Погані хлопці: рецензія на фільм «Безславні кріпаки»

Пригодницьке кіно про відчайдушних напарників у вестерн-самурайському сеттінгу з умовною Україною.

«Безславні кріпаки» лише на перший погляд повна Тарантіновщина. Якщо придивитися, то це типове олдскульне бі-муві 80-90 років, яке увібрало в себе жанри вестерну, тямбара, трешової комедії та екшну про джентльменів удачі. А від режисера «Джанґо» та «Мерзенної вісімки» – лише кілька сцен і назву. Відшукувати випадкові відсилки у фільмі – справа марна, коли й сам режисер Роман Перфільєв наполягає, що «ніяких відсилок не закладав». Хоча сцена із хлопчиком – точно з «Одного разу на Дикому Сході» Серджіо Леоне. Але ж кіно не про відсилки.

Тож, «поганий хлопець», який жадає помсти, зустрічає «хорошого», сповненого романтизму поета, який визнає зі зброї лише перо і слово. Вдвох вони відправляються у пригоду, щоб розібратися з поганцями та врятувати дівчину.

Сергій Стрельников суворо пижиться, Роман Луцький – мрійливо жмуриться, Андрій Малинович – лиходійствує. І ніби всі на своїх місцях. Хіба що Катерині Слюсар доводиться відігравати номер «дівчини в біді», бо кіно, нагадаю, зроблено за олдскулом, в якому жінка скоріше об’єкт, ніж суб’єкт картини.

Найкраще в фільмі працює екшн. Поєдинки за сучасними мірками винахідливі і якісно поставлені. Навіть дивуєшся, чи не помилився кінозалом. Бійки один на один та один проти всіх поставлені натхненно і з вогником. Гірше виходить з гумором. Один раз процитувати Кобзаря вийшло дійсно смішно і влучно, в інших випадках жарти скочуються до рівня старих анекдотів про євреїв.

З хорошого – це не дратує, та й швидкий темп розвитку подій дозволяє миттєво перевести увагу. Ніби дивишся чергову серію «Піратів Карибського моря», де за біганиною вже не ясно, куди ділися ніндзя-охоронці, про які мечі там йшла мова і хто за що б’ється.

Навіть диву даєшся, що попри весь безлад на екрані, фільм остаточно ним так і не стає. Японський барон возить дівчат з України в Японію? Самураї б’ються з кріпаками-ковбоями? От-от мали б з’явитися прибульці – і глядач вже не здивується. Але ні. «Безславні кріпаки» все ж таки зберігають баланс між вигадкою і здоровим глуздом. Тож ні на мить інтерес до подій на екрані не втрачається.

«Безславні кріпаки» чудово спрацьовують на тлі ностальгії за бойовиками зі стареньких відеокасет. І слідом за «Танго і Кеш» чи «Розбірки в маленькому Токіо» потягнули б на сиквел, але продовження не буде. Бо воно нікому не буде потрібне.

Шевченка у фільмі Перфільєва ще менше, ніж у «Толоці» Іллєнка. Якби героя звали просто Тарас, без прізвища, на хід подій це б жодним разом не вплинуло. І якщо не шукати в ньому глибини чи хоча б сенсу в діалогах, а переглянути фільм просто для відпочинку, то «Безславні кріпаки» стануть тим випадком, коли український розважальний фільм виконає своє завдання – не розчарує і стане захопливою забавою. Головне, нічого іншого від нього не чекати.