«ВІДДАНА»: НАГАДУВАННЯ ПРО ПИТАННЯ ВИБОРУ Граційні костюми та образна примхливість, пристрасті, приховані за вишуканими манерами – те, що характеризує новий фільм «Віддана» за романом Софії Андрухович «Фелікс Австрія». Автори твору та його екранізації переносять нас у Станіславів XIX сторіччя, де сплелися традиції представників різноманітних культур. Де прийоми гостей та споживання їжі були справжнім ритуалом, до якого ставилися вкрай уважно та делікатно. Де відповідальною за це, як і за багато інших хатніх завдань, є служниця Стефанія. Де вони із пані Аделею роками не розуміють, хто вони одна одній, адже після пожежі в дитинстві виросли разом, – сестри, подруги, чи служниця із господинею. Сам по собі фільм не може залишити глядача у стані байдужості, адже в кожній людині, особливо в жінці, прихована та сама Стефанія, що щиро любить і сама від цього страждає, намагається зробити якнайкраще і водночас відчуває втому. Навіть якщо хто і не бачить схожості із її образом, то напевно хоч раз у житті переживав період невизначеності вибору: піти чи залишитись, відстояти чи промовчати. Цей «період» у неї довжиною у багато років, бо вони із Аделею щиро прив’язані одна до одної, водночас Аделя не може без неї у побутовому плані. Таке психологічне нашарування смислів чудово демонструється як у режисерському рішенні, так і в бездоганній грі двох головних акторок. Приємно дивує і природність відтворення образів усіх героїв, включаючи другорядних, начебто задіяні актори самі виросли у той час і в ту епоху. Милуєшся справжністю декорацій, активним розвитком сюжетної лінії, майстерно побудованими та обіграними діалогами, в яких іноді до точності відтворюється текст роману. Та все одно не можна не сказати про фактори, які викликають питання та сумнів щодо однозначності захвату від першого враження. Під час приготування страв Стефа розмовляє із рибами, і вони прямо із води починають їй відповідати. Елемент казки, можна сказати і так. Але в силу того, що цей момент кинутий напризволяще і ніяк не розвивається драматургічно, а «казковість» особливо не повторюється та взагалі включена «краплинами» у життєву драму, то подібний прийом здається недоречним. Елементи «вибіркової містики» повторюються, коли Стефа в пориві розпачу викидає вже приготовлену страву у вікно, а риби вискакують та пливуть, або ж під час її діалогів із портретами. Однак все це також виглядає досить дивним у контексті заданого жанру, бо містика має бути або заявлена на глобальному рівні, або не включатися взагалі, і не в тій драматургії, де ставиться акцент на людських стосунках в контексті історії. Водночас зовні такі сцени нагадують елементи мультиплікації, що трохи оживляє буденно-побутові сцени, а тому цілком виправдовує режисерське рішення. Виникає відчуття неоднозначності і розподілення на сцени із окремими назвами: з одного боку, хочеться бачити цільність лінії розвитку, водночас вбачається спорідненість із літературним принципом виокремлення життєвих ситуацій, як в романі. Хотілося би побачити більше екскурсу у сцени дитинства, і не вкрапленням, а окремою лінією, яка також має свій розвиток – можливо, у вигляді більш частих спогадів головних героїнь. Однак прискіпуватися можна довго, головне – відчуття плинності часу та глибини почуттів, що залишилося після перегляду. А усе описане якраз і привертає увагу багатогранністю драматургічних втілень та сценічних вирішень. Розглядаючи всі складові на позитивному рівні, вбачається гармонійний симбіоз драми та балади, соціальності та казковості. І звичайно – складність відтвореної роботи не може не викликати величезної поваги.