Рецензії
Плем'я

Рейтинг

Кінокритиків: 10, Глядачів: 7
Вигаданий пейзаж

Рейтинг

Кінокритиків: 7, Глядачів: 0
Передчуття
«ПЕРЕДЧУТТЯ» ЯК НЕМИНУЧІСТЬ: МОРЕ СЛІЗ І СПОГАДІВ Він не знає, що робити і взагалі як жити. Питання «що робити?» є певним шаблоном, бо завжди треба щось робити. Так «положено». Тобто, заведено. Життя для нього вже давно перетворилося на «заведену маячню», бо в цьому світі є тільки Вона. Її самої вже давно немає, та для нього Вона є. Назавжди. А це «заведено» кружляє навкруги, і не може відірватись від загальної «політики життя». Тисне, накриває, але не дає проходу нікому. Звідси – безвихідь маленького містечка. Звідси – належність правил у похованні, наявності могили, судових розбірок. Звідси і шаблонність запитань-відповідей на кшталт «Як ти?», «Як справи?», «Все ОК» і таке інше. Звідси і розміреність героїв у відвідуванні громадських місць, машинальність рухів і слів. І лише РОЗПАЧ, як головний герой історії, проривається крізь життєву палітру героїв. Усіх героїв. І чоловіка, який втратив дружину, і жінки, для якої важливіше не сама могила колишнього чоловіка, а скоріше принцип її наявності. І для молоді, яка намагається «видавити» із себе живу розмову у такому неживому, трохи безглуздому місті. І для молодої жінки, що втратила коханого чоловіка, а тепер за допомогою того ж Розпачу відстоює його право на бажання бути не похованим. Єдине, що в неї залишилось – це можливість донести його ідею про біль та чуттєвість на прикладі риб. Поділитися болем, що розриває навіть після смерті і є спільним для покійного чоловіка і риб. Болем з приводу споживацької людської натури і невмінням щиро поєднуватись, як на це здатні риби. Тому цей покійний вчений і бажав розчинитися у морі, єдиному потоці життя, що не припиняє рухатись, але все прибуває, прибуває, прибуває… У фільмі «Передчуття» усе навколо пронизане Морем. Воно і буквально у кадрі, і у морських сувенірах, і у постійній присутності риб, і у спільних людських спогадах. Начебто, все ясно: це тому, що покійний вчений дуже любив море, а назва «Передчуття» – бо герої постійно на березі і, як написано в анонсі, «щось має статися». Але у фіналі розумієш: не «має статися», а «вже відбувається». Було і завжди буде, як морські хвилі, зграї риб та людська самотність. Таке собі «Передчуття Неминучості». А ще – може раптом осяяти, що море у фільмі – не лише символ плинності часу. Це – наші сльози…

Рейтинг

Кінокритиків: 10, Глядачів: 0
Чорна діра

Рейтинг

Кінокритиків: 5, Глядачів: 0
Тарас. Повернення

В очікуванні свободи: рецензія на фільм “Тарас. Повернення”

Уявіть собі довготривалий серіал про Тараса Шевченка, де описано його життєвий шлях в подробицях. І ось глядач вмикає проміжну серію, де події розвиваються під час заслання “кобзаря” у Новопетровській фортеці на півострові Мангистау. Чому він там, хто його друг, а хто ворог, і чому в нього закохана кожна перша героїня історії – можна взнати лише з попередніх серій, які шукайте в біографічних очерках чи за лаштунками сценарію.

Оператор зосереджений на степових пейзажах Казахстану. Режисер – на негуманному армійському ладі російських військових, покаранні за втечу та сімейних кризах. Це робить заслання Шевченка фоном для подій, які вибудовують сюжет, а заявлене у назві повернення – неминучістю до всього, що відбувається.

Тарас медитує з перервами на поетичну рефлексію в тривожних видіннях і безперервно чекає. А всі жіночі зітхання, покарання та полювання на кроля – лише відтягують час до того самого моменту, коли човник відчалить.

Цікава участь у проєкті Романа Луцького, який і сам скоро предстане в ролі кобзаря, але із самурайським мечем замість листків поетичних чернеток. В “Тарасі. Повернення” поет також бігає та стрибає, і це справляє позитивне враження після звички споглядати скам’янілі портрети класика, але єдине, що дійсно має сенс за увесь фільм – сцена з огірком і діалогом про “я перед тобою ні в чому не винен”. Без епілогу для любовного трикутника та показових страждань другорядних героїв.

Кого і що грає Бенюк? Так само не зрозуміло, як і в нещодавній “Толоці”. За картину й без впізнаваних облич відмінно говорить її контекст створення, та непоганий сеттінг із зануренням в період кількох місяців з життя поета, але все руйнує передбачуваність фіналу, відсутність виразних діалогів та необхідної глибини, яка могла б бути здобута якщо не через драматургію, то через поезію та пояснення мотивації героїв.

Борис Орлов у ролі поета виглядає цілком органічно. Він дивиться повз жінок і ворогів постійно вдалечінь, змінюючи сакральні казахські степи та печери на аули та форт, і так по колу. Він чекає, і це – все, чим він зайнятий протягом стрічки.

Без контексту зйомок картина стає прозорим фантомом про бунтаря, об якого сама по собі розбивається будь-яка деспотія. Але найбільший провал стрічки здається якраз навмисним: якщо у фільмі в 90% діалогів використано російську мову, це не привід через правила кінопрокату знущатись над глядачем поверхневим дубляжем.

Мальовничі пейзажі та контур ідеї кінопроєкту – неодмінні плюси картини. Але їй скоріше судилося залишиться черговим позабутим етапом на шляху становлення українського кінематографу в пошуках самого себе. Глядач так і залишається в очікуванні свободи поета в кінематографічній площині, яка так “по-нолановськи” була попередньо заявлена.

Рейтинг

Кінокритиків: 10, Глядачів: 6
Толока

“Толока”: сюрреалістичний фільм-метафора про український феномен постійного відновлення, створений за мотивами балади Тараса Шевченка “У тієї Катерини …” 1848 року.

Михайло Іллєнко любить поєднувати історію, пригоди і притчу. Щонайменше половина його фільмів – притчі. “Толока” в цьому сенсі пішла ще далі, це суміш поетичного кіно та екскурсу в українську історію, сповнена біблійними відсилками та прихованими метафорами. Їй, як нікому мабуть до того, вдалося поєднати арт-хаусну притчу, розраховану на вузьке коло глядачів, з претензією на блокбастер, якщо, звичайно, бюджет у 29 млн грн дозволяє так вважати, а тут все відносно.

Сюжет “Толоки” звертається до потрясінь, які випали на долю українського народу в період з ХVI до XXI століття. Відправною точкою стають кілька рядків Шевченкової балади “У тієї Катерини…”, які продовжує вільний політ фантазії режисера. Причому настільки вільний, що будь-яка спроба віднайти початок і кінець у фільмі буде марною. Усе служить центральній ідеї та супутнім образам – символам. Кожне наступне випробування руйнує хату Катерини. Але вона знову й знову піднімає її з руїн. І цей процес-алегорія заміняє сюжет.

Знімальний період картини тривав понад 5 років з перервами, але ідея розповіді про феномен толоки з’явилась у Михайла Іллєнка ще 53 роки тому. Режисер іде до цієї кінострічки всю свою кар’єру. У кожному з його фільмів є репетиція “Толоки”, що підкреслює сам режисер. У “Фучжоу” (1993) – хата, що пливе посеред моря разом з хазяїном, який не може її кинути; у фільмі “Той, хто пройшов крізь вогонь” (2011) – натуральна українська толока поруч з індіанськими вігвамами; навіть у цілком урбаністичному “Сьомому маршруті” (1997) поранений боєць посеред пустелі за лічені секунди будує хату, вік якої “від народження до смерті – лічені хвилини”.

Близько двох годин фільм робить рівно одне й те саме – оспівує феномен української толоки крізь епохи історичної несправедливості до простих селян. З одного боку він місцями видовищний. Самих коней було задіяно понад 70. З іншого боку, як на вагах, – сюжет-мозаїка з безліччю розпочатих історій, які так і не будуть завершені. Для автора головне – циклічність, історична головоломка і новий початок: “У тієї Катерини хата на помості… ”

Чимало речей у фільмі стаються самі по собі. Потрібні 12 вагітних жінок – ось, німецьких штурмовиків “Юнкерсів” – нема питань. Усе служить центральній ідеї та замальовкам довкола, то ж всі вони – абстракція, емпіричний спосіб донести метафору. І даремно, що кожний другий персонаж – цілком упізнаваний актор, коли його камео – лише черговий символ чи випадкова історична постать, яка швидко губиться в калейдоскопі подій. Виключення, звичайно, є – Богдан Бенюк, який після своєї появи миттєво краде увесь фільм, привносить в нього іншу динаміку. Хоча його участь абсолютно вставна і ні на що в сюжеті, при всій його умовності, не впливає, до того ж уводить історію про Катерину та її біди в сторону, щоб зникнути так само раптово, як і з’явитися.

Але весь смак “Толоки” в іншому. Це історія про коротку мить щастя між толокою до наступної руйнації. Це песимістичне висловлення, в якому насилля є центральним у кожному епізоді. Мистецький експеримент, сповнений амбіцій сказати щось нове в кіно, який ризикує залишитися незрозумілим.

“Толока” – на всі сто особисте кіно його творця. І не лише через його довгий шлях до реалізації. У фільмі Іллєнки зустрічаються як серед продюсерів, так і серед головних дійових осіб, в тому числі Іванна Іллєнко в ролі Катерини. Тож фільм свого роду сучасний спадок з ностальгією за минулим від іменитої кіно-династії.

І, вочевидь, центральною у фільмі є ніяк не балада Шевченка і навіть не толока, а, власне, феномен України, яку нищать століттями, а люди все одно збираються і кожен раз її, як ідею, домівку своєї душі, відбудовують. В цьому, ймовірно, головна поезія фільму “Толока”, який постійно балансує між видовищем та навмисною карикатурністю. Але марно чекати на хеппі-енд, коли Україна досі не розцвіла, а толока має збиратися знову і знов. І кінця краю цьому усе ще не видно, як і немає відповіді на питання, чи вдасться фільму знайти свого глядача чи він лише стане цікавим феноменом українського поетичного кіно, який, як і його герої, так і залишиться примарою часу.

Рейтинг

Кінокритиків: 10, Глядачів: 0
Бєс

Рейтинг

Кінокритиків: 7, Глядачів: 0
Поміж кадрами

Рейтинг

Кінокритиків: 6, Глядачів: 0
Не все буде добре

Рейтинг

Кінокритиків: 8, Глядачів: 0
Останній кінопоказ у Бухаресті

Рейтинг

Кінокритиків: 4, Глядачів: 0