Коли падають дерева

88 хвилин - Україна, Польща, Північна Македонія - 2018

Статус Завершений

Рейтинг

Кінокритиків: 10, Глядачів: 8

Формат Фільм

Категорія Повнометражний ігровий

Жанр Драма

Виробник Директорія кіноMessage FIlmFokus InСолар Медіа Інтертейнмент

Дистриб’ютор Multi Media Distribution

Режисери Марися Нікітюк

Сценаристи Марися Нікітюк

Оператори-постановники Міхал ЕнглертМатеуш Вічлач

Художники-постановники Влад Дудко

Композитори Микита МоісеєвАлександар Пейовскі

Звукорежисери Олександр Шатківський

Режисери монтажу Іван БанніковБлаже ДулєвМіленія Фідлер

Художники по костюмах Костянтин Кравець

Художники із гриму Тетяна БовтТетяна Хорошун

Кастинг директори Алла Самойленко

Продюсери Ігор СавиченкоВолодимир ФіліпповРоман КлимпушСергій ЛавренюкАлла ОвсянніковаАндрій СуяркоДаріуш ЯблонськийІзабела ВойцикВіолетта КамінськаДарко Башескі

Актори 1-го плану Анастасія ПустовітСоня ХалаїмоваМаксим СамчикМарія СвіжинськаАлла СамойленкоЄвген Григор'євПетро ПастуховМарія ТрепіковаАеліта-Вікторія Авєрман

Актори 2-го плану Володимир БездомніковВолодимир ДжураОлександр БалабанІван БліндарМихайло КостюкОльга КорбутЯрослав ЮрчишинВадим КовальовСергій СтрельниковРоман МацютаІгор КолтовськийНаталія ГаєвськаМихайло КогутІгор МачулаРаїса ГоленокСергій БурдюгОльга ПоздняковаСвітлана СтановськаОстап ЧервонийМартініан СкалигаТамара ДанилюкДенис ЗелінськийДмитро МельничукЮрій МакєєвЛюбов ДобіашОлександр КовіняВадим КошкінАндрій ЄршовПавло ЧирваАндрій ЛітвіновСергій НечитайлоВадим БезверхнійМаксим КорякМикола ЛисюкМарія ІльїнаМарина КошкінаАнастасія КорякЄвген Григор'єв

Коучі Ігор Колтовський

Рік створення 2018

Країна УкраїнаПольщаПівнічна Македонія

Мова Українська

Світова прем’єра 20 лютого 2018

Прем’єра в Україні 13 вересня 2018

Прокат в Україні з 13 вересня 2018

Бюджет ₴ 23 047 094

Бокс офіс Україна (за весь період) ₴ 404 333

Події фільму відбуваються в українській провінції, де розгортається історія 5-літньої бунтівної Вітки, її двоюрідної сестри-підлітка Лариси та її коханого молодого бандита Шрама.

Після смерті батька перед Ларисою гостро постає питання подальшого її майбутнього. Лариса хоче творити свою долю власними руками, та за любов до бандита Шрама її осуджує родина. Бабуся, яка переживає лише за те, що скажуть люди, та змучена мати Лариси підштовхують її до стереотипного сценарію життя. Лариса і Шрам планують втекти разом подалі від бандитів, розрухи та родичів.

Більше
Рецензія
КОЛИ ПАДАЮТЬ ДЕРЕВА: ПРИТЧА ПРО НЕВІДВОРОТНІСТЬ ПРОТИСТОЯННЯ Існує притча про монаха, який щодня підіймався на гору полити дерево. Сухе, мертве дерево, що не мало шансів на життя. Не мало – але отримало. Бо монах його поливав кожен день, в один і той же час, однаковою кількістю води. Через три роки дерево розквітло. Дерева завжди були символом надії та сподівання. Тим, що потребує догляду у часі, а тоді здивує плодами. Їх смерть символізує внутрішнє, духовне падіння, втрату внутрішнього вогню та безвихідь існування у безкінечності часопросторі. Тому цілком виправданою є назва фільму «Коли падають дерева». В аналізах фільму вже звучали слова про алюзії, асоціації, бо їх там і справді дуже багато. Однак, одразу підкресливши найвищу оцінку усіх компонентів фільму, хотілося би зазначити власні, чисто суб’єктивні спостереження. Із того, що першим кидається в око – побудова драматургії фільму за принципом взаємодії полярних явищ: входу – виходу, закритості – відкритості. Скрізь можна помітити ненав’язливе підкреслення дверей, вікон, стежечок та доріг, тобто усього того, що для когось відчинено, а для когось закрито назавжди. Все залежить і від обставин, і від власного світосприйняття. Наприклад, під час сцен сексу, що вражають пристрасною відвертістю, ніби немає облич – акцент робиться на волоссі героїні як «ширми». Бо немає їх, як людей, як особистостей. Бандит, чи вразлива дівчина – обоє гвинтики Системи, пронизаної пострадянськими комплексами, шаблонами, нищівними «правилами» та потребою «людям угоджать». Навіть щасливі миті відданості один одному пронизані страхами та втечею – пара постійно кудись біжить і ховається. Їх очі весь час трохи прикриті, ніби щоб не бачити жахіття усіх штучних обмежень, які середовище само собі нав’язало. Водночас дівчинка розкриває маленькими ніжними ручками кущі, проорюючи собі шлях у дивину самого життя. Пробивається по стежці, навколо якої усіяні фрукти та квітучі плоди, що мимоволі нагадує атмосферу «Аліси у країні див» Л.Керрола. Дорослі тікають, закривають обличчя, очі, ховаються – дитина йде назустріч із широко розплющеними очима. Для неї флора вже є ніби дверима, в той час як доросла дівчина сидить у закоханій безвиході на пустому підвіконні перед закритим вікном. Подвійна реальність вбачається і в нищівній для особистості пострадянській жорстокості: в одній квартирі дому побої, в іншій – ласка до кота із посмішкою задоволення на чужий крик про допомогу. Усі все чують і розуміють, але ніхто не хоче втручатися, бо байдуже. В той же час – все чуже «цікаво» й усі хочуть влізти у внутрішній простір іншого. А щира, справжня ласка до котика – лише у дитини. Щодо алюзій, то символіка білого коня також має безліч трактувань, та саме тут він вбачається як «плин часу», нагадування про свободу, яка зовсім поруч, але до якої так страшно доторкнутися. Мабуть тому у фільмі кінь білий, бо на фоні чорної реальності села він як білий місяць, світлий та прекрасний. Для когось кінь є лише інструментом для сільської роботи, а для іншого символом чуда. Із цим «плином часу» у головної героїні виникає бажання поглинути у світосприйняття дитини, коли вона лягає у ліжко квітів, як материнське лоно, щоб ось так – взяти і позбутися жорстокості зовнішніх обмежень. Та сон переривається, і вона знову опиняється у дорослому світі, а лоно квітів виявляється ванною на подвір’ї. Кульмінація не стільки сюжету, скільки психологічного протиставлення, вбачається у двох фінальних монологах – чоловіка за столом та маленької дівчинки наодинці із власними мріями. Дорослий під час похмурого святкування підкреслює марність життя, і ніхто йому в цьому не заперечує. В той же час дитина благає Всесвіт, щоб ніхто не сварився і щоб всі любили один одного, та під час її монологу змінюються трагічні фігури дорослих, що більше нагадують статуї, неживі та завмерлі від трагізму марності існування та відсутності очікувань. Дерева супроводжують майже усі важливі сцени. Та ніхто їх не поливав, як той монах з притчи, ніхто не працював над створенням добра і любові між собою. Насправді ж, дитина і дорослі – це лише умовність, відтворена у кіно як метод конкретизації, бо дитячим сприйняттям реальності міг бути пронизаний будь-хто з дорослих. Та ніхто не спромігся, усіх поглинула Система. Тому і дерева, як паростки життя, і психологічне протистояння планів – теж свого роду притча. Притча про людей із села, що піддалися внутрішньому ув’язненню. Мабуть, тому дитина поскакала на коні у небо, а дорослі залишилися внизу, назавжди…
Рецензія

Увійдіть для того, щоб залишити рецензію або коментар