Рецензії
Толока

Рейтинг

Кінокритиків: 7, Глядачів: 0
Уламки

Рейтинг

Кінокритиків: 6, Глядачів: 0
Весільний спадок

Рейтинг

Кінокритиків: 6, Глядачів: 0
Фортеця Хаджибей

Рейтинг

Кінокритиків: 2, Глядачів: 0
1944. Депортація

Рейтинг

Кінокритиків: 4, Глядачів: 0
Стежками київських пляжів

Рейтинг

Кінокритиків: 7, Глядачів: 0
Казка про Коника
Це документалка, присвячена волонтерам на Донбасі. Її головний герой – колоритний монах у миру і художник Анатолій Лютюк. Він керує українським культурним центром в Талліні, але справою його життя в останні роки стало волонтерство, для чого чоловік регулярно відвідує Донбас. Взагалі, знайти цікавого персонажа – половина успіху будь-якої документалістики. І пан Лютюк якраз з таких. Він живе у старовинній кам’яній вежі середмістя Таллінна і поширює українську культуру в Естонії. Перш за все, звісно, мова про церковну службу українською. Але окрім цього, він ще й виготовляє власні книги за старовинною технологією, навіть папір для них робить сам. І у своїй гуманітарній місії за підтримки МЗС Естонії він не тільки привозить продуктові набори, спортінвентар, медичне обладнання у постраждалі райони. Він також збирає історії про взаємодію людей і тварин на фронті. Добрі історії. Когось собака врятувала від міни, десь коти сповіщали про артобстріл до того, як було чутно свист мін, а хтось зайця приручив і поселив у БМП. Здавалося б, ну навіщо воно треба Анатолію? Адже більшість тих, кому він допомагає, швидко бере продукти/гроші і вшивається, їм не до казочок про звірів. Проте герой, немолодий вже чоловік, знаходить в собі сили знову й знову долати тисячі кілометрів, тримаючи в руках дерев’яного коника, що став символом добрих справ для нього, і героєм його нової книги про добрі оповідки з недоброї зони бойових дій.

Рейтинг

Кінокритиків: 6.5, Глядачів: 0
Сіль з Бонневілю
Певно у кожного в дитинстві серед рідні чи знайомих були гаражні завсідники. У важкі часи, коли володіти «Жигулі» вважалося неабияким рівнем достатку, чоловіки часто-густо проводили увесь вільний час в гаражі, під машиною. Здається, їздили вони менше, ніж ремонтували та рихтували витвори радянського автопрому. А можливо просто втікали від буденного життя у окремий світ гаражних кооперативів. Виключно чоловічий, що нині вважається недоречним з огляду на мейнстрімну емансипацію. Сьогодні автомобіль вже не розкіш, і піднявши капот, мало що можна зробити без дорогого обладнання. Проте документалка «Сіль з Бонневілю» запрошує глядачів назад у світ напівтемних майстерень та вимащених мастилом рук. Головні герої, Назар і Максим, увесь вільний час проводять у маленькому гаражі на Святошині в Києві. Гроші та сили йдуть на переоснащення старенького Іж-49. А все тому, що після перегляду фільму Роджера Дональдсона «Найпрудкіший Індіан» хлопці загорілись ідеєю зробити найшвидший у світі байк. Щоб побити світовий рекорд, їм не просто треба перезібрати наново мотоцикл 1951-го року випуску, але й дістатися з ним до Америки. Адже саме там, на дні величезного висохлого солоного озера Бонневіль у штаті ЮТА пролягає найвідоміша траса для встановлення рекордів зі швидкості. Зняв стрічку Семен Мозговий, що вже брав приз за найкращий документальний фільм на Docudays UA два роки назад з «Історією зимового саду». Новий твір Семена – на порядок масштабніший і виглядає ледь не пригодницьким кіно. Його героям співпереживаєш по-справжньому, дуже хочеться, аби в них все вийшло. Тим паче, коли навіть товариші не вірять в їхній успіх. «Сіль з Бонневілю» виглядає раритетним кіно штучного виробництва, як і мотоцикл, що його зібрали герої. Це кіно про те, як рекорди ставлять звичайні люди. Не потрібно бути відомим спортсменом, достатньо впертості та наполегливості. А видатного результату можна досягти в будь-якій сфері, не обов’язково у вищій лізі, бо кожен сам встановлює власний максимум сподівань. На спідометрі Іж-49 максимальна позначка 160 км, тож є до чого прагнути.

Рейтинг

Кінокритиків: 9, Глядачів: 0