Review

Погані хлопці: рецензія на фільм «Безславні кріпаки»

Пригодницьке кіно про відчайдушних напарників у вестерн-самурайському сеттінгу з умовною Україною.

«Безславні кріпаки» лише на перший погляд повна Тарантіновщина. Якщо придивитися, то це типове олдскульне бі-муві 80-90 років, яке увібрало в себе жанри вестерну, тямбара, трешової комедії та екшну про джентльменів удачі. А від режисера «Джанґо» та «Мерзенної вісімки» – лише кілька сцен і назву. Відшукувати випадкові відсилки у фільмі – справа марна, коли й сам режисер Роман Перфільєв наполягає, що «ніяких відсилок не закладав». Хоча сцена із хлопчиком – точно з «Одного разу на Дикому Сході» Серджіо Леоне. Але ж кіно не про відсилки.

Тож, «поганий хлопець», який жадає помсти, зустрічає «хорошого», сповненого романтизму поета, який визнає зі зброї лише перо і слово. Вдвох вони відправляються у пригоду, щоб розібратися з поганцями та врятувати дівчину.

Сергій Стрельников суворо пижиться, Роман Луцький – мрійливо жмуриться, Андрій Малинович – лиходійствує. І ніби всі на своїх місцях. Хіба що Катерині Слюсар доводиться відігравати номер «дівчини в біді», бо кіно, нагадаю, зроблено за олдскулом, в якому жінка скоріше об’єкт, ніж суб’єкт картини.

Найкраще в фільмі працює екшн. Поєдинки за сучасними мірками винахідливі і якісно поставлені. Навіть дивуєшся, чи не помилився кінозалом. Бійки один на один та один проти всіх поставлені натхненно і з вогником. Гірше виходить з гумором. Один раз процитувати Кобзаря вийшло дійсно смішно і влучно, в інших випадках жарти скочуються до рівня старих анекдотів про євреїв.

З хорошого – це не дратує, та й швидкий темп розвитку подій дозволяє миттєво перевести увагу. Ніби дивишся чергову серію «Піратів Карибського моря», де за біганиною вже не ясно, куди ділися ніндзя-охоронці, про які мечі там йшла мова і хто за що б’ється.

Навіть диву даєшся, що попри весь безлад на екрані, фільм остаточно ним так і не стає. Японський барон возить дівчат з України в Японію? Самураї б’ються з кріпаками-ковбоями? От-от мали б з’явитися прибульці – і глядач вже не здивується. Але ні. «Безславні кріпаки» все ж таки зберігають баланс між вигадкою і здоровим глуздом. Тож ні на мить інтерес до подій на екрані не втрачається.

«Безславні кріпаки» чудово спрацьовують на тлі ностальгії за бойовиками зі стареньких відеокасет. І слідом за «Танго і Кеш» чи «Розбірки в маленькому Токіо» потягнули б на сиквел, але продовження не буде. Бо воно нікому не буде потрібне.

Шевченка у фільмі Перфільєва ще менше, ніж у «Толоці» Іллєнка. Якби героя звали просто Тарас, без прізвища, на хід подій це б жодним разом не вплинуло. І якщо не шукати в ньому глибини чи хоча б сенсу в діалогах, а переглянути фільм просто для відпочинку, то «Безславні кріпаки» стануть тим випадком, коли український розважальний фільм виконає своє завдання – не розчарує і стане захопливою забавою. Головне, нічого іншого від нього не чекати.

Review

По-перше, це просто веселе кіно. По-друге, Роман Луцький тут грає красивого Тараса Шевченка. По-третє, і найголовніше, це стиль Гая Річі, який надихався Тарантіно, як і автори фільму, що звели у стрічці ковбоїв, самураїв та, власне, кріпаків. І це найкраща постановка бойових екшн в українському кіно, куди там "Захару Беркуту".

Ігор Грабович, кінокритик. "Детектор Медіа": Фільм обертається довкола кількох відомих українському глядачеві тем – Тараса Шевченка, якого усі знають зі шкільної програми, теми кріпацтва, яка відома з уроків тієї ж літератури та історії, а також маловідомої для нас теми японського самурайства, до якого додаються ще й загадкові ніндзя. Якщо проводити паралелі із тарантінівськими героями, то Тарас Шевченко – це щось на кшталт Шерон Тейт (єдиний реальний історичний персонаж у фільмах Тарантіно, не рахуючи деяких другорядних героїв «Безславних виродків»). Кріпаки (раби) прийшли із «Джанґо вільного», а самураї – із «Вбити Білла». Однак усі ці елементи у «Безславних кріпаках» зібрані суто механічно, бо у фільмі фактично немає центральної сильної ідеї, яка була у стрічках американського кінорежисера. Там головні герої хоч і жили в умовному, проте цілком виписаному і зрозумілому світі. І цей світ спирався на потужні кінематографічні та культурні традиції, відомі із тисяч фільмів та книжок. Проте «Кріпаки» просто зависають у повітрі, їм немає на що опертися. І Тарас Шевченко, і українські кріпаки – це просто вигадані фігури, які ніби прибули з темного космосу, оскільки стрічка не апелює до жодного традиційного їхнього зображення. Скажімо, Тарас Шевченко нічим не нагадує ні Шевченка Бондарчука, ні Шевченка Миколайчука чи інших втілених екранних образів Кобзаря. Зіграний актором Луцьким, цей Шевченко радикально відрізняється від звичного показу поета, і в контексті фільму це погано, бо такий Шевченко фактично залишається невпізнаним глядачем, і якби він не назвав свого імені, то був би просто ще одним умовним персонажем. Те саме можна сказати і про кріпаків – вони тут більше нагадують американських чорношкірих рабів, ніж українських селян. І якщо цілком вигаданим є тло та сфальшований реальний історичний персонаж (згадаймо, скільки часу та зусиль витратив Тарантіно для представлення історичної Шерон Тейт), то про що тоді розповідає фільм? Він прагне вести мову про правосуддя та помсту, проте робить це цілком передбачувано – через низку фізичних сутичок і без супутньої високої драми, яка наявна у Тарантіно. Навіщо ж тоді Шевченко та кріпаки, якщо можна було просто зняти історію про самураїв у степах України за зразком так званих історико-революційних фільмів про радянську громадянську війну, де діяли мужні чекісти та підступні українські бандити? Як і у більшості такого типу спроб повторити Тарантіно, його епігони терплять поразку одразу на рівні сценарію. Тарантіно не тільки знавець популярної культури, він ще дуже талановитий драматург, майстер творення конфліктних ситуацій, діалогів та монологів. Його словесна еквілібристика тримається на техніках домінування, яким непросто оволодіти, якщо твій авторський темперамент не схильний до цього. Так сталося із картиною «Безславні кріпаки», яку просто розчавлює вантаж непідйомних авторських амбіцій.