У листопаді 1988 року режисер Анатолій Сирих зустрівся в Тбілісі з Сергієм Параджановим, щоб зняти про нього документальний фільм-портрет. Проте Параджанов був явно не налаштований на розмову про своє мистецтво. Як компроміс, Сирих пропонує розмовляти про художника та час, на що Параджанов відразу повідомляє, що зранку в нього горлом пішла кров.

Втомлений, ображений режисер «Тіней забутих предків» забороняє Сирих знімати його на камеру. Він погоджується лише говорити, згадуючи уривками про найбільш неприємні моменти свого життя: переслідування та обвинувачення в гомосексуальності, цькування та залякування. Паралельно з цим Сирих показує кадри з виставки, присвяченої режисеру та кадри з незнятого ним фільму «Київські фрески». Завершується ж все вельми пророцькими словами Параджанова, що державі він буде потрібен лише тоді, коли опиниться в труні. За два роки Параджанова не стане, а його фігура відразу увійде до пантеону найважливіших режисерів як в Україні, так і за її межами.

Недалеко від річки стоїть великий будинок. У ньому живе Петро Гусаров з чотирма дітьми і тещею, єдиною і повноправною господинею будинку. Все своє життя Петро мріяв возвеличитися, стати господарем будинку, який сам побудував. Він хоче отримати маленьку посаду в річковому порту, де зараз працює вантажником, щоби хоча б наприкінці життя побути начальником.

Приходить день, і його молодшу дочку беруть заміж в родину бізнесменів – судновласників, які входять до ради директорів порту. Петі дарована гарна посада по складській частині. І ось настає весілля, але наречена йде з весілля, передавши через подружку, що це весілля було помилкою.