День. З висоти пташиного польоту камера повільно опускається в парк Одеської кіностудії. Голі чорні стовбури дерев навколо. Бура листя під ногами. Старовинний італійський фонтан з сумним Нарцисом. Пізня осінь. Безлюдно й тихо.

Довга панорама по моховитої стіні. Особняк княгині Сан-Донато.
...В кадрі пропливають барельєфи:

Рафаель... Пушкін... Шекспір​​... Марія Медічі... герб Трубецьких...

Камера огинає кут будівлі і... на екрані, немов привид, з'являється бліде обличчя Віри Холодної. Вона трагічно підкидає брови, по її губах ковзає сумна посмішка. Віра сплескує руками і зникає в стіні.

Камера пливе далі. Старі стіни , ворота павільйонів і сліпі вікна за поіржавілими гратами, скульптури і самотні лавки, залишки реквізиту і декорацій – фактура, неабияк пошарпана часом. Кадри з фільмів Олександра Довженка, кадри з радянських фільмів, знятих в Одесі. Виникають і розчиняються в повітрі особи знаменитих акторів...

Kамера продовжує «гуляти» по території кіностудії... Поки з кущів, зарослих бур'янів, не виникає пересохлий занедбаний басейн з самотніми останками рибальського човна в його глибині...

Камера наїжджає все ближче, пливе над похмурим кінематографічним спорудою. Обступають з усіх боків зарості розчиняються в повітрі, басейн невидимо заповнюється водою і його «горизонт» зливається з далеким морським горизонтом. З'являються перші хвилі і в кадрі з'являється ковзає по відкритому морю білосніжний вітрильник.
А слідом за ним – відома фінальна сцена з радянської кінокласики – «Весна на Зарічній вулиці».

Фільм присвячений 100-річчю найстарішої кіностудії в країні, Одеській кіностудії.