В «Історії зимового саду» (Семен МОЗГОВИЙ) сюжет базується на долях павільйону квітникарства київського парку ВДНГ та його доглядачки — старої садівниці Валентини ВОРОНІНОЇ, яка підтримує цей простір. Після 45 років роботи її просять піти на пенсію, однак Вороніна не погоджується з цим, бо вважає, що рослини без неї загинуть. Цей фільм змістовно занадто прямолінійний, інколи доходить до мелодрами, проте чудово знятий (оператор — Денис МЕЛЬНИК) і вже тому заслуговує на увагу.

Лабораторія наживо «РоздІловІ Наживо» — зйомка перформансу «роздІловІ» (саме так — з малої літери і з двома великими «І») — мультижанрового проєкту мистецької агенції «АртПоле» за участю Сергія Жадана (текст, голос), художниці Ольги Михайлюк (ідея, малювання), Сергія Пілявця (відеозабезпечення), Олексія Ворсоби (акордеон) і Томаша Сікори (експериментальні інструменти й саксофон). Режисер Вадим Ільков — одне з найцікавіших імен у нашому кіні. Він є оператором фільмів «Маріуполіс» Мантаса Кведаравічюса (Україна — Литва, світова прем’єра на Берлінале 2016-го) і «Вулкан» Романа Бондарчука (Україна — Німеччина — Монако, прем’єра — фестиваль у Карлових Варах, 2018-го). Його повнометражний авторський дебют, неігрова драма «Тато — мамин брат» одержала приз як найбільш інноваційна стрічка фестивалю документального кіна Visions du Reel у Ніоні (Швейцарія, 2018), а також відзначена в категоріях «найкращий український повнометражний фільм» і «найкраща режисура» на цьогорічному Одеському кінофестивалі. Усім відомі проєкти Жадана з музикантами. «роздІловІ» — це дещо інакше. Весь перформанс відбувається статично. Виконавці сидять по колу, обличчями одне до одних. Олексій і Томаш пропускають настрої та ритми віршів через музику, тим часом як Ольга на спеціальному планшеті пише або малює різного штибу візуальні асоціації, які проектуються на великий екран. Виходить дуже камерно, по-імпресіоністськи, почасти навіть медитативно і дещо схоже на лабораторію; в такому контексті поезія Жадана ще не звучала. Вперше проєкт було презентовано в грудні 2012-го. Відтоді «роздІловІ» об’їздили з виступами всю Україну, від Тернополя до Бахмута. Зйомки фільму стали останнім виступом колективу. Знімати настільки статичне дійство — неабияке завдання. Для цього Вадим зібрав 11 операторів, які слідкували за кожним рухом артистів. Остаточна версія картини — це чергування крупних і загальних планів, гра з глибокими, «театральними» світлотінями, монтажний ритм, який ідеально відповідає тому, що відбувається. Фільм-концерт — жанр настільки ж популярний у світі, наскільки й не опанований нашим кіном. Вадиму Ількову вдалося створити його якісний зразок, працюючи з непростим матеріалом. Залишається сподіватися, що «РоздІловІ Наживо» отримають гідну кінотеатральну аудиторію та визнання на фестивалях.

СТОРОННІЙ На Венеціанському кінофестивалі цей фільм ошелешив усіх, отримавши головну нагороду - «Золотого лева». Венеціанський фестиваль, який разом з Берлінським і Канським входить в трійку найбільш впливових кінофорумів, традиційно стриманий щодо мейнстрімного, тим паче голлівудського кіна. Що вже тут говорити про екранізації коміксів, за якими міцно закріпилася репутація поверхневої, підліткової розваги. І тут раптом – не просто участь у конкурсі, а ще й “Золотий лев”. Щоб зрозуміти, як трапилося таке потрясіння основ, варто зазирнути в історію жанру.   ПОЧАТОК Вперше «Клоун-Принц криміналу» з'явився в коміксі “Бетмен” Джеррі РОБІНСОНА, Боб КЕЙНА і Білла ФІНГЕРА в травні 1940 – рівно через рік після дебюту самого Бетмена. У тих уже легендарних мальованих історіях це був скромний інженер, якого банда злочинців, переодягши в костюм Червоного ковпака, змусила до співучасті в пограбуванні карткової фабрики по сусідству з фабрикою хімічною. У справу втрутився Бетмен, все пішло шкереберть, в результаті бідолаха впав в кислоту. Як наслідок - збожеволів, обзавівся вічно білою шкірою, чорними колами навколо очей і зеленими волоссям. На обличчі назавжди застигла посмішка. Одним словом, став втіленим Блазнем з карти “Джокер” - яка, як відомо, б'є всі карти з тузами включно. Тут потрібний культурологічний відступ. Найвідоміші (анти)герої Всесвіту DC Comics утворені шляхом зміщування рис людини й певної тварини чи навіть рослини: Бетмен – Людина-Кажан, його вороги - Жінка-кицька, Пінгвін, Отруйний Плющ. Це найпряміший, дійсно інфантильний спосіб. Не так з Джокером. Він – пряма інкарнація трікстера – від англійського trickster - обманщик, проноза. Архетипова постать спритного хитруна, який діє між світами богів і людей і з рівною ефективністю обманює і перших, і других, існує в фольклорі з незапам'ятних часів - досить згадати скандинавського бога Локі, африканського павука Анансі або лиса в наших казках. Комікси, власне, і є сучасними казками. Тож поява новітнього трікстера була лише питанням часу. Звісно, окрім хитрості, автори озброїли його масою вмінь. Джокер - кваліфікований хімік, експерт з вибухових речовин, розбирається в машинобудуванні, володіє навичками використання будь-яких видів зброї. Він чудовий планувальник і детектив, змінює стратегію в одну мить, має непохитну силу волі, тож невразливий для тортур і фактично не усвідомлює, що правильно, а що ні, щиро не розуміючи, за що його взагалі можна засудити. Практично відразу Джокер, з його поєднанням геніального інтелекту і психічної нестабільності, став одним з найнебезпечніших опонентів Бетмена, ба більше - його спотвореним відображенням: наскільки перший іронічний, безпринципна і хаотичний, настільки другий серйозний, моральний і передбачуваний. ЕВОЛЮЦІЯ На великому екрані Джокер з'явився вперше в 1966 в пригодницької комедії Леслі Х. МАРТІНСОНА «Бетмен», знятої на хвилі успіху однойменного серіалу. Джокер у виконанні сина емігрантів з Куби Сесара РОМЕРО - персонаж другого плану; в основному він виконує накази іншого лиходія – Пінгвіна. Виділяється постійним реготом, рудим волоссям, набіленою фізіономією, фіолетовим костюмом і зеленою сорочкою, а ще нехитрими фокусами на зразок букета з рукава або електродами на долонях. В серіалі він буквально вилітає зі в’язниці за допомогою замаскованої потужної пружини. Одне слово, чистий цирк. Комічний ефект виникає, коли настільки безглузда істота вплутується в рукопашну сутичку. *** Час робив своє. Класичні сюжети DC Comics стали новітньою міфологією: нові глядачі народжувалися й дорослішали в світі, де Бетмен та його противники були кимось на кшталт олімпійських богів для древніх греків. Цирком і дитячими іграми нову авдиторію вже неможливо було задовольнити. З’явився запит на більш дорослі, серйозні оповіді. Тож знімати нового «Бетмена» (1989) запросили режисера-візіонера Тіма БЕРТОНА. Бюджет дозволяв найняти кількох зірок, найяскравішою з яких став, звісно, Джек НІКОЛСОН з його талантом бути в кадрі забавним і зловісним одночасно. Спочатку його герой - гангстер на ім'я Джек Напьєр – права рука готемського мафіозі Карла Гріссома, якого, до речі, зіграв голлівудський актор українського походження Джек ПЕЛАНС. Джокер постає згідно з каноном - завдяки падінню Джека в чан з кислотою, і має уславлену посмішку-шрам. Він, дарма що бандит, обдарований у хімії та кризовому менеджменті, але головна його пристрасть - мистецтво. Він хоче творити, при цьому як матеріал для творчості використовує чужі життя; недарма, коли Джокер-Ніколсон зі своїми поплічниками вандалізує картини в музеї, єдиним уцілілим полотном залишається картина британського художника Френсіса Бекона - майстра малювати понівечену плоть. Всі злочини Джокера обставлені як театралізовані шоу, а замість серця у нього виявляється безперервно регочучий «мішечок сміху». *** Під час роботи над роллю в «Темному лицарі» (2008) Хіт ЛЕДЖЕР доклав максимум зусиль, щоб його Джокер відрізнявся від образу, створеного Ніколсоном. За основу взяв двох культових циніків: громилу й поціновувача класичної музики Алекса з «Завідного апельсина» Стенлі КУБРІКА (1971) і музиканта Сіда ВІШЕЗА з панк-рок-банди Sex Pistols. Зовнішній вигляд у загальних рисах відповідав традиції: довге світло-зелене волосся, чорні контури навколо очей, біле обличчя, брудний фіолетовий костюм і темно-фіолетові рукавички. Посмішку замінили два довгих шрами, про походження яких Джокер кожен раз розповідав нову небилицю. Достовірність перевтілення 29-річного актора вразила і глядачів, і критиків. Його Джокер - це чиста анархія, ніяких інших цілей він не переслідує, крім як «побачити світ у вогні». Його дії захоплюють і жахають, а в ньому самому є загадка, що інтригує до останнього кадру. За цю роль Хіта Леджера посмертно нагородили «Золотим глобусом» і «Оскаром». *** Джаред ЛЕТО вже мав «Оскара», коли погодився на зйомки в бойовику «Загін самогубців» (2016). Джокер там - другорядний, але важливий персонаж. Шрамів на його обличчі немає, тільки грим, одяг – радше піжонський, аніж блазенський, передні зуби - металеві, на шиї - золоті ланцюжки. В цілому, цей лиходій більше схожий на екстравагантного боса мафії, ніж на блазня-анархіста. Не намагаючись змагатися з Ніколсоном і Леджером, Літо вписав Джокера в досі небачене амплуа героя-коханця, романтичного розбійника, готового стрибнути слідом за своєю коханою в котел з хімікатами просто заради випробування почуттів. 2019 Зрозуміло, що з такою багатою історією Джокер заслужив на власний фільм. Філіппс досі був відомий як автор комедій на кшталт «Похмілля у Вегасі». «Джокер» став для нього переходом до вищої ліги, стрибком вище голови. Перед нами - будні рядового обивателя Артура Флека (Хоакін ФЕНІКС). Він працює вуличним клоуном, доглядає за немічною матір'ю, мріє робити кар'єру стенд-ап-коміка. У ранньому дитинстві він переніс важку травму голови, через що його тепер мучать вибухи неконтрольованого сміху. Артур – типовий лузер. Заробляє він копійки, на роботі його не люблять, на вулиці через інакшість і вразливість - регулярно лупцюють. Уряд згортає соціальні програми, тому він не може отримувати психіатричну допомогу. Улюблений комік Мюррей Франклін (блискуче виконання Роберта Де НІРО) показує відео з виступом Флека, тільки щоб висміяти його. Одним словом, суспільство всіма можливими способами виштовхує Артура на узбіччя. Нарешті, в один вечір він перестає грати за правилами. Хоакін Фенікс, можна сказати, лякаюче переконливий. Худорлявий - буквально шкіра та кістки - але також і неймовірно пластичний, він володіє воістину тваринною грацією, приголомшливою чарівністю - змішаною водночас і з беззахисністю, і з постійною напругою, немов готовністю до вибуху. Він бігає як клоун навіть у хвилини небезпеки. Танцює дивні танці під музику, яку чує тільки він. Його сміх - ще одна особливість - бо ніколи не зрозумієш, чи дійсно йому весело або це черговий напад. Діє він у відповідних декораціях. Один із перших видавців коміксу про Бетмена зазначив, що Готем — це темний бік Нью-Йорка, це Мангетен нижче 14-ї вулиці о третій ночі, 28 листопада, в холодну пору. Готем-сіті у Філіппса – це концентрована проекція давнього і вже неіснуючого Нью-Йорка. Це місто хаосу, сміття, темних закутків, розмальованих вагонів метра, суспільних контрастів, некерованих натовпів. Його вулиці пахнуть несправедливістю і злочином. Рано чи пізно вони повинні породити Джокера. Філіппс не приховує, що орієнтувався на кіно 1970-80-х, в першу чергу на такі фільми Мартіна СКОРСЕЗЕ, як “Злі вулиці” (1973), «Таксист» (1976), «Скажений Бик» (1978) і «Король Комедії» (1983), в яких грав Де Ніро. У список також входять «Собачий полудень» (1975), «Телемережа» (1976) і «Принц міста» (1978) Сідні ЛЮМЕТА, “Пролітаючи над гніздом зозулі” (1975) Мілоша ФОРМАНА – одне слово, “Джокер” – це окрім усього іншого ще й омаж “Новому Голівуду”. Також більшість цих фільмів об’єднує постать героя-одинака, приреченого, але харизматичного бунтівника. Артур – такий само ізгой з цокаючою годинниковою бомбою в голові, як і Тревіс Бікл (Де Ніро) в «Таксисті», але з важливими відмінностями: він продовжує викликати співчуття навіть після серії вбивств, і, крім того, у нього шикарне відчуття стилю. Його червоний костюм і клоунський грим виглядають ідеальним відображенням і його нового «я», і його соціального статусу - мимовільного лідера повстання таких же маленьких людей, як і він. Проблема “Джокера”, втім, якраз у настійливому мотиві знедоленості. Затурканий зусібіч хлопець, у бідах якого безумовно винне суспільство і який під кінець починає вбивати наліво й направо, виголошуючи звинувачувальні промови – доволі банальна лінія розвитку. Та й розвитку особливого нема. Нам обіцяють історію становлення монстра, і її дійсно було би цікаво відтворити, демонструючи, як особистість Артура звужується до кількох суворо обмежених рис, як у коміксних персонажів – і серійних убивць. Але персонаж Фенікса такий само худорлявий, нервовий і з незмінним сміхом що на початку, що наприкінці. І з тим самим пафосом. І все ж драматургічні ґанджі компенсуються двома надзвичайно переконливим складниками: візуальною якістю фільму (оператор - Ловренс ШЕР), зрощеній на найкращих зразках Нового Голівуду, та вражаючою роботою Фенікса – відтепер він найкращий Джокер на невизначено довгий термін. Так, фільм Філіппса не став дійсно великою мистецькою подією, але в ландшафті кінокоміксів він височіє недосяжною вершиною. І цього не можна буде не враховувати всім, хто візьметься за нескінченну казку про Кажана і Блазня. В якій Блазень став раптом екзистенційним героєм. Сторонній, який замість піднятися на ешафот, як у Альбера Камю, спричинив революцію. Регочучи щосили. Дмитро Десятерик, “День”