Мої думки тихі

104 хвилин - Україна - 2019

Статус Завершений

Формат Фільм

Категорія Повнометражний ігровий

Жанр Комедія

Виробник Toy Cinema

Дистриб’ютор Артхаус Трафік

Режисер монтажу Олександр Чорний

Художник-постановник Маргарита Кулик

Художник по костюмах Анастасія Сутягіна

Режисер Антоніо Лукіч

Звукорежисер Сергій Степанський

Сценарист Антоніо ЛукічВалерія Кальченко

Художник із гриму Анастасія Сутягіна

Оператор-постановник Ілля Єгоров

Продюсер Алла БєлаяДмитро Суханов

Рік створення 2019

Країна Україна

Мова Українська

Прем’єра 02 січня 2020

Бюджет ₴ 9 230 800

Звукорежисер і композитор Вадим, зазнавши безлічі невдач у роботі та особистому житті, отримує шанс розпочати все спочатку. Просте завдання – записати голоси закарпатських тварин – може стати його шансом назавжди залишити «незручну Україну» і вирушити до «привабливої Канади». Подалі від проблем. Туди, де все таке ж високе, як і він сам, включаючи дівчат. Однак, виявляється, що все значно складніше, адже головним супутником у новій роботі буде людина, яка для цього аж ніяк не годиться, – мама Вадима.

Кадри з фільму
Рецензія
НАРОДЖЕННЯ НЕОЧІКУВАНОГО Безліч нагород, одна з яких – «Відкриття року». І цілком справедливо, оскільки мова йде про нове, принципово не заїжджене рішення режисерської драматургії. Про це можна було б трохи згодом, та мова про загальне. Зі сторони видимі лише загальні поняття: «Мої думки тихі», повнометражний фільм, комедія. Знаєш жанр, сюжет. Знаєш акторів, вже уявляєш психологічну образність двох головних персонажів. Начебто підготувався до перегляду, що дуже важливо. Ось і настроюєшся на відвертий сміх, заздалегідь підзарядив собі настрій. Навзаєм помічаєш в ідеї щось близьке і рідне, чомусь дуже сумне і рефлексивне. Те, що навертає сльози і вивертає душу. Бачиш в цьому власне, неочікуване відкриття серед усіх останніх переглядів кінострічок. В центрі уваги молодий Вадим, який, за його словами, займається експортом: «Я експортую Західній Україні звуки наших тварин». Ні, він не хоче називати себе просто звукорежисером чи музикантом. Йому потрібно надати своєму образу більше ділового відтінку, оскільки в суспільстві це начебто більше цінується. Хочеться бути більш пробивним, впевненим, а все тому, що він ніяк не може знайти своє місце в світі, стати потрібним самому собі. Звідси – режисерське рішення підкреслювати надзвичайно високий зріст Вадима, і сам зріст стає певним носієм розвитку підтекстів, провокуванням ідеї двоплановості: герой нікуди не вміщується, йому треба доплачувати за великий зліпок зубів, йому тісно в дверях, закладах, ліжках плацкартних вагонів. Все це створює ряд комічних ситуацій, однак вони можуть здатися зовсім не смішними: хлопцю не просто «десь тісно», незручно – йому тісно в цьому світі, він в ньому «не вміщується», а тому – надзвичайно самотньо. А тіснота набуває символічного значення. Тому стає логічною нав’язлива присутність другого головного персонажу фільму – Мами Вадима. Здавалось би, все просто: йому дають завдання записати звуки тварин. Подорож робоча, потрібна зосередженість. А тут Мама, яка постійно коментує той чи інший рух, диктує ледь не кожен жест. Для неї це легко, адже її сильна енергетика може перемогти в спілкуванні будь з ким, не лише із сином. По ідеї, йому потрібно було попросити її з ним не їхати, не заважати працювати, зберегти внутрішній простір. Але він фізично не може цього зробити, що зі сторони схоже на інфантилізм. Перше, що спадає на думку – хлопчик маленький психологічно, поступово розкривається і дорослішає. Але не все так просто. Саме Вадим і саме з Мамою не хоче проявляти характер, йому необхідно сховатись за маскою інфантильності, оскільки для нього це порятунок він самотності, а окрім Мами його ніхто так любити не буде. З режисерської точки зору майстерно обіграється метод відвертого буквалізму: акселерація сина у поєднанні з його делікатністю. Але він тримається за неї навіть не стільки як за Маму, скільки як за близьку людину. В її образі ми бачимо зворотну сторону медалі, протилежне перетворення: довгий час вона навпаки ховається за маскою сильної, владної жінки «з перцем». Та поступово починає слабшати, оскільки він все більше від неї віддаляється, а їй потрібно будь-що його втримати. Звідси – відверто смішні сцени маніпуляції на здоров’ї, на особистих проблемах, разом з тим контроль його особистого життя, елементи фрейдизму. Фраза «ми Мама і син, нам не обов’язково спати разом» – точка золотого перетину комічної лінії, коли раптом розумієш, що всі ці моменти смішні лише на перший погляд. В них таким ось чином виставляється напоказ ідея жіночої самотності, кульмінацією ж стає її драматичне одкровення коли вона ридає, що весь час одна, і їй просто необхідно триматися за сина. Втім, ідея жіночої самотності розкривається і у другорядних лініях. Не хотілося би розповідати наперед, але одна сцена точно нікого не залишить байдужим, викликаючи у когось вибух сміху, у когось – щире співчуття самотній жінці. Поєднання полярних психологічних планів, звернення до теми української фауни, трохи історії та абсурду – і є справжнім відкриттям року. В цьому і режисерська новизна, і відмова від штампів. А оцінка – звичайно ж найвища. Інших варіантів просто не може бути.
Я нічого не знала про Антоніо Лукіча до перегляду фільму. Через постер та синопсис думала, що на мене чекає зарозумілий арт-хауз. До короткометражки «У Манчестері йшов дощ» я дібралась вже після походу в кіно і, якщо чесно, не пожалкувала, що все це відбувалось саме у такому порядку. Головний герой Вадим Ротт працює звукорежисером, який записує різні звуки. Він отримує замовлення записати для канадської компанії, що робить гру «Ноїв ковчег», звучання українських тварин Закарпаття. Зокрема — рідкісної пташки, що живе лише на одному озері на межі з румунським кордоном. Паралельно із цією сюжетною лінією розвивається історія стосунків Вадима із його матір’ю. Я пишу, що ця лінія розвивається паралельно, хоча об’єктивно сказати, що у стрічці основне — дуже важко. Із одного боку, це історія про те, як ми ставимо перед собою цілі, часто не розуміючи навіщо. Не дарма герой кілька разів повторює фразу, що еміграція в Канаду — це «моя нова мрія». Так само невпевнено він говорить і про свою роботу, і про творчі амбіції. Мені здалось, що крізь фільм Лукіч питає себе і глядачів, чи впевнені ми, що ми знаємо що і навіщо робимо? Чи ми слідуємо новим мріями, аби просто слідувати їм? Із іншого боку, стрічка має присвяту кожній мамі. Героїня Ірми Вітовської — один із найбільш прописаних персонажів сучасного українського кіно. Від візуального образу до кожної фрази — якби я не знала обличчя Вітовської, то вирішила б, що Лукіч таємно знімав чиюсь реальну матір без її відома. Найбільш гумористичний персонаж, традиційно, доносить найбільш сумну історію. Мама Вадима — приклад самотньої жінки, яка хоче, щоб її любили, але не знає як це правильно показати. Вона тягнеться до сина, знаходячи спосіб провести із ним більше часу, і водночас відштовхує його цим. Гумор у Лукіча особливий. Для мене гарним показником було те, що у залі сміялись усі (навіть дві чарівні француженки, років під 60). Просто над одними жартами гучніше заливались сміхом одні, а над іншими — інші. Я мимоволі пригадую ще одну смішну українську комедію — «Герой мого часу» Тоні Ноябрьової. В обох випадках автори використовували абсурдистські елементи та іронію, але якщо фільм Ноябрьової іноді нагадував набір скетчів, то Лукічу вдалось вписати гумор у сюжет, а не сюжет у гумор. Як сказав продюсер фільму, прокат відбудеться, коли «зацвітуть сакури», а поки «Мої думки тихі» пройдуть через низку фестивалів у світі. Сподіваюся, що до того моменту у команди Лукіча буде достатньо часу, аби прописати повноцінну піар-кампанію та донести стрічку до українського масового глядача. У країні, де «Я, ти, він, вона» збирає мільйони, привчати глядача до витонченішого гумору потрібно не через снобізм, як у «Герої мого часу», а саме так — через героя, що такий же розгублений, як кожний із нас, та його маму, якій просто хочеться на води. Рецензію було написано авторкою телеграм-каналу «приятельские истории» для блогу про українську музику LiRoom.

Увійдіть для того, щоб залишити рецензію або коментар