Рецензія

ЛЮДИНА ВІДІЙДЕ, МОЛИТВА ЗАЛИШИТЬСЯ Фестиваль «3-й Київський тиждень критики» розпочато іншим фільмом. Але саме стрічка «Додому» викликає бажання спочатку написати саме про неї. Якщо зовсім коротко – не дивно, що саме цей фільм отримав стільки нагород, бо це справді геніальна робота Нарімана Алієва і всієї команди. Відірватися неможливо з першої хвилини до останньої, бо сила, рефлексія, гострота смислів та напруження внутрішніх емоцій не дають видихнути до самих фінальних титрів. Той випадок, коли грає кожна секунда, як в буквальних діях (підкреслена роль дрібної деталізації), так і в загальному сенсі – намагання затримати час. Кидається в очі кожна секунда часу, який, у свою чергу, грає проти героїв. На екрані відбувається найтонша гра кожного руху міміки, жесту, кожної фрази та навіть подиху. Окрім всього, про що вже було сказано та написано, хочеться додати власні враження. Головна ідея – шлях додому. Для одного – посмертно, для іншого – заради поховання сина. Усі затримки та перепони стають ніби другорядним супроводом, бо головне – поховання сина як мета, кінцева ціль. Начебто, батько такий владний, а син, який їде з ним, має пройти шлях дорослішання. Але це лише начебто. Бо чисто суб’єктивно – кожен з них має зворотне внутрішнє обличчя, приховані мотиви: оскільки батько важкохворий, то своїми проявами насильницького контролю над сином він наче намагається самоствердитися. В той же час, цим самим він привертає його увагу і стає слабшим, нібито поринає у внутрішнє дитинство: йому постійно погано, тож син мимоволі проявляє опіку. Ні, батько не може його психологічно відпустити. Бо вони із сином - єдині один в одного. Син же навпаки: з кожною новою дією його вчинки стають більш дорослими, відчайдушними. Він раз у раз знаходить вирішення проблеми, йде на крайні кроки, аби тільки встигти довезти тіло брата додому, вкластися у відведені два дні. Та як на мене, насправді він таким був одразу, просто боявся проявом сильного характеру зробити батькові гірше, беріг його. Бо коли настають потреби – його образ розкривається найбільш сильно і сміливо. Та як би там не було, у них обох немає вибору, окрім як поспішати: секунди спливають. І кожна секунда – на волосині. Тому й фінал, в принципі, є очікуваним, бо батько помирає серед широкої піщаної порожнечі, під спільну із сином молитву на власній землі. Збувається прагнення стражденної душі розчинитися у невідомості, віддатися повітрю. І тільки молитва залишається, повторюючись знову і знову. Молитва, як символ кінця і початку… Фільм, під час якого хочеться плакати, але від напруження фізично не можеш. Фільм, який вивертає душу у фіналі. Фільм, що вже з листопада буде в наших кінотеатрах. Фільм, про який не хочеться писати "аналітичну статтю" як таку, просто помовчати і поплакати.

Повернення «Додому». Наріман Алієв Прем’єра дебютного повнометражного фільму режисера Нарімана Алієва «Додому» (Evge) відбулась на Каннському кінофестивалі у конкурсній програмі «Особливий погляд». Приз стрічка не отримала, але загалом була добре сприйнята критиками та глядачами. Наріману Алієву всього 26 років. До цього він працював лише над короткометражними фільмами, центральною темою яких, як і в «Додому», були кримські татари та сам півострів. Певно, для ознайомлення зі стилем режисера варто подивитись трилогію «Кримські історії», особливо «Без меж», яку показували на Берлінале. Історії з фільму «Додому» неможливо не емпатувати — батько Мустафа (Ахтем Сеітаблаєв) разом із молодшим сином Алімом (Ремзі Білялов, двоюрідний брат режисера, непрофесійний актор) намагаються привезти із Києва до окупованого Криму тіло старшого сина, що загинув на війні. Це сімейна драма, поєднана із роуд-муві, що невидимою ниткою має політичний контекст. Глядачу не пхають війну під ніс прямо, не спекулюють на анексії, максимум — діляться досвідом численних депортацій та поверненню дому кримськими татарами. Навіть тримовність фільму не сприймається так, як ми звикли її бачити у розрізі пропагандистських медіа. Головний конфлікт у фільмі не політичний, а ідеологічний. У ньому стикається традиціоналістське, релігійне світосприйняття Мустафи та прагнення до вільного, глобалістського світу Києва у 20-річного Аліма. Невблаганність у поглядах режисер передає через жорстку, агресивну та аб’юзну поведінку батька, його стосунки із нареченою покійного сина, яку герой Сеітаблаєва звинувачує у промиванні мозку його дітям, у стосунках Мустафи зі своїм братом, який одружився з українкою, так і не доїхавши до Криму. Найпотужніший момент, що розкриває цю родину — кількахвилинна сцена, де Мустафа вчить сина битись на ножах. Як пояснював режисер для «Радіо Свобода», «Наші реалії будуть проходити лейтмотивом історії героїв. Але в центрі у нас завжди стоїть людська історія, яка заснована на конфлікті поколінь, ставленню до самого поняттю дому». Найбільша проблема «Додому», як і більшості українських фільмів, — сценарій. Його Алієв писав із ще одним обличчям нової хвилі — Марисею Нікітюк. Заданий на початку пригнічуюче-медитативний темп у середині розповіді обривається непродуманими взаємодіями і автомеханіком, його онукою та місцевими пацанами, що вкрали рюкзак в Аліма. Ця значна частина фільму ніяк не розкриває жодного з героїв та не додає чогось до загальної історії. Складається враження, ніби її ввели лише заради того, аби розтурхати глядача. І це зайве. Натомість, було б значно цікавіше, на мій погляд, розширити взаємодію Мустафи з сім’єю брата, відкрити його не лише як деспота, а й як нормальну люблячу сімейну людину. Або більше зосередитись на одній із найпотужніших складових фільму — релігії та її значенні для мусульман. Загалом, у мене немає питань, як ця стрічка потрапила на Канни. Вона саме така, яку люблять на фестивалях — розмірена та візуально довершена. Так само зрозуміло, чому вона вийде лише в обмежений прокат у кінотеатрах 7 листопада — такі фільми не націлені на збір каси. P.S. На прес-конференції Ахтем Сеітаблаєв розповів, що зйомки на Арабатській стрілці (неймовірної краси локація, до речі) дали режисерові змогу вперше за чотири роки зустрітись із матір’ю. Згадайте це під час перегляду, і його персонаж із ірраціональним прагненням повернутись до Криму стане зрозумілішим. Рецензію було написано авторкою телеграм-каналу «приятельские истории» для блогу про українську музику LiRoom