Рецензії
2000 метрів до Андріївки

"Для мене важливо, що картина наближає західний світ до нашої війни, допомагає зрозуміти, яка справжня ціна свободи та землі" (режисер Мстислав Чернов про фільм "2000 метрів до Андріївки" у подкасті "Додивитеся в кіно")

"2000 метрів до Андріївки" - фільм, яким для мене завершилося літо цього року та фільм, із яким ще більше зросла повага до наших військових і ненависть до ворога. Тут не потрібно думати над тим, як же ж правильно розставити акценти, аби донести думку. Наскрізна ідея і без цього щохвилини лупить тебе цеглиною по голові, не даючи відволіктися.

Глядач занурюється в історію вже з самого епізоду перед заголовними титрами: лише за кілька хвилин - концентрат адреналіну, напруги та болю. Ти дивишся на це та не віриш - НЕВЖЕ ЦЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ НАСПРАВДІ? Так: ця відповідь болить українцям і приголомшує іноземців.

"2000 метрів до Андріївки" показує, як солдати, які ще вчора були цивільними, долають неймовірно тяжкий шлях. Вони блискавично приймають рішення, діють тут і зараз, піклуються про інших. 

Завдяки камерам GoPro, дронам фільм перетворюється на індивідуальний імерсивний досвід для кожного глядача. В ньому кожен може неодноразово замислюватися: "А що б я робив/робила в цій ситуації?". Та зрештою - прийти до питання, що озвучує пан Мстислав у кінці фільму: "А що якщо це війна до кінця нашого життя?" 

Це питання лякає кожного, хто прокручує його в своїй голові, бо страшніше не знайти на нього відповіді. Але водночас воно і нагадує про те, що боротьба має тривати, допомога фронту має тривати, трансляція подій світові має тривати. Зупинятися - не на часі, бо не зупиняються ті, хто захищають нас кожного дня.

Рейтинг

Кінокритиків: 10, Глядачів: 0
БожеВільні

Вчора в кінотеатрі "Жовтень" я подивилася фільм "БожеВільні" режисера Дениса Тарасова. 

Моя коротка рецензія: РОЗЙ*Б НЕЙМОВІРНО! Втім, перейдімо до довшої рецензії.

Спершу - злегка ліричний відступ: мені дуже подобається те, що в часи повномасштабного вторгнення український кінематограф живе та творить стрічки, що одночасно мають і художню, і історичну цінність (детальніше про такий погляд на кіно я писала в пості вище)

"БожеВільні" - картина, процес народження якої тривав не один рік. І це призвело до вражаючого результату.

Це перший випадок у світовому кінематографі, коли оповідь базується до каральної психіатрії радянського союзу. До цього (особисто мені) зустрічалися побіжні згадки про це в різних фільмах і серіалах.

"БожеВільні" - історія про те, як простий хлопець Андрій Довженко за статтею "антирадянська діяльність" потрапляє не до в'язниці, а до психіатричної лікарні з діагнозом "млявоплинна шизофренія". Діагноз (як неочікувано) існував лише в совку та в деяких інших східноєвропейських країнах і не визнавався адекватною світовою психіатричною спільнотою. Це "тавро" широко застосовувалося до інакомислячих, дисидентів - тих, хто живе не "по-совєцьки". 
Андрій із іншими пацієнтами відчуває на собі всі тортури та жахи каральної психіатрії. На якомусь моменті перед ним постає вибір - піти на угоду та співпрацю з кдб, або боротися для того, щоб цивілізований світ дізнався правду.

Я дуже пишаюся режисером стрічки - Денисом Тарасовим. Бо ця людина була керівником моєї першої університетської практики (ще в 2013, на програмі "Підйом" на Новому Каналі). Ще на етапі серіалу "Я - Надія" я зрозуміла, що далі на Дениса чекають значні та серйозні проєкти. Такі, наприклад, як "БожеВільні", де неймовірно зібране все - від історії до творчої команди.

Що найбільше запам'ятовується в фільмі? Чорт забирай, - та все! Сім благословінь хочеться послати всім людям, що доклали свою працю до його створення. 
Окремо хочеться відзначити роботу:
сценаристів Ксенії Заставської та Олександра Гласенка: їх кропітка та вдумлива робота занурила глядача в совєцьку атмосферу 1970-их років (періоду правління брєжнєва) - часів тотального прикруту свободи та знущань над тими, хто її прагнув і за неї боровся;
кастинг-директорки Олени Артьомової, яка зібрала просто шикарний акторський склад: Костянтин Темляк, Сергій Калантай, Ірма Вітовська-Ванца, Остап Ступка, Віталій Салій, Анастасія Пустовіт, Олег Стефан і багато інших. Всі вони майстерно втілили своїх різноманітних персонажів - від борців за свободу до еталонних мразот, яким хотілося скрутити шию (а там таких буде немало);
художника-постановника Івана Тищенка, завдяки якому правдоподібність усіх локацій була беззаперечною та подекуди - моторошною до дрижаків;
художника з гриму Сергія Мауріна: так ми вкотре побачили, наскільки реалістичним може бути майстерно виконаний грим (я на хвилинку подумала, що Костянтину Темляку і дійсно пошкодили голову так, що було видно череп);
композитора Госейна Мірзаголі, який зумів передати вайби Led Zeppelin так, що більшість глядачів подумали: "Хей, а це - якийсь невідомий їх альбом?".

"БожеВільні" - фільм, де ми бачимо не одне обличчя ненависті та свободи. 
У одному дзеркалі - ненависть до інакомислячих, у іншому - ненависть до тих, хто пригнічує здатність мислити інакше. 
У одному дзеркалі - свобода життя та мислення, в іншому - свобода жорстокості, від якої люди мало не збуджуються. 

Так жила совєцька система. Так, за багатьма свідченнями, живе сучасна російська система. І це - яскравий урок того, як не треба жити нам. Чи зробимо ми належні висновки, щоб не допустити такого стану речей зараз і у майбутньому? 

Вибір - за нами.

Рейтинг

Кінокритиків: 10, Глядачів: 0
Феномен Курбаса

15 жовтня кінотеатри "Мультиплекс" у багатьох містах України стали свідками особливої історії - благодійного допрем'єрного показу фільму "Феномен Курбаса" від "Загону Кіноманів" і Віталія Гордієнка про українського режисера, актора та теоретика театру, представника "Розстріляного відродження" Леся Курбаса. 

Не знаю, як було в інших кінотеатрах, але в Києві, у ТРЦ "Проспект" сеанс був ніби трошки оповитий таємницею - не було рекламних постерів абощо. Тільки спитавши в касі, можна було зрозуміти, що відбудеться цього вечора. 

Спойлер: відбулася магія у заповненому залі №7 (моє улюблене число)

Стрічка "Феномен Курбаса" зберегла фірмову стилістику великих робіт "Загону Кіноманів", разом із цим додавши анімаційну частину від режисерки анімації Анастасії Фалілеєвої. Анімація впліталася в основну канву оповіді вставками, що певним чином емоційно повертають тебе "з небес на землю": на фоні яскравого та насиченого творчого шляху Леся Степановича тобі не забути про те, що з ним робила совєцька система.

Зацікавлюють підхід до кадру, його композиції та крупності. В сценах, де присутні спікери, локації мають ніби більше простору й повітря, а деякі плани знімалися з активної камери. Часом - такої активної, що це трішки збивало. Однак вважаймо це візуальним проявом свободи творчого пошуку, яким надихаєшся від творчості Курбаса. 

У "Феномені Курбаса" ми дізнаємося про буремний життєвий шлях Леся Курбаса не з позиції мученика. Натомість ми бачимо злуку небайдужості до життя, жаги до нового та дослідження чогось начебто вже давно знайомого. Саме це дозволило йому створювати такі неймовірні роботи з його акторами, режисерами, драматургом Миколою Кулішем і художником Вадимом Меллером. (Я мало не заверещала від подиву, як дитина, коли побачила в одному з кадрів кольорову версію свого татуювання - ескіз Вадима Георгійовича до вистави «Маски»)

Який післясмак залишається в кінці перегляду "Феномену Курбаса"? Натхнення й мотивація. Натхнення та мотивація йти творити те, від чого горять очі. Бо, дивлячись на видатну постать Леся Курбаса, діяти інакше просто не виходить. 

Тож неодмінно перегляньте цю стрічку сьогодні на YouTube, щоб дізнатися більше про важливу сторінку української культури, що надихає у сьогоденні.

P.S. Вищі сили, почуйте мене: якщо десь ви колись замислили художній байопік про Леся Степановича, то хай його там у різні періоди життя грають Всеволод Сорока та Олег Стефан!

Рейтинг

Кінокритиків: 10, Глядачів: 0
Каховський об'єкт
https://life.pravda.com.ua/culture/oglyad-na-kahovskiy-obekt-310785/ Стрічка “Каховський об’єкт” виробництва FILM.UA залишає по собі враження, що пропонуючи глядачу фільм жахів на актуальну воєнну тему, ним - глядачем - намагаються маніпулювати. Тож, пошукаймо відповіді на питання: яким чином виробники фільму впливають на глядача? Для чого це робиться? Який результат такого впливу? Що відразу кидається в очі, коли починаєш дивитися фільм? Камуфляж. І мова не про український піксель військової форми. “...об’єкт” маскується під українське, маскується географічно, фонетично, формально і навіть сенсовно. Головні герої – військові ЗСУ, які, як зазначено в титрах, перебувають на Запоріжжі після підриву росіянами Каховської дамби 2023 року. Вони намагаються полагодити старого “корча”, грубо і смішно жартуючи українською мовою з використанням експресивних слів обсценної лексики – це робить їх ближчими для глядача. І, водночас, максимально спрощує складну ситуацію. Наближеною до реальності є і різномастна форма бійців, як це зараз виходить у війську, де є і піксельний паттерн, і мультикам, і просто олива з койотом. Єдиною дрібницею, що ріже око, є новизна форми, яка аж ніяк не можлива у щоденному вжитку в польових умовах. Поява героїні з позивним Мара, заявленим прямо на її бронежелеті особистою нашивкою, створює багатозначний момент, рівносильний захвату: бо, по-перше, позивний героїні є немов анаграмою імені актриси, яка зіграла Мару, Марини Кошкіної; по-друге, “Мара” - це назва фільму 2018 року, де йдеться про демона сну з цим іменем; а по-третє, Мара і є іменем чи-то демона, чи-то привида, в залежності від національності міфології, розповсюдженої серед слов’янських народів дохристиянської ери. А це, у свою чергу, будує дотепну арку з минулорічним фільмом “Конотопська відьма”. Вигляд героїні - шрам на щоці, зачіска з дредами, тактикульний одяг з чисельними корисними підсумками - додає її образу крутості і водночас таємничості. На цей образ працює малослівність героїні. До того ж один з бійців (Володимир Ращук) впізнає її з минулого, бо разом вчилися в донецькій школі, і каже про неї, як про ту, що “знає”, як екстрасенс. В купі із гумором і харизматичними другоплановими персонажами ми отримуємо прийнятний і приємний початок з бажанням дивитися далі. Далі ми дізнаємося, що брат Мари, заради якого вона й приїхала, зник кілька днів тому разом з групою, яка відстежувала кількох російських військових. Мара переконує командира послати її з бійцями на пошуки. І тут стається перший ляп – група іде, як в дитячому садочку, щільно один за одним майже дихаючи один одному в спину. А так не ходять у рейди, бійці зберігають дистанцію в разі підриву і розльоту уламків. А далі ляпи починають сипатися вже нестримною лавиною. Група виявляє діру в землі посеред лісу (сміємося) і опускається в неї за допомогою товстої мотузки і альпіністського карабіну (ще смішніше - у бійців ЗСУ немає альпіністського спорядження, адже наші бойові дії відбуваються в лісостеповій зоні). Включають ліхтарики, прикріплені до стволів своєї зброї (сльози з очей - не можна включати ліхтарики під час рейду чи зачистки, це робить бійця мішенню; тільки пристрої нічного бачення - це ази!) і йдуть виявленими коридорами закинутої секретної бази 50-х років минулого століття (це вже зовсім анекдот). Ведуть розмови. І знаходять напівмертву людину, яка хрипить, стікає чимось липким і повільно повзе, а потім стрибає на одного з бійців. І, звичайно, кусає його... Бракує слів. Ситуація недолуга настільки, аж боляче дивитися - і на вигляд самого “напівмертвого”, і на виконання трюку з ним. Трохи знеболює кумедний жарт – що мовляв, зомбі, про яких, звісно, згадали, з хлопця не станеться, бо це тільки в кіно так. Але з моменту, коли в коридорах група знаходить російського науковця, що, виявляється, раніше працював в Тернополі, тому говорить такою досконалою українською мовою, - все дотепне геть закінчується. І починається треш. Причому буквальний, бо однойменний жанр, в якому, скажімо, був зроблений знаменитий “Токсичний месник” Ллойда Кауфмана 1984 року, тут не діє, адже залучав чорний гумор і злу сатиру. А “Каховський об’єкт” розвивається навіть не за жанровими законами, а за помилками військового екшну навпіл з низькопробним фільмом жахів. Дуже нагадуючи “Оверлорда” Джуліуса Ейворі 2018 року, “....об’єкт” не витримує конкуренції ні за спецефектами, ні за жанровим жахом – там було страшно, а тут ні, лише смішно, і смішно не через вдалий гумор, а через невдало придумані і поставлені сцени. І ні потужний вигляд Ращука, ні прикметний момент зі знищенням монстра стільцем, ні додавання сенсів з “Сайлент Хілла” про дівчину, над якою ставили експерименти, через що вона стала злом (ще одна арка з “Конотопською відьмою”?) не рятують фільм. Формальна спроба зробити аналог продукту розповсюдженого жанру категорії "Б" не вдалася. І гірше тут те, що антирадянський посил і правильна вказівка на країну-наступника СРСР не спрацьовують. І навіть навпаки, адже невдалий жарт робить дурним жартівника, тобто замість критики радянського устрою ми бачимо недолугих самих себе. “Каховський об’єкт”, розповідаючи про експерименти над людьми, сам став болючим експериментом над українським глядачем. Він поєднує радянський тип впливу простими і прямолінійними меседжами, а не намагається відрефлексувати складну, неоднозначну актуальність, яка потребує чутливого підходу. В такому сенсі він перетворюється, як жодний з дотеперішніх наших фільмів, на троянського коня, витвір нервово-лінгвістичного програмування. Іронія в тому, що це і є зомбуванням, про яке йдеться у самому фільмі – українська компанія зомбує українського глядача, знімаючи фільм про російських зомбі. Будучи продовженням феномену, породженого “Конотопською відьмою”, нам знову пропонують тортури перед екраном: споглядати погано зроблений мутований образ російсько-української війни, вимагаючи насолоджуватися ним, як виявом патріотичного кіно, якого нібито потребує і так змучений глядач. Без відповіді залишається тільки одне питання – чому ми маємо дивитися цей треш?

Рейтинг

Кінокритиків: 10, Глядачів: 0
Ти мене любиш?
"Ти мене любиш?" – новий фільм Тоні Ноябрьової («Герой мого часу»). Так, це чергове звернення українських кінематографістів до теми 90-х. Проте не про бандитів як у "Носорозі" чи скалічених Афганом, як у "Я і Фелікс", що, погодьмося, торкнулося далеко не всіх, а про більш розповсюджені травми: розвал країни, крах ілюзій, трощу надій, зникнення сподівань, пересихання любові. В центрі сюжету - 16-річна Кіра, яку зіграла прекрасна Карина Химчук, отримавши за цю роль відзнаку Одеського кінофестивалю та премії кінокритиків Кіноколо. Зростаючи в родині кінематографістів у великій квартирі, навіть у застій вона бачила сукні в паєтках, ананаси на новий рік, магнітофони й відеокамери, якісний алкоголь в кришталевих бокалах. Аж раптом 1990-й б'є обухом по голові: кіно скінчилось, батьки розлучаються, а щасливе дитинство Кіри зникає, як роса на сонці. Шукаючи нову стабільність у світі, де все йде з-під ніг, Кіра вимушена різко подорослішати, вперше завести серйозні стосунки, вперше думати щодня, з чого зварити суп, і вперше стикнутися з думкою, що жити безтурботно вже ніколи не вийде. Тоня та її команда чудово передають епоху сірої безвиході розвалу, невизначеність та пертурбацій під час реформування соціального устрою. І мова не лише про костюми та реквізит, хоча з цим у фільмі теж повний порядок, ще краще працює соціальне дистанціювання навіть у родинах, коли щоденна боротьба за виживання призводить не лише до дефіциту продуктів, а й дефіциту уваги та любові. І цей брак любові, як патологічний авітаміноз, наклав відбиток на ціле покоління таких, як Кіра. Тож їм, колись молодим і веселим, а тепер частіше виснаженим, бунтувати довелося не проти старшого покоління чи політичної системи, як колись їхнім батькам, а проти самої долі, яка не віщує нічого хорошого попереду.

Рейтинг

Кінокритиків: 8, Глядачів: 0
Будинок «Слово». Нескінчений роман
У 2017-му Томенко випустив документальну стрічку «Будинок “Слово”», після якої я дуже чекав і на його художній фільм. Йшов до екранів він цілих 12 років, бо Томенко та Любов Якимчук з 2012 року досліджували історію цього будинка та його мешканців, буквально пишучи матеріали «у стіл». Це зараз в нас такий підйом інтересу до української культури, а десять років назад, чи навіть у 2021, коли стрічка була вже готова, вона могла просто пройти непоміченою, тим паче зі скромним промо. Зараз же ви почуєте про дане кіно з кожної праски, і це прекрасно. Особливо, якщо вам, як і мені, у школі трохи розповідали про Хвильового і Тичину, а про Семенка чи Йогансена вже зась. Томенко та Якимчук зібрали хороший акторський склад, аби розповісти історії одразу багатьох культових постатей української культури. І зробити це не в хрестоматійній манері картинок з підручника, а створити живих людей зі своїми позитивними рисами та вадами. Стрічка, як це буває з довгобудами, не завжди тримає темп, і часто видно, що режисер все знає на зубок, забуваючи пояснювати щось глядачу. Гра акторів іноді теж занадто театралізована, хоча взаємодії їх переконливі. Томенко наполягав, щоб на майданчику всі звертались одне до одного лише за іменами персонажів і читали їхні твори. Підкуповує увага до деталей, які покликані передати далекі 1930-ті. Предмети інтер'єру та одягу - це часто слабка сторона наших історичних фільмів, бо все нагадує музей. У Томенка ж усе справжнє. Мені дуже запам'яталася постановка Курбаса та літературні вечори жителів будинку. Відчуття того, який потужний фундамент совєти за Сталіни вибили з-під української культури стрічка передає бездоганно. Десь там нас і роз'єднали із західною культурою і направили у русло "Трактор в полі дир, дир, дир". А ще у фільмі цікаве візуальне рішення, втілене Михайлом Любарським. Він спеціальними лінзами створює чорно-білу картинку, яка чим ближче до фатального фіналу, тим більш темною стає. Не обійшлося й без алюзії на Путіна, якого тут уособлює Владімір Владіміровіч Акімов - пролетарський поет без особливого таланту, котрий стає тираном, отримавши владу над жителями будинку. Цей вигаданий персонаж міг сприйматися неоднозначно у 2012, а сьогодні цілком актуальний. «Будинок “Слово”. Нескінчений роман» - це не історичний літопис, двох годин не вистачить, аби розповісти докладно про Розстріляне відродження. Тому рекомендую до походу в кіно ознайомитися з документальною стрічкою Томенка, чи почитати про мешканців будинка. Бо чим більш підготовлений глядач - тим крутішою для нього буде робота команди фільму.

Рейтинг

Кінокритиків: 8, Глядачів: 0
Я і Фелікс
«Я і Фелікс» розповідає про хлопчика Тимофія, який зростає без батька у буремні 90-ті. За старшого хлопцю стає новий мамин бойфренд - скалічений війною в Афганістані чоловік на ім'я Фелікс. Це coming-of-age історія цілого покоління українців, які змушені були будувати прекрасні спогади про дитинство серед лихоліть політичних, економічних та соціальних пертурбацій. Цілик з документальною точністю відтворює епоху 90-х. Хоч, звісно, це фільм не про бандитизм, проте насилля також було не уникнути. Але фільм все одно вийшов добрим і затишним, наскільки це можливо в заданих умовах. А ще у картині бомбезна акторська команда. Фелікса блискуче зіграв Юрій Іздрик, успішність образу була очевидна ще з першого тизера з ним, випущеного давно-давно. Роль маленького Тимофія виконав син Цілик та Чеха Андрій Чередник. А в його маму перевтілилась Анастасія Карпенко («Як там Катя?», серіал «Перевізниця»).

Рейтинг

Кінокритиків: 8, Глядачів: 10