі і стереотипні, вони не ведуть себе як розумово відсталі дебіли, як то в американських фільмах. Нормальні підлітки. І взагалі усе нормальне і логічне, якщо звичайно ж враховувати, що це розважальне фентезі для підлітків. 

За пісню від українського гурту The Elephants від мене особливий лайк - композиція чудово підвела лінію у фіналі фільму і розкрила почуття героїв (ну, знаєте як воно в ефектних мелодрамах?). Приємно, що богатирів повернули в рідну гавань.

Мені здається, авторам фільму це вдалося. «Ми на своїй землі! Вистоїмо!» - кричить Ілля Муромець і в це дійсно хочеться вірити.