“Толока”: сюрреалістичний фільм-метафора про український феномен постійного відновлення, створений за мотивами балади Тараса Шевченка “У тієї Катерини …” 1848 року.

Михайло Іллєнко любить поєднувати історію, пригоди і притчу. Щонайменше половина його фільмів – притчі. “Толока” в цьому сенсі пішла ще далі, це суміш поетичного кіно та екскурсу в українську історію, сповнена біблійними відсилками та прихованими метафорами. Їй, як нікому мабуть до того, вдалося поєднати арт-хаусну притчу, розраховану на вузьке коло глядачів, з претензією на блокбастер, якщо, звичайно, бюджет у 29 млн грн дозволяє так вважати, а тут все відносно.

Сюжет “Толоки” звертається до потрясінь, які випали на долю українського народу в період з ХVI до XXI століття. Відправною точкою стають кілька рядків Шевченкової балади “У тієї Катерини…”, які продовжує вільний політ фантазії режисера. Причому настільки вільний, що будь-яка спроба віднайти початок і кінець у фільмі буде марною. Усе служить центральній ідеї та супутнім образам – символам. Кожне наступне випробування руйнує хату Катерини. Але вона знову й знову піднімає її з руїн. І цей процес-алегорія заміняє сюжет.

Знімальний період картини тривав понад 5 років з перервами, але ідея розповіді про феномен толоки з’явилась у Михайла Іллєнка ще 53 роки тому. Режисер іде до цієї кінострічки всю свою кар’єру. У кожному з його фільмів є репетиція “Толоки”, що підкреслює сам режисер. У “Фучжоу” (1993) – хата, що пливе посеред моря разом з хазяїном, який не може її кинути; у фільмі “Той, хто пройшов крізь вогонь” (2011) – натуральна українська толока поруч з індіанськими вігвамами; навіть у цілком урбаністичному “Сьомому маршруті” (1997) поранений боєць посеред пустелі за лічені секунди будує хату, вік якої “від народження до смерті – лічені хвилини”.

Близько двох годин фільм робить рівно одне й те саме – оспівує феномен української толоки крізь епохи історичної несправедливості до простих селян. З одного боку він місцями видовищний. Самих коней було задіяно понад 70. З іншого боку, як на вагах, – сюжет-мозаїка з безліччю розпочатих історій, які так і не будуть завершені. Для автора головне – циклічність, історична головоломка і новий початок: “У тієї Катерини хата на помості… ”

Чимало речей у фільмі стаються самі по собі. Потрібні 12 вагітних жінок – ось, німецьких штурмовиків “Юнкерсів” – нема питань. Усе служить центральній ідеї та замальовкам довкола, то ж всі вони – абстракція, емпіричний спосіб донести метафору. І даремно, що кожний другий персонаж – цілком упізнаваний актор, коли його камео – лише черговий символ чи випадкова історична постать, яка швидко губиться в калейдоскопі подій. Виключення, звичайно, є – Богдан Бенюк, який після своєї появи миттєво краде увесь фільм, привносить в нього іншу динаміку. Хоча його участь абсолютно вставна і ні на що в сюжеті, при всій його умовності, не впливає, до того ж уводить історію про Катерину та її біди в сторону, щоб зникнути так само раптово, як і з’явитися.

Але весь смак “Толоки” в іншому. Це історія про коротку мить щастя між толокою до наступної руйнації. Це песимістичне висловлення, в якому насилля є центральним у кожному епізоді. Мистецький експеримент, сповнений амбіцій сказати щось нове в кіно, який ризикує залишитися незрозумілим.

“Толока” – на всі сто особисте кіно його творця. І не лише через його довгий шлях до реалізації. У фільмі Іллєнки зустрічаються як серед продюсерів, так і серед головних дійових осіб, в тому числі Іванна Іллєнко в ролі Катерини. Тож фільм свого роду сучасний спадок з ностальгією за минулим від іменитої кіно-династії.

І, вочевидь, центральною у фільмі є ніяк не балада Шевченка і навіть не толока, а, власне, феномен України, яку нищать століттями, а люди все одно збираються і кожен раз її, як ідею, домівку своєї душі, відбудовують. В цьому, ймовірно, головна поезія фільму “Толока”, який постійно балансує між видовищем та навмисною карикатурністю. Але марно чекати на хеппі-енд, коли Україна досі не розцвіла, а толока має збиратися знову і знов. І кінця краю цьому усе ще не видно, як і немає відповіді на питання, чи вдасться фільму знайти свого глядача чи він лише стане цікавим феноменом українського поетичного кіно, який, як і його герої, так і залишиться примарою часу.