Рецензії
Будинок «Слово». Нескінчений роман
У 2017-му Томенко випустив документальну стрічку «Будинок “Слово”», після якої я дуже чекав і на його художній фільм. Йшов до екранів він цілих 12 років, бо Томенко та Любов Якимчук з 2012 року досліджували історію цього будинка та його мешканців, буквально пишучи матеріали «у стіл». Це зараз в нас такий підйом інтересу до української культури, а десять років назад, чи навіть у 2021, коли стрічка була вже готова, вона могла просто пройти непоміченою, тим паче зі скромним промо. Зараз же ви почуєте про дане кіно з кожної праски, і це прекрасно. Особливо, якщо вам, як і мені, у школі трохи розповідали про Хвильового і Тичину, а про Семенка чи Йогансена вже зась. Томенко та Якимчук зібрали хороший акторський склад, аби розповісти історії одразу багатьох культових постатей української культури. І зробити це не в хрестоматійній манері картинок з підручника, а створити живих людей зі своїми позитивними рисами та вадами. Стрічка, як це буває з довгобудами, не завжди тримає темп, і часто видно, що режисер все знає на зубок, забуваючи пояснювати щось глядачу. Гра акторів іноді теж занадто театралізована, хоча взаємодії їх переконливі. Томенко наполягав, щоб на майданчику всі звертались одне до одного лише за іменами персонажів і читали їхні твори. Підкуповує увага до деталей, які покликані передати далекі 1930-ті. Предмети інтер'єру та одягу - це часто слабка сторона наших історичних фільмів, бо все нагадує музей. У Томенка ж усе справжнє. Мені дуже запам'яталася постановка Курбаса та літературні вечори жителів будинку. Відчуття того, який потужний фундамент совєти за Сталіни вибили з-під української культури стрічка передає бездоганно. Десь там нас і роз'єднали із західною культурою і направили у русло "Трактор в полі дир, дир, дир". А ще у фільмі цікаве візуальне рішення, втілене Михайлом Любарським. Він спеціальними лінзами створює чорно-білу картинку, яка чим ближче до фатального фіналу, тим більш темною стає. Не обійшлося й без алюзії на Путіна, якого тут уособлює Владімір Владіміровіч Акімов - пролетарський поет без особливого таланту, котрий стає тираном, отримавши владу над жителями будинку. Цей вигаданий персонаж міг сприйматися неоднозначно у 2012, а сьогодні цілком актуальний. «Будинок “Слово”. Нескінчений роман» - це не історичний літопис, двох годин не вистачить, аби розповісти докладно про Розстріляне відродження. Тому рекомендую до походу в кіно ознайомитися з документальною стрічкою Томенка, чи почитати про мешканців будинка. Бо чим більш підготовлений глядач - тим крутішою для нього буде робота команди фільму.

Рейтинг

Кінокритиків: 8, Глядачів: 0
Я і Фелікс
«Я і Фелікс» розповідає про хлопчика Тимофія, який зростає без батька у буремні 90-ті. За старшого хлопцю стає новий мамин бойфренд - скалічений війною в Афганістані чоловік на ім'я Фелікс. Це coming-of-age історія цілого покоління українців, які змушені були будувати прекрасні спогади про дитинство серед лихоліть політичних, економічних та соціальних пертурбацій. Цілик з документальною точністю відтворює епоху 90-х. Хоч, звісно, це фільм не про бандитизм, проте насилля також було не уникнути. Але фільм все одно вийшов добрим і затишним, наскільки це можливо в заданих умовах. А ще у картині бомбезна акторська команда. Фелікса блискуче зіграв Юрій Іздрик, успішність образу була очевидна ще з першого тизера з ним, випущеного давно-давно. Роль маленького Тимофія виконав син Цілик та Чеха Андрій Чередник. А в його маму перевтілилась Анастасія Карпенко («Як там Катя?», серіал «Перевізниця»).

Рейтинг

Кінокритиків: 8, Глядачів: 10
Я, «Побєда» і Берлін
Стрічка Ольги Ряшиної переносить глядачів у 90-ті й показує історію того, як молодий Скрябін з товаришем вириваються з щойно прочинених дверей колишнього комуністичного табору і вдихають на повні груди західну свободу. І де ще це зробити, як не у Берліні, який і нинішні хіпстери вважають Меккою вільних людей? Тут турецька дівчинка може тусити у клубі, а зранку йти до школи під пильним оком суворого дідуся, багатий бюргер може зловити передоз у притоні, а зранку чинно снідати на подвір’ї власної вілли в компанії дружини-польки у домашніх тапках на 10-сантиметрових каблуках, тут всі рівні не за статусом та можливостями, а за мріями, навіть молодий український музикант, який роздумує кинути все те аматОрство і почати торгувати шинкою на Батьківщині. «Я, «Побєда» і Берлін» – це класне кіно, яке не хапає зірок з неба і йде безпечною дорогою фільму для широкої глядацької аудиторії. Багато гумору, зовсім трохи трилеру, пара екшн сцен, пара поцілунків, дрібка наркотиків та сексуальних девіацій та багато доброї ностальгії за часами, коли все тільки починалося – ось і весь рецепт вдалого кіна, яке професійно зроблене і розважає без напрягів. Повна рецензія: https://kinowar.com/benefis-amatorstva-reczenziya-na-film-ya-pobyeda-i-berlin/

Рейтинг

Кінокритиків: 7, Глядачів: 0
Смак свободи
Фільм «Смак пристрасті» вийшов невмілим поєднанням кулінарного шоу та діснеєвської історії про Попелюшку. Намагання творців стрічки захопити глядачів приготуванням їжі могло б спрацювати, якби окрім класного вигляду страв, над якими працювали три шефи та три фудстилісти, їм вдалося добре зобразити процес «життя» ресторанної кухні. Бо хоч актори і пройшли стажування у Якутова, проте вилилось це у сцени на кшталт збивання суміші шуруповертом замість міксера. Так само авторам не вдалося відтворити діснеєвський дух. Все, на що вистачило таланту режисера Олександра Березаня та оператора-постановника Євгенiя Усанова («Перший код», «Область героїв»), це влупити яскраве світло у вікно у кожній сцені, так щоб пилюку було видно, чи обвішати кожне дерево гірляндами. А ще, звісно, треба якомога частіше мочити персонажів, щоб виглядало романтичніше. Ну а якісний CGI зіпсувала вже Iрина Кудашова, яка не змогла переконливо дивуватися уявним стравам, що оживають зі сторінок книги Франко. Невдалою вийшла і сценарна робота Олени Моренцової-Шулик та Олександри Вiтязєвої, яка не тягне навіть на романтичну мелодраму, зважаючи як неоковирно розвиваються стосунки головної героїні з айтішником, а тим більше шеф-кухаря з су-шефом. І це при тому, що Моренцова-Шулик написала до виходу фільму цілу книгу під тією ж назвою. Але чомусь екранна Варя не розмовляє як жива людина, а сипле пафосними життєствердними фразами, немов з дівочих груп у соцмережах. При цьому шлях до успіху дівчина прокладає брехнею, вигадуючи неіснуючий досвід, аби влаштуватися на роботу. І хоч її старші колеги справедливо зауважують, що негоже знецінювати таким чином їх багаторічну працю, якою вони дослужилися до своїх посад, та сюжет стрічки робить правою саме Варю з її нечесним підходом. Єдине, що є хорошого у «Смаку пристрасті» – це власне ідея використати книгу Ольги Франко, яка була заборонена за совєтів як «буржуазна література». Промоція української кухні, з борщем з вушками, копченою сливою чи буряковим квасом – це те, на чому зробив кар’єру Клопотенко і могли зробити гарне кіно Ganza Film. Використання малюнків та шрифтів з оригінальної книги, якісна комп’ютерна графіка та запрошення справжніх правнучки та праправнучки Франко – це те, за що можна похвалити творців стрічки. Як і за якісний маркетинг з випуском кліпу Джамали, спеціальним меню ресторану «Канапа» тощо. Залишається сподіватися, що глядач піде на це яскраве кіно охочіше, аніж на стрічку про іншого Франка. Повна рецензія: https://kinowar.com/%D0%BE%D1%82%D0%B7%D1%8B%D0%B2%D1%8B-%D0%BE-%D1%84%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%BC%D0%B0%D1%85/smak-svobody/?fbclid=IwAR3tQwnmw5Un8ArH3VQF1H19p_i6Ulp-1abbSsJw7-J5ifIEnT2--8sNsus

Рейтинг

Кінокритиків: 5, Глядачів: 8
Уроки толерантності
Історія в Непиталюка та Тимошенко вийшла зовсім не про геїв та толерантне ставлення до них, чи, тим паче, нав’язування якихось чужих нам цінностей. Про що так переживають молодики, котрі розписали стіни столичного кінотеатру «Жовтень» під час прем’єри фільму та скандували традиціоналістські лозунги біля Українського дому, де проходив показ стрічки в рамках проєкту “Кінопростір” від Української Кіношколи. Насправді, гей-сантехник Василь, що ненадовго оселяється у Найдюків, розповідає їм не стільки про геїв, як про них самих. Він виступає каталізатором змін у родині просто тому, що намагається створити безпечний та нетоксичний простір. Таке середовище, в якому вміють слухати і чути. Де турбота про іншого – це не буденний обов’язок, нав’язаний статтю чи роллю в родині, який потрібно виконувати стиснувши зуби, а добровільне бажання піклуватися про близьку людину, і отримувати піклування у відповідь. І це найбільше дивує Найдюків, і здивує глядачів, що герої стрічки не роблять розворот на 180 градусів і не стають прибічниками одностатевих шлюбів, вони навіть не позбавляються своєї латентної гомофобії, але вчаться не боятися міфів, не жити по шаблонам і довіряти людям та одне одному. Адже толерантність – це та межа, яка стримує від втручання у думки, почуття, переживання, смаки іншої людини. Толерантні люди більше знають про свої недоліки та переваги, не перекладають відповідальність на інших, толерантні люди не ділять світ на дві частини – чорне та біле, не роблять акцент на розбіжностях між «своїми» та «чужими», тому готові вислухати та зрозуміти інші точки зору. Повна реценція: https://kinowar.com/mama-tato-ya-zdorova-blt-simya-reczenziya-na-film-uroky-tolerantnosti/

Рейтинг

Кінокритиків: 8, Глядачів: 7.5
Снайпер. Білий Ворон
Ярослав Підгора-Гвяздовський Простота сюжету допомогла режисеру Мар’яну Бушану дати глядачеві меседж. Без земле- і руками- — трусу. Без переконування з піною на губах. Він не кидає в очі державні символи (кілька). Не заливає у вуха литаври музичних хітів (під акустичну гітару). Не ліпить із героя крутого Рембо в Афганістані (хоча чому б і ні?). І не робить із героя жертву, як Воллеса (вже було). Так, іде на ви, як сили спеціальних операцій, але скромно — тихо прийшов, тихо пішов. По-розвідницькому. Втім Бушан безкомпромісно стверджує, що бувають граничні випадки, коли світ треба сприймати чорно-білим, однозначно обираючи, з ким ти, інакше тебе просто не буде. Бо Ґолда Меїр колись мудро підмітила, і після Бучі й Маріуполя це звучить дуже знайомо: «Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими, а це залишає не надто багато простору для компромісу».

Рейтинг

Кінокритиків: 7, Глядачів: 8.75
70 000 років тому
Чекав на цей фыльм тому, що це третій власний проєкт платформи в рамках Takflix Original, і на нього збирали краудфандинг, запрошуючи всіх охочих в "нанопродюсери". А ще це друга робота Едуарда Нечмоглода, який зняв короткий метр Капітан Бровари. В обох стрічках героєм виступає добра, але нікому не потрібна людина, про таких кажуть: "нема куди приткнути". Якщо в "Капітані бровари" це був супергерой, що причиняє добро, то у "70 000 років тому" - хлопець Хлюпик із племені первісних людей, який не хоче бути мисливцем, а бажає займатися музикою. Зіграв його Роланд Мішко ("Мої думки тихі"), роль його брата Діка виконав Руслан Мірошниченко, якого ви могли бачити у найкращому короткометражному фільмі 2023 року за версією українських кінокритиків - "ГКЧП", а вождем племені став, власне, "Капітан Бровари" Георгій Поволоцький. "70 000 років тому" вийшла милою й душевною комедією з музичними номерами у стилі Disney. Сюжет не назвеш карколомним, але вдалих гегів вистачає для приємного перегляду.

Рейтинг

Кінокритиків: 7, Глядачів: 0
Нескінченність за Флоріаном
Фільм мені пощастило побачити торік в рамках відбору на премію Кіноколо. А ще раніше поталанило побувати в "тарілці", яка задумувалася як світломузичний театр, а стала лиш актовим залом поряд із архівом КДБ та Комуністичної партії України, а далі - Інститутом науково-технічної інформації. Особистість Флоріана - непересічна, він поєднав таланти архітектура, живописця, музиканта й кінематографіста. Дивитися на його життя - немов споглядати за якоюсь металюдиною, хтось назвав би його сучасним Барановим-Россіне, а інші - міським божевільним. Зокрема, так точно вважав Вагіф Алієв, чий Ocean Mall мав поглинути творіння Флоріана під час будівництва\реконструкції. Це ще один великий пласт фільму, який мені врізався у пам'ять, - боротьба пенсіонера-архітектора та його прихильників із забудовником, що задумав знищити модерністську споруду. Сцени зустрічей візіонера Флоріана та опортуніста Вагіфа дуже показові у фільмі. А ще мені запам'яталися зустрічі активістів з Фондом держмайна, який би мав посприяти захисту державної культурної спадщини під час узгодження проєкту забудовника, а натомість глядачі бачать абсолютно зневажливе і незацікавлене ставлення тодішнього керівництва ФДМУ до "тарілки" та активістів. Мене ці сцени зачепили, тому я не сильно здивувався, коли згодом тодішнього очільника Фонду Дмитра Сенниченка звинуватили у розкраданні та відмиванні 10 мільярдів гривень, після чого непримиримий борець з корупцією чкурнув з країни. "Нескінченність за Флоріаном" - дійсно крута та багатошарова документальна робота про людей та історію, яких ми знаємо недостатньо добре.

Рейтинг

Кінокритиків: 8, Глядачів: 0
20 днів у Маріуполі
Режисерський дебют воєнного кореспондента, фотографа, відеографа та письменника Мстислава Чернова. Він разом з командою Associated Press були останніми міжнародними журналістами в оточеному Маріуполі. Коли решта преси поїхали, вони продовжили роботу в облозі та зафіксували кадри, які пізніше стали визначальними образами війни. Створити «20 днів у Маріуполі» допомогли також фотограф Євген Малолєтка та продюсерка й журналістка Василіса Степаненко. За цю роботу команда отримала Пулітцерівську премію. Українська прем'єра відбулася на фестивалі Docudays UA, де «20 днів у Маріуполі» став Найкращим фільмом Національного конкурсу, а також володарем Призу глядацьких симпатій. Також картина отримала нагороди на багатьох міжнародних кінофестивалях. Рекомендую подивитися. Якщо, звісно, не боїтеся ретравматизації через кадри смертей дітей, масових поховань, розбомбленого пологового будинку та інших жахів російських злочинів. В зал треба брати хустинку. Під час перегляду зловив себе на страшній думці, що бажаю росіянам пізнати те саме. Щоб бомбами знищували якийсь Ростов, а люди в паніці на камеру кричали: "Снімайте, как нас бамбят расійскіє вайска". Хоча це ніяк не виправить смерть та страждання Маріуполя.

Рейтинг

Кінокритиків: 9, Глядачів: 0