Олеся Жураківська – справжня зірка українського кіно і театру, але без пафосу та зіркової хвороби.
Нещодавно у серіалі "Кріпосна", що здобув неабияку популярність у нас і в Польщі, вона зіграла роль звичайної кухарки Павліни.
Завдяки наполегливості актриси її роль стала кращою, ніж за сценарієм, тож не дивно, що Олеся постійно отримує позитивні відгуки, а іноді у неї навіть просять поради, коли побачать у магазині.
Імпульсивна і емоційна Олеся Жураківська розповіла в інтерв'ю "Українській правді. Життя", чому наше суспільство потребує таких як Павліна, про спілкування з російськими колегами та зустріч з Олегом Сенцовим.
– Коли ви відчули хвилю слави від "Кріпосної"? Для вас це було очікувано?
– Після кількох серій першого сезону – глядачі почали активно писати у соцмережах: Facebook, Instagram. Відчула дуже багато тепла і любові.
Коли я працювала, то сподівалася, що людям сподобається наша робота. Інакше навіщо ми працюємо?!
Але мені здається – результат перевершив всі наші очікування. Мене вразило, що у Польщі серіал подивилися більш ніж 3 млн глядачів! Ця робота була варта кожної хвилинки на знімальному майданчику і кожної пролитої сльози.
– Вас майже одразу затвердили на роль?
– Великий кастинг був на всі ролі. В тому числі і на роль Павліни. Я вже прийшла майже під фінал кастингу.
Проби були серйозними, кілька годин: знімали дві сцени з партнером.
Тоді я розуміла, що моя героїня Павліна – чудова жінка. Цей персонаж, якого конче треба зіграти.
На жаль, весь розвиток нашого суспільства говорить про те, що любові і доброти все менше, оскільки люди постійно думають про те де заробити гроші, дати освіту дітям.
Ми закриваємося у величезну кількість гаджетів, не спілкуємося, мало допомагаємо один одному. Нині бракує людських теплих обіймів. Іноді хочеться посидіти поплакати разом, посміятися, порадіти один за одного.
Тому я рада, що мені пощастило зіграти цю жінку. Тільки завдяки доброті суспільство може розвиватися.
– Ви наділяєте Павліну своєю потужною енергетикою. А які якості або риси цієї героїні, вам би хотілося мати у собі?
– Я завжди вчуся у своїх персонажів.
Павліна – життєдайна, жінка-символ, яка віддано любить все, що її оточує.
Не втрачаючи оптимізму, вона живе від одного випробування до іншого – мені цього не вистачає, хоча я намагаюсь так жити.
Іноді з моїм темпераментом не вистачає такої природної мудрості як у Павліни, щоб оминути якісь конфлікти. Для Павліни – поганий мир краще, ніж війна. Вона справжня берегиня.
– Судячи з рейтингів і неабиякої популярності, ваша Павліна – це нова героїня українського кіно. Це така потреба суспільства?
– Так є потреба, доказ цього – рейтинги і численні відгуки.
У нашому суспільстві за останні роки постійно лунають заклики: боротися, наступати на один одного. А той, кого ми давимо – теж людина, в нього є сім'я, його душа болить. З цього боку, Павліна намагається зрозуміти всіх і знайти вихід з ситуації.
Коли я приходжу до магазину, то одразу біля мене збираються люди, щоб розказати про свої проблеми, сподіваючись на мою пораду.
Тобто, люди мене ототожнюють з Павліною! Але я ж інакша за суттю. Іноді не вистачає в мене душевних сил все вислухати, але я усвідомлюю, що у глядачів є гостра потреба у цьому.
– А в соцмережах вас атакують?
– Коли люди до тебе з добром звертаються, то говорити, що "атакують" не можна.
Наприклад, одна жіночка 38 років якось мені написала, що пережила інсульт і лягла в ліжко дивитися нашу "Кріпосну". Її настільки розлютив фінал другого сезону, що наступного ранку вона вже була під крапельницею. Але все одно страшно любить наш серіал.
Я рада з того, що у людей складається враження, що я така як Павліна. Але я інша: їжджу на спортивному автомобілі, люблю високі підбори, усілякі наряди, різні гаджети.
– Ви завжди відповідаєте у соцмережах?
– Не завжди. Якщо люди хамлять, то ні. А на повідомлення з добрими намірами завжди намагаюсь відповісти.
– Павліна – це вже народна героїня. Наскільки ви могли імпровізувати на зйомках?
– У кожній сцені є імпровізації. Специфіка акторської роботи – через себе пропустити образ, який граєш. Жоден режисер не поставить мікрореакції актора: рухи брів, зміну погляду…
На зйомках є певні люди, що слідкують за написаним текстом – скрипти. Коли я спробувала не по тексту сказати у кадрі якісь приказки, то мені зробили зауваження.
Недовго думаючи, я подзвонила креативному продюсеру, яка погодилася, що для образа Павліни краще зробити так, як я придумала. І мені дали картбланш, більш скрипти до мене не мали претензій.
Жоден сценарист не може передбачити як саме через акторську індивідуальність трансформується персонаж. Щоб наповнити сцену життям – ти все одно імпровізуєш багато.
Наприклад, я просила на знімальному майданчику, щоб мені не допомагали готувати страви – я мушу сама все порізати, замісити тісто. Тому що саме через фізичну дію у кадрі буде природньо.
– Ще один важливий проект у вас – це серіал "Подорожники" – про більш сучасну історію. Чим вас власне вона зацікавила?
– Тим самим – теплом і людяністю. Це і м'який гумор, і справжні сімейні стосунки, коли тобі страшно втратити того, кого любиш. Буває, що нас заносить, і ми забуваємо про важливіші речі, а зациклені на грошах.
В мене не завжди є бажання дивитися те, де я знімалася. Але цей серіал я залюбки дивлюся. І навіть мої колеги, які не завжди щедрі на похвалу, але вони мені дякували за цей проект.
– Заздрість серед акторів – звичне явище, як й серед інших професій. Наскільки акторський успіх залежить від таланту?
– Це мій біль. Я дуже люблю людей і свою професію, багато їжджу по країні і за кордон, ходжу на вистави до інших театрів – в нас стільки мегаталановитих акторів, у яких ще не стався той самий щасливий випадок.
Акторська професія складна через це, цього випадку може і не бути. Мати терпіння його дочекатися, не відмовитися від професії – дуже складно. Талант і успіх часто непов'язані, на жаль.
– Ви сказали, що багато у нас талановитих акторів. Наразі наші актори затребувані на українському кіноринку?
– Не будемо брехати: досі у нас знімаються й російські актори, хоч й менше. І відповідно наші актори вже не так часто їздять до Росії.
Я ж теж до початку цих подій багато знімалася там, але зараз не можу через це переступити.
– А пропозиції звідти продовжують надходити?
– Звісно, але менше. У нас вже більше фільмів почали знімати.
Разом з тим, ти у постійному стресі: чи буде завтра державне фінансування кінематографії. Якщо малесенькі пагони не підживити, то вони загинуть – так і у кіно.
– Те що, в українських серіалах і кіно досі знімають російських акторів, пов'язано з тим що надалі продукт будуть продавати на російський ринок чи є інші причини?
– Думаю, що так, але це питання скоріш до продюсерів. Я не можу сказати, що я проти російських акторів як людей.
Наприклад, у "Кріпосній" головну роль зіграла Катя Ковальчук з Росії. Вона дуже талановита й мегапрацьовита на зйомках.
Але хочеться, щоб українці знімалися в головних ролях, а це вже залежить від тих, хто продає кінопродукт. Чого у французів та італійців вистачає гонору брати своїх акторів, а в нас ні?!
– А чи змінилися за останні п'ять років гонорари?
– Так. Зменшилися.
– Хоча мало бути навпаки.
– Так. Стали більше знімати наших акторів, які завжди коштували дешевше.
– Це такий комплекс меншовартості?
– У продюсерів, а не у акторів. Коли я знімалась в Росії, то в мене були гонорари такі ж самі, як і у російських колег.
– Зараз ви спілкуєтеся з російськими акторами?
– Звісно, бо не всі ж там "путінисти", є нормальні люди, які виходять з одиночними пікетами.
Я друзів не зраджую, незалежно від того, де вони живуть. Там моя альма матер, друзі, похресник. Все змінюється, а родинні зв'язки, близькість душ залишаються.
Я велика прихильниця теорії маленьких справ: крок за кроком робити те, що можеш. Якщо б кожна людина не була закритою і говорила з тим, кого любить, в тій же Росії, було б простіше.
– Ви багато знімалися у серіалах. А як ставитеся до того, що дехто вважає серіал "фастфудом" для глядача?
– Серіали Netflix складно назвати фастфудом, у нас мало таких продуктів, але "Кріпосна", наприклад, в Польщі за рейтингами перемогла серіали Netflix.
Я не думаю, що це фастфуд. Але якщо у людей є така думка, то мені все одно, тому що це їхнє право.
– Глядачі вас можуть побачити і у театрі на Лівому березі й у театрі "Актор", де ви граєте у виставі "Схід-Захід" (за п'єсами, написаними підлітками з західних і східних регіонів України). Саме на цю виставу нещодавно завітав звільнений з російського полону Олег Сенцов.
– Так, це було велике щастя (Олеся ледь стримує сльози, коли згадує цю зустріч, –авт.). Я так мріяла його обійняти.
– Ви знали про те, що він прийде на виставу?
– За пару годин до вистави.
– Нервували?
– Так, були знервовані. Але не через те, що нам хотілося догодити, а дуже довго чекали саме цього моменту.
Від прем'єри і до сих пір ми завжди у фіналі вистави виходили з листками, де були хештеги: #FreeSentsov #SaveSentsov. І коли ця людина, за яку ти боровся, поруч з тобою, це радісно і зворушливо.
– Про що спілкувалися після вистави?
– У нього наразі велике навантаження від спілкування з різними людьми, томи ми намагалися бути делікатними. Говорили про виставу, актори з щирою душею вболівали за нього, Олег подякував.
Ми йому говоримо: "Ти дивишся на нас – ми для тебе чужі люди, а ти вже став нам рідний". Він пожартував: "Я знав, що така біда буде: для всіх буду близький, але всіх не буду знати".
Мене вразило, що він пройшовши через такі жорстокі випробування, залишився теплою людиною.
– Хотіли б знятися у його фільмі?
– З радістю! Зйомки – це ще спілкування з особистістю, що збагачує нас. Коли поруч не просто ремісник, а людина з болем і радістю.
– Які режисери, з якими ви працювали мали такий вплив?
– У театрі – це перш за все Олексій Лісовець, який дав першу головну роль у виставі, спеціально поставив для мене "Корсиканку".
Звичайно, нині вже покійний Едуард Митницький, який взяв мене до театру, був мудрим наставников.
Молодий і амбітний Стас Жирков (наразі очолює театр на Лівому березі, – ред.) дуже мені імпонує. Відчувається пристрасть до всього, що робить.
А в кіно – це великий список імен: Анатолій Матєшко, Ганна Гресь, Олександр Тименко, Максим Литвинов.
(В цей час підходить дівчина, звертаючись до пані Олесі з проханням зробити селфі, – ред.).
– Яких прем'єр за вашою участю слід чекати у театрі у цьому сезоні?
– Поки що не можу сказати назву, лише зазначу: режисер Тамара Трунова, з якою я давно мріяла працювати, захоплююся її творчістю. Вона має цікавий стиль, може працювати з будь-якою формою і на будь-якому майданчику.
Це буде сучасна драматургія – про людські стосунки.
– В останні роки ви опікуєтесь Будинком ветеранів сцени, що у "Пущі-Водиці". Мешканці будинку завжди дуже тепло говорять про вас, дякуючи за допомогу й увагу до них.
Нещодавно у соцмережах ви написали, що будинку виповнюється 60 років. Чого потребують наразі люди, які там живуть?
– Питання з фінансуванням – ремонти, їжа, медикаменти, – вирішене і умови значно поліпшилися.
В першу чергу, їм бракує спілкування, доброти і уваги. Більшість з них – це літні люди, яким хочеться, щоб з ними посиділи, поговорили. Намагаюсь залучати кастинг-директорів, щоб запрошували їх на якісь зйомки. Приїздять волонтери, актори з київських театрів.
Найбільше у будинку люблять, коли в них "день краси": майстри їм "чистять пір'ячко", це їх дуже тішить.
Якщо є можливість приїхати поспілкуватися з ними, то ласкаво просимо – вони дуже цього чекають!
Матеріал: Ірина Голіздра, спеціально для УП.Життя
