Вечір кіно однієї режисерки: Валерія Сочивець Вкотре організація «Сучасне українське кіно» (СУК) проводить «вечори одного режисера». З такої фрази розпочинається огляд кожної події в сфері кіно. Та вечір 10.10.2019 викликав бажання подумати додатковий час, нічого не казати, аби ще трохи побути у стані роздумів і «мовчазної сталості». Бо коли під час перегляду глядач повністю у процесі історії героїв – це величезний показник. Вечір було присвячено двом короткометражним фільмам Валерії Сочивець, один з яких – «Знеболювальне». Мінімалістичність постановки поруч із трагізмом невидимого – так можна охарактеризувати фільм на декілька хвилин. Здавалося би, все звично: молоді люди, похід у гори. Та не все так просто: дівчина є важкохворою, страждає від сильних нападів, а їде з нею…її лікар. Вибір теми Валерія Сочивець пояснює просто захопленням подорожами, притчею про похід у гори. Та власне я тут побачила більш глибокі підтексти: паліативна хвороба, як символ земного тяжіння, та гори, як сходження до небес, які є і свободою, і трагічним відривом від життя. Тут також прочитується одвічне питання життя на повну до останнього, а не у інерції відчаю. Це мимоволі стало актуальним зараз, коли триває жовтень, присвячений питанням паліативної допомоги. Йдучи із рюкзаками по горах, дівчина періодично падає від нападів, задихається, лікар дає їй знеболювальне, вони йдуть далі. Все як у звичному житті: зупинився – подолав – пішов. Поки рухаєшся, живеш. Фінальне зникнення дівчини і білий кінь біля води – нагадування про свободу, відрив від земного. Одночасно і прорив, і трагізм. Власне мені трохи не вистачило музичного ряду, та режисер пояснила, що це було спеціально зроблено за власним бажанням – не сприймати музику просто як фон. Загалом же можна привітати авторку творів із успіхом, побажати подальших успіхів та ще більшого впливу на розвиток «Сучасного Українського кіно».

ЛЮДИНА ВІДІЙДЕ, МОЛИТВА ЗАЛИШИТЬСЯ Фестиваль «3-й Київський тиждень критики» розпочато іншим фільмом. Але саме стрічка «Додому» викликає бажання спочатку написати саме про неї. Якщо зовсім коротко – не дивно, що саме цей фільм отримав стільки нагород, бо це справді геніальна робота Нарімана Алієва і всієї команди. Відірватися неможливо з першої хвилини до останньої, бо сила, рефлексія, гострота смислів та напруження внутрішніх емоцій не дають видихнути до самих фінальних титрів. Той випадок, коли грає кожна секунда, як в буквальних діях (підкреслена роль дрібної деталізації), так і в загальному сенсі – намагання затримати час. Кидається в очі кожна секунда часу, який, у свою чергу, грає проти героїв. На екрані відбувається найтонша гра кожного руху міміки, жесту, кожної фрази та навіть подиху. Окрім всього, про що вже було сказано та написано, хочеться додати власні враження. Головна ідея – шлях додому. Для одного – посмертно, для іншого – заради поховання сина. Усі затримки та перепони стають ніби другорядним супроводом, бо головне – поховання сина як мета, кінцева ціль. Начебто, батько такий владний, а син, який їде з ним, має пройти шлях дорослішання. Але це лише начебто. Бо чисто суб’єктивно – кожен з них має зворотне внутрішнє обличчя, приховані мотиви: оскільки батько важкохворий, то своїми проявами насильницького контролю над сином він наче намагається самоствердитися. В той же час, цим самим він привертає його увагу і стає слабшим, нібито поринає у внутрішнє дитинство: йому постійно погано, тож син мимоволі проявляє опіку. Ні, батько не може його психологічно відпустити. Бо вони із сином - єдині один в одного. Син же навпаки: з кожною новою дією його вчинки стають більш дорослими, відчайдушними. Він раз у раз знаходить вирішення проблеми, йде на крайні кроки, аби тільки встигти довезти тіло брата додому, вкластися у відведені два дні. Та як на мене, насправді він таким був одразу, просто боявся проявом сильного характеру зробити батькові гірше, беріг його. Бо коли настають потреби – його образ розкривається найбільш сильно і сміливо. Та як би там не було, у них обох немає вибору, окрім як поспішати: секунди спливають. І кожна секунда – на волосині. Тому й фінал, в принципі, є очікуваним, бо батько помирає серед широкої піщаної порожнечі, під спільну із сином молитву на власній землі. Збувається прагнення стражденної душі розчинитися у невідомості, віддатися повітрю. І тільки молитва залишається, повторюючись знову і знову. Молитва, як символ кінця і початку… Фільм, під час якого хочеться плакати, але від напруження фізично не можеш. Фільм, який вивертає душу у фіналі. Фільм, що вже з листопада буде в наших кінотеатрах. Фільм, про який не хочеться писати "аналітичну статтю" як таку, просто помовчати і поплакати.

Олешка Попович, на якого ми заслуговуємо

"Сторожова Застава" стала мабуть самою неочікуваною прем'єрою 2017 року. Добрий гумор ( "Хлопці, а йдіть горіхи їсти!..." - зал кілька разів просто реготів), цікавий кастинг другорядних акторів. Ось такі три богатирі мені до душі, Олешка просто ламає стереотип російського мультяшного "Альоши Поповича". А ще гарна жіноча команда, хоча в дівчат замало ефірного часу, хотілось більшого.

Сценарій зрозумілий ще з трейлера, не треба й оригінальний роман Володимира Рутківського перечитувати. Але тут головне органічне поєднання фентезі - на диво воно не дратує, хіба що кам'яний монстр ніби з середини нульових. Цікава картинка з фольклору України-Русі.

Хотілося б розкрити краще персонажів. Дуже колоритні. Деякі тягнуть на самостійне кіно (даєш нову трилогію про трьох богатирів?) . Порадували герої-підлітки - хоча їх персонажі прозорі і стереотипні, вони не ведуть себе як розумово відсталі дебіли, як то в американських фільмах. Нормальні підлітки. І взагалі усе нормальне і логічне, якщо звичайно ж враховувати, що це розважальне фентезі для підлітків. 

За пісню від українського гурту The Elephants від мене особливий лайк - композиція чудово підвела лінію у фіналі фільму і розкрила почуття героїв (ну, знаєте як воно в ефектних мелодрамах?). Приємно, що богатирів повернули в рідну гавань.

Мені здається, авторам фільму це вдалося. «Ми на своїй землі! Вистоїмо!» - кричить Ілля Муромець і в це дійсно хочеться вірити.

Прем'єру "Гуцулки Ксені" мені пощастило переглянути ще в березні на зустрічі зі знімальною групою. Тоді я виділив 5 причин для друзів подивитись цю стрічку. Ось вони:

1. Це легка музична комедія а-ля "гуцульський вестерн" в стилі танго. Я б сказав, "Ла-Ла-Ленд" на український манер.
2. Красива картинка з продуманими мізансценами, вдалим монтажем і шикарними костюмами. На рідкість насичена і жива.
3. Саундтрек Dakh Daughters і dakhabrakha. Вся атмосфера фільму – на їх музиці. І самі музиканти в кадрі. Сказати, що вже це створює неперевершену магію - нічого не сказати.
4. Шикарні типажні актори. Усіх на жаль не знаю, але точно хочеться виділити Олів’є Бонжур, Ігоря Цішкевича і Наталку Кобізьку.
5. Карпатські гори, полонини – якщо ви хоч раз були там, частинка вашого серця назавжди залишиться в околицях Чорної Гори. Так от, пейзажів тут більше, ніж багато і подані вони з почуттям. А місцями доданий моторошний колорит Тіма Бартона (і тут я точно не перебільшую).

Сюжет простий: з Америки до Ворохти прибуває група американців з важливою місією – знайти наречену для молодого Яро. Батько юнака залишив заповіт, за яким Яро отримає у спадок мільйон доларів, якщо одружиться зі свідомою українкою. Чи вдасться хлопцеві знайти справжнє кохання?

Хтось із глядачів в залі порівняв цей фільм за атмосферою та картинкою із "Готелем Гранд Будапешт". Тож якщо вам сподобався той фільм, цей точно буде до душе. На рідкість багато легких смішних жартів і дуже позитивне враження.