Тарас. Повернення

120 хвилин - Україна, Казахстан - 2019

Статус Завершений

Рейтинг

Кінокритиків: 10, Глядачів: 9.667

Формат Фільм

Категорія Повнометражний ігровий

Жанр ДрамаІсторичний

Виробник ІнсайтМедіаОдеська кіностудіяTanaris Production

Дистриб’ютор Своє Кіно

Режисери-постановники Олександр Денисенко

Сценаристи Олександр Денисенко

Оператори-постановники Олександр Кришталович

Художники-постановники Ігор Філіппов

Композитори Мирослав Скорик

Звукорежисери Сергій МовчанОлександр ЛіберманДмитро КонопляникОлег КульчицькийМаксим Гладецький

Режисери монтажу Віктор Маляренко

Художники з костюмів Інга Житня

Художники із гриму Лариса Сапанович

Режисери Кирил ГришаІгор ГнатенкоТарас Ткаченко

Оператори Сергій Смичок

Кастинг директори Марина ІвановаАйман Джанетова

Продюсери Володимир ФіліпповАндрій СуяркоАлла ОвсянніковаОлександр Коваленко (II)

Виконавчі продюсери Дарія Азімова

Лінійні продюсери Андрій ПолікашкінЕльміра Іскакова

Актори 1-го плану Борис ОрловАкнієт ОринтайЮрій ШульганГанна ТопчійОлександр ПожарськийОлег ВолощенкоРоман ЛуцькийБогдан БенюкАнастасія ЧуднаНуржуман Іхтимбаєв

Актори 2-го плану Володимир ДенисенкоДемесін КадирбекАндрій ЖурбаНуржан СадибековЄвген ЮхновецьГеннадій СкаргаВолодимир ПітеровВолодимир ЛевицькийОлеся ГолубБогдан ПаршаковОлександр ГалафутнікВероніка ШостакІгор ГеращенкоВіктор РибченкоРоман ФедосєєвМарина Май-КуклінаТетяна Паршакова-СаковськаІгор ГнатенкоЄвген ІвановРоман ЯсіновськийТимур АраловСергiй ВинокуровСтаніслав ГолопатюкОлександр ІваненкоВолодимир РоманкоІнна ШмігельРостислав ІвановЗлата ШвецьМарина КлімоваМаксим РижеволОлександра БабійПетро СташенкоАльберт СолдатовМихайло ЧертілінМикита БикановЄвген МеркуловРоман ЧеркасМикола ГладкийОлександр ФомюкДмитро РудькоВладислав МаленцовБорис ТалькоЮрій ІвасюкБогдан ЛободаСергій ПоповДмитро ШейкоДжаміль АсанНукетай МишбаєваШинар ЖанисбековаМедгат УміралієвФіліп ВолошинОлег ПолторацькихТетяна ФостерКенес АзімовАліна КамаловаЯрослав ШиндерАндрій СадовськийВлад ВержбицькийСергій ВеличкоЄвгеній БарабановВ'ячеслав ПавліоглоМихайло ЗемськийВладислав ДмитренкоСергій Ярий

Актори озвучування Михайло ЖонінЮлія ПеренчукКатерина БашкінаТамерлан БогатовДмитро БузинськийДмитро БзенкоПавло ГоловВолодимир ЖукХристина КисельоваВікторія КулінічЮліан КухлевськийВікторія МоскаленкоСергій СолопайРоман СолошенкоСергій КияшкоРоман Колодій

Саундтрек Katya Chilly (Катерина Боголюбова)Кирило БородінМарія Хмельова

Рік створення 2019

Країна УкраїнаКазахстан

Мова УкраїнськаРосійськаКазахськаПольська

Прем’єра в Україні 24 September 2019

Прокат в світі з 24 August 2020

Прокат в Україні з 24 September 2020

Бюджет ₴ 44 110 000

Бокс офіс Україна (за весь період) ₴ 532 510

Глядачі в кінотеатрах 5000

Розповідь про останні 3 місяці заслання Тараса Шевченка у Казахстані. Того літа поет, засланий на військову службу в російській царській армії, отримує повідомлення від друзів із Петербургу: його особисто помилував цар Олександр II. Однак військове керівництво Новопетрівського форту не поспішає повідомляти про це Тараса і видавати указ про його звільнення. Більше того, таємний агент з Петербургу намагається зробити все, аби поет залишився тут назавжди.

Відео з фільму
Рецензія

В очікуванні свободи: рецензія на фільм “Тарас. Повернення”

Уявіть собі довготривалий серіал про Тараса Шевченка, де описано його життєвий шлях в подробицях. І ось глядач вмикає проміжну серію, де події розвиваються під час заслання “кобзаря” у Новопетровській фортеці на півострові Мангистау. Чому він там, хто його друг, а хто ворог, і чому в нього закохана кожна перша героїня історії – можна взнати лише з попередніх серій, які шукайте в біографічних очерках чи за лаштунками сценарію.

Оператор зосереджений на степових пейзажах Казахстану. Режисер – на негуманному армійському ладі російських військових, покаранні за втечу та сімейних кризах. Це робить заслання Шевченка фоном для подій, які вибудовують сюжет, а заявлене у назві повернення – неминучістю до всього, що відбувається.

Тарас медитує з перервами на поетичну рефлексію в тривожних видіннях і безперервно чекає. А всі жіночі зітхання, покарання та полювання на кроля – лише відтягують час до того самого моменту, коли човник відчалить.

Цікава участь у проєкті Романа Луцького, який і сам скоро предстане в ролі кобзаря, але із самурайським мечем замість листків поетичних чернеток. В “Тарасі. Повернення” поет також бігає та стрибає, і це справляє позитивне враження після звички споглядати скам’янілі портрети класика, але єдине, що дійсно має сенс за увесь фільм – сцена з огірком і діалогом про “я перед тобою ні в чому не винен”. Без епілогу для любовного трикутника та показових страждань другорядних героїв.

Кого і що грає Бенюк? Так само не зрозуміло, як і в нещодавній “Толоці”. За картину й без впізнаваних облич відмінно говорить її контекст створення, та непоганий сеттінг із зануренням в період кількох місяців з життя поета, але все руйнує передбачуваність фіналу, відсутність виразних діалогів та необхідної глибини, яка могла б бути здобута якщо не через драматургію, то через поезію та пояснення мотивації героїв.

Борис Орлов у ролі поета виглядає цілком органічно. Він дивиться повз жінок і ворогів постійно вдалечінь, змінюючи сакральні казахські степи та печери на аули та форт, і так по колу. Він чекає, і це – все, чим він зайнятий протягом стрічки.

Без контексту зйомок картина стає прозорим фантомом про бунтаря, об якого сама по собі розбивається будь-яка деспотія. Але найбільший провал стрічки здається якраз навмисним: якщо у фільмі в 90% діалогів використано російську мову, це не привід через правила кінопрокату знущатись над глядачем поверхневим дубляжем.

Мальовничі пейзажі та контур ідеї кінопроєкту – неодмінні плюси картини. Але їй скоріше судилося залишиться черговим позабутим етапом на шляху становлення українського кінематографу в пошуках самого себе. Глядач так і залишається в очікуванні свободи поета в кінематографічній площині, яка так “по-нолановськи” була попередньо заявлена.

Рецензія
Рецензія Сергій Тримбач «Не гріє сонце на чужині...» Як відомо, усі щасливі люди схожі одне на одного. А от нещасливі кожен наособицю. І фільми так само. Фільм «Тарас. Повернення» Олександра Денисенка якраз із нещасливців... Ще 2012-го року сценарій Денисенка переміг у конкурсі, одначе до зйомок справа дійшла тільки у 2016-му. Завершили роботу над фільмом в кінці 2017-го, отже глядачі мали побачити стрічку у 2018-му. І що ж? А нічого. Роздрай демократії — дистриб’ютори cприйняли картину кисло й без ентузіазму: мовляв, глядачі на таке кіно не клюнуть. Ну справді, картина не проста для сприйняття, хоча в ній начебто ж немає нічого зашифрованого. Історія останніх місяців перебування Тараса Шевченка у Новопетрівській фортеці на Магистау, у Казахстані. Цар уже підписав указ про звільнення, одначе ж Російська імперія безбережна й без країв — коли ще зберуться той указ виконати... До речі, воно й нині так — фільм про лукавство імперське. Цар-батюшка не дає команди когось убивати чи, не доведи, Боже, труїти — чиновний муштрований люд має певний «коридор можливостей», сам вирішує, у який спосіб інтонувати бажання коронованої особи. Гм, а хіба в Україні — сколкові імперському — не так? Фільм зроблено значною мірою за бюджетні гроші, фільм про Тараса Шевченка — то ж мусите показати. Обирати належить тільки формат кінотеатрального показу. А от і ніц, кінопрокат у нас незалежно-приватний, сам чорт йому не указ. Тільки ж виходить, бюджетні гроші пущено на вітер, отой самий пустельний вітер, який розносив пожарище у казахських просторах (той вогонь залишився на одному з малюнків Шевченкових, він же палахкотить і у фільмовому кадрі), І той самий вітер гуляє нині і в Україні, випалюючи степи, ліси і людські домівки. Що вигорають душі людей при цім, то вже нікого не обходить. Так що фільм дещо таки кодує, його автор спрограмував долю свого дітища. Тільки хто нині здатний декодувати сенси і образно-смислові комплекси — таких усе менше. Утім, знайшлися. Громада повстала. На чолі жінки, звісно, як це й робиться нині за дивовижної інертності чоловічого, сказати б, «матеріалу» (з нього все рідше можна пошити щось вартісне, у чому не соромно перед людьми показатись). Олеся Кривопиша та інші громадські активісти таки домоглися свого — у цьогорічному квітні Денисенків фільм мав з’явитись у прокаті. Та коли ти вже нещасливий — то фундаментально: коронавірусний вітерець закрутив свою пилюку-пилючку і застував білийсвіт. Прокат тільки тепер, у вересні-жовтні. Ентузіазму масс фільм, звісно, не викликав. Не в останню чергу тому, що нині похід в кінотеатр виглядає замало не як культурний героїзм — як не як ризикуєш здоров’ям. РАБИ, ПОДНОЖКИ, МАЛОРОСИ... А все ж, а все ж — фільми про Тараса Шевченка знімаються у нас дуже рідко, здавалось би, такі витвори просто приречені на увагу суспільства. Навіть з негативною конотацією. Бо ж коли для росіян Пушкін «это наше все», то для українців Шевченко мусить бути навіть чимось більше, ніж просто «ВСЕ». Творець національної міфології, тих скреп, на яких тримається Україна — не випадково ж над Майданом витав його образ: і в 2005-му, і в 2014-му. Однак чим далі, тим сильнішою є підозра, що для більшості українців ніяке він не «все», а просто нудний дядько у кожусі, зі своїм «Кобзарем» і з шкільних хрестоматій. «Як умру, то поховайте» — ага, сам сказав, а ми що ж, ми той заповіт і виконуємо: достоту так. Ні, 9 березня квіточки покладемо до пам’ятників, начальство зблисне натхненними очами і щось навіть декламаційно проголосить, з цитатками із самого. Але то 9 березня, а з буденним життям Шевченко ніяк не асоціюється. Хоча б тому, що любив Україну і не любив малоросів, малоросійство як жахітний привид, який ту Україну щораз штовхає до прірви. Тому читати Тарасові вірші річ малоприємна і руйнівна для душевного комфорту. «Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття ваші пани...» — ну як от се читати медведчукам і бойкам, з рабіновичами включно? Як і тим, хто істерить що до нашої «європейськості», виступаючи в ролі сміття — тільки вже не варшавського, а вашингтонського. Обидві ж когорти «наших / ваших панів» котять Україну кудись подалі від самої України — і мало-роси, і недо-європейці. Не кажучи вже про фундаментальну орієнтованість побільше вкрасти, щоби й на тому світі розкошувати. Тому й бояться Тараса Шевченка, тому й бачити його не хочуть. І на самій горі, і на самому низу таких чимало. Бо луче какось без от сих витребеньок — вписався у тренд і пливи собі у даль світлу. Режисер Олександр Денисенко — іншого роду-племені. Син режиссера Володимира Денисенка і акторки Наталі Наум, які колись витворили фільм «Сон» (1964), про молодого Шевченка, зіграного Іваном Миколайчуком. Брат актора Тараса Денисенка, який зіграв Тараса у серіалі «Тарас Шевченко. Заповіт» (це 90-ті, режиссер Станіслав Клименко). Учень, по акторському факультету ВДІКу, Сергія Бондарчука, який зіграв головну роль у фільмі «Тарас Шевченко» (1951) Ігоря Савченка. Як бачимо, тут вам інша історико-культурна генетика. Люди, нею народжені, не бояться Шевченка, не бояться України — вони прагнуть жити нею, їхніми слеобрази заточені на творення нових світоглядних шарів, посунення культурного горизонту... Це може подобатись чи не подобатись, прийматись чи заперечуватись — але робити вигляд, що їх просто не існує, це вже за межево аморальна позиція. Як на мене, звичайно. «ПРОСТО ХОТЬ ДАВИСЬ...» Отже, якими є головні удачі (на мій погляд) фільму «Тарас. Повернення»? Перша з них — пластичний, зоровий ряд (оператор Олександр Кришталович, художник ІгорФіліппов). Основні натурні зйомки відбувалися у Казахстані, і вибір об’єктів напрочуд вдалий, продуманий до дрібниць. А головне — суголосний самому Шевченкові. Згадаймо Шевченкових «Близнецов»: «При такой декорации возможно только мертвое молчание, прерываемое тяжелыми вздохами, а не звучными песнями». Це про Орську кріпость, 250 верст від Оренбурга. Ось куди запровторили поета і художника, із забороною писати і малювати, з наказом просто виключитись із життя, просто вмерти. Тут мимохіть пригадується, що кращими епізодами уже згадуваного фільму Савченка є ті з них, що зняті в пустелі, у солдатській неволі. Геній оператора Данила Демуцького дозволив римування стану душі Поета і пустельного пейзажу. Справді, Шевченко не міг це сприймати не трагічно. «Настоящая пустыня,— писав він в одному з листів 1852 року,— песок да камень; хоть бы травка, хоть бы деревцо — ничего нет. Даже горы порядочной не увидишь — просто черт знает что! смотришь, смотришь, да такая тоска возьмет — просто хоть давись; так и удавиться нечем». От як не умерти — духовно і фізично — посеред цієї пустелі? Шевченко, за версією автора стрічки, вижив, включивши на максимальну потужність свій внутрішній світ, повсякчас творячи паралельну реальність. Духовно він продовжував жити в Україні, житии її долею, її драмами, її образами, які він і творив. Картина і починається з цього: Шевченко на березі Аралу, недільної днини і в своїх світах. Звідки його вириває служивий, землячок (Богдан Бенюк, як завжди, неповторний і дивовижно природний, точний у кожному порусі свого персонажа). А далі — далі в кадрі з’являється гористий пейзаж, у якому оператор Кришталович, разом з режисером, побачив і почув стільки фантастично-неземного, сказати б «місячного» (так колись у фантастичних фільмах показували місячні довкілля). Він, здавалось би, чужий, далекий, щось прямо протилежне українській пишноті. Аж ні, пейзаж той добре вписується у чільну фабулу картини. Бо Шевченко що раз пірнає у ті згірки (білясі, вигорілі під сонцем, вицвілі) й пагорби, розчиняючись у них. Коли не зчитувати от сей візуальний, з легким аудіо-підігрівом (остання робота в кіно музичного генія Мирослава Скорика), образний шар — тоді лишається суто літературно-лігвістичний хід, прісний і малопродуктивний. Аж ні, ті згірки дарують Поетові відчуття вертикалі — он же як він шугає згори вниз, і тіло його привчене до струсів і побиття об земну твердь. До того ж, тут він сам по собі («Ти живий тут»,— говорить Поетові Катя), тут він говорить українською, тут спілкується зі своїм польським побратимом Мацеєм Мостовським (Роман Луцький) і Катею (Акнієт Оринтай), дочкою вождя одного з тамтешніх племен, яка говорить своєю мовою, зрозумілою Поету.Мовою, яка, до речі, не перекладається у фільмі — її фонографічна природа одкрита для нас, вона є такою, як є. Це не гори і згірки, це інтимно прогрітий Шевченковою душею простір — той самий, що і врятував його. Так виходить за переконливою, треба визнати, логікою фільму. «НАЩО ВЖЕ Й БОГА ТУРБОВАТЬ, КОЛИ ПО-НАШОМУ НЕ БУДЕ» Так, гори казахськії і порятували. Вони й замінили йому оту «крихітку землі Із-за Дніпра мого святого», якої просила душа. Замінили. Інакше б не вижив. Середовище російських військовиків, відтворене у фільмі Денисенка, не залишає ілюзій — мало не абсолютна бездуховність, помножена на здичавілу жорстокість. Щоправда, сім’я коменданта фортеці ІракліяУскова (дуже вдала, з точно обраним психологічним профілем персонажа робота Юрія Шульгана) і його дружини Агати давала можливість Шевченкові теж випадати в зони такого собі Інтермецо, духовного одпочинку. Ганна Топчій в роліАгати стала для мене відкриттям. Ламка душа, яка налаштована на те, аби почути струни, ламані-переламані, Шевченкової душі. Її ж власна розривається між чоловіком, у якому стільки кострубатого і в той же час ніжно-тремтливого, і Поетом, вірші якого вона розуміє як ніхто інший в отсих пустельних просторах. І як точно оцінює Агата суперечність Шевченкової музи. Так, він налаштований на творення краси, одначе ж краса та незрідка застує світ, роблячи його незрозумілим і несприйнятним. Світ навколишній надто грубий, його звучання не перебити Поетовим словом, його музикою. І, нарешті, безсумнівною удачею є сам Тарас Шевченко у виконанні театрального художника і актора Бориса Орлова. Аж ніяк не монументальної фактури (а власне таким і був Шевченко), він повсякчас живе в кадрі не зовнішнім, не чимось фіксованим у скульптурно-»виразних» позах, ні. Тут сааме внутрішнє життя, яке є достовірним і кінематографічним, себто таким, до якого підключаєшся одразу, з першого кадру. Не всім подобається, не всіма сприймається нова картина ОлександраДенисенка. Але ж варто визнати: це робота митця, який пізнав матеріал Шевченкового життя на багатьох рівнях — пізнав, аби ми рушили до нових прочитань, нового розуміння національного генія. Так що як знати — може у майбутньому цей фільм і полишить зону нещасливства... Сергій ТРИМБАЧ Газета: «ДЕНЬ», №195-196,(2020) Рубрика: Культура https://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/ne-griye-sonce-na-chuzhyni?fbclid=IwAR08Iz4NDVe1ZcHl0rvP8SDI8Q3Ja1zDkmqHQ0fooWlk7KrE3_P8sPiCLak
Рецензія
Оцінка
Фільм « Тарас. Повернення» Олександра Денисенка своєчасний, змістовно насичений і неймовірно життєстверджуючий, що приємно вирізняє його із когорти сучасних українських фільмів від яких хочеться одного, якнайшвидше втекти з України. Фільм, не є чітко бібліографічним, тому його художній задум не повертає нас до зачитаних сторінок відомих фактів із життя Кобзаря а інтригує та тримає увагу в можливості перебігу подій,які поступово наростають у своєму драматизмі і неочікуваності. Радує образ думаючого, духовно привабливого, високо ерудованого, місцями жартівливого Шевченка в якого є і вороги і друзі, які як і в житті не завжди взнавані, а їх вчинки інколи непередбачувані та по-життєвому впізнавані. Фільм , гармонійний у поєднанні музики, акторськоі гри, операторської роботи і навіть вимушено необхідний в наших українсько-кінематографічних реаліях синхронний переклад насичений грайливо влучними українськими словами, додає колориту і звучання. Думаю, стрічка « Тарас. Повернення» присусить культурні кола Украіни прагнути створювати кіно такого ж високого ґатунку, не знущаючись із земляків а об’єднуючи всіх нас в бажанні творити нову переможну ідею нашого буття
Фільм « Тарас. Повернення» Олександра Денисенка змістовний, насичений і неймовірно вирізняється від деяких малозмістовних українських фільмів. Цей фільм дає змогу побачити Тараса Шевченка, як людину, якій притаманні прості людські почуття і якості, і в той же час, високодуховного взірця поета, з витонченим смаком та завищеним чуттям патріотизму. Дякую щиро режисеру Олександру Дннисенку за таке багатогранне бачення нашого генія Тараса Шевченка. Фільм знайшов свого глядача.❤️
Сценарій фільму "Тарас. Повернення", хоч і містить художню вигадку, заснований на щоденнику Шевченка, який він почав вести наприкінці заслання. Надзвичайно вишукана як в філософському, так і в естетичному плані картина, з відточеною операторською та режисерською роботою. Неймовірно красиві пейзажі вільного казахського степу, які сплітаються з духом головного героя. Не лише талановитого, не лише волелюба, але й надзвичайно освіченої людини, зітканої зі свободи і природньої інтелігентності: у фільмі Тарас, окрім української, розмовляє казахською, польською, російською і, водночас, грає на музичних інструментах, потайки малює та пише вірші, навіть в надзвичайній скруті ставить жартівливі сценки, щоб розвіяти тугу друзів-солдатів. Крім того, це фільм про Шевченка, в якого закохуються жінки, якого люблять діти, поважають друзі і, навіть, вороги. «Тарас. Повернення» за жанром історично-романтична сага, показує українського поета нехрестоматійною, цікавою особистістю. Виконавець головної ролі – артист та театральний художник Борис Орлов розкрив образ Шевченка, як близьку серцю кожного українця, рідну людину, що в страшних умовах заслання в пустелі, в «тюрмі без кордонів», виборює особисту свободу. Бо саме зі свободи особистості починається свобода всього народу. Шевченко - перший український дисидент-політв’язень, який протягом 10-ти років неволі зумів вижити, уникнути смерті, залишитися людиною, відстояти свою гідність. Його долю повторили сотні тисяч героїв, що виступали за свободу і незалежність України.
Оцінка
Рецензія Це фільм для гурманів. Не розрахований на масового глядача. Треба знати історію кіно, щоб зрозуміти, режисер веде полеміку не тільки з глядачем. Він, наче переміщується у часі та просторі, відсилаючі до фільмів Сергія Ейзенштейна, Андрія Тарковського, Олександра Довженка та Сергія Параджанова. Якщо не дивився "Іван Грозний" (1944), то важко зрозуміти сцену розваг солдатів. Гарнізон солдат - це народи поневолені московією. Форт - московія. Єдиний порятунок для цього світу - відпустити Тараса (Україну) на волю. Навіть знайшлись ідеї Махатми Ганді у ненасильницькому супротиву Тараса системі. Але він, як справжній Аксакал та Шаман - створює та каталізує конфлікт серед своїх ворогів. Дуже цікаве рішення режисера з кочовниками. Знову образи, метафори та алегорія . Гра акторів не буду переказувати, але вона фантастична! Це треба бачити! Мова фільму та дублювання. Насправді у стрічці використовується українська, польська, московська та тюркська мови. Дубляж чудовий, та "не ріже вухо". Для тих, хто потрапив на перегляд фільму з цікавості, та не зрозумів його - скажу так, і це має потішити, стрічка такого рівня ніколи не буде створена на московії. Бо це - підвалини нового українського кіно рівня маестро Філліні. На ньому буде міцно триматись, у подальших стрічках, наше кіномистецтво. P.s. Нагадаю, що фільм створювався у час горячої фази протистояння з московією. Витрачені кошти на культуру під час, коли йшли запеклі бої - це мудре рішення. Хоча б заради однієї сцени фільму: гарнізон молиться Богові за вразуміння Московії, а потім кийками забиває на смерть свого товариша - солдата.
Можна звичайно сперечатися ще довго про фільм "Тарас. Повернення". Однак особисто я роблю висновки не тільки за власним враженням. Я весь цей час спостерігаю як щиро і натхненно відгукуються про фільм люди різного віку, виховання, вподобань, люди начитані, глибокі, небайдужі до національного, і бачу, що позитивні відгуки переважають. Я не кажу, що негативних нема, ось і переглянутий щойно про це свідчить. Але я за конструктивну критику, без підтрунювань. Мені особисто зрозуміло, кого грає Богдан Бенюк - він грає людину, яка втратила грунт під ногами і внутрішній стержень, хоч за національністю він і є українцем, але страх, а потім і втрата власної гідності - його невдячні поводирі, хоча були моменти в фільмі, коли режисер яскраво показує, що і у такої людини, затисненої в рамки служби, прокидається серце, і він небайдужий до жорстокості поводження з солдатами. Він грає людину, у якої не вистачає сміливості проявити характер, хоч душею він за своїх. Ми і зараз спостерігаємо багато таких персонажів в реальному житті. Щодо пейзажів, то всі вони в фільмі доречні, і тільки підсилють поетичні рядки поета. Не обов'язково чогось повинно бути багато, тієї ж поезії, щоб передати силу генія Шевченка. Тут все органічно поєдналося: і поезія, і мальовничі простори, і роздуми. Повернусь до схвальних відгуків. Мені особливо приємно, що таких схвальних відгуків багато бачу та читаю серед молоді. Я була на допрем'єрних показах фільму Олександра Денисенка, і відмітила, як його сприйняли не лише дорослі, але школярі старших класів, яким практично неможливо нав'язати чиюсь думку і примусити дивитися те, що не зачіпає. Я приводила на фільм друзів, і чула від них тільки подяку за цей фільм - ще кілька тижнів після перегляду вони знаходились під дуже сильним враженням від картини. Саме про цю художню роботу можна сказати, що вона не тільки прищеплює любов до рідного, пробуджує і закладає фундамент справжнього патріотизму й підсилює гордість за свій незламний народ, а ще й прищеплює хороший естетичний смак. Фільм дуже сучасний, хоч і не містить спецефектів. Чим сучасний? Та от скажіть скільки є таких фільмів, які Ви можете передивлятися більше 5 разів і кожного разу відкривати його наново. Чимало відомих мені людей, передивилися цей фільм набагато більше разів, і купили його для перегляду у власну фільмотеку, бо він не набридає. Це не той фільм, що подивився і забув, він не полишає глядацьку уяву, бо він об'ємний, пересипаний нюансами, він багатошаровий. Він - палітра, кожен його уривок, як відтінок, віднайдений колір художника на картині, і його можна осмислювати заново і знаходити нові й нові сучасні паралелі. Фільм не тільки про Шевченка, він про нас з Вами. Це фільм, який не роз'єднує ті далекі царські часи і наше сьогодення, він містить точки дотику, інколи болючі - бо гноблення і зверхність "старшого" брата над українцями не припинилося, а тільки набуло нових форм, інколи поетичні - через красу казахського степу і тугу за рідним краєм, інколи військові, бо ми і зараз переживаємо стан війни з Росією. Але водночас фільм дуже життєствердний. Він показує різні ступені непоказушної любові до свого народу, батьківщини, до жінки він показує справжні почуття, і я вірю режисерові та акторам, коли дивлюсь цю картину.
Переглядаючи фільми кожному з нас "падає в око щось своє", насправді те що в нашій підсвідомості, і воно складає наше загальне перше враження про кінострічку. А переглядаючи фільм вдруге чи втретє ми маємо змогу більш досконало оцінити усі його події. Після перегляду "Тарас.Повернення" такі ж враження , як і після фільмів "Санктум", "Недоторканні" чи "Зелена книга". Наше життя залежить від нашої сили волі, людяності, цілеспрямованості, взаємодії з іншими людьми...   "Тарас.Повернення" - це чудовий художній фільм (НЕдокументальний!), який варто переглянути хочаб для естетичного задоволення(епізоди з віршами, романтика, саундтреки, гра акторів, костюми, прекрасні пейзажі). А далі, при бажанні, а воно точно виникне, можна зануритися в історичні події вивчаючи їх. Тарас в цьому фільмі є доброю людиною відданою своїй Батьківщині, є людиною сильною духом, бо не спокушається до насильства, а з Божою допомогою знаходить вихід боротися на духовному рівні своїми віршами, і це йому вдається. Дуже приємно, що режисер бачить Тараса Григоровича Шевченка саме таким і завдячуючи Йому таким Тараса бачитимуть інші. Гарна робота режисера, акторів, оператора і всієї команди.   Щиро дякуємо Олександрові Денисенку та усій його команді за чудову кінострічку. За належної подачі фільм може отримати і ЗОЛОТУ ДЗИҐУ й ОСКАР.
Оцінка
Дивилася фільм двічі: під час допрем'єрного громадського перегляду і на великому екрані в дні прокату. Другий перегляд відбувався в практично порожньому залі: крім мене, було кілька осіб. Сумно і прикро, бо фільм прекрасний. Розумію, що у важкий карантинний час багато хто не наважився на похід до кінотеатру. Усвідомлюю, що для великої частини глядачів Тарас Шевченко - суворий і нудний, шалено далекий і несучасний дядько в кожусі, поезією якого мучили в школі (саме так, адже запропоновані для вивчення твори: "Сон", "Кавказ", "І мертвим, і живим..." - складні для розуміння дев'ятикласників). Тож нечисленність аудиторії фільму про Шевченка була прогнозованою... Особисто для мене картина Олександра Денисенка "Тарас. Повернення" стала відкриттям. Вона розповідає про не відому багатьом сторінку біографії поета - останні місяці перебування Шевченка в Новопетрівському укріпленні, коли він уже знає про царське помилування, але військове начальство гальмує звільнення Тараса, прирікаючи на продовження знущань і принижень. Непрості стосунки коменданта Ускова, його дружини і Тараса Шевченка. Горда степовичка казашка Катя. Безмір людської ницості й жорстокості муштри російської армії. І шалене бажання волі! І дивовижні, подеколи просто наче з іншої планети, пейзажі: казахські степи, гори, урвища. І море... І міражі... І такий щемний крик малої дівчинки, що не хоче розлучатися з добрим "Горичем" (Тарасом Григоровичем): "Я чекатиму на тебе все життя!" Прекрасна акторська гра, майстерна операторська робота, тонкі психологічні портрети, тремтливі й болючі стосунки і, головне, живий, "незакожуханий" Шевченко! Фільм точно треба дивитися. Дякую, творчій групі. Цей фільм увійде до скарбниці українського кінематографа.
Оцінка
Аліна Третяк, журналіст: Увесь фільм у напрузі я слідкувала за долею Шевченка, фізично і душевно відчувала його біль, його страждання, його світосприйняття. Фільм на грані свідомості і підсвідомості. Епізоди, погляди, жести, репліки героїв несуть навантаження думки. Тут немає порожняка, бо все має зміст і сенс. Неймовірна пейзажність, незворушність самої природи, філософічність буття контрастує з диким і спотвореним світом насильства московитiв. Прозорість, трепетність теми кохання показана з обережністю і повагою до цього високого почуття. "Жоден вогонь не горить так гаряче, як таємне кохання, про яке ніхто нічого не знає," - так колись сказав Іван Франко. Цей вогонь показано у двох жіночих образах і ставленні Поета до жінок. Природна потреба людини бути вільною і самодостатньою проходить через усю стрічку. Напівтони, натяки, підтексти, простір для роздумів, як оті казахські степи, збагачують фільм. Тут зайва динамічність, про посилення якої дехто закидає творцям фільму. Головний герой, солдат Тарас Шевченко, зримий, фізично пластичний, сильний духом і своїм виснаженим, худеньким, але тренованим тілом - високочолий чоловік. Шевченко… Ніби реальний, живий до відчуття дотику, і разом з тим в його образі вгадується загадкове сфумато. Цей виписаний режисером (Олександр Денисенко) образ, майстерно зіграний актором (Борис Орлов) плюс філігранна робота гримера, створили на екрані образ поета, аскета, генія, мислителя у реаліях жорстокого середовища. Глибина і простір цієї картини неймовірні. Усі герої фільму вражають, і показані через людську природу і породу, що проявляються у різних обставинах. Фільм - справжній митецький натуральний продукт без штучних підсолоджувачів та підсилювачів смаку красивими «праведними» та «ідейними» монологами. Стрічка, як сама правда, може комусь і незручна. Це фільм - потрясіння! З картиною «Тарас. Повернення» до нас повернувся Тарас Шевченко. Істинний. Кращого, такого пейзажного, мудрого, глибинного фільму про Шевченка я не бачила. Філігранна гра акторів, неймовірна художня робота оператора (Олександр Кришталович), геніальна праця режисера. Цей фільм змушує переживати і… проживати. Я побачила Шевченка, який ламає нав’язані стереотипи. А найголовніше, що цей фільм вчасний. Особливо — сьогодні! Схиляюся перед творцями цього шедевру!
«Тарас. Повернення» - фільм унікальний. Він витворює неймовірно цілісний образ, що охоплює минуле, теперішнє, майбутнє – через діалогічність, тяглість. Він відкриває можливість зазирнути у світ Шевченка, якого ми не так вже й добре знаємо, бо чи замислюємося ми над тим, чим власне він жив, мислив, творив? Бо ж не може жодна жива людина бути пам’ятником з постамента чи шкільного підручника. Що він читав? З ким спілкувався і дружив? А чого не любив – що йому було нудним і чужим? Його любили діти (це часто можна прочитати у статтях чи інших матеріалах) – але за що, чому? Адже й зараз не кожному дорослому вдається легко спілкуватись – навіть з власними – дітьми. Такі речі можна дізнаватись, прочитуючи щоденник Тараса Шевченка, його листи-спілкування з друзями, спогади про нього, потому намагаючись витворити в уяві цілісніший, живіший образ Поета, намагаючись, за словами Лесі Українки, вловити «пахощі» того часу, Шевченкового часу. І яке дивно-приємне відчуття виникає, коли такий образ і такі «пахощі» постають не в уяві, а на екрані. Щоразу, при перегляді фільму, вражає, як Олександру Денисенку вдалося досягти цього – ось впізнаєш у втіленому Борисом Орловим Шевченку вираз обличчя з одного із його ж, Тарасових, автопортретів, ось настрій і стиль розмов із Шевченкових повістей, ось таке саме бачення, як на акварелях Тараса із заслання, або його товариша Бориса Залеського, а ось… він міг думати так, потік його думок, поглядів, виразів обличчя міг бути саме таким – так? Адже і його вірші можна читати, використовуючи різні інтонації, вести внутрішній діалог, пізнавати… Цей фільм – це можливість доторкнутися до душі Поета, а оскільки це душа – вона не потребує історично-фактологічної точності подій (хоча у фільмі є лише один вигаданий персонаж і максимально залучено інформацію, підтверджену документами, листами, щоденником, спогадами, літературними та художніми творами), радше – душа потребує художнього підходу до свого пізнання і розуміння, і цьому у фільмі дуже органічно слугують музика Мирослава Скорика і спів Каті Чілі, краєвиди і операторське бачення Олександра Кришталовича, поєднання різних мов спілкування і художня вигадка щодо можливого шляху визволення Тараса… А ще, пізнаючи Поетову душу, кожен з нас має можливість пізнати і свою. Бо в тих непростих умовах – як може повести себе людина, її сутнісне «я», і що залишиться у тих умовах цінністю? І що в таких складних обставинах є людяність, свобода, сила, зокрема сила «бути собою», успіх-слава? І що є «діяти»? І що є справжнім у житті, а що – лиш ілюзія, мара? Такими роздумами просякнута Шевченкова поезія, і ці ж роздуми тчуть смислову тканину усього фільму, запрошуючи до діалогу – із самим Тарасом. Людяність і шляхетність перемагають у фільмі – Шевченко прощається з пустелею. Чи здатні тепер ми зустріти його людяність і шляхетність, сьогодні? Чи здатні залишити пустелю стереотипів щодо самих себе і власної ідентичності?
Оцінка
Геніальний фільм. Неперевершений акторський склад та гра акторів у фільмі. Ми побачили живого Шевченка!!! Шаленно красивенні локації, музичний супровід...все на висоті!!! Дивились всією сім'єю декілька разів і будемо дивитися ще. Дякую автору Українського шедевру "Тарас. Повернення" за можливість доторкнутися до справжнього Шевченка. Олександру Денисенко окреме БРАВО!!! Творіть і надалі, Ви найкращий!!!

Увійдіть для того, щоб залишити рецензію або коментар