Чорний ворон

Оцінка

ЧОРНИЙ ВОРОН: ВНУТРІШНЄ ПОВСТАННЯ ЯК КАТАЛІЗАТОР ЗОВНІШНІХ ПОДІЙ «Чорний ворон». Стрічка, на яку довго чекали, але говорять про неї не так активно, як вона на це заслуговує. Як відомо, фільм знято за мотивами роману-бестселеру В.Шкляра «Чорний ворон. Залишенець», де висвітлюються події холодноярівських повстанців. Але зараз не будемо підіймати історичні подробиці, порівнювати кіно із літературним твором – зупинимось лише на враженні від фільму як самостійної художньої одиниці. Мається на увазі, що в центрі фабули – Іван на прізвисько Ворон. На перший погляд так і є, бо саме він веде усю лінію, «розгортає собою» сюжет, від приїзду в своє село до фінальної бійки. Та саме в цій картині чомусь не хочеться займатись розподіленням на головне і другорядне, оцінювати ступінь задіяності кожного з персонажів, бо усі вони є і головними і другорядними водночас. У сюжеті мова йдеться про внутрішній розрив Івана між оберіганням своєї родини і боротьбою за правду, та не менш гостро ця дилема постає і для його дружини. Ось тільки у нього акцент на боротьбі виражений у зовнішній непорушності міміки, а у неї – у тихих сльозах та рефлексії. У ряді рецензій лунала критика щодо відсутності активної міміки та особливо активного розвитку образу головного героя, та з іншого боку здається, що саме в цьому і полягає особливість фільму: підкреслена енергетична стійкість виражена у відсутності зайвої суєтності та виваженості кожного руху та погляду. Окремо виділяються мовчазні сцени, які чомусь також піддалися критиці: «діалог очима» сімейної пари і є центральним смисловим акцентом, а у фінальних бійках цей прийом набуває кульмінаційного сенсу для усіх героїв, бо фактично допомагає їм мовчки домовитися і врятувати один одного. Дружина Івана є каталізатором любові та відданості, але поступово сама втягується в епіцентр драматичних подій. Якщо спочатку вона була причиною, по якій Іван хотів уникнути воєнних дій, то пізніше для неї ця дилема вже не стоїть, адже її образ працює у ракурсі «посилення мужності». Не менш важливою є роль незрячої Ворожки при монастирі: здавалося би, активних рухів та роботи очима у неї бути не може, тексту мало, та й сама роль задіяна недовго за часовим проміжком. Та саме у Ворожки, як ні у кого іншого, акцент зроблено на енергетичному посиланні, яке передається через екран і не дозволяє відірватися від відчуття наростання драматизму. Режисуру загалом, а також масові сцени зокрема, оцінювати складно, адже загальна фабула викликає бажання зануритись у центральну ідею цінності боротьби за своє. І ця цінність осягається героями все більше з кожною хвилиною на шляху до фіналу, що робить драматургію лінійно стрімкою. А прискіпливий розгляд кожного руху акторів у бійках та інших масових сценах може зруйнувати загальне сильне враження, та й мова перш за все про загальну цінність історичних фактів, що досі замовчуються. Єдине, що хотілося би змінити, це роль закадрового голосу, що виникає лише на початку, бо він має бути або провідником до дій, мати окремий «смисловий лейтмотив» (як у «Таємному щоденнику Симона Петлюри»), або ж не застосовуватися взагалі. Та й музики хотілося би більше, особливо саундрек Океану Ельзи, який звучить лише одну хвилину у фіналі аж перед титрами, а мав би прозвучати ще десь хоча би фоном. В цілому ж все настільки виважено та довершено, що досі складно щось додати. Адже у пам’яті залишаються лише загальні враження, які у даному випадку дуже сильні.

Рейтинг

Кінокритиків: 7.5, Глядачів: 6