Я вважаю це фільмом, що має побачити кожен українець. Особливо - ті персонажі, що останнім часом дозволяють собі випади в бік працівників ДТЕК. Ось ці усі "А що, не можна швидше ремонтувати?" та інше. Можливо, переглянуте змотивує їх стулити пельки.

Читаючи новини про те, в яких складних і небезпечних умовах вони працюють, на які жертви йдуть, у твоїй голові складається одна картинка. Але після перегляду "Останнього Прометея Донбасу" туди додається стільки барв і деталей, що й осягнути складно. 

За більше, ніж місяць, що велися зйомки як у Кураховому, так і на Курахівській ТЕС ДТЕК, команда закарбувала атмосферу прифронтового міста та людей, які там живуть. Їх стійкість, віра в "тут і зараз", а також любов до того, що вони роблять, надихає. А оптимізм і почуття гумору, з яким вони живуть щодня, часом навіть по-хорошому спантеличує. Як можна не втрачати ці почуття в собі, живучи в умовах, де буквально щохвилини твоє життя може увірватися? Ці люди доводять нам, що можна. 

Сильно й цікаво спрацьовує поєднання документальних сцен у наші дні з уривками радянських компліментарних фільмів про Донбас і героїчні досягнення регіону завдяки не менш "героїчній" радянській владі. Тобто ми бачимо, як те, що колись з такою нелюдською патетикою будувалося, зараз із вбивчим цинізмом руйнується. 

"Останній Прометей Донбасу" закарбовує в нашій пам'яті подвиги людей, які кожного дня, попри все, працюють для того, щоб у людей було світло та тепло. Дуже влучно сказав один із працівників станції в одному з епізодів: "Енергія та тепло ціною життя". І коли виникає бажання "розклеїтися", то згадка про такі приклади допомагає триматися та остаточно не полетіти кукухою.

Що мені сподобалося: 
акторський каст, у якому дали дорогу багатьом цікавим молодим акторам - для багатьох із них цей фільм став повнометражним дебютом;
відсутність у касті запрошених зірок, які не мають жодного досвіду в акторстві, але які б "привели" свою аудиторію до кінотеатрів;
неймовірна операторська робота Юрія Короля - фільм знято з величезною любов'ю до краси природи;
круто та нестереотипно прописані персонажі завдяки сценаристу Ярославу Войцешеку: їхня мотивація зчитувалися, діалоги були логічними, а від жартів (зокрема - про Поплавського) не хотілося затулити очі;
різноманітність музики в фільмі: тут ви почуєте як треки Kadnay в якості музичного супроводу сцени, так і пісні ХЗВ під гітару біля вогнища;
продакт-плейсмент, що був не настільки нав'язливим, яким він є в деяких українських фільмах: здається, поступово ми намацуємо золоту межу між доречністю та крінжем;
потенціал на закордонного глядача, закладений в деяких сценах: гадаю, вони там точно роти пороззявляють. 

Що мені не сподобалося: 
трохи нерозвинена сюжетна частина власне з експедицією, заради якої Борис Олександрович (В'ячеслав Довженко) зібрав студентів: на мою думку, вистачило б декількох додаткових сцен для кращого розуміння глядачем подій.

Висновок: "Мавка. Справжній Міф" - приклад того, як небайдуже й естетично можна читати класичну історію, перекладати її на мову сучасності та транслювати її на широку аудиторію як в Україні, так і за кордоном.

P.S. Мені не терпиться побачити нові проєкти з цими акторами. Бо якщо таким крутим був дебют, то що ж буде далі?!

Мене трошки ввів у оману термін "роуд-муві": я думала, що це буде не настільки тяжкий фільм, яким він виявився. Саме те, що треба дивитися в ніч із 1 на 2 січня цього року. 

"Дві сестри" - один із цікавих, яскравих і болючих прикладів того, як іноземці насправді можуть відчути на собі те, що відбувається в Україні. Сюжет занурює їх поступово - від знайомства з Соломією (Марина Кошкіна) та її історією до життя людей поблизу лінії бойового зіткнення. Саме жанр "роуд-мові" якнайдієвіше зруйнував ілюзію "наївних ракушок", з якою вони їдуть до України. Бо, коли бачиш, що людина йде назустріч небезпеці з вайбами "Ой, та що там буде? Не настільки ж там все погано", то розумієш, що добром це не закінчиться. 

Персонажі, з якими стикаються протягом свого шляху Яшміна та Малгожата, прописані насичено: у кожного з них є своя сила, прагнення жити у власному "тут і зараз", а також віра в правду. Якби не ці речі, то нам було б складно дожити аж до цих часів. Якби не ці речі, то було б майже неможливо дивитися в майбутнє.

"Дві сестри", на мою думку, є одним із багатьох фільмів про іноземний досвід в Україні під час повномасштабного вторгнення, що зняті, знімаються та будуть зняті. Робити такий контент ще довго буде важливо.

Що мені сподобалося: 
акторський каст (разом із головними героями, звісно) - В'ячеслав Довженко, Ірма Вітовська, Андрій Ісаєнко, Тетяна Малкова, Іван Шаран, Альона Узлюк, Олександр Кобзар, Марічка Хоменко та ін., - було задоволенням бачити їх у цій історії;
класний дебют Кирила Парастаєва на великому екрані: режисери та кастинг-менеджери, починайте займати чергу з пропозиціями нових ролей;
добре прописані персонажі, ставлення до яких формується в тебе з перших хвилин їхньої появи на екрані;
любов до Києва, з якою знято цю стрічку;
добре підмічені "внутряки" креативної та маркетингової сфери.

Що мені не сподобалося:
сценарні та сюжетні пробіли: деякі речі видавалися мені пропущеними, деякі - занадто пришвидшеними. Через це в деяких епізодах не вистачило атмосфери для сприйняття. Здається, якщо розширити цю історію до серіального формату, то це можна було б пропрацювати;
кількість продакт-плейсменту та спосіб його подачі: з одного боку я розумію, що для кіновиробництва треба немало грошей, а з іншого - деякі сцени сприймалися рекламними роликами, а не частинами фільму;
участь деяких запрошених зірок із проєктів 1+1 Media: медійність у даному випадку не дорівнювала якості. 

Висновок: "Випробувальний термін" - легка й романтична стрічка зі своїми перевагами та недоліками, якої не вистачало в українському кінематографі. Тут вам знайдеться місце і для сміху, і для крінжу, і для вболівання в моменті. 

P.S. Не очікувала, що копірайтерка Соня буде в чомусь схожа на мене: на минулій роботі мені казали, що я - найтихіша копірайтерка, яку вони бачили. Але я, скоріше, - гібрид Соні та Романа, ще й із легким фльором Іллі.

"Океан Ельзи: Спостереження Шторму" - чудова документальна стрічка про головний гурт незалежної України (без образ щодо всіх інших гуртів).

Це велика кропітка робота, в якій поєдналися години й години архівних матеріалів, невідомих раніше фактів і інтерв'ю людей, які творили, розвивали та любили цей колектив. Навіть не уявляю, як складно було з 5 годин матеріалу скоротити його до 2. Цікаво, якими пластами інформації пожертвували? Хоча, як на мене, глядачі залюбки подивилися щось на кшталт міні-серіалу про "Океан Ельзи".

Над фільмом працювала компанія KNIFE! Films разом зі Sweet.tv. Цей тандем дозволив одразу піти в бік саме кінотеатрального формату, а не так, як сталося з фільмом "Яремчук: Незрівнянний світ краси". У тому випадку виглядало так, що фільм для YouTube, крутий і професійно зроблений, дали для кінопрокату. Фільм про ОЕ розставляє ж зовсім інші акценти. 

Стрічка не є компліментарною. Тут говориться як про злети та топові моменти, так і про падіння, конфлікти та фейли (так-так, Жовкво у 1998, я - про тебе). Дещо з цього - новина для найближчих і неочікуване відкриття для самих учасників гурту. 

Історія на екрані подається чесно, влучно та з гумором. Завдяки цьому глядач ще простіше може співвіднести це зі своєю власною історією. Недарма кажуть, що фільм - "про всіх нас", а не лише про гурт. 

Після фільму хочеться затерти до цифрових дірок треки "Океану Ельзи" на Spotify та позгадувати те, що пов'язано в тебе особисто з цією музикою. Спойлер - хоч щось, та й буде. У мене он навіть про це окремий пост сьогодні вийшов.

Ця короткометражна стрічка про створення знаменитої інсталяції, що стала відомою в усьому світі, - насичена, яскрава та щільна. Нам встигають відкрити віконечко як до making of інсталяції, так і до екосистеми фестивалю.

Наші українські митці змогли показати іноземцям унікальне розуміння українського "все в порядку", з чого воно складається та якою ціною здобувається. Але, навіть попри це, ми продовжуємо жити, любити та творити, транслюючи свою силу іншим.

Ця стрічка - задокументовування цинізму москальської наволочі, що на початку повномасштабного вторгнення висадилася на місці катастрофи, відомому в усьому світі. Жодна музика не буде тут доречною: тільки бездушний шум техніки та камер, що спостерігають за тим, що відбувається.

Ми не бачимо тут руйнувань, вбивств і крові. Але ми бачимо тут черговий доказ того, що на нашу землю прийшли не "бальшиє люді", а отара єлісєєв обосранскіх, які без жодного докору сумління впевнені, що вони тут - надовго. 

Зрештою, фільм завершується на моменті їхнього виїзду зі станції. І момент віддалення цієї колони вантажівок - це така собі надія. І цю надію на те, що російська навала, рано чи пізно, буде вигнана з нашої землі. 

Для мене ця стрічка - про спільноту, що, попри війну, продовжувала представляти Україну в науці на світовій арені. Війна не завадила їм йти до своєї мети, навіть за тисячі кілометрів від дому. 

Історія розкриває всіх учасників експедиції, що опинилися в таких непростих умовах. Разом із тривогою за домом вони створюють моменти "тут і зараз", радіючи, сумуючи та витискаючи максимум із того, що вони мають.

Також ця історія вкотре доводить, що українці та українська спільнота загалом здатні створювати затишок і пам'ятні моменти в будь-якому місці. Ці емоції передаються глядачам крізь екран, створюючи неповторне відчуття спокою. 

Гадаю, що кожен після перегляду такого фільму гуглив умови подання на таку експедицію. Я - теж. Якщо моторним човном ще можна навчитися керувати, то хронічна хвороба (аутоімунний тиреоїдит) зі мною - назавжди. Тож мені антарктична перспектива не світить. 

Мені було надзвичайно приємно, що на фільмі про представників дрег-спільноти не було вільних місць. Дізнаватися більше про тих, хто творить цей яскравий жанр, було цікаво та надихаюче. 

"Королеви радості" - це документальна стрічка про щирість, розуміння себе, конект із собою та небайдужість. Ми бачимо тут, що небайдужість не залежить від гендеру. Вона - в душі, яка щодня робить вибір на користь любові, життя, свободи самовираження та допомоги іншим. 

Фільм не оминає тему ЛГБТІК+ військових і вкотре говорить про важливість узаконення в Україні цивільних партнерств. Маю надію, що він теж стане вкладом в ухвалення цього рішення.     

Фільм зроблений творчим об'єднанням "Вавилон 13" на замовлення Суспільного Мовлення. Стрічка передає суть творчого шляху Олександра Довженка: шлях тонюсінькою межею, де з одного боку - віра в творчість і любов до України, а з іншого - пропагандистська яма, куди скидали більшість тогочасного кінематографа. Та й самому його життю не бракувало двоїстості: пропагандистський фільм "Арсенал" зняла людина, яка в складі Чорних Гайдамаків, кавалерійського формування УНР, штурмувала цей завод. 

Я на всі 100 згодна з кінознавицею Оксаною Волошенюк, яка в цьому фільмі зазначає, що Довженко перший показав візію України на широкому кінематографічному екрані та створив світ, що впливає на українську та світову культуру. Зокрема - він мав вплив на італійський неореалізм. 
Олександр Довженко та його творчий доробок став нашою базою - базою вітчизняної культури, що продовжує жити в боротьбі.