Рецензії
Я і Фелікс
Дмитро Сидоренко

Оцінка

«Я і Фелікс» розповідає про хлопчика Тимофія, який зростає без батька у буремні 90-ті. За старшого хлопцю стає новий мамин бойфренд - скалічений війною в Афганістані чоловік на ім'я Фелікс. Це coming-of-age історія цілого покоління українців, які змушені були будувати прекрасні спогади про дитинство серед лихоліть політичних, економічних та соціальних пертурбацій. Цілик з документальною точністю відтворює епоху 90-х. Хоч, звісно, це фільм не про бандитизм, проте насилля також було не уникнути. Але фільм все одно вийшов добрим і затишним, наскільки це можливо в заданих умовах. А ще у картині бомбезна акторська команда. Фелікса блискуче зіграв Юрій Іздрик, успішність образу була очевидна ще з першого тизера з ним, випущеного давно-давно. Роль маленького Тимофія виконав син Цілик та Чеха Андрій Чередник. А в його маму перевтілилась Анастасія Карпенко («Як там Катя?», серіал «Перевізниця»).

Рейтинг

Кінокритиків: 8, Глядачів: 10
Я, «Побєда» і Берлін
Дмитро Сидоренко

Оцінка

Стрічка Ольги Ряшиної переносить глядачів у 90-ті й показує історію того, як молодий Скрябін з товаришем вириваються з щойно прочинених дверей колишнього комуністичного табору і вдихають на повні груди західну свободу. І де ще це зробити, як не у Берліні, який і нинішні хіпстери вважають Меккою вільних людей? Тут турецька дівчинка може тусити у клубі, а зранку йти до школи під пильним оком суворого дідуся, багатий бюргер може зловити передоз у притоні, а зранку чинно снідати на подвір’ї власної вілли в компанії дружини-польки у домашніх тапках на 10-сантиметрових каблуках, тут всі рівні не за статусом та можливостями, а за мріями, навіть молодий український музикант, який роздумує кинути все те аматОрство і почати торгувати шинкою на Батьківщині. «Я, «Побєда» і Берлін» – це класне кіно, яке не хапає зірок з неба і йде безпечною дорогою фільму для широкої глядацької аудиторії. Багато гумору, зовсім трохи трилеру, пара екшн сцен, пара поцілунків, дрібка наркотиків та сексуальних девіацій та багато доброї ностальгії за часами, коли все тільки починалося – ось і весь рецепт вдалого кіна, яке професійно зроблене і розважає без напрягів. Повна рецензія: https://kinowar.com/benefis-amatorstva-reczenziya-na-film-ya-pobyeda-i-berlin/

Рейтинг

Кінокритиків: 7, Глядачів: 0
Смак свободи
Дмитро Сидоренко

Оцінка

Фільм «Смак пристрасті» вийшов невмілим поєднанням кулінарного шоу та діснеєвської історії про Попелюшку. Намагання творців стрічки захопити глядачів приготуванням їжі могло б спрацювати, якби окрім класного вигляду страв, над якими працювали три шефи та три фудстилісти, їм вдалося добре зобразити процес «життя» ресторанної кухні. Бо хоч актори і пройшли стажування у Якутова, проте вилилось це у сцени на кшталт збивання суміші шуруповертом замість міксера. Так само авторам не вдалося відтворити діснеєвський дух. Все, на що вистачило таланту режисера Олександра Березаня та оператора-постановника Євгенiя Усанова («Перший код», «Область героїв»), це влупити яскраве світло у вікно у кожній сцені, так щоб пилюку було видно, чи обвішати кожне дерево гірляндами. А ще, звісно, треба якомога частіше мочити персонажів, щоб виглядало романтичніше. Ну а якісний CGI зіпсувала вже Iрина Кудашова, яка не змогла переконливо дивуватися уявним стравам, що оживають зі сторінок книги Франко. Невдалою вийшла і сценарна робота Олени Моренцової-Шулик та Олександри Вiтязєвої, яка не тягне навіть на романтичну мелодраму, зважаючи як неоковирно розвиваються стосунки головної героїні з айтішником, а тим більше шеф-кухаря з су-шефом. І це при тому, що Моренцова-Шулик написала до виходу фільму цілу книгу під тією ж назвою. Але чомусь екранна Варя не розмовляє як жива людина, а сипле пафосними життєствердними фразами, немов з дівочих груп у соцмережах. При цьому шлях до успіху дівчина прокладає брехнею, вигадуючи неіснуючий досвід, аби влаштуватися на роботу. І хоч її старші колеги справедливо зауважують, що негоже знецінювати таким чином їх багаторічну працю, якою вони дослужилися до своїх посад, та сюжет стрічки робить правою саме Варю з її нечесним підходом. Єдине, що є хорошого у «Смаку пристрасті» – це власне ідея використати книгу Ольги Франко, яка була заборонена за совєтів як «буржуазна література». Промоція української кухні, з борщем з вушками, копченою сливою чи буряковим квасом – це те, на чому зробив кар’єру Клопотенко і могли зробити гарне кіно Ganza Film. Використання малюнків та шрифтів з оригінальної книги, якісна комп’ютерна графіка та запрошення справжніх правнучки та праправнучки Франко – це те, за що можна похвалити творців стрічки. Як і за якісний маркетинг з випуском кліпу Джамали, спеціальним меню ресторану «Канапа» тощо. Залишається сподіватися, що глядач піде на це яскраве кіно охочіше, аніж на стрічку про іншого Франка. Повна рецензія: https://kinowar.com/%D0%BE%D1%82%D0%B7%D1%8B%D0%B2%D1%8B-%D0%BE-%D1%84%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%BC%D0%B0%D1%85/smak-svobody/?fbclid=IwAR3tQwnmw5Un8ArH3VQF1H19p_i6Ulp-1abbSsJw7-J5ifIEnT2--8sNsus

Рейтинг

Кінокритиків: 5, Глядачів: 0
Уроки толерантності
Дмитро Сидоренко

Оцінка

Історія в Непиталюка та Тимошенко вийшла зовсім не про геїв та толерантне ставлення до них, чи, тим паче, нав’язування якихось чужих нам цінностей. Про що так переживають молодики, котрі розписали стіни столичного кінотеатру «Жовтень» під час прем’єри фільму та скандували традиціоналістські лозунги біля Українського дому, де проходив показ стрічки в рамках проєкту “Кінопростір” від Української Кіношколи. Насправді, гей-сантехник Василь, що ненадовго оселяється у Найдюків, розповідає їм не стільки про геїв, як про них самих. Він виступає каталізатором змін у родині просто тому, що намагається створити безпечний та нетоксичний простір. Таке середовище, в якому вміють слухати і чути. Де турбота про іншого – це не буденний обов’язок, нав’язаний статтю чи роллю в родині, який потрібно виконувати стиснувши зуби, а добровільне бажання піклуватися про близьку людину, і отримувати піклування у відповідь. І це найбільше дивує Найдюків, і здивує глядачів, що герої стрічки не роблять розворот на 180 градусів і не стають прибічниками одностатевих шлюбів, вони навіть не позбавляються своєї латентної гомофобії, але вчаться не боятися міфів, не жити по шаблонам і довіряти людям та одне одному. Адже толерантність – це та межа, яка стримує від втручання у думки, почуття, переживання, смаки іншої людини. Толерантні люди більше знають про свої недоліки та переваги, не перекладають відповідальність на інших, толерантні люди не ділять світ на дві частини – чорне та біле, не роблять акцент на розбіжностях між «своїми» та «чужими», тому готові вислухати та зрозуміти інші точки зору. Повна реценція: https://kinowar.com/mama-tato-ya-zdorova-blt-simya-reczenziya-na-film-uroky-tolerantnosti/

Рейтинг

Кінокритиків: 8, Глядачів: 5.5
Снайпер. Білий Ворон
Ярослав Підгора

Оцінка

Ярослав Підгора-Гвяздовський Простота сюжету допомогла режисеру Мар’яну Бушану дати глядачеві меседж. Без земле- і руками- — трусу. Без переконування з піною на губах. Він не кидає в очі державні символи (кілька). Не заливає у вуха литаври музичних хітів (під акустичну гітару). Не ліпить із героя крутого Рембо в Афганістані (хоча чому б і ні?). І не робить із героя жертву, як Воллеса (вже було). Так, іде на ви, як сили спеціальних операцій, але скромно — тихо прийшов, тихо пішов. По-розвідницькому. Втім Бушан безкомпромісно стверджує, що бувають граничні випадки, коли світ треба сприймати чорно-білим, однозначно обираючи, з ким ти, інакше тебе просто не буде. Бо Ґолда Меїр колись мудро підмітила, і після Бучі й Маріуполя це звучить дуже знайомо: «Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими, а це залишає не надто багато простору для компромісу».

Рейтинг

Кінокритиків: 7, Глядачів: 8.75
70 000 років тому
Дмитро Сидоренко

Оцінка

Чекав на цей фыльм тому, що це третій власний проєкт платформи в рамках Takflix Original, і на нього збирали краудфандинг, запрошуючи всіх охочих в "нанопродюсери". А ще це друга робота Едуарда Нечмоглода, який зняв короткий метр Капітан Бровари. В обох стрічках героєм виступає добра, але нікому не потрібна людина, про таких кажуть: "нема куди приткнути". Якщо в "Капітані бровари" це був супергерой, що причиняє добро, то у "70 000 років тому" - хлопець Хлюпик із племені первісних людей, який не хоче бути мисливцем, а бажає займатися музикою. Зіграв його Роланд Мішко ("Мої думки тихі"), роль його брата Діка виконав Руслан Мірошниченко, якого ви могли бачити у найкращому короткометражному фільмі 2023 року за версією українських кінокритиків - "ГКЧП", а вождем племені став, власне, "Капітан Бровари" Георгій Поволоцький. "70 000 років тому" вийшла милою й душевною комедією з музичними номерами у стилі Disney. Сюжет не назвеш карколомним, але вдалих гегів вистачає для приємного перегляду.

Рейтинг

Кінокритиків: 7, Глядачів: 0
Нескінченність за Флоріаном
Дмитро Сидоренко

Оцінка

Фільм мені пощастило побачити торік в рамках відбору на премію Кіноколо. А ще раніше поталанило побувати в "тарілці", яка задумувалася як світломузичний театр, а стала лиш актовим залом поряд із архівом КДБ та Комуністичної партії України, а далі - Інститутом науково-технічної інформації. Особистість Флоріана - непересічна, він поєднав таланти архітектура, живописця, музиканта й кінематографіста. Дивитися на його життя - немов споглядати за якоюсь металюдиною, хтось назвав би його сучасним Барановим-Россіне, а інші - міським божевільним. Зокрема, так точно вважав Вагіф Алієв, чий Ocean Mall мав поглинути творіння Флоріана під час будівництва\реконструкції. Це ще один великий пласт фільму, який мені врізався у пам'ять, - боротьба пенсіонера-архітектора та його прихильників із забудовником, що задумав знищити модерністську споруду. Сцени зустрічей візіонера Флоріана та опортуніста Вагіфа дуже показові у фільмі. А ще мені запам'яталися зустрічі активістів з Фондом держмайна, який би мав посприяти захисту державної культурної спадщини під час узгодження проєкту забудовника, а натомість глядачі бачать абсолютно зневажливе і незацікавлене ставлення тодішнього керівництва ФДМУ до "тарілки" та активістів. Мене ці сцени зачепили, тому я не сильно здивувався, коли згодом тодішнього очільника Фонду Дмитра Сенниченка звинуватили у розкраданні та відмиванні 10 мільярдів гривень, після чого непримиримий борець з корупцією чкурнув з країни. "Нескінченність за Флоріаном" - дійсно крута та багатошарова документальна робота про людей та історію, яких ми знаємо недостатньо добре.

Рейтинг

Кінокритиків: 8, Глядачів: 0
20 днів у Маріуполі
Дмитро Сидоренко

Оцінка

Режисерський дебют воєнного кореспондента, фотографа, відеографа та письменника Мстислава Чернова. Він разом з командою Associated Press були останніми міжнародними журналістами в оточеному Маріуполі. Коли решта преси поїхали, вони продовжили роботу в облозі та зафіксували кадри, які пізніше стали визначальними образами війни. Створити «20 днів у Маріуполі» допомогли також фотограф Євген Малолєтка та продюсерка й журналістка Василіса Степаненко. За цю роботу команда отримала Пулітцерівську премію. Українська прем'єра відбулася на фестивалі Docudays UA, де «20 днів у Маріуполі» став Найкращим фільмом Національного конкурсу, а також володарем Призу глядацьких симпатій. Також картина отримала нагороди на багатьох міжнародних кінофестивалях. Рекомендую подивитися. Якщо, звісно, не боїтеся ретравматизації через кадри смертей дітей, масових поховань, розбомбленого пологового будинку та інших жахів російських злочинів. В зал треба брати хустинку. Під час перегляду зловив себе на страшній думці, що бажаю росіянам пізнати те саме. Щоб бомбами знищували якийсь Ростов, а люди в паніці на камеру кричали: "Снімайте, как нас бамбят расійскіє вайска". Хоча це ніяк не виправить смерть та страждання Маріуполя.

Рейтинг

Кінокритиків: 9, Глядачів: 0
Я, Ніна
Дмитро Сидоренко

Оцінка

Фільм непростий. По-перше, тому що про рак, по-друге, бо це не голлівудського штибу життєствердна історія на кшталт українського "Пульсу", а європейська драма, яку хоч зараз у Канни відправляй. Дуже добре видно, як розвивається режисерське бачення Марисі, для якої це другий повний метр після "Коли падають дерева". Знову багато не прикрашеної, а, навпаки, вивернутої і доведеної до абсурду дійсності. В першому фільмі було дике українське село, в "Я, Ніна" ця дичина виплеснулась з телевізора в обшарпані стіни лікарні. Виглядає занадто гіпертрофовано, але, якщо задачею ставилося викликати відразу до ТВ і медичних закладів, вдалося сповна. Так само і головна героїня тут - не бідна жертва обставин і страшної хвороби, а стерво, якій навіть власний чоловік каже, що з нею неможливо мати будь-які стосунки. Дивно, як ніхто у стрічці не заявив, що це карма наздогнала жінку. Змінити світосприйняття героїні на ім'я Ніна Сокіл, яка ніколи не вміла ставити себе на місце інших та проявляти щире співчуття, має смертельна хвороба. Фільми Марисі вирізняються візуальної насиченістю, героями, котрі не хочуть сприймати дійсність, а радше заплющать очі й почекають, поки все зникне, емоційним шквалом і еротизмом замішаним з відразою. "Я, Ніна" нагадує "Титан" Джулії Дюкурно, який переміг у Каннах два роки тому. Фільм неідеальний, страждає від надмірної награності деяких сцен, не завжди вдалого акторського виконання, повторюваних прийомів і зайвих роз'яснень від Яніни в камео. Проте він гарно знятий і відвертіший за більшість українських стрічок, тож веде вітчизняний кінематограф у правильний бік.

Рейтинг

Кінокритиків: 8, Глядачів: 0
Капітан Бровари
Дмитро Сидоренко

Оцінка

Драмеді про героя, який будучи нікому не потрібним, вимушений просто "причиняти" добро, аби мати сенс у житі. Сюжет не новий, проте фільм вийшов милим і душевним. Якби всі дипломні роботи у нас були такої якості, українське кіно процвітало б.

Рейтинг

Кінокритиків: 7, Глядачів: 10