Рецензії
Я, Ніна
Фільм непростий. По-перше, тому що про рак, по-друге, бо це не голлівудського штибу життєствердна історія на кшталт українського "Пульсу", а європейська драма, яку хоч зараз у Канни відправляй. Дуже добре видно, як розвивається режисерське бачення Марисі, для якої це другий повний метр після "Коли падають дерева". Знову багато не прикрашеної, а, навпаки, вивернутої і доведеної до абсурду дійсності. В першому фільмі було дике українське село, в "Я, Ніна" ця дичина виплеснулась з телевізора в обшарпані стіни лікарні. Виглядає занадто гіпертрофовано, але, якщо задачею ставилося викликати відразу до ТВ і медичних закладів, вдалося сповна. Так само і головна героїня тут - не бідна жертва обставин і страшної хвороби, а стерво, якій навіть власний чоловік каже, що з нею неможливо мати будь-які стосунки. Дивно, як ніхто у стрічці не заявив, що це карма наздогнала жінку. Змінити світосприйняття героїні на ім'я Ніна Сокіл, яка ніколи не вміла ставити себе на місце інших та проявляти щире співчуття, має смертельна хвороба. Фільми Марисі вирізняються візуальної насиченістю, героями, котрі не хочуть сприймати дійсність, а радше заплющать очі й почекають, поки все зникне, емоційним шквалом і еротизмом замішаним з відразою. "Я, Ніна" нагадує "Титан" Джулії Дюкурно, який переміг у Каннах два роки тому. Фільм неідеальний, страждає від надмірної награності деяких сцен, не завжди вдалого акторського виконання, повторюваних прийомів і зайвих роз'яснень від Яніни в камео. Проте він гарно знятий і відвертіший за більшість українських стрічок, тож веде вітчизняний кінематограф у правильний бік.

Рейтинг

Кінокритиків: 8, Глядачів: 0
Це побачення
Якщо вийти на вулицю і запитати у першого ліпшого фільм про вуличні перегони, більшість скаже - "Форсаж". Дехто може згадати Бондіану, яка десятиліттями показує дорогі авто, що гасають містом. Та одним із першопрохідців подібних сцен є Клод Лелюш, котрий у 1976 році випустив "It Was a Date". Він сказав героїні фільму, що буде за 10 хвилин, сів у свій Мерседес 450SEL 6.9 і за 8 хвилин промчав вранішнім Парижем, ризикуючи життям своїм та перехожих. У 2023 році Takflix Original випускає омаж на роботу Лелюша "Це побачення" від Nadia Parfan. Її героїня так само пролітає Києвом з нижнього міста у верхнє на світанку. Не знаю, чи стане ця стрічка вірусною, як сталося з картиною Клода, проте спеціальну відзнаку журі Берлінського кінофестивалю вона отримала. Адже "Це побачення" підіймає важливе питання, час якого давно настав, а от український соціум до його вирішення досі не дозрів.

Рейтинг

Кінокритиків: 9, Глядачів: 0
Люксембург, Люксембург
Перед другим фільмом Антоніо Лукіча, чий повнометражний дебют 2019 року «Мої думки тихі» підкорив публіку й став одним з найкращих фільмів часів української незалежності, було єдине питання: «Чи зміг Антоніо подолати «прокляття другої стрічки» і знову створити шедевр»? Забігаючи наперед, скажу, що «Мої думки тихі» тепер здаються розминкою молодого режисера перед тим, як розповісти максимально інтимну історію власного життя у стрічці «Люксембург, Люксембург». Ця історія – особиста драма Антоніо, котрий через новий фільм відрефлексовує свої почуття до втраченого давно батька-югослава. А заразом підриває потужний пласт проблем дітей дев’яностих, а тепер, через війну, і нинішнього покоління дітей, що вимушені дорослішати без рольової моделі чоловіка у сім’ї. Із синопсису та трейлеру може здатися, що це типове роуд-муві про двох братів, що вирішують стосунки під час подорожі. Насправді ж, візит у Люксембург стає у фільмі лише коротким та ємним апогеєм в історії Васі та Колі. Міфічне місто мільйонерів, у якому «немає розбитих корит», розносить братів, немов листя, яке, на відміну від яблук, падає подалі від яблуні. Основні ж події фільму відбуваються у Лубнах, у повсякденній рутині героїв, яку Лукіч знову перетворює на маніфест «маленької людини». Фільм «Люксембург, Люксембург» вийшов цілком у дусі минулої стрічки Антоніо, себто стрічки, про яку сперечатимуться тисячі глядачів, називаючи її чи то комедією, чи то трагедією. Тут дійсно дуже багато гумору. 2/3 фільму ви будете весь час реготати над яскравими діалогами зі смішним суржиком, над буденними, проте такими влучними епізодами з нашого життя. Ви будете любуватися грою Раміля та Аміля Насірових з гурту «Курган і Agregat», непрофесійних акторів, яких Лукіч, як колись Андрія Лідаговського для «Мої думки тихі», максимально влучно підібрав для стрічки. І, напевне, ви будете потім повторювати влучні фрази героїв фільму, на кшталт: «З усього в жизні треба спригувать вчасно» чи «Це клєтки дємона в тобі». Та, насправді, після перегляду ви будете хотіти не лише сміятися, але й задуматися. Бо заключна частина стрічки перевертає все з ніг на голову, і комедія обертається справжньою філософською притчею про сімейні цінності й родинні зв’язки. Герої, буквально здійснивши подорож у минуле, проте в дорослому віці, мусять стикнутися з тим, як часто ми створюємо ідолів з того, чого не маємо, але до чого прагнемо. І як не цінимо того, що нас оточує повсякчас. Як не помічаємо турботу щоденну, зате бажаємо подвигів і магічну червоненьку квіточку у подарунок, як у казці. І як іноді доводиться переоцінювати наново стосунки, засновані на кревному спорідненні, проте не на любові й турботі. Бо листя сохне без коріння дерева, проте й фрукт не дає нового життя, допоки не відчепиться від гілки. Як сказав Коля у фільмі: «Ми не можем ізбавиться от воспомінаній прошлого, нам нада научиться з ними жить». Але для цього вони мають стати саме спогадами.

Рейтинг

Кінокритиків: 10, Глядачів: 7.5