Рецензія

ДЯКУЮ ТОБІ І ТВОЇМ ХЛОПЦЯМ Білі стіни. Шум, галас та занальна суєтність, від якої хочеться лише закрити очі і забутись. Так, саме забутись. Але не забути. Не забути, як грюкають пулі та літають снаряди, дивлячись на які кожного разу думаєш: «Ну все. Ось цей – точно останній. Все. Все». Не забути, оскільки забути це неможливо. І ось на війні, захищаючи Країну, ти отримав травму і опинився у лікарні. Пересуваєшся на милицях чи інвалідному візку, щоденно отримуючи необхідну дозу медикаментів та медичної допомоги. А ось чи буде ця допомога по-справжньому людською, доброю, – залежить і від персоналу, і від нас самих. Чи часто ми дякуємо їм, нашим бійцям, коли просто перетинаємося з ними будь-де у скупченні людей? Чи знайдуться у нас слова підтримки, коли ми виконуємо свою роботу для них, нарівні з іншими людьми – у магазинах, кав’ярнях, автозаправках та в тих же медичних закладах? Фільм «Дякую» – не лише о цінності вдячності. Це також свого роду ода медикам, котрі виконують настільки необхідну роботу в наші дні війни. Певне нагадування для них про можливість відступити від жорстких правил режиму та «прийомних годин», сну і лікування. Не обмежитися традиційним «все нормально?», а підійти, присісти поруч, поговорити та обійняти. Та вимовити ті слова, які стали ключовими для трихвилинного фільму: «Дякую Тобі і Твоїм хлопцям»…