Рецензії
Каховський об'єкт
Ярослав Підгора

Оцінка

https://life.pravda.com.ua/culture/oglyad-na-kahovskiy-obekt-310785/ Стрічка “Каховський об’єкт” виробництва FILM.UA залишає по собі враження, що пропонуючи глядачу фільм жахів на актуальну воєнну тему, ним - глядачем - намагаються маніпулювати. Тож, пошукаймо відповіді на питання: яким чином виробники фільму впливають на глядача? Для чого це робиться? Який результат такого впливу? Що відразу кидається в очі, коли починаєш дивитися фільм? Камуфляж. І мова не про український піксель військової форми. “...об’єкт” маскується під українське, маскується географічно, фонетично, формально і навіть сенсовно. Головні герої – військові ЗСУ, які, як зазначено в титрах, перебувають на Запоріжжі після підриву росіянами Каховської дамби 2023 року. Вони намагаються полагодити старого “корча”, грубо і смішно жартуючи українською мовою з використанням експресивних слів обсценної лексики – це робить їх ближчими для глядача. І, водночас, максимально спрощує складну ситуацію. Наближеною до реальності є і різномастна форма бійців, як це зараз виходить у війську, де є і піксельний паттерн, і мультикам, і просто олива з койотом. Єдиною дрібницею, що ріже око, є новизна форми, яка аж ніяк не можлива у щоденному вжитку в польових умовах. Поява героїні з позивним Мара, заявленим прямо на її бронежелеті особистою нашивкою, створює багатозначний момент, рівносильний захвату: бо, по-перше, позивний героїні є немов анаграмою імені актриси, яка зіграла Мару, Марини Кошкіної; по-друге, “Мара” - це назва фільму 2018 року, де йдеться про демона сну з цим іменем; а по-третє, Мара і є іменем чи-то демона, чи-то привида, в залежності від національності міфології, розповсюдженої серед слов’янських народів дохристиянської ери. А це, у свою чергу, будує дотепну арку з минулорічним фільмом “Конотопська відьма”. Вигляд героїні - шрам на щоці, зачіска з дредами, тактикульний одяг з чисельними корисними підсумками - додає її образу крутості і водночас таємничості. На цей образ працює малослівність героїні. До того ж один з бійців (Володимир Ращук) впізнає її з минулого, бо разом вчилися в донецькій школі, і каже про неї, як про ту, що “знає”, як екстрасенс. В купі із гумором і харизматичними другоплановими персонажами ми отримуємо прийнятний і приємний початок з бажанням дивитися далі. Далі ми дізнаємося, що брат Мари, заради якого вона й приїхала, зник кілька днів тому разом з групою, яка відстежувала кількох російських військових. Мара переконує командира послати її з бійцями на пошуки. І тут стається перший ляп – група іде, як в дитячому садочку, щільно один за одним майже дихаючи один одному в спину. А так не ходять у рейди, бійці зберігають дистанцію в разі підриву і розльоту уламків. А далі ляпи починають сипатися вже нестримною лавиною. Група виявляє діру в землі посеред лісу (сміємося) і опускається в неї за допомогою товстої мотузки і альпіністського карабіну (ще смішніше - у бійців ЗСУ немає альпіністського спорядження, адже наші бойові дії відбуваються в лісостеповій зоні). Включають ліхтарики, прикріплені до стволів своєї зброї (сльози з очей - не можна включати ліхтарики під час рейду чи зачистки, це робить бійця мішенню; тільки пристрої нічного бачення - це ази!) і йдуть виявленими коридорами закинутої секретної бази 50-х років минулого століття (це вже зовсім анекдот). Ведуть розмови. І знаходять напівмертву людину, яка хрипить, стікає чимось липким і повільно повзе, а потім стрибає на одного з бійців. І, звичайно, кусає його... Бракує слів. Ситуація недолуга настільки, аж боляче дивитися - і на вигляд самого “напівмертвого”, і на виконання трюку з ним. Трохи знеболює кумедний жарт – що мовляв, зомбі, про яких, звісно, згадали, з хлопця не станеться, бо це тільки в кіно так. Але з моменту, коли в коридорах група знаходить російського науковця, що, виявляється, раніше працював в Тернополі, тому говорить такою досконалою українською мовою, - все дотепне геть закінчується. І починається треш. Причому буквальний, бо однойменний жанр, в якому, скажімо, був зроблений знаменитий “Токсичний месник” Ллойда Кауфмана 1984 року, тут не діє, адже залучав чорний гумор і злу сатиру. А “Каховський об’єкт” розвивається навіть не за жанровими законами, а за помилками військового екшну навпіл з низькопробним фільмом жахів. Дуже нагадуючи “Оверлорда” Джуліуса Ейворі 2018 року, “....об’єкт” не витримує конкуренції ні за спецефектами, ні за жанровим жахом – там було страшно, а тут ні, лише смішно, і смішно не через вдалий гумор, а через невдало придумані і поставлені сцени. І ні потужний вигляд Ращука, ні прикметний момент зі знищенням монстра стільцем, ні додавання сенсів з “Сайлент Хілла” про дівчину, над якою ставили експерименти, через що вона стала злом (ще одна арка з “Конотопською відьмою”?) не рятують фільм. Формальна спроба зробити аналог продукту розповсюдженого жанру категорії "Б" не вдалася. І гірше тут те, що антирадянський посил і правильна вказівка на країну-наступника СРСР не спрацьовують. І навіть навпаки, адже невдалий жарт робить дурним жартівника, тобто замість критики радянського устрою ми бачимо недолугих самих себе. “Каховський об’єкт”, розповідаючи про експерименти над людьми, сам став болючим експериментом над українським глядачем. Він поєднує радянський тип впливу простими і прямолінійними меседжами, а не намагається відрефлексувати складну, неоднозначну актуальність, яка потребує чутливого підходу. В такому сенсі він перетворюється, як жодний з дотеперішніх наших фільмів, на троянського коня, витвір нервово-лінгвістичного програмування. Іронія в тому, що це і є зомбуванням, про яке йдеться у самому фільмі – українська компанія зомбує українського глядача, знімаючи фільм про російських зомбі. Будучи продовженням феномену, породженого “Конотопською відьмою”, нам знову пропонують тортури перед екраном: споглядати погано зроблений мутований образ російсько-української війни, вимагаючи насолоджуватися ним, як виявом патріотичного кіно, якого нібито потребує і так змучений глядач. Без відповіді залишається тільки одне питання – чому ми маємо дивитися цей треш?

Рейтинг

Кінокритиків: 10, Глядачів: 0
Цензорка
Дмитро Сидоренко

Оцінка

Це неспішна історія, яка за півтори години не лише показує зазвичай прихований від широкого загалу побут жіночої колонії, але й підіймає питання материнства у складних життєвих обставинах, коли важко урівноважити інтереси матері й дитини, а також держави і тих, кого вона наділяє владою.

Рейтинг

Кінокритиків: 7, Глядачів: 0
Ти мене любиш?
Дмитро Сидоренко

Оцінка

"Ти мене любиш?" – новий фільм Тоні Ноябрьової («Герой мого часу»). Так, це чергове звернення українських кінематографістів до теми 90-х. Проте не про бандитів як у "Носорозі" чи скалічених Афганом, як у "Я і Фелікс", що, погодьмося, торкнулося далеко не всіх, а про більш розповсюджені травми: розвал країни, крах ілюзій, трощу надій, зникнення сподівань, пересихання любові. В центрі сюжету - 16-річна Кіра, яку зіграла прекрасна Карина Химчук, отримавши за цю роль відзнаку Одеського кінофестивалю та премії кінокритиків Кіноколо. Зростаючи в родині кінематографістів у великій квартирі, навіть у застій вона бачила сукні в паєтках, ананаси на новий рік, магнітофони й відеокамери, якісний алкоголь в кришталевих бокалах. Аж раптом 1990-й б'є обухом по голові: кіно скінчилось, батьки розлучаються, а щасливе дитинство Кіри зникає, як роса на сонці. Шукаючи нову стабільність у світі, де все йде з-під ніг, Кіра вимушена різко подорослішати, вперше завести серйозні стосунки, вперше думати щодня, з чого зварити суп, і вперше стикнутися з думкою, що жити безтурботно вже ніколи не вийде. Тоня та її команда чудово передають епоху сірої безвиході розвалу, невизначеність та пертурбацій під час реформування соціального устрою. І мова не лише про костюми та реквізит, хоча з цим у фільмі теж повний порядок, ще краще працює соціальне дистанціювання навіть у родинах, коли щоденна боротьба за виживання призводить не лише до дефіциту продуктів, а й дефіциту уваги та любові. І цей брак любові, як патологічний авітаміноз, наклав відбиток на ціле покоління таких, як Кіра. Тож їм, колись молодим і веселим, а тепер частіше виснаженим, бунтувати довелося не проти старшого покоління чи політичної системи, як колись їхнім батькам, а проти самої долі, яка не віщує нічого хорошого попереду.

Рейтинг

Кінокритиків: 8, Глядачів: 0
Герой мого часу
Дмитро Сидоренко

Оцінка

Фільм «Герой мого часу» вийшов очікуваним набором скетчів про пригоди провінціала у столиці. Більшість жартів не виходить за межі банального гумору, але час від часу вистрілюють справді оригінальні репліки. Він точно сподобається широким верстам населення, при цьому не опускаючись до шароварщини чи Вінника у касті. І це круто, бо фільм Ноябрьової вирівнює човен українського кінематографу, що крениться то в бік похмурих соціальних драм, то у трешеві комедії, які дивляться знайомі Жоріка. Повна рецензія за посиланням: https://ranok.ictv.ua/ua/2018/09/20/film-geroj-mogo-chasu-upertist-do-kiyeva-dovede/?fbclid=IwZXh0bgNhZW0CMTEAAR2NG07PLYN79XoLmjPy45gzYOrPHYkq5qryPgBoYDBR-eEzZieW-xZRCw8_aem_AbhClQVcuiA2k5VlQCe5dupUBQM6oaZkXGwe48t-0NchgYXqtaRO1BFDhbW3mZ77ebw26DbAdzOBobiiMqGQH3Iw

Рейтинг

Кінокритиків: 7, Глядачів: 7
Відблиск
Дмитро Сидоренко

Оцінка

Це, можливо, найлюдяніша стрічка Валентина Васяновича і одна зкращих робіт Романа Луцького. Попри те, що "Відблиск" був знятий до повномасштабного, неначе в іншому житті, нині набув ще більшої актуальності. Бо тепер ми всі маємо перейнятися питанням ветеранів. Держава та місцева влада має нарешті зрозуміти, що інклюзивність - це не лише пандуси під 45 градусів і тактильна плитка де-не-де. Бізнес має закладати у свої HR-стратегії питання як адаптації ветеранів до роботи, так і адаптації бізнесу до залучення ветеранів. А нам всім варто будувати суспільство, де високо цінується внесок кожного бійця сил оборони в існування країни.

Рейтинг

Кінокритиків: 7, Глядачів: 10
Будинок «Слово». Нескінчений роман
Дмитро Сидоренко

Оцінка

У 2017-му Томенко випустив документальну стрічку «Будинок “Слово”», після якої я дуже чекав і на його художній фільм. Йшов до екранів він цілих 12 років, бо Томенко та Любов Якимчук з 2012 року досліджували історію цього будинка та його мешканців, буквально пишучи матеріали «у стіл». Це зараз в нас такий підйом інтересу до української культури, а десять років назад, чи навіть у 2021, коли стрічка була вже готова, вона могла просто пройти непоміченою, тим паче зі скромним промо. Зараз же ви почуєте про дане кіно з кожної праски, і це прекрасно. Особливо, якщо вам, як і мені, у школі трохи розповідали про Хвильового і Тичину, а про Семенка чи Йогансена вже зась. Томенко та Якимчук зібрали хороший акторський склад, аби розповісти історії одразу багатьох культових постатей української культури. І зробити це не в хрестоматійній манері картинок з підручника, а створити живих людей зі своїми позитивними рисами та вадами. Стрічка, як це буває з довгобудами, не завжди тримає темп, і часто видно, що режисер все знає на зубок, забуваючи пояснювати щось глядачу. Гра акторів іноді теж занадто театралізована, хоча взаємодії їх переконливі. Томенко наполягав, щоб на майданчику всі звертались одне до одного лише за іменами персонажів і читали їхні твори. Підкуповує увага до деталей, які покликані передати далекі 1930-ті. Предмети інтер'єру та одягу - це часто слабка сторона наших історичних фільмів, бо все нагадує музей. У Томенка ж усе справжнє. Мені дуже запам'яталася постановка Курбаса та літературні вечори жителів будинку. Відчуття того, який потужний фундамент совєти за Сталіни вибили з-під української культури стрічка передає бездоганно. Десь там нас і роз'єднали із західною культурою і направили у русло "Трактор в полі дир, дир, дир". А ще у фільмі цікаве візуальне рішення, втілене Михайлом Любарським. Він спеціальними лінзами створює чорно-білу картинку, яка чим ближче до фатального фіналу, тим більш темною стає. Не обійшлося й без алюзії на Путіна, якого тут уособлює Владімір Владіміровіч Акімов - пролетарський поет без особливого таланту, котрий стає тираном, отримавши владу над жителями будинку. Цей вигаданий персонаж міг сприйматися неоднозначно у 2012, а сьогодні цілком актуальний. «Будинок “Слово”. Нескінчений роман» - це не історичний літопис, двох годин не вистачить, аби розповісти докладно про Розстріляне відродження. Тому рекомендую до походу в кіно ознайомитися з документальною стрічкою Томенка, чи почитати про мешканців будинка. Бо чим більш підготовлений глядач - тим крутішою для нього буде робота команди фільму.

Рейтинг

Кінокритиків: 8, Глядачів: 0
Я і Фелікс
Дмитро Сидоренко

Оцінка

«Я і Фелікс» розповідає про хлопчика Тимофія, який зростає без батька у буремні 90-ті. За старшого хлопцю стає новий мамин бойфренд - скалічений війною в Афганістані чоловік на ім'я Фелікс. Це coming-of-age історія цілого покоління українців, які змушені були будувати прекрасні спогади про дитинство серед лихоліть політичних, економічних та соціальних пертурбацій. Цілик з документальною точністю відтворює епоху 90-х. Хоч, звісно, це фільм не про бандитизм, проте насилля також було не уникнути. Але фільм все одно вийшов добрим і затишним, наскільки це можливо в заданих умовах. А ще у картині бомбезна акторська команда. Фелікса блискуче зіграв Юрій Іздрик, успішність образу була очевидна ще з першого тизера з ним, випущеного давно-давно. Роль маленького Тимофія виконав син Цілик та Чеха Андрій Чередник. А в його маму перевтілилась Анастасія Карпенко («Як там Катя?», серіал «Перевізниця»).

Рейтинг

Кінокритиків: 8, Глядачів: 10
Я, «Побєда» і Берлін
Дмитро Сидоренко

Оцінка

Стрічка Ольги Ряшиної переносить глядачів у 90-ті й показує історію того, як молодий Скрябін з товаришем вириваються з щойно прочинених дверей колишнього комуністичного табору і вдихають на повні груди західну свободу. І де ще це зробити, як не у Берліні, який і нинішні хіпстери вважають Меккою вільних людей? Тут турецька дівчинка може тусити у клубі, а зранку йти до школи під пильним оком суворого дідуся, багатий бюргер може зловити передоз у притоні, а зранку чинно снідати на подвір’ї власної вілли в компанії дружини-польки у домашніх тапках на 10-сантиметрових каблуках, тут всі рівні не за статусом та можливостями, а за мріями, навіть молодий український музикант, який роздумує кинути все те аматОрство і почати торгувати шинкою на Батьківщині. «Я, «Побєда» і Берлін» – це класне кіно, яке не хапає зірок з неба і йде безпечною дорогою фільму для широкої глядацької аудиторії. Багато гумору, зовсім трохи трилеру, пара екшн сцен, пара поцілунків, дрібка наркотиків та сексуальних девіацій та багато доброї ностальгії за часами, коли все тільки починалося – ось і весь рецепт вдалого кіна, яке професійно зроблене і розважає без напрягів. Повна рецензія: https://kinowar.com/benefis-amatorstva-reczenziya-na-film-ya-pobyeda-i-berlin/

Рейтинг

Кінокритиків: 7, Глядачів: 7
Смак свободи
Дмитро Сидоренко

Оцінка

Фільм «Смак пристрасті» вийшов невмілим поєднанням кулінарного шоу та діснеєвської історії про Попелюшку. Намагання творців стрічки захопити глядачів приготуванням їжі могло б спрацювати, якби окрім класного вигляду страв, над якими працювали три шефи та три фудстилісти, їм вдалося добре зобразити процес «життя» ресторанної кухні. Бо хоч актори і пройшли стажування у Якутова, проте вилилось це у сцени на кшталт збивання суміші шуруповертом замість міксера. Так само авторам не вдалося відтворити діснеєвський дух. Все, на що вистачило таланту режисера Олександра Березаня та оператора-постановника Євгенiя Усанова («Перший код», «Область героїв»), це влупити яскраве світло у вікно у кожній сцені, так щоб пилюку було видно, чи обвішати кожне дерево гірляндами. А ще, звісно, треба якомога частіше мочити персонажів, щоб виглядало романтичніше. Ну а якісний CGI зіпсувала вже Iрина Кудашова, яка не змогла переконливо дивуватися уявним стравам, що оживають зі сторінок книги Франко. Невдалою вийшла і сценарна робота Олени Моренцової-Шулик та Олександри Вiтязєвої, яка не тягне навіть на романтичну мелодраму, зважаючи як неоковирно розвиваються стосунки головної героїні з айтішником, а тим більше шеф-кухаря з су-шефом. І це при тому, що Моренцова-Шулик написала до виходу фільму цілу книгу під тією ж назвою. Але чомусь екранна Варя не розмовляє як жива людина, а сипле пафосними життєствердними фразами, немов з дівочих груп у соцмережах. При цьому шлях до успіху дівчина прокладає брехнею, вигадуючи неіснуючий досвід, аби влаштуватися на роботу. І хоч її старші колеги справедливо зауважують, що негоже знецінювати таким чином їх багаторічну працю, якою вони дослужилися до своїх посад, та сюжет стрічки робить правою саме Варю з її нечесним підходом. Єдине, що є хорошого у «Смаку пристрасті» – це власне ідея використати книгу Ольги Франко, яка була заборонена за совєтів як «буржуазна література». Промоція української кухні, з борщем з вушками, копченою сливою чи буряковим квасом – це те, на чому зробив кар’єру Клопотенко і могли зробити гарне кіно Ganza Film. Використання малюнків та шрифтів з оригінальної книги, якісна комп’ютерна графіка та запрошення справжніх правнучки та праправнучки Франко – це те, за що можна похвалити творців стрічки. Як і за якісний маркетинг з випуском кліпу Джамали, спеціальним меню ресторану «Канапа» тощо. Залишається сподіватися, що глядач піде на це яскраве кіно охочіше, аніж на стрічку про іншого Франка. Повна рецензія: https://kinowar.com/%D0%BE%D1%82%D0%B7%D1%8B%D0%B2%D1%8B-%D0%BE-%D1%84%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%BC%D0%B0%D1%85/smak-svobody/?fbclid=IwAR3tQwnmw5Un8ArH3VQF1H19p_i6Ulp-1abbSsJw7-J5ifIEnT2--8sNsus

Рейтинг

Кінокритиків: 5, Глядачів: 8
Уроки толерантності
Дмитро Сидоренко

Оцінка

Історія в Непиталюка та Тимошенко вийшла зовсім не про геїв та толерантне ставлення до них, чи, тим паче, нав’язування якихось чужих нам цінностей. Про що так переживають молодики, котрі розписали стіни столичного кінотеатру «Жовтень» під час прем’єри фільму та скандували традиціоналістські лозунги біля Українського дому, де проходив показ стрічки в рамках проєкту “Кінопростір” від Української Кіношколи. Насправді, гей-сантехник Василь, що ненадовго оселяється у Найдюків, розповідає їм не стільки про геїв, як про них самих. Він виступає каталізатором змін у родині просто тому, що намагається створити безпечний та нетоксичний простір. Таке середовище, в якому вміють слухати і чути. Де турбота про іншого – це не буденний обов’язок, нав’язаний статтю чи роллю в родині, який потрібно виконувати стиснувши зуби, а добровільне бажання піклуватися про близьку людину, і отримувати піклування у відповідь. І це найбільше дивує Найдюків, і здивує глядачів, що герої стрічки не роблять розворот на 180 градусів і не стають прибічниками одностатевих шлюбів, вони навіть не позбавляються своєї латентної гомофобії, але вчаться не боятися міфів, не жити по шаблонам і довіряти людям та одне одному. Адже толерантність – це та межа, яка стримує від втручання у думки, почуття, переживання, смаки іншої людини. Толерантні люди більше знають про свої недоліки та переваги, не перекладають відповідальність на інших, толерантні люди не ділять світ на дві частини – чорне та біле, не роблять акцент на розбіжностях між «своїми» та «чужими», тому готові вислухати та зрозуміти інші точки зору. Повна реценція: https://kinowar.com/mama-tato-ya-zdorova-blt-simya-reczenziya-na-film-uroky-tolerantnosti/

Рейтинг

Кінокритиків: 8, Глядачів: 7.4