Рецензії
Східняк

Одного разу на Сході: рецензія на фільм «Східняк»

Комедійне бадді-муві із небезпечним Донбасом і Богданом Бенюком у головних ролях.

Мало які фільми в українському повному метрі виходять з такою завидною регулярністю, як про Донбас. Причина очевидна – реакція митців на виклики часу. Головна перевага цих фільмів не завжди в якості, зате в актуальності і розмаїтті жанрів. Тільки в цьому році вийшла сатира про «котиків» Тихого, а вже восени на глядача чекають пост-воєнна притча «Атлантида» Васяновича та брутальна драма «Погані дороги» Ворожбит.

Зі «Східняком» історія інша – це роуд-муві, в якому як то прийнято сюжет зосереджений навколо подорожі. Режисер і сценарист Андрій Іванюк розповідає історію одного дня бійців, які за день мають виконати грандіозну в своїй буденності місію, реальна ціль якої – показати сучасний Донбас з точки зору рядових бійців та їх саморефлексію, не звичну для тих, хто звик черпати інформацію з новин.

Вже з третьої хвилини герой Богдана Бенюка на прізвище Борода ходить і роздає усім дзюскіну мати. Як корінний місцевий, він чоловік бувалий, ще й трохи експресивний, тож насипає і своїм, і чужим впродовж всього хронометражу. Між діалогами з ідейним товаришем, який виступає тут своєрідним антиподом переконаного реаліста з Донбасу, та під саундтрек гуртів «Пирятин» і «Кому Вниз», автори проводять глядача розлогим депресивним регіоном.

Змальовують Донбас через дрібні клопоти, нав’язані війною з РФ, меланхолічні пейзажі та розмаїття місцевого контингенту. І якщо руїни колись багатого краю на мить таки стають прекрасними – місцеві біляші роблять свою справу навіть з глядачем, – то місцевий контингент навпаки не має нічого світлого і навіть російсько-терористичні війська відтіняє на ар’єрсцену. Тут і раніше було небезпечно, – говорять герої і їдуть далі, щоб показати більше, глибше того, що тут і зараз.

Оператор жадібно хапає занедбані залишки заводів і передмість. Камера переходить з довгих планів природи краю до нетрів маленького насупленого містечка. Сєпари жмуться, але, на відміну від їх зображення у тих же «Кіборгах» Сеітаблаєва, залишаються безмовними статистами. З ними і так все зрозуміло. Але через це декілька сцен, близьких до «тарантинівського» загострення ситуації, вирішуються швидко, навіть дещо похапцем.

Головна зброя тут – діалоги з вуст подорожуючих. Герої сперечаються і по тричі зупиняють авто, щоб висловити свою позицію, думку, обурення. Лайка миттєво стає російськомовною, хоча так нічим діалоги і не збагачує, хіба що виступає черговим лакмусовим папірцем для місцевого колориту.

Розбиті дороги минаються, випадкові зустрічі зміняються іншими, «Режисьор» у виконанні Анатолія Максимюка похмуро супиться і клянеться зняти про напарника фільм, а Бенюк відіграє на кілька «дзиґ» наперед, не залишаючи взагалі нікому простору для повноцінного перформансу. Все-таки поєднати благородність і мат, розказуючи на чому Донбас нині стоїть – завдання ще те хитромудре. А тут ще надвечір’я наближається і з ним передчуття бою.

Замальовка Донбасу 2020 року вийшла непростою. З одного боку «Східняк» не впадає в пафос, ілюзії чи фарс, з іншого – намагається сказати більше, ніж дозволяє час. Наприклад, що мир не можливий, а єдиний шлях деескалації – це перемога над ворогом. Адже будь-який мир так і залишиться гвинтиком гібридної війни, швидкого закінчення якої годі й чекати.

Попри всю свою показову брутальність, жарти і невизнання жодних авторитетів, фільм «Східняк» – це сентиментальне кіно воєнного часу, але без напускної мелодраматичності. Кожен його герой – не символ, а скоріше романтик в жорсткому світі, якого не випускати автомата з рук змушують обставини. Як доповідачі, вони не вдаються в абстрактні матерії між реалізмом і міфом, десь помиляються чи впадають в емоції, а десь, навпаки, аж занадто рублять правду-матку. Нехай не самими рівними діалогами. Нехай залишаючи більше питань. Зате нагадуючи ще раз, що попри все, Донбас – це Україна.

Тож причин переглянути стрічку «Східняк» щонайменше дві – сходити на серйозну розмову про життя на лінії фронту та подивитись на бенефіс відомого українського актора, який цілком може стати родзинкою в кінокар’єрі Богдана Бенюка. А більше причин може й не треба. До зустрічі в кіно!

Рейтинг

Кінокритиків: 8, Глядачів: 6
Спадок брехні

“Останній герой бойовика”: рецензія на фільм “Спадок брехні” зі Скоттом Едкінсом

Олдскульний шпигунський трилер з київськими пейзажами, сильними жіночими персонажами і саундтреком від Океану Ельзи.

“Стопов, поворотов нет!”,- написано на табличці автобуса в покинутому депо, де відбувається вступна перестрілка україно-британського трилера “Спадок брехні”. Коли про фільм тільки написали в мережі, було ясно, що це буде люте жанрове кіно “класу Б” з ностальгією за Борном та з бойовими мистецтвами. Інтерес викликало два моменти. Перший, що нарешті подібне знімуть в Україні, друге – це виконавець головної ролі Скотт Едкінс.

У наш час не прийнято знати імена акторів, які перейняли спадщину 90-х. Чистий жанр карате-бойовика мертвий. Його замінив екшен, знятий на хромакеї, або, в кращому випадку, який виносить трюки і постмодерн на перший план (привіт Джону Уіку). Тому такі фільми, як “Обговоренню не підлягає” та “Іп Ман 4”, в яких знявся Скотт Едкінс, стали ковтком свіжого повітря шанувальникам жанру. І весь цей багаж Едкінс на пару з режисером Адріаном Болом, під керівництвом українських продюсерів, привіз в Україну.

У центрі сюжету – небезвідома отруйна речовина і Кремль зі своїми зловісними планами. У клубок намотуються МІ-6, ЦРУ і бо зна які ще спецслужби, а також антагоніст з дочою на руках, якого роздирають примари минулого. Хоча точніше сказати доча з недбалим татком на руках. І тут вже цікавий відступ від жанру, адже главгерой на ім’я Мартін далекий від героїки і взагалі ще той невдаха, нехай і виглядає як брутальний мачо.

З Лондона сюжет відправляє героїв до Києва, де під меланхолійний вокал Вакарчука глядач спостерігає пейзажі української столиці, які обмальовані то виграшно прекрасними, то жахливими зі своїми нетрями. Але без крайнощів, як і в іншій увазі до українського (борщ таки згадають).

Все шалено крутиться і Мартін готовий на невиправдане насильство в ім’я бобра, яке саме кого завгодно врятує. Кругом метушаться спецслужби будь-яких країн, крім самої країни перебування. Хіба що якогось полковника Зеленку згадують (сміх у залі). Але вже на екваторі фільму стає не до сміху чи скепсису через безглузді діалоги – конфлікти загострюються. І раптом вже Софіївська площа стає тим, чим повинна бути в кіно – декорацією на тлі подій, фінал яких все менше здається передбачуваним.

Цікаве й інше. Якщо вам подобаються сильні жіночі персонажі, то тут кожна, навіть другорядна героїня, на голову сильніша за героїв-чоловіків. І тільки шкодуєш, що замість купи непотрібним сцен, які слабо допомагають сюжету, не знайшлося місця парі сцен між Юлією Соболь і Ганною Буткевич. От би де конфлікт і екшен заграв свіжими фарбами! Загалом жінки тут одним оком переграють усіх чоловіків, ось така гендерна нерівність.

“Спадок брехні” робить чимало відсилок до актуальних геополітичних конфліктів. Але незважаючи на всю грандіозну надбудову в концепті і безвихідь ситуації, сюжет досить простий. Герої хочуть справедливості і правди, і щоб тягар спадщини минулого відпустив, а скільки покласти заради цього – за ціною не постоїмо. Втім після сцени на київському вокзалі невмотивоване насильство набуває сенсу, а напруга – свого апогею. І якщо ви йдете в кіно за міцним атмосферним трилером, цей фільм – не найгірший вибір. Але не забувайте, що це лише екшен “класу Б”, і на більше він не претендує.

Рейтинг

Кінокритиків: 8, Глядачів: 8
2020. Безлюдна країна
САМОПРОГОЛОШЕНІСТЬ ЯК ВТЕЧА. «БЕЗЛЮДНА КРАЇНА» «50 тисяч і я – створюють 150 тисяч». З цього епіграфу і починається фільм «Безлюдна країна», з ідеї примноження одне в одному, таке собі переінакшення вислову Е.Хемінгуея. З того, що кожен із нас утворює нерозривний ланцюжок. Але й радіє, що ніхто не заважає жити за власними правилами на своїй, замкненій планеті. Коли вийшов фільм «Безлюдна країна», про самоізоляцію та карантинні обмеження ніхто й гадки не мав. Та й ніхто б не повірив, що в наші дні таке можливо в принципі. Та незважаючи на явні життєві паралелі, хочеться поглинути в іншу спорідненість – із героями «Маленького Принца» А.Екзюпері. Кожен із героїв фільму насолоджується власним патріотизмом, прагненням прославляти країну, розвивати те, що є тут і зараз, але водночас так і тягнеться «кудись туди», де начебто краще. Проблеми не стільки буквальної, скільки внутрішньої еміграції, коли ми не можемо вгамувати трепет при думці про «щось більш європеїзоване». Зокрема, хлопець бажає саморозвитку у власній країні, але ж працює у сфері ІТ на США. Або дівчина-модель, що начебто залишилася, але ж постійно говорить про від’їзд. Так само ті Стрілочник, Географ, Король, П’яниця і т.п. – глибоко в душі страждають від неможливості кожного вирватися зі своєї круглої, відокремленої, маленької планети без доріг, без шляхів. Їм нічого не залишається, як насолоджуватися самовихвалянням перед собою, бо більше поруч нікого немає. Мовляв, я тут такий молодець, залишився, і свою справу виконую найкращим чином, але ж чиста душа Маленького Принца не розуміє цієї «ідеї самопроголошеності» і постійно нагадує кожному з них, що більше на їх планетах нікого немає. А їм тільки би не вийти за власні кордони, щоб ілюзія «себе єдиного і найкращого» не розсипалася. У фільмі ж найбільш яскравим прикладом є дівчина-модель: вона подала заяву на конкурс краси за кордоном, але й туди її прийняли лише тому, що більше не було учасників. У тому конкурсі дуже великий внесок за участь, але й тут безлюдній країні пішли назустріч, і дозволили змагатись безкоштовно, бо нам, нібито, складніше за всіх. І так, мова не йде відверто про Україну, але по контексту це поступово стає зрозумілим. Модель співає, акомпануючи собі на гітарі, насолоджуючись власними даними, але так фальшиво, що неможливо слухати. Невдовзі починаєш відчувати, що цей фальшивий спів є символом викривленої реальності нашої ментальності і сьогодення. А калюжі, зламана лялька Барбі, пусті гойдалки і самотні тварини лише доповнюють трагізм і пустоту буття. Герої А.Екзюпері заштамповані у власній самотності, їм би тільки не вирватися з філософії «я пробіг перший тому, що я біг один». Кожен робить свою справу віддано, але машинально, ніби заведений комбайн. Так само і у фільмі: у самому факті створення великого роботу і у фразі героя, що «Україна буде роботами», у повній мірі розкривається політика керованості та маніпулювання суспільством. Ствердження «прогрес починається із обліку та фіксації усіх документів» теж це доповнює. Хоча деякі з небагатьох, хто залишився у країні, навпаки, продовжують боротись із комплексом меншовартості та стверджують, що власного коріння соромитися не можна. І ті, й інші герої вже не хочуть нічому вірити. Чоловік у фільмі «молив Бога», хоч Його і не існує», бо так заведено – комусь довіряти. П’яниця каже Маленькому Принцу, що він продовжує пити, щоб забути, що він п’є, бо йому від того ж і соромно. Одним словом, в обох сюжетах вимальовується символ замкненого кола. Коли вже й не знаєш – ти не бажаєш, чи справді не можеш. Тому так неприємно ріже думка моделі, що у пустій місцевості немає можливості волонтерити, адже волонтерство – суть країни, із неї все починається. Кожен із тих, хто цим займається, є камінчиком, що складає загальну свідомість. Навколо немає фірм, організацій, подій? Роз’їхались люди? Пофарбуй гойдалки, збудуй шпаківню, погодуй кота – ідеї завжди знайдуться. Бо у фільми нічого не сказано про зникнення тварин і рослин, лише про людей. Зрештою, погладь ту безхатню собаку, що вештається пустим селом, і так мріє про ніжність…

Рейтинг

Кінокритиків: 10, Глядачів: 6
Викрадена принцеса: Руслан і Людмила
Авторам вдалося створити просту, але водночас дієву, перевірену часом історію. Поганець викрав принцесу, а герой змушений пройти через низку пригод, щоб її урятувати. Проте, за найбільшою перевагою ховається й найбільший недолік: за півтори години вас ні на мить не залишить враження, що ви вже бачили це сотню разів. Додають ефекту вторинності й візуальні рішення. Персонажі ніби щойно зійшли з кадрів Діснеєвського "Крижаного серця". Також сумнівним для кращого сприйняття стрічки є рішення запросити на озвучку знаменитих співаків, шоу-менів, коміків та ведучих, а не професійних акторів озвучки. Так, це допомагає затягнути народ в кінотеатри, але під час домашнього перегляду мультфільму, за кілька років після прем'єри, це трохи відволікає. Чутно, що щось не так, але важко зрозуміти що саме. З точки зору історії автори зробили усе можливе, щоб не помилитися. Так, голівудський дотик до розробки персонажів відчутний, і в цьому насправді немає нічого поганого. Погано те, в гонитві за дотриманням типової сюжетної структури, мультфільм рідко наважується на якись ризик. Він і не розчаровує, і не вражає. Не містить нічого відверто поганого, але й нічого видатного. Такого, що вирізнить його з-поміж тисячі подібних мультфільмів.

Рейтинг

Кінокритиків: 7, Глядачів: 7.25
Кіборги. Герої не вмирають

"Кіборги" – фільм для людей, які не бояться незручних питань.

Стрічка про оборону Донецького аеропорту під час війни з Росією на Донбасі привертала до себе увагу ще задовго до виходу. Причому не лише темою, але й своїми творцями. По-перше, режисером Ахтемом Сеїтаблаєвим, чий фільм "Хайтарма" я досі вважаю однією з кращих сучасних вітчизняних стрічок. По-друге, авторкою сценарію Наталкою Ворожбит, чиє ім'я завдяки серіалу "Спіймати Кайдаша" нарешті дізналась вся країна.

Примітною стала й рекламна кампанія довкола прем'єри, до якої приєднався гурт Океан Ельзи, чия пісня "Не твоя війна" звучала в тизері, та фонд "Повернись живим", який з нагоди виходу фільму організував ініціативу #ЯНебайдужий!. Тож якби "Кіборги" стали "холостим пострілом" з точки зору глядацької уваги, це мабуть стало би катастрофою для всього українського кіноринку, особливо з точки зору його культурно-ідеологічної цінності. На щастя цього не сталося. Вже прем'єрний вікенд продемонстрував рекордний показник за касовими зборами серед всього українського кіно, а за загальними, станом на початок 2018 року – абсолютний рекорд для стрічок вироблених повністю в Україні.

Переказувати сюжет "Кіборгів" сенсу немає - злободенність в умовах АТО, як вона є. Стрічку створено на межі художнього кіно і документалістики, як це було з "Чорним яструбом" (англ. Black Hawk Down) чи "Повелителем бурі" (англ. The Hurt Locker), а в центрі уваги виявилась – не геополітика чи масштаб картинки заради картинки, а протагоністи з їх конфліктами, в том числі, ідеологічними. Автентичне зображення героїв, які демонструють відмінні прояви ментальності українців – стали найсильнішою стороною стрічки.

Героїв розкривають за допомогою дискусій на злободенні питання: хто за що воює, що є Дім, а що Батьківщина, чи не сталось так, що "ми все за 23 роки просрали", а також питання нації, історії, мови і навіть ким був Гоголь. Мовні конфлікти героїв, які розмовляють як українською, так і російською чи суржиком, без перебільшень шикарні, хоча й визвали додаткові дискусії в суспільстві. При цьому автори не дають прямих відповідей, а сєпари, яких зображають як людей, а не як орків, інколи теж стають стороною цих дискусій про добро і зло, правильне і сумнівне.

Динаміка фільму не дозволяє відволіктись від подій на екрані ні на хвилину. Ось діалог на складну тему, ось жарт ("що він робить? сєпарів кошмарить"), і раптом вже екшн і нові, не менш злободенні, конфлікти. Дивишся хорошу воєнну драму, але все таке знайоме і не залишає байдужим, бо кожен з героїв віддзеркалює знайомих, а десь пізнаєш себе і своє бачення того, що є правда, а що ні.

Персонажі фільму "Кіборги" – це герої нашого часу з живими характерами і індивідуальністю. І, що важливо, жоден з них не грає ідеологічну чи ура-патріотичну схему, як і анти-герої, які, кажучи "нацики" чи "бандеровці", вкладають в це свій особливий сенс, тож глядач має змогу сам поставити все на ваги і зважити речі, які іноді люди просто уникають ("говорят, ваших хоронят тайно..."). Навіть дивуєшся, як авторам вдалося зробити усіх персонажів настільки живими людьми, але тут грають дві очевидні речі – вдалий каст та сценарій (Ворожбит ще не раз заявить про себе, запам'ятайте цей "твіт").

Важливо і те, що фільм не розмазує драму. У авторів є відчуття ритму і глядач перебуває в ньому усі 110 хвилин хронометражу. Його варто показувати тим, хто "поза політикою" чи "це не наша війна". Там про них є кілька чудових епізодів, які заставлять хоч трохи замислитися ("дивись, а так війни ніби й немає...").

Окремо варто відмітити якісний звук студії KWA. Приємно дивитись глядацьке кіно, яке працює і в якості дозвілля, і як корисна жвачка. Поки що "Кіборги" – одне з кращих, що є в сучасному українському кінематографі і оцінка 7,9 на imdb навіть через три роки після прем'єри – ще одне тому підтвердження.

Рейтинг

Кінокритиків: 9, Глядачів: 8
Захар Беркут

Враження від фільму Захар Беркут - українське кіно з кожним роком стає кращим. Епічні сцени, яскраві битви, актори-харизматики і карпатські краєвиди - є на що подивитись. Фанатам "Хороброго серця", "300 спартанців" та взагалі такого от історичного жанру Must See - стрічка режисерів Ахтема Сеітаблаєва та Джона Вінна не залишить байдужими.

Із того, що хочеться відмітити: автори не стали прямо цитувати класику Івана Франка, фільм скоріше за мотивами, натомість додали сучасних меседжів. Слоган фільму — «У свободі моя сутність», і цим все сказано. З тих подій пройшло 800 років, а в нас досі є свої "захари беркути" - такі сильні духом люди, як зазначив хтось із творчої групи.

Із мінусів: в діалогах героїв часто не вистачало змісту. Місцями відчуття, що зайві сцени. Жодного кроку в бік від законів жанру. А ще дуууже затянуті сцени з помираючими персонажами. Проте сочна картинка для типових кіноманів точно все сгладить. Трохи підзабуду і передивлюсь ще.

Рейтинг

Кінокритиків: 8.25, Глядачів: 6.75
Вулкан
"Вулкан" якісно вирізняється серед сучасних українських фільмів тим, що йому вдалося досить гармонійно поєднати речі, які зазвичай не поєднуються. З одного боку, це арт-хаус - емоційний, неквапливий, сповнений візуальних метафор та глибоких образів. З іншого - це динамічне кіно для широкої аудиторії, цікаве та зрозуміле пересічному глядачу. "Вулкан" поєднує легкий гумор і важку реальність буття, сміливо іронізуючи, ледь не насміхаючись над нами. Мовляв, дивіться: "ось ваше життя, таке, яким воно є, з усіма його проблемами, спадами та підйомами, і будемо відверті - воно добіса смішне". Ми звикли до шаблонних голівудських сюжетів. Герой має якесь бажання і намагається його втілити, лажає, потрапляє в халепу і зрештою змінюється, щоб перемогти. "Вулкан" перегортає усе догори дригом. Так, герой також потрапляє в халепу, і також змінюється, але його трансформація більше нагадує ентропію - повне і безповоротне поглинання середовищем, в якому герой опинився. У цьому водночас є і трагедія, і комедія буття. Ми намагаємося змінити світ, але насправді змінюємо лише власне ставлення до речей, що нас оточують. І зрештою стаємо невід'ємною частиною того, що ще вчора відчайдушно намаглися знищити.

Рейтинг

Кінокритиків: 9, Глядачів: 8.5
Кіборги. Герої не вмирають
Пропагандистські фільми, на противагу типових мономіфів, грають на відчутті безпеки. Ми хочемо вірити, що десь є безстрашний герой, відважний і всесильний, який у скрутну хвилину прийде на допомогу, пожертвувавши власними інтересами, здоров’ям, а може й життям. Аби тільки ми, прості люди, були в безпеці. Супермен, Залізна людина, Рембо – це перелік можна продовжувати довго. Ось і сюжет цього фільму заселяють не просто персонажі, не просто герої, а справжні кіборги. Ніхто з них не має внутрішніх слабкостей, ніхто не має власних бажань, ніхто з них не схибить, ніхто добровільно не залишить аеропорт. У першій же сцені автори демонструють – кожен готовий віддати власне життя, аби уберегти безпеку простих українців. При цьому, якщо герої не мають ні бажання, ні слабкості (два «кити» мономіфу), це не означає, що вони не розвиваються. Спочатку кожен з новоприбулих – архетиповий сирота. Позбавлений мирного життя, зв’язку з родичами і друзями, благ, якими володів раніше. Кожен викинутий в світ, правила якого до кінця не розуміє. Хлопці залишені сам на сам з жорстоким світом. Потім вони стають учнями. Роль учителя бере на себе Серпень і частково Гід. До середини фільму хлопці вивчають своє оточення. Поки не стають готовими дати перший бій. Цікавим також є те, хто з драматичної точки зору виступає у ролі антагоніста. Зазвичай, у пропагандистських фільмах антагоніст – це ідейний ворог. Коли одна сторона – за добро, то інша — за зло. Якщо розглядати фільм у цій площині, то він відверто не вдався. Може, тому й подекуди отримав низьку оцінку. Насправді ж, автори вкладають іншу ідею: «Кожна сторона вважає, що вона бореться на боці добра». Тому «Кіборги» - це не боротьба добра зі злом. Це не боротьба кіборгів проти сєпарів. Хто ж тоді з ким бореться? Філософські вчення розрізняють три, і тільки три види взаємодії людини з оточенням. Це дія, протидія або бездіяльність. Іншими словами, можна атакувати, захищатися, або не робити нічого. Відреагувати позитивно, негативно, або не відреагувати взагалі. Іншого не може бути. «Кіборги» інтерпретують це по-своєму. Бий, біжи або помри. Кожна сцена фільму ставить перед героями такий вибір. Якщо померти – не варіант, тому або біжи, або бий. Дій, щоб не померти! Що ж робить так зване вище керівництво? Воно наказує не відповідати на збройну агресію, але й не здавати позицій. По-суті, воно наказує не бити і не бігти. Що ж залишається? Померти? Зрозуміло, що створити ідеальну історію неможливо. Зрозуміло, що автори багато в чому йшли на компроміси, а по фінальній картинці неможливо встановити, які моменти були продумані сценарієм від самого початку, а які – дороблені режисером чи акторами на майданчику. Як результат - досить цілісна, продумана і цікава історія з правильними персонажами та цікавими ідеями, які сховані трохи глибше, ніж поверхневий конфлікт «свій-чужий».

Рейтинг

Кінокритиків: 9, Глядачів: 8
Тіні незабутих предків
Зробити комедію важче, ніж зробити драму. Зробити молодіжну комедію – справжній виклик для сценариста. Зробити молодіжну комедію, знімаючи фільм жахів – це вищий рівень майстерності. «Тіні незабутих предків» бажано сприймати через призму пародії. Пародії на типові голівудські слешері (які, на жаль, так і не прижилися в українському кіно) та на середовище існування голівудських підлітків, переповнене жартами про секс і пошуки свого місця під сонцем. Помітно, що фільм від початку не орієнтувався на внутрішній ринок: персонажі – архетипні ( а подекуди й стереотипні) американізовані носії експозиції. Автори, вочевидь свідомі того, що їхню історію можна розповісти одним реченням, навмисно фрагментують інформацію і розмазують її тонким шаром по першій годині фільму. Готуйтеся, що якісь факти ви почуєте рази чотири-п’ять, а якісь доведеться додумувати самостійно, щоб зібрати докупи логіку цієї історії. У частині слешера до стрічки питань немає. Важко зіпсувати концепцію, згідно якої персонажі періодично помирають, а решта намагається вижити. Проблема в тому, що слешер тут – не кістяк сеттінгу, а лише тимчасова добудова, яка то з’являється, то зникає у довільному порядку. Основа ж – це шлях Івана – закоханого студента, що нещодавно втратив батька від пасивного виконувача чужих вказівок до героя, що перемагає древнє зло. От тільки біда в тому, що Іван перемагає зло, слухаючи чужі вказівки, і робить це тільки тоді й не хвилиною раніше, ніж коли зло фактично переможене і не здатне чинити опір. Коли ж антагоніст фільму - злий демон, що мріє вивільнити темні сили - у повній силі й готовий дати бій, Іван піднімає руки догори і готовий виконати усі його умови, аби тільки зберегти життя собі та своїй коханій. Отже, ви навряд ви помітите зміну характеру героя. Видерши зі структури центральний момент (коли герой вперше жертвує собою, щоб урятувати когось іншого), автори позбавили головного персонажа якого-небудь розвитку, а глядача – можливості отримати урок від перегляду цієї стрічки. І якщо ми вже згадали кохану Івана – першу красуню в універі – Анджелу, то варто відмітити, що любовна лінія навряд була пріоритетною для творців цього фільму. Принаймні, розкрита вона досить поверхнево і не зустріла за півтори години хронометражу жодної перепони. Тобто, герої тягнуть з освідченням одне одному не тому що якісь сили чинять їм опір, або їхні почуття проходять випробування вірністю, силою, часом чи будь чим іншим, а тому що їх стримує сюжет. І цю фальш, на жаль, неможливо приховати. Загалом, «Тіні незабутих предків» - це досить непоганий представник жанрового комерційного кіно в Україні, який був знятий не стільки завдяки, скільки всупереч, і точно годиться для разового перегляду в компанії друзів.

Рейтинг

Кінокритиків: 6, Глядачів: 6
Коли падають дерева
КОЛИ ПАДАЮТЬ ДЕРЕВА: ПРИТЧА ПРО НЕВІДВОРОТНІСТЬ ПРОТИСТОЯННЯ Існує притча про монаха, який щодня підіймався на гору полити дерево. Сухе, мертве дерево, що не мало шансів на життя. Не мало – але отримало. Бо монах його поливав кожен день, в один і той же час, однаковою кількістю води. Через три роки дерево розквітло. Дерева завжди були символом надії та сподівання. Тим, що потребує догляду у часі, а тоді здивує плодами. Їх смерть символізує внутрішнє, духовне падіння, втрату внутрішнього вогню та безвихідь існування у безкінечності часопросторі. Тому цілком виправданою є назва фільму «Коли падають дерева». В аналізах фільму вже звучали слова про алюзії, асоціації, бо їх там і справді дуже багато. Однак, одразу підкресливши найвищу оцінку усіх компонентів фільму, хотілося би зазначити власні, чисто суб’єктивні спостереження. Із того, що першим кидається в око – побудова драматургії фільму за принципом взаємодії полярних явищ: входу – виходу, закритості – відкритості. Скрізь можна помітити ненав’язливе підкреслення дверей, вікон, стежечок та доріг, тобто усього того, що для когось відчинено, а для когось закрито назавжди. Все залежить і від обставин, і від власного світосприйняття. Наприклад, під час сцен сексу, що вражають пристрасною відвертістю, ніби немає облич – акцент робиться на волоссі героїні як «ширми». Бо немає їх, як людей, як особистостей. Бандит, чи вразлива дівчина – обоє гвинтики Системи, пронизаної пострадянськими комплексами, шаблонами, нищівними «правилами» та потребою «людям угоджать». Навіть щасливі миті відданості один одному пронизані страхами та втечею – пара постійно кудись біжить і ховається. Їх очі весь час трохи прикриті, ніби щоб не бачити жахіття усіх штучних обмежень, які середовище само собі нав’язало. Водночас дівчинка розкриває маленькими ніжними ручками кущі, проорюючи собі шлях у дивину самого життя. Пробивається по стежці, навколо якої усіяні фрукти та квітучі плоди, що мимоволі нагадує атмосферу «Аліси у країні див» Л.Керрола. Дорослі тікають, закривають обличчя, очі, ховаються – дитина йде назустріч із широко розплющеними очима. Для неї флора вже є ніби дверима, в той час як доросла дівчина сидить у закоханій безвиході на пустому підвіконні перед закритим вікном. Подвійна реальність вбачається і в нищівній для особистості пострадянській жорстокості: в одній квартирі дому побої, в іншій – ласка до кота із посмішкою задоволення на чужий крик про допомогу. Усі все чують і розуміють, але ніхто не хоче втручатися, бо байдуже. В той же час – все чуже «цікаво» й усі хочуть влізти у внутрішній простір іншого. А щира, справжня ласка до котика – лише у дитини. Щодо алюзій, то символіка білого коня також має безліч трактувань, та саме тут він вбачається як «плин часу», нагадування про свободу, яка зовсім поруч, але до якої так страшно доторкнутися. Мабуть тому у фільмі кінь білий, бо на фоні чорної реальності села він як білий місяць, світлий та прекрасний. Для когось кінь є лише інструментом для сільської роботи, а для іншого символом чуда. Із цим «плином часу» у головної героїні виникає бажання поглинути у світосприйняття дитини, коли вона лягає у ліжко квітів, як материнське лоно, щоб ось так – взяти і позбутися жорстокості зовнішніх обмежень. Та сон переривається, і вона знову опиняється у дорослому світі, а лоно квітів виявляється ванною на подвір’ї. Кульмінація не стільки сюжету, скільки психологічного протиставлення, вбачається у двох фінальних монологах – чоловіка за столом та маленької дівчинки наодинці із власними мріями. Дорослий під час похмурого святкування підкреслює марність життя, і ніхто йому в цьому не заперечує. В той же час дитина благає Всесвіт, щоб ніхто не сварився і щоб всі любили один одного, та під час її монологу змінюються трагічні фігури дорослих, що більше нагадують статуї, неживі та завмерлі від трагізму марності існування та відсутності очікувань. Дерева супроводжують майже усі важливі сцени. Та ніхто їх не поливав, як той монах з притчи, ніхто не працював над створенням добра і любові між собою. Насправді ж, дитина і дорослі – це лише умовність, відтворена у кіно як метод конкретизації, бо дитячим сприйняттям реальності міг бути пронизаний будь-хто з дорослих. Та ніхто не спромігся, усіх поглинула Система. Тому і дерева, як паростки життя, і психологічне протистояння планів – теж свого роду притча. Притча про людей із села, що піддалися внутрішньому ув’язненню. Мабуть, тому дитина поскакала на коні у небо, а дорослі залишилися внизу, назавжди…

Рейтинг

Кінокритиків: 10, Глядачів: 8