Фільм розповідає про долі кримськотатарських сімей, які під тиском російської влади були змушені залишити рідний Кримський півострів.

Герої фільму розповіли, як вони покинули окупований Росією Крим, що пережили, чому в них не було вибору залишитись, де і як живуть зараз і чи зможуть повернутися додому. Їх ув'язнювали, катували, переслідували, їм загрожувала смерть. Вони могли опинитися в російській армії. Історія 1944 року повторюється: тоді радянська влада насильно вивозила кримських татар у товарних вагонах, а зараз Росія змушує представників корінного народу Криму покинути рідний дім. Це насправді «тиха» депортація, говорять учасники стрічки.

Фільм містить унікальні кадри з приватних архівів героїв, частина з яких публікується вперше.

У фільмі досліджується питання: чи скоює Росія геноцид в Україні? Один з найбільш авторитетних вчених в цій сфері Вільям Шабас стверджує, що ні. Його колега Юджин Фінкель наполягає, що так. Український вчений Дмитро Коваль своєю чергою наголошує: без терміна «геноцид» неможливо дійсно зрозуміти війну росіян проти українців.

У фільмі його автор, журналіст Данило Мокрик, спілкується не тільки з науковцями, а й з потерпілими від воєнних злочинів українцями, щоб наблизитись до відповіді на запитання, яке є набагато складнішим, ніж може здатися на перший погляд.

«Не питай мене, чи я вбивала» — це особистий щоденник війни в Україні Олени Максьом, який знімався понад тисячу днів. Коли почалося вторгнення, вона була режисеркою без жодного бойового досвіду. Пішла доброволицею, навчилася надавати допомогу пораненим, опанувала бойову справу і з часом стала офіцеркою, ведучи інших крізь той самий вогонь, що спершу охопив її саму.

Олена знімає, коли має змогу — між завданнями, під час навчань, у миті очікування, що визначає життя на фронті. Камера стає водночас і щитом, і свідком. Крізь неї Гелена фіксує не видовищність бою, а саме виживання: обличчя тих, хто поруч, виснаження, рідкісні миті сміху й тишу, що настає після втрати.

Війна повторюється циклами — нові солдати, нові напрямки, нові могили — і з кожним поверненням на позиції Олена стає все жорсткішою та розуміє все більше. Час від часу вона ненадовго приїздить додому, і в цих коротких епізодах ми бачимо тісні стосунки жінки з матір’ю — крихку ниточку, що єднає Гелену зі світом, який вона колись знала.

«Не питай мене, чи я вбивала» — це роздум очима Олени про витривалість і моральний тягар; про те, що лишається від людини, коли світ змушує її воювати, аби захистити найдорожче. Це фільм, народжений із виснаження й ніжності — свідчення того, як людяність зберігається в найнелюдяніші часи.

За поемою Тараса Шевченка.

Розповідь про дівчину, яка дуже сумує за своїм чорнобривим хлопцем. Він кудись поїхав і не вернувся. Після двох років дівчина дуже сильно мучиться. Мати намагаються її оженити, бо не ж вік дівувати. Дівчина йде до ворожки, аби дізнатися свою долю і долю свого чорнобривого. Ворожка дає їй зілля, через яке вона дізнається, що чорнобривого немає на світі і перетворюється на високу тополю, яка росте аж до неба.

У скромної викладачки інституту Зої – службовий роман. Її обранець – молодий аспірант, якому «так потрібна її допомога в написанні дисертації». Зоя охоче йде йому назустріч, не помічаючи корисливості обранця, а ревниву наречену наївно приймає за сестру.

Обман розкриється несподівано швидко і пронизливо боляче. Але саме в цей момент поруч із Зоєю опиняються ті, хто був їй дійсно потрібен...