Review

У 2017-му Томенко випустив документальну стрічку «Будинок “Слово”», після якої я дуже чекав і на його художній фільм. Йшов до екранів він цілих 12 років, бо Томенко та Любов Якимчук з 2012 року досліджували історію цього будинка та його мешканців, буквально пишучи матеріали «у стіл». Це зараз в нас такий підйом інтересу до української культури, а десять років назад, чи навіть у 2021, коли стрічка була вже готова, вона могла просто пройти непоміченою, тим паче зі скромним промо. Зараз же ви почуєте про дане кіно з кожної праски, і це прекрасно. Особливо, якщо вам, як і мені, у школі трохи розповідали про Хвильового і Тичину, а про Семенка чи Йогансена вже зась. Томенко та Якимчук зібрали хороший акторський склад, аби розповісти історії одразу багатьох культових постатей української культури. І зробити це не в хрестоматійній манері картинок з підручника, а створити живих людей зі своїми позитивними рисами та вадами. Стрічка, як це буває з довгобудами, не завжди тримає темп, і часто видно, що режисер все знає на зубок, забуваючи пояснювати щось глядачу. Гра акторів іноді теж занадто театралізована, хоча взаємодії їх переконливі. Томенко наполягав, щоб на майданчику всі звертались одне до одного лише за іменами персонажів і читали їхні твори. Підкуповує увага до деталей, які покликані передати далекі 1930-ті. Предмети інтер'єру та одягу - це часто слабка сторона наших історичних фільмів, бо все нагадує музей. У Томенка ж усе справжнє. Мені дуже запам'яталася постановка Курбаса та літературні вечори жителів будинку. Відчуття того, який потужний фундамент совєти за Сталіни вибили з-під української культури стрічка передає бездоганно. Десь там нас і роз'єднали із західною культурою і направили у русло "Трактор в полі дир, дир, дир". А ще у фільмі цікаве візуальне рішення, втілене Михайлом Любарським. Він спеціальними лінзами створює чорно-білу картинку, яка чим ближче до фатального фіналу, тим більш темною стає. Не обійшлося й без алюзії на Путіна, якого тут уособлює Владімір Владіміровіч Акімов - пролетарський поет без особливого таланту, котрий стає тираном, отримавши владу над жителями будинку. Цей вигаданий персонаж міг сприйматися неоднозначно у 2012, а сьогодні цілком актуальний. «Будинок “Слово”. Нескінчений роман» - це не історичний літопис, двох годин не вистачить, аби розповісти докладно про Розстріляне відродження. Тому рекомендую до походу в кіно ознайомитися з документальною стрічкою Томенка, чи почитати про мешканців будинка. Бо чим більш підготовлений глядач - тим крутішою для нього буде робота команди фільму.