Reviews
High mountain
Denis Budanov

Rating

Rating

Movie Critics: 6, Spectators: 0
Ether
Denis Budanov

Rating

Rating

Movie Critics: 5, Spectators: 0
V. Silvestrov
ФЕНОМЕН ПАМ’ЯТІ В ПРОЕКЦІЇ НА СТИЛЬ ТА ОБРАЗНІСТЬ ТВОРІВ КОМПОЗИРОРА: ДЗВОНАРСТВО ЯК СИМВОЛ ВІДЗВУКУ В ТВОРЧОСТІ В. СИЛЬВЕСТРОВА «Буває таке створення, коли ти береш один звук, потім до нього другий приєднуєш, потім до цього – цей… Це й називається покрокова композиція. В принципі, будь-яка музика починається з першого звуку» (Валентин Сильвестров). Останнім часом усе більше дослідників зацікавлені проблемою втілення теми пам'яті у музикознавчих та інших наукових дослідженнях, а також засобами втілення цього багатогранного явища. Що стосується пам'яті як глобального соціокультурного феномену, не останню роль грають дзвін та дзвонарство, що особливо помітно в музиці сучасних українських композиторів. Пояснюється це тим, що сам дзвін можна іменувати «інструментом історії», не даремно в усіх в свідомості він асоціюється із старовинним стилем Храмів і міських дзвіниць. А тому асоціативна «картина світу» при згадці дзвону у свідомості будь-якого індивіда безпосередньо пов'язана з битвами і походами, коли звучав набат, а також Монастирським статутом, де без вже згаданих дзвонових функцій духовний спосіб життя не здійснювався. Проблему дії дзвону на людину в цілому зачіпати не будемо внаслідок її багатогранності. Натомість відмітимо особливості пам'яті як феномену у співвіднесенні його з музичним аналізом дзвонових функцій на прикладі окремих творів В.Сильвестрова. Як відомо, тема пам'яті є присутньою у великій кількості наукових і публіцистичних праць, досить згадати ряд дисертаційних досліджень у музикознавстві, літературознавстві, філософії і релігії. Не у меншій мірі це стосується досліджень по темі дзвонарства в різних аспектах, особливо відносно православної літургійної традиції. Тому в контексті заданої теми особливо важливо звернути увагу на музику В. Сильвестрова, де дзвонарство займає далеко не останнє місце. Слід зауважити, що відносно В. Сильвестрова дзвонарство в деякій мірі є дзеркалом його стилю, оскільки його можна помітити у більшості творів і в різних ракурсах, що робить його певним символом і знаком. Говорячи про дзвонарство на прикладі музики В. Сильвестрова, слід поставити ряд проблемних чинників, які у свою чергу охоплюють безліч жанрово-стильових і темпо-ритмічних тенденцій : – дзвонарство як засіб втілення метафоричності на загальному смисловому рівні; – дзвонарство як інтонаційна риса феномену постлюдійності, що виходить за рамки жанрово-стильових параметрів; – порівняння жанрово-стильових і образно-звукових основ між елегією і постлюдією відносно реалізації дзвону; – принцип духовного діалогу між різними стильовими епохами, де дзвонарство грає роль сполучної ланки; – інтонаційно-смислові паралелі між «Дитячою музикою» і великомасштабними циклами в якості виявлення символіки спогадів про дитинство, а також роль дзвонарства, що об'єднує різні тенденції цієї проблеми; – принцип вибудовування звукового конструктора за допомогою дзвону з подальшим відходом в нікуди (в тишу). Перше, на що слід звернути увагу – первинний пункт з вищеперелічених, оскільки саме з нього виходять усі форми заломлення дзвонарства як феномену в творчості В. Сильвестрова. Такий термін, як метафоричність, поза сумнівом, не можна назвати стильовою рисою композиторської творчості, проте саме він в точності пояснює загальну образну тенденцію, від витоків якої тягнуться багато інших властивостей стилю. Загальний прийом «драматургічного зависання» проявляється в якості загального принципу недомовленості в музиці композитора, що охоплює усі його опуси, особливо симфонічні. Так, усім відомі основні типи симфонізму, на яких грунтуються усі симфонічні опуси композиторів декількох століть: епічний, драматичний, а також ліричний як підвид драматичного. У музиці ж В. Сильвестрова є присутньою певна відмова від сталих жанрових основ на користь свободи стилю, що і дозволило дзвонарству стати засобом втілення «інтонаційної свободи», про що сам автор висловився так: «Це як би симфонія без симфонізму. Точніше, симфонізм там полягає в тому, що це – «загроза симфонізму». Знаєте, буває так: грім прогримів, але пройшов стороною, – і десь неначе відгомони залишилися. Тобто симфонізм тут як деяка загроза, яка пройшла стороною, – це таке метафоричне. Тому що там є одна фонема в низькому басу, якісь низькі звучання, які увесь час наполегливо повторюються, – це як би усе, що залишилося від симфонізму, саме розгорнутого. Тобто виникає така дивна річ: симфонія є, але вона пройшла стороною» [с.105]. Як видно, одно з ключових слів самого В. Сильвестрова – «відгомони» як загальностильовий і інтонаційно-образний принцип, в точності симфонізм, що характеризує його, і що реалізовується, у тому числі, за допомогою дзвонарству. Одній з перших точок зіткнення В. Сильвестрова з музичним світом 60-х виступила «Есхатофонія» для великого симфонічного оркестру (1966), що стала знаковою в наші дні, оскільки продовжує виконуватися досі, тоді як слухачі сприймають її з неослабним інтересом. Це не може бути дивовижним, оскільки в ній притягають саме все ті ж, багато разів обговорювані ознаки дуалістичності: з одного боку, є присутньою цілісність і масштабність задуму, з іншої – одна тільки друга частина вже знаменує принцип розосередження, «осколкову структуру». Так, образ осколків, що розсипалися і як би виникають з нізвідки, в даному випадку може є символом самотності, метушні і втрати цілісної картини в пам'яті, коли свідомість людини щосили намагається «зібрати те, що усе, що пройшло воєдино». Головне, що повернення до реальності відбувається саме завдяки дзвоновому дзвону у басовому віддаленні, який, з одного боку, вторгається в потік розрізнених думок, з іншої – сам виступає одним з відгомонів, періодично захоплюючи звуковий простір. Цей прийом також може нагадати Благовіст вперед початком Вечірнього Служіння в Католицькому Храмі св. Олександра: незважаючи на загальну метушню того, що відбувається в розпал робочого дня, дзвоновий дзвін спочатку проріджує тишу, потім поступово набирає оберти і вже починає головувати. Щось подібне можна почути від самого композитора і К. Сигова з його «Книги Інтерв'ю», якщо знову провести паралель з його Симфонією №8: «В.С.: «Це те, що я говорив: симфонія пройшла стороною, тому що там є якісь загрози, октавні, хтонічні баси, – вони як би вбирають в себе увесь симфонізм як натяк. Ну, симфонізм, як деяку загрозу. Ось-ось зараз буде симфонія – але ні». К.С.: «Це подібно до початку «Доктора Живаго» – потяг на горизонті: ми не потрапляємо під його гуркіт, а просто бачимо, як він перерізує степ» [4, с.113]. До усього сказаного слід також додати проблему часового розгортання в музиці В. Сильвестрова, оскільки саме у рамках певних типів часу дзвонарство реалізується певним чином. Звернемо увагу на те, що із цього приводу відмічають дослідники музики композитора: «У слуху, на відміну від зору, побудований час. Музика, як відомо, працює з часом. Особливий час Сильвестрова, якого ні у кого не було, – час постлюдії. Тобто метафоричний час. Воно є, але говорить про те, що його вже немає – і що воно приходить звідти, де воно було, і приходить іншим: повним не очікування наступного моменту, «як в житті», а вдячністю. Час, як би що поглинуло власний кінець» [4, с.50]. Так, вже було згадано про концепцію часу в аналітичному дослідженні М. Аркадьеєва «Часові структури новоєвропейської музики» (див. розділ про дзвонарство в «Чорній елегії» Є. Станковича). Нагадаємо, що дослідник у великій фундаментальній праці робить акцент на таких видах часу, як «незвучне», артикуляційне у вузькому сенсі, процес музичного становлення і «продовження». Проте в нашому випадку слід також зупинитися на концепції О. Зінькевич, викладеній у статті «Лірична симфонія: питання типології (на матеріалі творчості українських композиторів)» [1]. І хоча названі ученим різновиди часу співвідносяться, передусім, з музикою Є. Станковича на прикладі Симфонії «Lirica», все ж багато спільного можна помітити і в нашому випадку: – «безвладний» час – поява «з нізвідки» і зникнення «в нікуди»; – рresent сontinuos tense – «позачасове сьогодення, що триває»; – «психологічне» – безперервне або переривчасте, розірване або стисле; – «медитативність» – те, що за формою реалізації співвідноситься з попереднім видом [1]. По відношенню до музики В. Сильвестрова, незважаючи на усю видиму різницю, усі названі типи часу мають загальні корені, а саме – «продовження», як об'єднуючий образно-смисловий чинник. У ньому і реалізується дзвонарство у багатьох опусах композитора, особливо, вже названа «Есхатофонія», «Метамузика», «Елегія» для фортепіано, більшість симфоній і т.п. Спосіб безжального впровадження басового дзвону в простір, що триває, в «Есхатофонії» вже був описаний по відношенню до попередніх тенденцій. Тут же потрібно лише додати, що цей дзвін, який можна умовно назвати Благовістом, не розділяє драматургію, а навпаки, надає їй цілісності завдяки ефекту луна, що співвідноситься типом рresent сontinuos tense, проте саме за допомогою дзвону слух в подальшому розвитку драматургії починає виділяти ключові моменти і проставляти драматургічні акценти. Слід також додати, що з принципом тимчасового «продовження» тісно співвідноситься феномен тиші, з яким «рука в руці» співіснує дзвонарство. Так, з усіма відміченими тенденціями якнайкраще співвідносяться слова А. Пярта, висловлені в інтерв'ю з М. Нестьєвої: «Тиша знаходиться усередині: це спокій серця. Тиша завжди досконаліша, ніж музика. Потрібно тільки навчитися слухати її. Тоді можна зустрітися з милістю, з містерією, з Богом» [2, с. 121]. І дійсно, так зване «слухання тиші» в творчості В. Сильвестрова і відбувається завдяки дзвонарству – як, наприклад, це помітно в тій же «Есхатофонії» №3, особливо під час дзвону у кінці першої частини. Дуже багато учених, композиторів, виконавців і музичних критиків відмічають таку важливу рису музики В. Сильвестрова, як принцип свідомого очищення, відсікання усього зайвого, незважаючи на велику кількість дисонансів і дзвонів у формі кластерів. Саме у цьому і проявляється вже згаданий феномен постлюдійності, який апріорі не може існувати без дзвонарства. Дійсно, по багатьох опусах композитор помітно, наскільки часто ним робляться вкраплення «мерехтливого дзвону» на дисонансах, які, проте, не ріжуть слух, а створюють відчуття нескінченної пульсації. Але у кінці майже кожного свого творіння він свідомо робить «тональне очищення», проріджуючи фактуру і зменшуючи кількість голосів, а також поступово очищаючи гармонійну структуру. Завдяки цьому прийому їм демонструється прихильність до феномену постлюдії, або постлюдійності як якості стилю – саме останні такти виступають в ролі відгомонів. Слова, приведені О. Седаковою у «Книзі діалогів», можуть також підтвердити більшість інших слухачів творчості композитора: «Мені здається, музика Сильвестрова говорить, перш за все, про слух – про слух як подію, у якого є грані, і за ними «наступає глухота павука». Про слух та його співбесідника – звука: про далечінь звуку, про його глибину та тріпотіння. Про мовчання, що є в ньому» [4, с.49-50]. Одним з найважливіших чинників втілення дзвонарства – співвідношення компонентів елегії і постлюдії, оскільки вони обоє вже стають не просто жанровими началами, але швидше явищами. Під елегійним началом дослідники найчастіше розуміють ліричні спогади, ностальгійність, де панує мелодійність голосових ліній і гармонійна стійкість. Багато що з цього є присутнім і в жанрі постлюдії, проте він, у свою чергу, йде далі відносно підкреслення феномену пам'яті і спогадів: в нім повинні переважати проріджена, але дуже прозора фактура, велике значення басів, ефект ширяння завдяки паузам і, що дуже часто, багато хто з названих засобів виразності утілюється за допомогою дзвонарства. Із цього приводу вдало виразився І. Монігетті у своїх спогадах про музику В. Сильвестрова – віолончеліст не даремно робить акцент на прийомі «інтервалі-знаку» нони до-ре бемоль: «Раз по раз повторюючи цей початок разом з автором, я прагнув добитися ефекту «спалахуючого» інтервалу. Геніально знайдене з'єднання в руках одного виконавця віолончелі і там-тама відкрило в «Елегії» абсолютно нову образну сферу. Тривожні, швидкі, нервові удари там-тама віолончелі, що трансформуються в рикошет, звук гонгу, «що подовжує» низькі віолончельні тони, флажолети, ширяючі над нескінченно довго затухаючим відгомоном там-тама, – усе це створює дивовижний звуковий світ і народжує потік образних асоціацій» [4, с.44]. Діалог між різними стильовими епохами – та якість, яка також втілюється за допомогою дзвону і передзвону. Поза сумнівом, до нього відноситься все те, про що тільки чим було сказано в аналізі попередніх тенденцій: зіткнення дисонансів і чистоти, свободи вираження і чітких формотворчих рамок і т.п. Усі ці, а також багато інших якостей сприяють побудові діалогу, як на мікро-, так і на макрорівні. Звернімо увагу на те, яку роль в реалізації принципу діалогу грає дзвонарство. У «Елегії» для фортепіано насамперед слухом виділяється те, що сама по собі назва жанру не відповідає почутому унаслідок нагромадження дисонуючих інтервалів, розкиданості форми, відсутності чіткої метрики і загального руху від експозиції до фіналу опусу. Проте саме вкраплення чистих тональних акордів і інтервалів, дзвінкі дзвіночки на тлі загального шуму, непомітний зв'язок між ними і прозорість фактури якраз і утворюють ту саму співучість, яка не виділяється на слух насамперед. Як трансформація жанру використовується прийом «свідомого забруднення», або «тональних мазків», що називаються кластерами, без яких в музиці В. Сильвестрова було б набагато менше дзвону. Про те, яким чином дзвін реалізується через кластер, сам композитор пояснює на прикладі «Есхатофонії» – з метою пояснення композиторського задуму слід привести повне висловлювання: «Есхатофонія» – це загибель і народження, але пов'язані із звуком, а не із словом. Це була ідеологія того часу, коли персональний звук моделював в шум через кластер. Спершу відчувається, що це музичний акорд; потім, коли звучить кластер, – це вже акорд, близький до шуму, а потім просто шум – ударні. Виходить, що загибель і народження – це процес такий, як би пульсація: персональний звук і персональна, музична фонема занурюються в океанність і розчиняються в шумі. Але з цього ж океану вони знову можуть відродитися, – є така можливість. <...> Океанність – це сумарні авангардні звучання, кластери, простір, наповнений звуками; а персональність – це якісь мелодії, яка потім призвела до багателів, тобто якісь такі слухові паростки, які запам'ятовуються, а потім сприймаються як деякі мелодійні побудови» [4, с. 245]. Як видно, у кінці такого довгого висловлювання В. Сильвестров сам називає жанр багателів, як відсилання до минулого, що аналогічно проявляється як в «Елегії» для фортепіано, так і в «Есхатофонії». Відзначаються композитором і принцип неусвідомленого вибудовування слухом мелодійних побудов з розрізнених паростків, що, як відзначалося, найчастіше проектується за допомогою дзвонарства, особливо в чисто інструментальних опусах. Відмітити це можна на прикладі декількох тактів з «Есхатофонії»: Ще одна з вищеназваних тенденцій дзвонарства в музиці В. Сильвестрова – світ дитинства як цілий феномен, що утворює єднальні ланки між опусами «Дитячої музики» і складними симфонічними творами за допомогою дзвіночків – одночасно як символу і дитячої гри, і дорослих спогадів. Важко з цим не погодитися, але ще важче підібрати найбільш яскраві приклади, бо в якості останніх можуть виступати безліч творів композитора. Конкретні засоби втілення виділяти також не слід, адже до них відносяться майже усі з вже перелічених тенденцій: мова йде насамперед про образну виразність дзвоників та недооцінене дослідниками їх мелодійно-звукове багатство. Не менш важлива тенденція, на яку слід було б звернути увагу в контексті аналізу дзвонарства в музиці В. Сильвестрова, – принцип «вибудовування конструктора» за допомогою дзвону з подальшим відходом в нікуди. Як видно, якщо досі дзвонарство виступало тільки засобом втілення тієї або іншої тенденції або розкриття проблеми, тут же її значення виходить на перший план. Тут же не можна не згадати слова О. Седакової : «Ось що давно, давно вважається сучасним: робота із звуком (словом, кольором) як з об'єктом, художнє конструювання. «Як робити вірші», «Як зроблена «Шинель»… Сильвестров має сміливість – говорити про самостійність музики, про її суб'єктність, про те, що ініціатива належить їй. Її треба дочекатися, а не «робити» її. Тут, я думаю, головна точка протистояння Сильвестрова тому божевільному «сучасному» потоку, який загрожує знести все, що люди любили в музиці, в поезії, в думці. Розум і емоція, стислі в кулак. Погляд слуху у Сильвестрова спрямований в протилежну сторону: до розширення серця, яке зможе, – знову словами Сильвестрова – почути «світ, що співає про себе». Для цього, нагадує його музика, серце повинне шукати не «сили», а слабкості, не «багатства», а сяючої бідності. Таке серце люблять небеса. Погляд слуху це розрізняє. Це дійсно необхідна форма новизни. Твір як вдячність» [4, с.51]. На даний момент, швидше за все, виникає думка про те, чому ж цитата вибрана такою довгою і з якою метою вона приведена в ракурсі нашої проблематики, якщо в ній ні слова не було сказано про дзвін і дзвонарство. Та і зовнішнє позначення названої тенденції розходиться на перший погляд, оскільки йшлося про конструювання як стильову ознаку за допомогою дзвону, а тут же автор цитати підкреслює не «діяння», а «стан» музики. Відповідей може бути декілька, і усі вони виходять із спостережень композиторів. Насамперед відмітимо, що слова О. Седакової і відповідні примітки В. Сильвестрова в тому контексті, в якому вони приведені, повністю співвідносяться з висловлюваннями А. Пярта щодо «втечі в добровільну бідність». І саме у зв'язку з ними він говорив про дзвіночки як символ вічного дитинства і чистоти. Детальну ідею підкреслюють також буддисти, оповідаючи про маленький дзвоник як зовнішню символіку буддійського вівтаря, а саме «символ вічної мудрості». Це не дивно, оскільки дзвоник, незважаючи на внутрішню складність обертонів і їх багаті переливання, на перший погляд звучить дуже просто і невимушено, як вже відмічений засіб для дитячих ігор і розваг, а також музикотерапії при різних захворюваннях. Саме тому настільки багато спільного відносно дзвонарства в музиці В. Сильвестрова між його дитячими опусами і великими симфонічними циклами. Ще одна з властивостей проявів дзвонарства – принцип вкраплення дзвону в контексті застосування техніки пуантилізму. Особливо це помітно в четвертій частині оркестрового циклу «Метамузика», де дзвін проявляється в таких ракурсах: – сполучна ланка між звуковими хвилями і напливами; – інтонаційно-ігрові прийоми в дзвіночках верхніх регістрів; – звукова напруга в поперемінних компонентах дзвону; – поперемінне посилення звукового об’єму між «дзвонарними крапками» техніки пуантилізму у русі до фіналу твору. «У наш час, коли за нами ганялися, наші супротивники використовували такий термін, що це не музика, а набір звуків. Тепер дивіться, набір звуків не заперечує, що це структура, набір – значить, все ж, ти підібрав. Значить, виходить, що навіть у цих супротивників, на наш погляд, йолопів – у них був точний термін» [4, с.137]. Слова самого композитора в даному випадку не дивні, оскільки «Метамузика», узята до уваги при аналізі феномену дзвонарства, складається із звукових вкраплень і інтонаційних мікродіалогів. І саме в цих дрібних діалогічних прийомах прошаровується дзвін з імітацією відгомону челести, що виявляє принцип з'єднання з дитячими голосами і лепетом. Як видно, В. Сильвестров демонструє яскравий приклад феномену відгомону, що втілюється у життя саме завдяки дзвонарству. У даному підрозділі нами було свідомо відкинуто конкретизацію тенденцій у певних творах, і аналіз музики обмежувався поверхневим найменуванням факторів, що пояснюється витриманістю композиторського стилю та образного начала майже в усіх опусах. СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ 1. Зинькевич Е.С. Симфонические гиперболы (о музыке Евгения Станковича). Монография / Е.С.Зинькевич. – Ужгород: «Лира», 2002. – 208 с. 2. Нестьева М. Берлинские каникулы // Советская музыка. – №12, 1990. – С. 112-121. 3. Пінчук І. Музика in memorian: жанрова генеза та типологічні ознаки // Науковий вісник НМАУ. – Вип. 81. – К., 2009. – С. 76-87. 4. Сильвестров В.В. Дождаться музыки. Лекции-беседы. По материалам встреч, организованных Сергеем Пилютиковым / Дух і Літера. – К., 2010. – 368 с. 5. Северинова М. Музичні «діалоги» В.Сильвестрова в контексті художньо-світоглядних традицій (аналітичний нарис) // Київське музикознавство. – Вип. 11. – К., 2003. – С. 171-179. 6. Тучинська Т. Простір та час в музиці В.Сильвестрова // Науковий вісник НМАУ. – Вип. 25. – К., 2003. – С. 162-166.

Rating

Movie Critics: 8, Spectators: 0
King Danilo
Denis Budanov

Rating

Rating

Movie Critics: 4, Spectators: 0
Lethal Kittens
Denis Budanov

Rating

Rating

Movie Critics: 6.333, Spectators: 10
Cult
Denis Budanov

Rating

Rating

Movie Critics: 3, Spectators: 0
Bezslavnі krіpaki

Погані хлопці: рецензія на фільм «Безславні кріпаки»

Пригодницьке кіно про відчайдушних напарників у вестерн-самурайському сеттінгу з умовною Україною.

«Безславні кріпаки» лише на перший погляд повна Тарантіновщина. Якщо придивитися, то це типове олдскульне бі-муві 80-90 років, яке увібрало в себе жанри вестерну, тямбара, трешової комедії та екшну про джентльменів удачі. А від режисера «Джанґо» та «Мерзенної вісімки» – лише кілька сцен і назву. Відшукувати випадкові відсилки у фільмі – справа марна, коли й сам режисер Роман Перфільєв наполягає, що «ніяких відсилок не закладав». Хоча сцена із хлопчиком – точно з «Одного разу на Дикому Сході» Серджіо Леоне. Але ж кіно не про відсилки.

Тож, «поганий хлопець», який жадає помсти, зустрічає «хорошого», сповненого романтизму поета, який визнає зі зброї лише перо і слово. Вдвох вони відправляються у пригоду, щоб розібратися з поганцями та врятувати дівчину.

Сергій Стрельников суворо пижиться, Роман Луцький – мрійливо жмуриться, Андрій Малинович – лиходійствує. І ніби всі на своїх місцях. Хіба що Катерині Слюсар доводиться відігравати номер «дівчини в біді», бо кіно, нагадаю, зроблено за олдскулом, в якому жінка скоріше об’єкт, ніж суб’єкт картини.

Найкраще в фільмі працює екшн. Поєдинки за сучасними мірками винахідливі і якісно поставлені. Навіть дивуєшся, чи не помилився кінозалом. Бійки один на один та один проти всіх поставлені натхненно і з вогником. Гірше виходить з гумором. Один раз процитувати Кобзаря вийшло дійсно смішно і влучно, в інших випадках жарти скочуються до рівня старих анекдотів про євреїв.

З хорошого – це не дратує, та й швидкий темп розвитку подій дозволяє миттєво перевести увагу. Ніби дивишся чергову серію «Піратів Карибського моря», де за біганиною вже не ясно, куди ділися ніндзя-охоронці, про які мечі там йшла мова і хто за що б’ється.

Навіть диву даєшся, що попри весь безлад на екрані, фільм остаточно ним так і не стає. Японський барон возить дівчат з України в Японію? Самураї б’ються з кріпаками-ковбоями? От-от мали б з’явитися прибульці – і глядач вже не здивується. Але ні. «Безславні кріпаки» все ж таки зберігають баланс між вигадкою і здоровим глуздом. Тож ні на мить інтерес до подій на екрані не втрачається.

«Безславні кріпаки» чудово спрацьовують на тлі ностальгії за бойовиками зі стареньких відеокасет. І слідом за «Танго і Кеш» чи «Розбірки в маленькому Токіо» потягнули б на сиквел, але продовження не буде. Бо воно нікому не буде потрібне.

Шевченка у фільмі Перфільєва ще менше, ніж у «Толоці» Іллєнка. Якби героя звали просто Тарас, без прізвища, на хід подій це б жодним разом не вплинуло. І якщо не шукати в ньому глибини чи хоча б сенсу в діалогах, а переглянути фільм просто для відпочинку, то «Безславні кріпаки» стануть тим випадком, коли український розважальний фільм виконає своє завдання – не розчарує і стане захопливою забавою. Головне, нічого іншого від нього не чекати.

Rating

Movie Critics: 8.5, Spectators: 9.2
V. Silvestrov
Denis Budanov

Rating

Rating

Movie Critics: 8, Spectators: 0