Рецензії
Уроки толерантності
Історія в Непиталюка та Тимошенко вийшла зовсім не про геїв та толерантне ставлення до них, чи, тим паче, нав’язування якихось чужих нам цінностей. Про що так переживають молодики, котрі розписали стіни столичного кінотеатру «Жовтень» під час прем’єри фільму та скандували традиціоналістські лозунги біля Українського дому, де проходив показ стрічки в рамках проєкту “Кінопростір” від Української Кіношколи. Насправді, гей-сантехник Василь, що ненадовго оселяється у Найдюків, розповідає їм не стільки про геїв, як про них самих. Він виступає каталізатором змін у родині просто тому, що намагається створити безпечний та нетоксичний простір. Таке середовище, в якому вміють слухати і чути. Де турбота про іншого – це не буденний обов’язок, нав’язаний статтю чи роллю в родині, який потрібно виконувати стиснувши зуби, а добровільне бажання піклуватися про близьку людину, і отримувати піклування у відповідь. І це найбільше дивує Найдюків, і здивує глядачів, що герої стрічки не роблять розворот на 180 градусів і не стають прибічниками одностатевих шлюбів, вони навіть не позбавляються своєї латентної гомофобії, але вчаться не боятися міфів, не жити по шаблонам і довіряти людям та одне одному. Адже толерантність – це та межа, яка стримує від втручання у думки, почуття, переживання, смаки іншої людини. Толерантні люди більше знають про свої недоліки та переваги, не перекладають відповідальність на інших, толерантні люди не ділять світ на дві частини – чорне та біле, не роблять акцент на розбіжностях між «своїми» та «чужими», тому готові вислухати та зрозуміти інші точки зору. Повна реценція: https://kinowar.com/mama-tato-ya-zdorova-blt-simya-reczenziya-na-film-uroky-tolerantnosti/

Рейтинг

Кінокритиків: 8, Глядачів: 5.5
Снайпер. Білий Ворон
Ярослав Підгора-Гвяздовський Простота сюжету допомогла режисеру Мар’яну Бушану дати глядачеві меседж. Без земле- і руками- — трусу. Без переконування з піною на губах. Він не кидає в очі державні символи (кілька). Не заливає у вуха литаври музичних хітів (під акустичну гітару). Не ліпить із героя крутого Рембо в Афганістані (хоча чому б і ні?). І не робить із героя жертву, як Воллеса (вже було). Так, іде на ви, як сили спеціальних операцій, але скромно — тихо прийшов, тихо пішов. По-розвідницькому. Втім Бушан безкомпромісно стверджує, що бувають граничні випадки, коли світ треба сприймати чорно-білим, однозначно обираючи, з ким ти, інакше тебе просто не буде. Бо Ґолда Меїр колись мудро підмітила, і після Бучі й Маріуполя це звучить дуже знайомо: «Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими, а це залишає не надто багато простору для компромісу».

Рейтинг

Кінокритиків: 7, Глядачів: 8.75
70 000 років тому
Чекав на цей фыльм тому, що це третій власний проєкт платформи в рамках Takflix Original, і на нього збирали краудфандинг, запрошуючи всіх охочих в "нанопродюсери". А ще це друга робота Едуарда Нечмоглода, який зняв короткий метр Капітан Бровари. В обох стрічках героєм виступає добра, але нікому не потрібна людина, про таких кажуть: "нема куди приткнути". Якщо в "Капітані бровари" це був супергерой, що причиняє добро, то у "70 000 років тому" - хлопець Хлюпик із племені первісних людей, який не хоче бути мисливцем, а бажає займатися музикою. Зіграв його Роланд Мішко ("Мої думки тихі"), роль його брата Діка виконав Руслан Мірошниченко, якого ви могли бачити у найкращому короткометражному фільмі 2023 року за версією українських кінокритиків - "ГКЧП", а вождем племені став, власне, "Капітан Бровари" Георгій Поволоцький. "70 000 років тому" вийшла милою й душевною комедією з музичними номерами у стилі Disney. Сюжет не назвеш карколомним, але вдалих гегів вистачає для приємного перегляду.

Рейтинг

Кінокритиків: 7, Глядачів: 0
Нескінченність за Флоріаном
Фільм мені пощастило побачити торік в рамках відбору на премію Кіноколо. А ще раніше поталанило побувати в "тарілці", яка задумувалася як світломузичний театр, а стала лиш актовим залом поряд із архівом КДБ та Комуністичної партії України, а далі - Інститутом науково-технічної інформації. Особистість Флоріана - непересічна, він поєднав таланти архітектура, живописця, музиканта й кінематографіста. Дивитися на його життя - немов споглядати за якоюсь металюдиною, хтось назвав би його сучасним Барановим-Россіне, а інші - міським божевільним. Зокрема, так точно вважав Вагіф Алієв, чий Ocean Mall мав поглинути творіння Флоріана під час будівництва\реконструкції. Це ще один великий пласт фільму, який мені врізався у пам'ять, - боротьба пенсіонера-архітектора та його прихильників із забудовником, що задумав знищити модерністську споруду. Сцени зустрічей візіонера Флоріана та опортуніста Вагіфа дуже показові у фільмі. А ще мені запам'яталися зустрічі активістів з Фондом держмайна, який би мав посприяти захисту державної культурної спадщини під час узгодження проєкту забудовника, а натомість глядачі бачать абсолютно зневажливе і незацікавлене ставлення тодішнього керівництва ФДМУ до "тарілки" та активістів. Мене ці сцени зачепили, тому я не сильно здивувався, коли згодом тодішнього очільника Фонду Дмитра Сенниченка звинуватили у розкраданні та відмиванні 10 мільярдів гривень, після чого непримиримий борець з корупцією чкурнув з країни. "Нескінченність за Флоріаном" - дійсно крута та багатошарова документальна робота про людей та історію, яких ми знаємо недостатньо добре.

Рейтинг

Кінокритиків: 8, Глядачів: 0
20 днів у Маріуполі
Режисерський дебют воєнного кореспондента, фотографа, відеографа та письменника Мстислава Чернова. Він разом з командою Associated Press були останніми міжнародними журналістами в оточеному Маріуполі. Коли решта преси поїхали, вони продовжили роботу в облозі та зафіксували кадри, які пізніше стали визначальними образами війни. Створити «20 днів у Маріуполі» допомогли також фотограф Євген Малолєтка та продюсерка й журналістка Василіса Степаненко. За цю роботу команда отримала Пулітцерівську премію. Українська прем'єра відбулася на фестивалі Docudays UA, де «20 днів у Маріуполі» став Найкращим фільмом Національного конкурсу, а також володарем Призу глядацьких симпатій. Також картина отримала нагороди на багатьох міжнародних кінофестивалях. Рекомендую подивитися. Якщо, звісно, не боїтеся ретравматизації через кадри смертей дітей, масових поховань, розбомбленого пологового будинку та інших жахів російських злочинів. В зал треба брати хустинку. Під час перегляду зловив себе на страшній думці, що бажаю росіянам пізнати те саме. Щоб бомбами знищували якийсь Ростов, а люди в паніці на камеру кричали: "Снімайте, как нас бамбят расійскіє вайска". Хоча це ніяк не виправить смерть та страждання Маріуполя.

Рейтинг

Кінокритиків: 9, Глядачів: 0
Я, Ніна
Фільм непростий. По-перше, тому що про рак, по-друге, бо це не голлівудського штибу життєствердна історія на кшталт українського "Пульсу", а європейська драма, яку хоч зараз у Канни відправляй. Дуже добре видно, як розвивається режисерське бачення Марисі, для якої це другий повний метр після "Коли падають дерева". Знову багато не прикрашеної, а, навпаки, вивернутої і доведеної до абсурду дійсності. В першому фільмі було дике українське село, в "Я, Ніна" ця дичина виплеснулась з телевізора в обшарпані стіни лікарні. Виглядає занадто гіпертрофовано, але, якщо задачею ставилося викликати відразу до ТВ і медичних закладів, вдалося сповна. Так само і головна героїня тут - не бідна жертва обставин і страшної хвороби, а стерво, якій навіть власний чоловік каже, що з нею неможливо мати будь-які стосунки. Дивно, як ніхто у стрічці не заявив, що це карма наздогнала жінку. Змінити світосприйняття героїні на ім'я Ніна Сокіл, яка ніколи не вміла ставити себе на місце інших та проявляти щире співчуття, має смертельна хвороба. Фільми Марисі вирізняються візуальної насиченістю, героями, котрі не хочуть сприймати дійсність, а радше заплющать очі й почекають, поки все зникне, емоційним шквалом і еротизмом замішаним з відразою. "Я, Ніна" нагадує "Титан" Джулії Дюкурно, який переміг у Каннах два роки тому. Фільм неідеальний, страждає від надмірної награності деяких сцен, не завжди вдалого акторського виконання, повторюваних прийомів і зайвих роз'яснень від Яніни в камео. Проте він гарно знятий і відвертіший за більшість українських стрічок, тож веде вітчизняний кінематограф у правильний бік.

Рейтинг

Кінокритиків: 8, Глядачів: 0
Це побачення
Якщо вийти на вулицю і запитати у першого ліпшого фільм про вуличні перегони, більшість скаже - "Форсаж". Дехто може згадати Бондіану, яка десятиліттями показує дорогі авто, що гасають містом. Та одним із першопрохідців подібних сцен є Клод Лелюш, котрий у 1976 році випустив "It Was a Date". Він сказав героїні фільму, що буде за 10 хвилин, сів у свій Мерседес 450SEL 6.9 і за 8 хвилин промчав вранішнім Парижем, ризикуючи життям своїм та перехожих. У 2023 році Takflix Original випускає омаж на роботу Лелюша "Це побачення" від Nadia Parfan. Її героїня так само пролітає Києвом з нижнього міста у верхнє на світанку. Не знаю, чи стане ця стрічка вірусною, як сталося з картиною Клода, проте спеціальну відзнаку журі Берлінського кінофестивалю вона отримала. Адже "Це побачення" підіймає важливе питання, час якого давно настав, а от український соціум до його вирішення досі не дозрів.

Рейтинг

Кінокритиків: 9, Глядачів: 0