Рецензії
Черкаси
«Ми будемо чинити опір» Уже завтра у вітчизняному кінопрокаті стартує воєнна екшн-драма «Черкаси». Це дебютна стрічка режисера Тимура Ященка про події березня 2014 року, на початку анексії Криму. Тоді мінний тральщик «Черкаси», заблокований у бухті Донузлав, три тижні мужньо чинив опір російським окупаційним військам, і був останнім з 9 українських кораблів, хто не спустив державний прапор. Вперше у вітчизняній історії кінематограф звернувся до теми ВМС України. Також уперше в художньому фільмі розповідається про те, що відбувалося в Криму в ті часи. Коли ми чуємо визначення «воєнний фільм», то одразу уявляємо собі масу спецефектів, батальних сцен, пафосних діалогів/монологів і ще багато чого. У випадку цієї картини – все інакше: вона відрізняється простотою, чесністю та справжністю. Ці риси – всюди: від села, з якого родом головні герої, Мишко (Євген Ламах) і Лев (Дмитро Сова), до, власне, корабля «Черкаси». Через це в глядача складається враження документальності того, що він бачить. Завдяки співпраці з Воєнно-Морськими Силами України та Генеральним Штабом Збройних Сил України, а також консультуванню справжнього командира «Черкас» Юрія Федаша фільм набув ще більшої достовірності. Щоправда, боєздатність та грізність корабля у ньому була трохи занижена. Як неодноразово було зазначено режисером, це було зроблено для посилення драматургії в епізодах, де розвивалося протистояння з російськими військами. Багато уваги в «Черкасах» приділяється людським стосункам. Швидко іронічно-приязна комунікація українських і російських моряків змінюється на ворожнечу. Наші моряки постають перед нами прямолінійними, правдивими. Такі люди просто роблять свою роботу, нікого з себе не зображають, знають своє призначення. Вони розуміють, чим для них є Батьківщина. У фільмі присутня тема співпраці кримських татар із українцями, того, як вони ризикували, коли допомагали останньому українському кораблю в Криму. Коли тральщик залишився сам один, оточений ворогом, підтримка кримсько-татарського народу надавала йому наснаги. За реальними подіями екіпаж «Черкас» співав пісню «Воины света» гурту Brutto. Відео цього потрапило в мережу та викликало неймовірну реакцію користувачів. У стрічці це відео було відтворено, а композиція стає певним лейтмотивом стрічки. «Черкаси» - яскравий зразок патріотичного кіно, яке вкотре нагадує нам про силу й відвагу людей, які от уже майже 6 років протистоять російській агресії. Кожен із них робитиме це й надалі, бо, як співається в пісні «Чорна Гора», «я ніколи і нікому не віддам рідного дому». Надзвичайно рекомендую до перегляду!

Рейтинг

Кінокритиків: 9, Глядачів: 6.5
Захар Беркут
Захара Беркута позиціонували, як перший український масштабний історичний екшн з голлівудськими акторами. На ділі ж вийшла недорога (на вигляд, не за бюджетом) постановка на тематику карпатських воїнів, котрі протистоять зовсім комічним кочівникам. Можна відзначити круті локації, декорації та непогані костюми. Разом з непоганою роботою оператора й постановника сцен, дивитися на те, що діється на екрані зазвичай приємно. У той же час, бойові сцени - все ще слабке місце українського кіно, їх не вміють ні сучасно ставити, ні знімати. А головна біда - сценарій, який з оповіді Франка перетворився на банальний сценарій фільму класу Б з розряду "нас мало, але ми завзяті". Любов, зрада, героїчна смерть і звитяга - все це надто поверхнево прозоре, сто разів бачене і не змушує переживати за персонажів. А посередній дубляж і діалоги, в які забули вдихнути життя, нівелюють яку не яку гру західних акторів. Тож можна підсумувати, що перед нами перший крок нового українського кінематографа на шляху наших "300 спартанців".

Рейтинг

Кінокритиків: 8.25, Глядачів: 6.333
Захар Беркут
Захара Беркута позиціонували, як перший український масштабний історичний екшн з голлівудськими акторами. На ділі ж вийшла недорога (на вигляд, не за бюджетом) постановка на тематику карпатських воїнів, котрі протистоять зовсім комічним кочівникам. Можна відзначити круті локації, декорації та непогані костюми. Разом з непоганою роботою оператора й постановника сцен, дивитися на те, що діється на екрані зазвичай приємно. У той же час, бойові сцени - все ще слабке місце українського кіно, їх не вміють ні сучасно ставити, ні знімати. А головна біда - сценарій, який з оповіді Франка перетворився на банальний сценарій фільму класу Б з розряду "нас мало, але ми завзяті". Любов, зрада, героїчна смерть і звитяга - все це надто поверхнево прозоре, сто разів бачене і не змушує переживати за персонажів. А посередній дубляж і діалоги, в які забули вдихнути життя, нівелюють яку не яку гру західних акторів. Тож можна підсумувати, що перед нами перший крок нового українського кінематографа на шляху наших "300 спартанців".

Рейтинг

Кінокритиків: 8.25, Глядачів: 6.333
Наші котики
Автори називають стрічку неполіткоректною та лікувальною. Насправді, це просто маркетинговий хід, бо з неполіткоректного тут лише жарти про Путіна та ватажків ОРДЛО. А лікувальний ефект сміху триває акурат до фіналу стрічки, де автори все одно повертаються до героїчного драматизму. Трейлер «Наших котиків» не обіцяв нічого хорошого, проте режисер та сценарист Володимир Тихий вселяв надію. Все-таки після «Вавилону’13» він вміє знімати круто про страшні моменти історії України. А його стрічка «Брама» довела, що й до комедії Володимир здатний. В центрі сюжету «Наших котиків» три «зелені» добровольці, котрі потрапляють в АТО. Молодий продавець квітів, якого не поважає батько-військовий, пристаркуватий чоловік зі слабким серцем, і недалекоглядний актор-аматор. Цю браву ватагу цілком логічно закидають на дальній блокпост, що зветься Капустиною, і який ніколи не атакують сепаратисти. А славиться рубіж найкращим в зоні АТО туалетом. Як на зло російський генерал вирішує направити наступний удар саме по Капустині. Тож нашим котикам доведеться протистояти переважаючим силам супротивника, хочуть вони того, чи ні. Допоможе героям вистояти досвідчений доброволець з позивним Тренер, котрий постійно вживає футбольні аналогії. А заважатиме — молода українська журналістка, яка вперше потрапила на передову. З хорошого у фільмі – діалоги, що рясніють дійсно влучними жартами. Взаємодія персонажів нагадує набір сценок якісного комедійного шоу, яких в українському інфопросторі вважайте й немає. З поганого – сумбурність центрального сюжету про намагання добровольців вижити. Наприклад, дивно бачити у фільмі досвідченого Тихого відірваний від решти стрічки початок й деякі інші сцени, що вибиваються як візуально, так і за наповненням. При хронометражі у дві години, фільм би лише виграв, якби на монтажі їх викинули. Але цього не сталося, тому картина почасти виглядає, як попурі групи талановитих студентів, що напхали у твір всі свої ідеї: комп’ютерну графіку, вибухи, слоу-мо, воєнний бойовик і містику (яка органічно виглядала у «Брамі», а от «Нашим котикам» художньої цінності не додає). Окремо слід згадати про комп’ютерну графіку, що за українською традицією вставлена де треба й де не треба. Перша половина фільму нею просто рясніє, але більшість ефектів виглядає примітивно. На дворі 2020-й рік, в Україні є чимало майстрів CGI, тож краще було напирати не на кількість ефектів, а на їхню якість. Фільм «Наші котики» не вийшов неполіткоректною комедією, як заявлялося. Бо навряд для такого звання вистачить жартів про те, що вбитих російських спецназівців закопують у братській могилі під знаком «Іх тут нєт». Та й виставляння сепаратистів і російських журналістів, як придуркуватих наркоманів – це не неполіткоректність, а фарс. Неполіткоректним було б жартувати про владу, але на таке автори не наважилися, президент тут – символ, що мотивує солдат на подвиги. Дісталося хіба що Кучмі та Мінським угодам, всі решта – герої. Тож маємо, насправді, комедію абсурду з гарними діалогами та гегами, але сумбурним сюжетом і надто вже карикатурним зображенням багатьох персонажів. Фільм вартий перегляду, тут є моменти, коли глядачі прискають зо сміху, і є сцени, коли героям аплодують у патріотичному захваті. Зрозуміло, що знімати комедію про діючий конфлікт, який триває на нашій землі й ледь не щодня забирає людські життя, дуже непросто. Володимира Тихого варто похвалити за роботу, Наші котики не тільки смішать та розважають, але й нагадують, що війна триває, і наші хлопці й дівчата все ще на передовій б’ються з ворогом за Україну. Хоч цей фільм забудуть досить швидко, його фінальні титри з документальними кадрами українських воїнів ми забувати не маємо права.

Рейтинг

Кінокритиків: 7.5, Глядачів: 10
Брама
Останнього липневого дня 2018 року я відвідала показ фільму «Брама» режисера Володимира Тихого. Цей намір виник у мене після проґавлених прем’єр у Києві та Львові, а також після численних рецензій і відгуків (як позитивних, так і негативних). Фінальна підказка від карми про те, що треба йти, – раптово знайдена стаття про фільм у журналі. Картину створено на основі п’єси драматурга Павла Ар’є «На початку і наприкінці часів». За нею було поставлена низка вистав в Україні та закордоном. І нарешті цей твір знайшов своє кіновтілення. Це історія про родину, що живе в старій хатині в Чорнобильській зоні відчуження. Головною в ній є баба Пріся (Ірма Вітовська-Ванца), - ексцентрична жінка, що товаришує з русалками, задобрює дичиною «зелених чоловічків» та яка за часів Другої світової війни вбила 12 есесівців. Разом із нею живуть її донька Слава (Віталіна Біблів) та недоумкуватий онук Вовчик (Ярослав Федорчук). Після певного повороту подій їх «розмірене» життя змінюється. Сюжет є неймовірною сумішшю сюрреалізму та українського колориту із реаліями занепаду та побутових проблем. У цих умовах яскраво та насичено прописані усі персонажі. Їх мова – жива, щира та така, яка не викликає відрази. Вона – органічна від першого до останнього слова. Варто відзначити оточуюче середовище, де відбуваються події. Зйомки відбувалися в селі Лучанки́ Овруцького району на Житомирщині, в зоні часткового відселення. Ці локації ввібрали в себе історію до такої міри, що говорили не тихше за дійових осіб. Робота художника-постановника, Володимира Любого, лише посилила цей ефект. На цьому фоні сховок Вовчика з усякою всячиною, що фігурує в фільмі, виглядає по-особливому зворушливо. Окреме «браво» диво-команді візажистів і гримерів, завдяки яким візуальна складова образу баби Прісі зробилася такою, як є. Вимагає неабиякого професіоналізму настільки правдоподібно «зістарити» акторку до 80-річного віку. У «Брамі» піднімаються важливі теми. Говориться про родину, родинні стосунки в складних умовах. Йдеться також про вибір, зроблений на противагу всьому світу, та побудову життя у цьому виборі. Мені зустрічалися в деяких рецензіях і відгуках думки щодо суми цих факторів типу: «Де логіка в репліках і діях акторів?», «Вони роблять багато дурних вчинків» і так далі. На противагу цьому хочеться сказати: не прагніть шукати логіку в кожному клаптику мистецтва. Часто дуже цікаво не думати про це поняття в загальноприйнятому розумінні та спостерігати за «власною» логікою, специфічною та несхожою на інші. І разом із тим – дивуватися та радіти з того, що український кінематограф сміливо працює з різними жанрами, розширюючи свої горизонти. Дуже рекомендую до перегляду! Такий добірний український сюр я ще не бачила! P.S. Під час такого фільму не замислюєшся про попкорн. P.P.S. Перечитаю п’єси Павла Ар’є та передивлюся вистави за ними. Надто вже цікаво!

Рейтинг

Кінокритиків: 10, Глядачів: 8.5
Кіборги. Герої не вмирають
6 грудня 2017 року відбулася велика прем’єра фільму «Кіборги» українського режисера Ахтема Сеїтаблаєва. Подію відвідали представники творчого складу фільму, зірки вітчизняного шоу-бізнесу, а також бійці АТО, котрі не з чуток знають про події на Донбасі. Зокрема – про оборону Донецького аеропорту, що стала основою для сюжету картини. Ця сторінка української історії тривалістю 242 дні – надзвичайно болісна, як і все, що відбулося в зоні АТО з самого початку. Зараз в українському художньому кіно до цієї теми звертаються не так часто. Відбувається так тому, що кінематографісти розуміють ступінь відповідальності щодо її висвітлення. Бо є дуже важливим не перейти межу тактовності, не наповнювати сюжет надмірним пафосом, а зробити фільм максимально відкритим і чесним. На щастя, саме ці характеристики є одними з багатьох чеснот «Кіборгів». Для максимального відтворення умов Донецького аеропорту, завдяки Шевкету Сейдаметову, були створені правдоподібні декорації, що дозволили як акторам, так і глядачам поринути в атмосферу цієї непростої історії. Вражає різнохарактерність героїв фільму. В цій ситуації це зайвий раз доводить, що люди різних віку, достатку та поглядів здатні стати солдатами, аби захищати те, в що вірять, і долати труднощі, що при цьому виникають. Цих героїв тут втілюють як досвідчені, так і молоді актори. Роль Серпня, командира, виконав В’ячеслав Довженко, який, завдяки цьому образу, відкрився (особисто для мене) зовсім по-новому. Скажу так: якщо ви не бачили «Кіборгів», то не розумієте, на що здатен цей актор. Так само є й з Андрієм Ісаєнко (Субота), який теж реалізував свій акторський талант несподіваним чином. Було цікаво вперше побачити на екрані Романа Ясіновського (Гід), Віктора Жданова (Старий), Макара Тихомирова (Мажор), Костянтина Темляка (Псих). Якщо перші двоє – досвідчені актори з певним творчим доробком, то останні – молоді дарування, котрим хочеться побажати продовжувати свій розвиток на обраному ними шляху. Вищезгадані персонажі – яскраві елементи чудового сценарію, що насичений живими та, водночас, глибокими діалогами та монологами, де знаходиться місце для чоловічого гумору. Подієва складова картини огорнута в майстерні операторську та звукорежисерську роботи. Дякуємо за це оператору Юрію Королю та звукорежисеру Антону Бжестовському. Ще однією вагомою складовою фільму є музичний супровід авторства Мілоша Єліча та Андрія Пономарьова, а також пісня «Мить» гурту «Океан Ельзи». Від цього «Кіборги» стають неймовірнішими. У підсумку хочеться сказати: «Кіборги» - фільм не про події за тридев’ять земель. Це про наші реалії, про нас, наших співвітчизників. Цей фільм знайде відгук у серці кожного. І це так тому, що неможливо не співпереживати героям, знаючи, що на твій дім досі зазіхають чужинці… Велике «дякую!» усій знімальній команді за створений шедевр. Емоції, що я спостерігала після сеансу в очах навіть наймужніших чоловіків, якнайкраще це доводять… Обов’язково перегляньте! P.S. Було приємною несподіванкою бачити Євгена Нищука в ролі капелана. Ці очі впізнаєш навіть на пошрамованому гримом обличчі… P.P.S. Після перегляду «Кіборгів» ще більше захотілося попрацювати з Ахтемом!

Рейтинг

Кінокритиків: 9.667, Глядачів: 9
Таємний щоденник Симона Петлюри
6 вересня 2018 року в прокат вийшла українська історична кінострічка «Таємний щоденник Симона Петлюри» режисера Олеся Янчука. Фільм знято за участю Державного агентства України з питань кіно та Національної кіностудії художніх фільмів імені О.Довженка, а також за підтримки Міністерства культури України та Українського конгресового комітету Америки. «Таємний щоденник Симона Петлюри» став для кіностудії своєрідним відродженням її масштабної діяльності, фільмом, випущеним у переддень її 90-річчя (14 вересня). З комітетом і кіностудією пан Янчук співпрацює не вперше: в такому співробітництві було знято його фільми «Атентат — Осіннє вбивство у Мюнхені» (1995), «Нескорений» (2000) та «Владика Андрей» (2008). Вже задовго до прем’єри для широкого загалу цей байопік став предметом для активних дискусій та суперечок. Небезпідставно. Центральною постаттю фільму є відомий український політичний діяч XX століття, головний отаман військ Української Народної Республіки і лідер Директорії УНР Симон Петлюра. За роки існування Радянського Союзу та навіть у часи незалежності України, проросійськими намаганнями, погляди на нього були доволі викривленими. Особисто я, під час навчання у школі, стикалася навіть із двоїстою точкою зору на його діяльність. В межах шкільної програми, а то й кількох сторінок поспіль, позиція щодо Симона Васильовича переходила від позитивної до різко негативної. В таких умовах вивчати реалії своєї історії, дізнаватися правду було складно. Але, дякувати Богові, ситуація поволі покращується завдяки розсекреченим документам і детальним дослідженням, котрі проливають світло на історичну достовірність. Сюжет фільму охоплює період життя Петлюри в еміграції в Парижі, до дня його вбивства Самуїлом Шварцбардом. Тут також є спогади про події та дійових осіб того короткого періоду УНР, коли Україна здобула, та не змогла втримати незалежність. Художня інтерпретація вдало поєднується з хронікальними уривками. Спільними зусиллями Олеся Янчука, сценаристів Михайла Шаєвича та Олександра Шевченка, за участю історичного консультанта Володимира Сергійчука, оповідь про ті часи набула особливої насиченості та правдивості. Вражає акторський склад картини, що на всі 100 % є українським. (Дивно, що це досі вражає, чи не так?) Завдяки ретельним кастингу та пробам, на основні та другорядні ролі були запрошені гідні представники акторського середовища України. Симона Петлюру на екрані втілив Сергій Фролов. За його власними словами, під час підготовки до цієї ролі він переглянув безліч кіновтілень Симона Васильовича, починаючи з 1924 року. На противагу зображуваному там агресивному невротику, пан Сергій вирішив представити в своєму персонажі іншого Петлюру, - м’якшого, людянішого. Що в нього й успішно вийшло. Ірмі Вітовській-Ванці була віддана роль дружини, Ольги. Цей персонаж – щира жінка, яка стоїть за чоловіком-творцем серйозних соціально-політичних змін у країні, яка гостро відчуває буремну атмосферу тих часів. Натхненням пані Ірми до створення внутрішнього світу Ольги став роман Марселя Тірі «Проїздом у Києві». За її словами, цей твір яскраво передає тодішні настрої. (Візьму цю книгу в список до прочитання!) Акторка Вікторія Янчук зіграла доньку, Лесю, молоду дівчину, яка більше скидалася на тендітну квітку. На неї не могли не вплинути серйозні події тієї доби. Її душевні перипетії були гідно передані на екрані. Я щиро бажаю пані Вікторії успіху в подальших кінороботах. Однодумців Симона Петлюри, Володимира Винниченка та Михайла Грушевського, зіграли Євген Нищук і Богдан Бенюк. Ними було зайнято порівняно невеликий відрізок екранного часу, але все ж вони встигли увійти до списку гідних кіновтілень цих історичних постатей. Щодо цього хочеться додати невеличкий коментар, що буде не дуже приємним для інших журналістів і критиків, які переглядали фільм на прес-показі. Поява Нищука й Бенюка на екрані в образах Винниченка й Грушевського, з якогось дива, викликали іронію, кепкування та сміх. А під час сцени, в якій Винниченко дізнається про смерть Петлюри, сміх був ще гучнішим. Можливо, у персонажі в ті хвилини був надлишок патетики. Але хіба можна через це так відверто брати його на кпини, а потім стверджувати, що через це фільм перетворився на комедію, як «Диктатор» Саші Барона Коена?! Як бачимо, тактовність тоді була не в пошані. Повернімося все ж до фільму. В фільмі немає жодного зайвого персонажа. Кожен додає фарб до загальної історії. Яскравими представниками сторони-антагоніста є вбивця Петлюри, Самуїл Шварцбард (Олег Треповський) та радянський агент Володін (Юрій Одинокий) – організатор убивства. Дуже різні за характером, вони утворюють специфічний тандем, направлений на досягнення однієї мети. Фінальний епізод суду над Шварцбардом багато чого говорить глядачеві про протистояння радянської влади і Петлюри. Згадуються та розвінчуються міфи, які про нього розповсюджувалися, та використовувалися, як інструмент, що здатен очорнити його ім’я. Вкотре стає зрозуміло, що ми роками не знали багатьох фактів. (У фільмі цього не згадується, але, виявляється, за підтримки Петлюри діяв театр, в репертуарі якого були п’єси Шекспіра, Ібсена та інших закордонних авторів). Володимир Сергійчук під час прес-конференції із командою фільму назвав Симона Петлюру найбільшим державником ХХ століття та людиною, яка думала про всі нації взагалі. Що ж: зважаючи на розсекречені відомості, з цими твердженнями можна погодитися. «Таємний щоденник Симона Петлюри» - гідний зразок українського історичного кіно, яке повертає увагу глядачів до свого минулого. Залишається сподіватися, що таких фільмів вистачить, щоби запустити процес зміни думок про постатей, яких спотворила радянська пропаганда. Цікаво, якими будуть результати прокату на Сході України, де такі думки ще актуальні? Далі – більше фільмів про сторінки української історії та її відомих постатей! P.S. Ставлення до російської мови у фільмі в 2 прикладах: - розмови російською мовою – з українськими субтитрами; - уривок із розмови між французьким радянським послом Раковським і міністром Бланшем: «Почитайте, що пишуть про це наші радянські газети» . - «Я не читаю російською» . (Ця репліка викликала шквал оплесків)

Рейтинг

Кінокритиків: 8, Глядачів: 4
Шляхетні волоцюги
«Батяр – це стиль життя, в якому легковажаться загальноприйняті норми. Але це не хуліган чи розбишака, бо таких називали «кіндерами». Це були такі собі «Робіни Гуди», що не нехтували привселюдно обчистити багатія і витратити легкі гроші, але таємне злодійство не визнавали та вважали низькістю». Так історик Юрій Винничук описує характерну субкультуру Львова першої половини XX століття. Батяри стали натхненням для багатьох книг, історій і просто розмов. Нарешті до них звернувся й кінематограф, в українській комедії «Шляхетні волоцюги». Картина побачила світ наприкінці вересня 2018 року. Вона розповідає про двох батярів, Мірека (Юрій Хвостенко) та Бодю (Іван Шаран), які живуть яскравим авантюрним життям. Воно набуває нових обертів, коли вони несподівано стають опікунами юної Христі (Ірина Гришак). Події відбуваються у Львові , наприкінці 1930-х років, за лічені місяці до Другої Світової війни. Містяни вже відчули на собі нестачу в їжі, ресурсах і роботі, дізналися, хто такі нацисти. Поруч із цим преспокійно живуть багатії в розкішних маєтках, не замислюючись зайвий раз про проблеми. Але обидва табори зберігають у собі неповторний львівський колорит, який не описати словами. Діалоги на всі 100 складаються з файної львівської говірки (тільки встигай вловлювати слова). Інколи вона є складною для розуміння. Але ти все одно сприймаєш її на якомусь підсвідомому рівні. Щоб додатково переконатися у виключності цього діалекту, раджу до прочитання абетку «Ґвара» авторства Ґриці Ерде. Вражають локації цього чудового мультикультурного міста, де століттями поруч жили українці, поляки, німці, євреї та багато хто ще. Впевнена, що спеціалістам із комп’ютерної графіки майже не довелося нічого домальовувати, бо Старе місто досі зберігає свій автентичний вигляд. У «Шляхетних волоцюгах» вирує багато гумору та іронії, легкості. Такими є наші герої, й у такому настрої вони будують все навколо себе. Одна з цінностей цього фільму – його музичне оформлення. Круті, запальні мелодії «Шляхетним волоцюгам» подарували «Ray Band», Мирослав Кувалдін та «Брати Гадюкіни». Окрім власних пісень артисти виконали також популярні пісні того часу. Такі, наприклад, можна часто почути у львівській «Криївці». Окрім комедійної складової, в сюжеті є місце також детективу та пригодницькому жанру. Комуністи та нацисти одночасно полюють за магічним артефактом – браслетом Олександра Македонського. За легендою, той, хто ним володіє, буде непереможним. Бодя з Міреком у цій історії також зіграли свої ролі. Окремо хочеться подякувати режисеру та сценаристам за майстерну роботу над характерами вищезгаданих протиборних таборів. Це просто – майстерне вишукане знущання, стьоб над двома політичними системами одразу. Особливе «браво» за сюжетну лінію з відділом українознавства НКВС. Той ще фарс! Бодя та Мірек зі своїми друзями протягом фільму переживають багато карколомних подій. Але, завдяки своїм хитрості (у найкращому сенсі цього слова) та винахідливості вони доводять віковічну істину: «Добро перемагає зло». P.S. «Шляхетні волоцюги» зібрали у вітчизняному прокаті небагато грошей. Але це все одно не завадить цьому фільму стати яскравим представником свого жанру. P.P.S. Тому, хто закоханий у Львів, безперечно сподобається!

Рейтинг

Кінокритиків: 10, Глядачів: 6.75
Крути 1918
На початку лютого 2019 року у вітчизняний широкий прокат вийшов історичний художній фільм «Крути 1918». Стрічку створено продакшном Good Morning Film, за підтримки Держкіно України, за сценарієм Костянтина Коновалова. Режисером і співавтором сценарію став Олексій Шапарєв, який раніше працював над такими фільмами як «Гвардія» та «Правило бою». Стрічка присвячена 100-річчю бою під Крутами взимку 1918 року. На фоні революційних подій в країні двоє братів, Андрій (Євген Ламах) і Олекса (Андрій Федінчик), закохуються у Софію (Надія Коверська). У «Крутах 1918» зібрано надзвичайно різноманітний акторський склад, майже на 100 процентів – із українців. Виключення склав лише польский актор, Томаш Собчак, який зіграв німецького таємного агента Берга, (він мав відчутний польский акцент, що трохи збентежувало). Окрім головних героїв, ролі у фільмі виконали Олексій Тритенко, Наталя Васько, Віталій Салій, Євген Нищук, Роман Ясіновський і багато інших досвідчених і молодих акторів. Музику до фільму написав італійський композитор Марко Моріні, а пісні у виконанні Христини Соловій та гурту «Гайдамаки» стали саундтреками. Основні зйомки велися в Києві, в Косому капонірі. Станцію Крути втілили в селі Сигнаївка на Черкащині. Безпосередньо бій знімали біля села Підгірці, що під Києвом. Участь у зйомках брали військовослужбовці Нацгвардії України, реконструктори з Києва та Вінниці, а також ветерани війни на Донбасі. Було використано близько 2 тисяч одиниць зброї початку XX століття, що не лише правдоподібно виглядала в кадрі, а й стріляла, холостими патронами. Завдяки роботі художників-постановників і костюмерів була досягнута також реалістичність у декораціях і зовнішньому вигляді героїв. Позитивне враження також справляє ставлення до іноземних мов у «Крутах 1918». Німецька, французька та російська мови в діалогах персонажів даються з субтитрами, а не псуються озвучанням. Найяскравіший приклад володіння іноземною мовою у фільмі – роль французького чиновника Поля у виконанні Владислава Нікітюка. Чи так само добре йдуть справи у решті елементів картини? Найбільше запитань викликає драматургічна складова фільму. Сили оповіді розподілилися не так, як заявлялося в анотації чи в трейлері. Найбільше уваги привертав не головний герой, Андрій Савицький, а 2 антагоністи – його брат Олекса та червоний командир Муравйов у виконанні Віталія Салія. Ці персонажі були краще прописані, так, що їх якнайповніше міг відчути глядач, їм було приділено неймовірну кількість уваги. На їх фоні Андрій просто загубився. І загубився настільки, що постало питання – а хто взагалі головний герой у цьому фільмі? Було видно, що сценаристам не дуже цікаво було працювати над цим персонажем. Якби замість Андрія на місце головних дійових осіб стало декілька солдатів з його сотні (як то Володя, Валерик і Григорій Піпський), то історія заграла б новими фарбами. Завдяки тому, що найкращим чином глядач мав змогу «роздивитися» командира Муравйова, було зрозуміло, хто тут найбільш виплеканий елемент історії. Схиблений жорстокий морфініст, він виправдовував кожну секунду екранного часу. Олекса Савицький у виконанні Андрія Федінчика так само яскраво існував у фільмі. Це був не просто офіцер УНР, а таємний агент із манерами Джеймса Бонда. Акторові надзвичайно пасував такий образ. У прагненні розвинути шпигунську лінію, дякувати Богові, залишився ентузіазм на роботу з атмосферою сотні Студентського куреня. Мікроситуації, що виникали між бійцями (багатьом з них не було й 20), доводили, що вони – ще діти, на долю яких випали серйозні випробування. Тут можна провести паралелі з нашими добровольцями на Донбасі, де вчорашня молодь змушена швидко подорослішати. Любовну лінію сюди помістили для того, щоб якось виправдати конфлікт між братами. Є Софія між Андрієм і Олексою – є контраст, нема Софії – різниця відсутня. Батальні сцени захоплення «Арсеналу» та битви під Крутами справили враження на глядача цілісно. Видно було, що сценаристи, або ж режисери монтажу, не хотіли перетягувати тривалість цих епізодів на екрані. Незначне їх подовження не погіршило б ситуацію. У підсумку можна сказати, що «Крути 1918» - приклад того, як вітчизняний кінематограф напрацьовує досвід у створенні історичного кіно. Безумовно, нам ще багато чого належить відшліфовувати у цьому жанрі. Але творчість - на те й творчість, щоб пробувати та досягати успіху чи помилятися.

Рейтинг

Кінокритиків: 5, Глядачів: 3.333
Заборонений
На початку вересня 2019 року широкому загалу було презентовано картину "Заборонений" - художній фільм про життя, боротьбу з радянською системою та смерть відомого поета-шістдесятника, правозахисника, Героя України - Василя Стуса. Фільм вийшов в український прокат 5 вересня 2019 року, в День пам'яті поета. Протягом свого прокату картина встигла спричинити собі широкий розголос, позитивний і не дуже. Це можна пояснити: реакція після її перегляду - доволі змішані почуття. "Метафорична історія" - ось найкраще визначення того, що являє собою "Заборонений". Це допомагає нам відійти від сприйняття фільму як чистого байопіку, бо в деяких питаннях він є дещо розмитим і нечітким. Відеоряд "Забороненого" разом із архівними документальними кадрами та закадровими віршами, цитатами та листами Стуса створює цікаву атмосферу. В ній одночасно є й реалізм, і прагнення вигукнути: "Та це ж поетичне кіно!". Безумовно, не обійшлося без зображення акції під час прем'єри "Тіней забутих предків", що стала важливим етапом дисидентського руху в Україні. Чудовий акторський склад утілив на екрані найвідоміших представників української інтелігенції кінця 60-х-початку 70-х: власне Василя Стуса (Дмитро Ярошенко), Світлану Кириченко (Слава Красовська), Аллу Горську (Карина Шереверова), В'ячеслава Чорновола (Роман Ясіновський) та інших, а також негативні образи - "адвоката" Віктора Медведчука (Роман Халаїмов) і лейтенанта Кузнєцова, працівника табору, (Віталій Салій), де відбував термін ув'язнення Василь Семенович. Всі вони реалізували своїх персонажів більш-менш зрозумілими для глядача. Хоча іноді хотілося, що називається, "копнути глибше". Музичними складовими "Забороненого" стали інструментальна частина від композитора Олександра Сошальського, пісні “Не топчіть конвалій” від гурту Mandry і “Колискова” від гурту “Без Обмежень”. Вони були гармонійно вплетені в сюжет, - не було відчуття недоречності. Найбільше питань у глядачів і критиків викликав саме сценарна частина фільму. Ми досі пам'ятаємо скандал зі згадкою в сюжеті Віктора Медведчука, "адвоката", якого, за реальними подіями, надала радянська влада Стусові. Із видаленням більшості сцен суду цей персонаж виявився майже позбавленим екранного часу. Але, зрештою, глядач його побачить, хоч ніхто й не озвучить у кадрі, що це - саме Медведчук. Певно, під видалення сцен потрапив не тільки епізод суду: у багатьох інших епізодах складалося враження, що драматургічно чогось бракує, драматургічно "пройдено по верхах". Як, наприклад, тема мовного утиску: так, вона тут ідентифікується, але емоційно не дотискається. Стосовно сценарію виникають ще й питання: для чого в стрічці були присутні сцени, які не несли потрібного навантаження на сюжет, а лише були гарною, не зовсім зрозумілою картинкою? Якщо фільм "присвячений українському дисидентському руху", то чому, власне, рух майже не розкритий у фільмі? Щоб ця присвята була логічною, потрібен окремий фільм про такий насичений розділ української історії. За такими кінострічками, як "Заборонений", непросто робити висновок про історії життя відомих творчих постатей. У даному випадку, в життя Василя Семеновича Стуса нам лише трохи відкривають двері та показують важливе десь на горизонті.

Рейтинг

Кінокритиків: 6, Глядачів: 7