Ярослав Підгора-Гвяздовський Простота сюжету допомогла режисеру Мар’яну Бушану дати глядачеві меседж. Без земле- і руками- — трусу. Без переконування з піною на губах. Він не кидає в очі державні символи (кілька). Не заливає у вуха литаври музичних хітів (під акустичну гітару). Не ліпить із героя крутого Рембо в Афганістані (хоча чому б і ні?). І не робить із героя жертву, як Воллеса (вже було). Так, іде на ви, як сили спеціальних операцій, але скромно — тихо прийшов, тихо пішов. По-розвідницькому. Втім Бушан безкомпромісно стверджує, що бувають граничні випадки, коли світ треба сприймати чорно-білим, однозначно обираючи, з ким ти, інакше тебе просто не буде. Бо Ґолда Меїр колись мудро підмітила, і після Бучі й Маріуполя це звучить дуже знайомо: «Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими, а це залишає не надто багато простору для компромісу».