Юлія Гнат – заступниця генеральної директорки NAMU з міжнародних зв’язків та проектної діяльності.
Юлія рік як працює в NAMU і один із проектів, який може презентувати її внесок у стрімкий розвиток Національного художнього музею України, - у виставці «ЯВЛЕННЯ. Пам’ятки Братського монастиря» (26.12.2018- 31.03.2019), роботу над якою вона координувала. Юлія розповіла Валерії Корчевській /.../ про організацію проекту, в якому дивним чином зустрілися сакральне мистецтво із сучасним, технічне забезпечення музею із томосом, важлива державницька тема і меценатська культура сучасних громадян. А також про те, як 14-річний досвід роботи в банківській сфері «виручає» в менеджерській діяльності в державному музеї.
Ми говоримо про безпрецедентний в музейній практиці України виставковий проект «Явлення. Пам’ятки Братського монастиря». Куратор, очевидно, ставив одне завдання, а в організаційної групи, яку ти координувала, було своє амбітне завдання. В чому воно полягало? Ви замахувалися на наймасштабніший, найнесподіваніший музейний проект?
Над цим проектом справді працювала організаційна команда, в якій у кожного була своя роль. І якщо навести фокус на кожного учасника команди, то можна сказати, що його роль була визначальною. Якщо подивитися на роль кураторки виставки Галини Олексіївни Бєлікової, яка зробила дослідження матеріалу і контексту, є зберігачем всього цього обсягу матеріалу, всіх висновків і численних ліній, закладених у цей матеріал, вона – ключова. Роль Івана Світличного, художника, який виступив у даному випадку дизайнером експозиції, архітектором виставки, була визначальною в тому, яким чином подати артефакти і наукові дослідження.
Надзвичайно важливо було створити сприятливе поле для їхньої взаємодії. Сам матеріал має складну внутрішню структуру: мистецтво, історичний аспект, соціальний і релігійний аспект, православні братства, братські рухи – в який спосіб вони утворилися, на підставі яких мотивацій, цінностей, які дійшли до нас крізь віки і зараз так само є актуальними, на підставі певних практик, які вплетені і в наше повсякденне життя як прояви громадянської активності, і так далі... Ця структура матеріалу не могла бути проявлена через простий підхід до експонування.
Вся практика музеїв вказує на те, що дуже навіть могла…
Так, ви маєте рацію. Можна “вивалити” глядачеві на голову стоси інформації – візуальної, текстової і звукової – “роби з цим, що хочеш”. Ми виконали свою головну функцію – представили результати багатьох років досліджень. Але для мене важливим аспектом у роботі Національного художнього музею України є те, що ми, так само як і будь-яка інша сучасна організація, створюємо досвід людини – user experience. Тобто, нас цікавить а) який досвід ми створюємо глядачеві, і б) наскільки сценографія цього досвіду транслює культуру, яку ми демонструємо у матеріалі.
Якщо ми розповідаємо про українське бароко, то наскільки той підхід, який ми застосували в репрезентації матеріалу, є, з одного боку, бароковим, а з іншого - сучасним. Цікаво було спостерігати еволюцію взаємин учасників проекту, коли всі переглядали свої початкові уявлення і, вислухавши аргументацію інших, переходили на нову сходинку порозуміння: протягом численних обговорень, зустрічей, команда, як у скульптурі відсікають зайве, “упаковувала” великий обсяг інформації в більш лаконічну думку чи висновок, або в якийсь лаконічний носій, або той носій, який є і інформативним, і чуттєвим.
Зрозуміло, що дослідник-куратор більше зосереджується на тому, ЩО він показує, але питання, ЯК показати, ближче до практик експонування сучасного мистецтва. На початку, як ти уже сказала, були різні варіації, від дуже простого – розвісити на стінах багато інформаційних планшетів і повісити ікони – до розмістити інформацію на електронних носіях☺. Але таке лаконічне, навіть мінімалістичне представлення шедеврів пишного українського бароко, де кожна ікона чи шата подані як коштовність, з повагою і любов’ю, підсвічені кольором, світлом, акцентовані тінями - цей хід дуже цікавий. Як ви до цього прийшли?
Я спочатку прокоментую першу частину питання - про ЩО і ЯК. Припустимо, науковці досліджували, і накопали «що». Або, якщо звернутись до досвіду куратора виставки сучасного мистецтва - художники створили «що». Куратор додає ще й своє «що», тобто що саме він говорить на базі зібраного матеріалу, що саме він висловлює, працюючи з творами мистецтва, художниками. В проекті «Явлення» теж постало запитання: а що саме кураторка хоче сказати, в чому полягає її ключове висловлювання. Чи вона висловила свою позицію? Чи ми просто показали зібраний матеріал?
