Review

Перед другим фільмом Антоніо Лукіча, чий повнометражний дебют 2019 року «Мої думки тихі» підкорив публіку й став одним з найкращих фільмів часів української незалежності, було єдине питання: «Чи зміг Антоніо подолати «прокляття другої стрічки» і знову створити шедевр»? Забігаючи наперед, скажу, що «Мої думки тихі» тепер здаються розминкою молодого режисера перед тим, як розповісти максимально інтимну історію власного життя у стрічці «Люксембург, Люксембург». Ця історія – особиста драма Антоніо, котрий через новий фільм відрефлексовує свої почуття до втраченого давно батька-югослава. А заразом підриває потужний пласт проблем дітей дев’яностих, а тепер, через війну, і нинішнього покоління дітей, що вимушені дорослішати без рольової моделі чоловіка у сім’ї. Із синопсису та трейлеру може здатися, що це типове роуд-муві про двох братів, що вирішують стосунки під час подорожі. Насправді ж, візит у Люксембург стає у фільмі лише коротким та ємним апогеєм в історії Васі та Колі. Міфічне місто мільйонерів, у якому «немає розбитих корит», розносить братів, немов листя, яке, на відміну від яблук, падає подалі від яблуні. Основні ж події фільму відбуваються у Лубнах, у повсякденній рутині героїв, яку Лукіч знову перетворює на маніфест «маленької людини». Фільм «Люксембург, Люксембург» вийшов цілком у дусі минулої стрічки Антоніо, себто стрічки, про яку сперечатимуться тисячі глядачів, називаючи її чи то комедією, чи то трагедією. Тут дійсно дуже багато гумору. 2/3 фільму ви будете весь час реготати над яскравими діалогами зі смішним суржиком, над буденними, проте такими влучними епізодами з нашого життя. Ви будете любуватися грою Раміля та Аміля Насірових з гурту «Курган і Agregat», непрофесійних акторів, яких Лукіч, як колись Андрія Лідаговського для «Мої думки тихі», максимально влучно підібрав для стрічки. І, напевне, ви будете потім повторювати влучні фрази героїв фільму, на кшталт: «З усього в жизні треба спригувать вчасно» чи «Це клєтки дємона в тобі». Та, насправді, після перегляду ви будете хотіти не лише сміятися, але й задуматися. Бо заключна частина стрічки перевертає все з ніг на голову, і комедія обертається справжньою філософською притчею про сімейні цінності й родинні зв’язки. Герої, буквально здійснивши подорож у минуле, проте в дорослому віці, мусять стикнутися з тим, як часто ми створюємо ідолів з того, чого не маємо, але до чого прагнемо. І як не цінимо того, що нас оточує повсякчас. Як не помічаємо турботу щоденну, зате бажаємо подвигів і магічну червоненьку квіточку у подарунок, як у казці. І як іноді доводиться переоцінювати наново стосунки, засновані на кревному спорідненні, проте не на любові й турботі. Бо листя сохне без коріння дерева, проте й фрукт не дає нового життя, допоки не відчепиться від гілки. Як сказав Коля у фільмі: «Ми не можем ізбавиться от воспомінаній прошлого, нам нада научиться з ними жить». Але для цього вони мають стати саме спогадами.