PATRIOT: War in Ukraine – повнометражний документальний серіал із 5 серій. Про війну в самому центрі Європи, в Україні з Донецької області, найближча позиція терористів була за 50 метрів. Фільм став призером у десятках міжнародних фестивалів. Знятий у 2017 році.

Військова драма без пострілів та крові з передовою. Сповідь солдатів. Вони – це абсолютно різні люди: жінки та чоловіки, комусь 20 років, а комусь 55; хтось до війни був учнем у школі, а хтось шахтарям. Але вони стали добровольцями. Всього взяло участь у фільмі 55 військовослужбовців із 43 батальйону. Вони живуть тут як справжня сім'я, щодня захищаючи свою країну. Про війну. Без цензури. З лінії фронту. Про справжні патріоти України.

У серіалі 5 серій. Послання нації. Про рішення піти на війну, Про ставлення до супротивника, Про те, як закінчити війну, Про батальйон.

Фільм розповідає про долі кримськотатарських сімей, які під тиском російської влади були змушені залишити рідний Кримський півострів.

Герої фільму розповіли, як вони покинули окупований Росією Крим, що пережили, чому в них не було вибору залишитись, де і як живуть зараз і чи зможуть повернутися додому. Їх ув'язнювали, катували, переслідували, їм загрожувала смерть. Вони могли опинитися в російській армії. Історія 1944 року повторюється: тоді радянська влада насильно вивозила кримських татар у товарних вагонах, а зараз Росія змушує представників корінного народу Криму покинути рідний дім. Це насправді «тиха» депортація, говорять учасники стрічки.

Фільм містить унікальні кадри з приватних архівів героїв, частина з яких публікується вперше.

У фільмі досліджується питання: чи скоює Росія геноцид в Україні? Один з найбільш авторитетних вчених в цій сфері Вільям Шабас стверджує, що ні. Його колега Юджин Фінкель наполягає, що так. Український вчений Дмитро Коваль своєю чергою наголошує: без терміна «геноцид» неможливо дійсно зрозуміти війну росіян проти українців.

У фільмі його автор, журналіст Данило Мокрик, спілкується не тільки з науковцями, а й з потерпілими від воєнних злочинів українцями, щоб наблизитись до відповіді на запитання, яке є набагато складнішим, ніж може здатися на перший погляд.

«Не питай мене, чи я вбивала» — це особистий щоденник війни в Україні Олени Максьом, який знімався понад тисячу днів. Коли почалося вторгнення, вона була режисеркою без жодного бойового досвіду. Пішла доброволицею, навчилася надавати допомогу пораненим, опанувала бойову справу і з часом стала офіцеркою, ведучи інших крізь той самий вогонь, що спершу охопив її саму.

Олена знімає, коли має змогу — між завданнями, під час навчань, у миті очікування, що визначає життя на фронті. Камера стає водночас і щитом, і свідком. Крізь неї Гелена фіксує не видовищність бою, а саме виживання: обличчя тих, хто поруч, виснаження, рідкісні миті сміху й тишу, що настає після втрати.

Війна повторюється циклами — нові солдати, нові напрямки, нові могили — і з кожним поверненням на позиції Олена стає все жорсткішою та розуміє все більше. Час від часу вона ненадовго приїздить додому, і в цих коротких епізодах ми бачимо тісні стосунки жінки з матір’ю — крихку ниточку, що єднає Гелену зі світом, який вона колись знала.

«Не питай мене, чи я вбивала» — це роздум очима Олени про витривалість і моральний тягар; про те, що лишається від людини, коли світ змушує її воювати, аби захистити найдорожче. Це фільм, народжений із виснаження й ніжності — свідчення того, як людяність зберігається в найнелюдяніші часи.