Рецензії
Десь поряд. Історія однієї перерви

Рейтинг

Кінокритиків: 10, Глядачів: 0
Не хвилюйся, двері відчиняться

Рейтинг

Кінокритиків: 8, Глядачів: 0
Прізвище в кишені

Рейтинг

Кінокритиків: 8, Глядачів: 0
Sir Chub de Pigi

Рейтинг

Кінокритиків: 7, Глядачів: 0
Кіборги. Герої не вмирають
Пропагандистські фільми, на противагу типових мономіфів, грають на відчутті безпеки. Ми хочемо вірити, що десь є безстрашний герой, відважний і всесильний, який у скрутну хвилину прийде на допомогу, пожертвувавши власними інтересами, здоров’ям, а може й життям. Аби тільки ми, прості люди, були в безпеці. Супермен, Залізна людина, Рембо – це перелік можна продовжувати довго. Ось і сюжет цього фільму заселяють не просто персонажі, не просто герої, а справжні кіборги. Ніхто з них не має внутрішніх слабкостей, ніхто не має власних бажань, ніхто з них не схибить, ніхто добровільно не залишить аеропорт. У першій же сцені автори демонструють – кожен готовий віддати власне життя, аби уберегти безпеку простих українців. При цьому, якщо герої не мають ні бажання, ні слабкості (два «кити» мономіфу), це не означає, що вони не розвиваються. Спочатку кожен з новоприбулих – архетиповий сирота. Позбавлений мирного життя, зв’язку з родичами і друзями, благ, якими володів раніше. Кожен викинутий в світ, правила якого до кінця не розуміє. Хлопці залишені сам на сам з жорстоким світом. Потім вони стають учнями. Роль учителя бере на себе Серпень і частково Гід. До середини фільму хлопці вивчають своє оточення. Поки не стають готовими дати перший бій. Цікавим також є те, хто з драматичної точки зору виступає у ролі антагоніста. Зазвичай, у пропагандистських фільмах антагоніст – це ідейний ворог. Коли одна сторона – за добро, то інша — за зло. Якщо розглядати фільм у цій площині, то він відверто не вдався. Може, тому й подекуди отримав низьку оцінку. Насправді ж, автори вкладають іншу ідею: «Кожна сторона вважає, що вона бореться на боці добра». Тому «Кіборги» - це не боротьба добра зі злом. Це не боротьба кіборгів проти сєпарів. Хто ж тоді з ким бореться? Філософські вчення розрізняють три, і тільки три види взаємодії людини з оточенням. Це дія, протидія або бездіяльність. Іншими словами, можна атакувати, захищатися, або не робити нічого. Відреагувати позитивно, негативно, або не відреагувати взагалі. Іншого не може бути. «Кіборги» інтерпретують це по-своєму. Бий, біжи або помри. Кожна сцена фільму ставить перед героями такий вибір. Якщо померти – не варіант, тому або біжи, або бий. Дій, щоб не померти! Що ж робить так зване вище керівництво? Воно наказує не відповідати на збройну агресію, але й не здавати позицій. По-суті, воно наказує не бити і не бігти. Що ж залишається? Померти? Зрозуміло, що створити ідеальну історію неможливо. Зрозуміло, що автори багато в чому йшли на компроміси, а по фінальній картинці неможливо встановити, які моменти були продумані сценарієм від самого початку, а які – дороблені режисером чи акторами на майданчику. Як результат - досить цілісна, продумана і цікава історія з правильними персонажами та цікавими ідеями, які сховані трохи глибше, ніж поверхневий конфлікт «свій-чужий».

Рейтинг

Кінокритиків: 9.667, Глядачів: 9
Тіні незабутих предків
Зробити комедію важче, ніж зробити драму. Зробити молодіжну комедію – справжній виклик для сценариста. Зробити молодіжну комедію, знімаючи фільм жахів – це вищий рівень майстерності. «Тіні незабутих предків» бажано сприймати через призму пародії. Пародії на типові голівудські слешері (які, на жаль, так і не прижилися в українському кіно) та на середовище існування голівудських підлітків, переповнене жартами про секс і пошуки свого місця під сонцем. Помітно, що фільм від початку не орієнтувався на внутрішній ринок: персонажі – архетипні ( а подекуди й стереотипні) американізовані носії експозиції. Автори, вочевидь свідомі того, що їхню історію можна розповісти одним реченням, навмисно фрагментують інформацію і розмазують її тонким шаром по першій годині фільму. Готуйтеся, що якісь факти ви почуєте рази чотири-п’ять, а якісь доведеться додумувати самостійно, щоб зібрати докупи логіку цієї історії. У частині слешера до стрічки питань немає. Важко зіпсувати концепцію, згідно якої персонажі періодично помирають, а решта намагається вижити. Проблема в тому, що слешер тут – не кістяк сеттінгу, а лише тимчасова добудова, яка то з’являється, то зникає у довільному порядку. Основа ж – це шлях Івана – закоханого студента, що нещодавно втратив батька від пасивного виконувача чужих вказівок до героя, що перемагає древнє зло. От тільки біда в тому, що Іван перемагає зло, слухаючи чужі вказівки, і робить це тільки тоді й не хвилиною раніше, ніж коли зло фактично переможене і не здатне чинити опір. Коли ж антагоніст фільму - злий демон, що мріє вивільнити темні сили - у повній силі й готовий дати бій, Іван піднімає руки догори і готовий виконати усі його умови, аби тільки зберегти життя собі та своїй коханій. Отже, ви навряд ви помітите зміну характеру героя. Видерши зі структури центральний момент (коли герой вперше жертвує собою, щоб урятувати когось іншого), автори позбавили головного персонажа якого-небудь розвитку, а глядача – можливості отримати урок від перегляду цієї стрічки. І якщо ми вже згадали кохану Івана – першу красуню в універі – Анджелу, то варто відмітити, що любовна лінія навряд була пріоритетною для творців цього фільму. Принаймні, розкрита вона досить поверхнево і не зустріла за півтори години хронометражу жодної перепони. Тобто, герої тягнуть з освідченням одне одному не тому що якісь сили чинять їм опір, або їхні почуття проходять випробування вірністю, силою, часом чи будь чим іншим, а тому що їх стримує сюжет. І цю фальш, на жаль, неможливо приховати. Загалом, «Тіні незабутих предків» - це досить непоганий представник жанрового комерційного кіно в Україні, який був знятий не стільки завдяки, скільки всупереч, і точно годиться для разового перегляду в компанії друзів.

Рейтинг

Кінокритиків: 6, Глядачів: 6
S(HE)

Рейтинг

Кінокритиків: 7, Глядачів: 0
Коли падають дерева
КОЛИ ПАДАЮТЬ ДЕРЕВА: ПРИТЧА ПРО НЕВІДВОРОТНІСТЬ ПРОТИСТОЯННЯ Існує притча про монаха, який щодня підіймався на гору полити дерево. Сухе, мертве дерево, що не мало шансів на життя. Не мало – але отримало. Бо монах його поливав кожен день, в один і той же час, однаковою кількістю води. Через три роки дерево розквітло. Дерева завжди були символом надії та сподівання. Тим, що потребує догляду у часі, а тоді здивує плодами. Їх смерть символізує внутрішнє, духовне падіння, втрату внутрішнього вогню та безвихідь існування у безкінечності часопросторі. Тому цілком виправданою є назва фільму «Коли падають дерева». В аналізах фільму вже звучали слова про алюзії, асоціації, бо їх там і справді дуже багато. Однак, одразу підкресливши найвищу оцінку усіх компонентів фільму, хотілося би зазначити власні, чисто суб’єктивні спостереження. Із того, що першим кидається в око – побудова драматургії фільму за принципом взаємодії полярних явищ: входу – виходу, закритості – відкритості. Скрізь можна помітити ненав’язливе підкреслення дверей, вікон, стежечок та доріг, тобто усього того, що для когось відчинено, а для когось закрито назавжди. Все залежить і від обставин, і від власного світосприйняття. Наприклад, під час сцен сексу, що вражають пристрасною відвертістю, ніби немає облич – акцент робиться на волоссі героїні як «ширми». Бо немає їх, як людей, як особистостей. Бандит, чи вразлива дівчина – обоє гвинтики Системи, пронизаної пострадянськими комплексами, шаблонами, нищівними «правилами» та потребою «людям угоджать». Навіть щасливі миті відданості один одному пронизані страхами та втечею – пара постійно кудись біжить і ховається. Їх очі весь час трохи прикриті, ніби щоб не бачити жахіття усіх штучних обмежень, які середовище само собі нав’язало. Водночас дівчинка розкриває маленькими ніжними ручками кущі, проорюючи собі шлях у дивину самого життя. Пробивається по стежці, навколо якої усіяні фрукти та квітучі плоди, що мимоволі нагадує атмосферу «Аліси у країні див» Л.Керрола. Дорослі тікають, закривають обличчя, очі, ховаються – дитина йде назустріч із широко розплющеними очима. Для неї флора вже є ніби дверима, в той час як доросла дівчина сидить у закоханій безвиході на пустому підвіконні перед закритим вікном. Подвійна реальність вбачається і в нищівній для особистості пострадянській жорстокості: в одній квартирі дому побої, в іншій – ласка до кота із посмішкою задоволення на чужий крик про допомогу. Усі все чують і розуміють, але ніхто не хоче втручатися, бо байдуже. В той же час – все чуже «цікаво» й усі хочуть влізти у внутрішній простір іншого. А щира, справжня ласка до котика – лише у дитини. Щодо алюзій, то символіка білого коня також має безліч трактувань, та саме тут він вбачається як «плин часу», нагадування про свободу, яка зовсім поруч, але до якої так страшно доторкнутися. Мабуть тому у фільмі кінь білий, бо на фоні чорної реальності села він як білий місяць, світлий та прекрасний. Для когось кінь є лише інструментом для сільської роботи, а для іншого символом чуда. Із цим «плином часу» у головної героїні виникає бажання поглинути у світосприйняття дитини, коли вона лягає у ліжко квітів, як материнське лоно, щоб ось так – взяти і позбутися жорстокості зовнішніх обмежень. Та сон переривається, і вона знову опиняється у дорослому світі, а лоно квітів виявляється ванною на подвір’ї. Кульмінація не стільки сюжету, скільки психологічного протиставлення, вбачається у двох фінальних монологах – чоловіка за столом та маленької дівчинки наодинці із власними мріями. Дорослий під час похмурого святкування підкреслює марність життя, і ніхто йому в цьому не заперечує. В той же час дитина благає Всесвіт, щоб ніхто не сварився і щоб всі любили один одного, та під час її монологу змінюються трагічні фігури дорослих, що більше нагадують статуї, неживі та завмерлі від трагізму марності існування та відсутності очікувань. Дерева супроводжують майже усі важливі сцени. Та ніхто їх не поливав, як той монах з притчи, ніхто не працював над створенням добра і любові між собою. Насправді ж, дитина і дорослі – це лише умовність, відтворена у кіно як метод конкретизації, бо дитячим сприйняттям реальності міг бути пронизаний будь-хто з дорослих. Та ніхто не спромігся, усіх поглинула Система. Тому і дерева, як паростки життя, і психологічне протистояння планів – теж свого роду притча. Притча про людей із села, що піддалися внутрішньому ув’язненню. Мабуть, тому дитина поскакала на коні у небо, а дорослі залишилися внизу, назавжди…

Рейтинг

Кінокритиків: 10, Глядачів: 8
Брама

«БРАМА»: ЗОНА ВІДЧУЖЕННЯ ЯК ПРОЯВ ВНУТРІШНЬОГО СВІТУ #Брама Ми всі про щось говоримо. Дуже часто плачемо, бідкаємося. Кожен із нас у якийсь момент відчуває певну безвихідь, яку ми часто самі собі влаштовуємо. Безвихідь, як свою, власну внутрішню «Зону». Фільм «Брама» переважно розглядається в єдиному ракурсі: Чорнобильська трагедія та Зона відчуження, страх та загальна невизначеність. Де живе Баба Пріся, дочка Слава та онук Вовчик. Де можна побачити лише поліцейського, який привезе родині продукти та нагадає, що вони там зайві. Останні. Вигнанці долі. «А ми що, не люди?» – «Люди. Треба тихо сидіть, і нікому на очі не лізти». В контексті бажання зникнути, сховатися, важливо також зачепити тему власного, внутрішнього відчуження, із яким рано чи пізно стикається кожен, а особливо – людина із ментальною інвалідністю. Тому в багатьох сенсах у «Брамі» закарбувалося звернення до теми інклюзії, чітких рис інклюзивного кіно. Відомо, що слово «інклюзія» означає «включення». Тобто, сама життєва система включає одних людей у склад інших, хоча із самого початку невідомо, на яких підставах хтось когось перед цим «виключив». Багато хто вважає, що окремі моменти у творах мистецтва, де зачіпається інклюзія, лише про інвалідність. Насправді ж це – про будь-які особливості. Зовнішні, расові, психологічні. Точніше, про місце людини у власному світі та в суспільстві. Саме про це у «Брамі» розповідається у лінії онука Вовчика, його мімікою, мовою, характером, загальним світоглядом. З одного боку, він є жертвою своєї долі у буквальному сенсі, адже роками ні з ким не спілкувався, окрім авторитарної Баби Прісі та її боязкої дочки Слави. Із року в рік чув лише звуки лісу і тварин та легенди про мавок і русалок. В той же час перепоною до справжнього, відкритого життя стає його ментальна інвалідність. В контексті задуму та сюжету його особливість не просто символічна, а виходить на знаковий, всеохоплюючий рівень: ознаки аутизму як загальне відстороненість. Страх. Відсутність себе самого у власному світі. Власна, індивідуальна Зона відчуження. Єдине безпечне «місце», здатне приховати, затулити від усього зовнішнього. І водночас таке страшне у плані безжальної самотності. Образ Вовчика є символом нашого суспільства – загубленого, маніпульованого. Водночас він є відображенням того, як почуваються люди із інвалідністю у нашому просторі, нажаль, поки ще нашпигованому пострадянськими стереотипами. Він поглинається у процес перебирання речей на горищі, таких же маленьких, як його зовнішній світ. У нього не залишається нічого, окрім як заховатися у дитинство, коли милуєшся кожним предметом і коли одна секунда йде за три. Коли все навколо дивне і нове, а водночас – велике і страшне. Йому хочеться сісти на ручки до рідних і ніколи їх не покидати, бо у дитинстві ти хоч і не самостійний, зате захищений, тобі ж не треба щось вирішувати і від тебе нічого не залежить. Показовим є монолог батька, що колись покинув хвору дитину, адже цікавий і складний світ людей із ментальними особливостями мало хто може зрозуміти, навіть серед своїх рідних. Тому трагічною кульмінацією цієї, інклюзивної лінії фільму є навіть не вбивство, а крики відчаю: «Я тут! Не стріляйте, я людина!». Трагедія відсутності самовираження. Відчайдушна спроба нагадати самому собі, що ти є, і не просто є – ти тут, серед інших. Що ти начебто такий самий, але й не такий, як усі. Що ти – людина, зі своїми правами та потребами. Та усі ці крики розчиняються у повітрі, губляться у суспільстві, що дуже гостро проявляється у фільмі. Натомість – вибух, як бажання «прибрати зайве». Повна безкарність за злочин, бо такі люди – начебто не люди. Така собі «вседозволеність дискримінації». Бо, як казав поліцейський, за законом їх тут взагалі не повинно бути. Це – не лише про Чорнобильську Зону. Це – також про нашу, психологічну Зону відчуження. А мовчання суспільства на цю проблему і є та сама Бездіяльність. «Найстрашніший гріх». У кожного з нас є своя Зона, з якої ми не можемо вийти. А може й не бажаємо. Але ж де критерії бажання та можливості – не це запитання однозначно ніколи не буде відповіді...

Рейтинг

Кінокритиків: 10, Глядачів: 8.5