В «Історії зимового саду» (Семен МОЗГОВИЙ) сюжет базується на долях павільйону квітникарства київського парку ВДНГ та його доглядачки — старої садівниці Валентини ВОРОНІНОЇ, яка підтримує цей простір. Після 45 років роботи її просять піти на пенсію, однак Вороніна не погоджується з цим, бо вважає, що рослини без неї загинуть. Цей фільм змістовно занадто прямолінійний, інколи доходить до мелодрами, проте чудово знятий (оператор — Денис МЕЛЬНИК) і вже тому заслуговує на увагу.

«КАЖІТЬ ПРАВДУ, НЕЗВАЖАЮЧИ НІ НА ЩО» ЦІНА ПРАВДИ Зима тридцятих років. Сніг і земля, все чорно-біле. Не лише тому, що так легше показати ступінь страждань від голоду та відчаю, але й задля символічної «безкольоровості», відсутності життєвих фарб. Усе і справді витримано в чорно-білому ракурсі, і не лише від снігу, але й в переносному значенні – забілені очі викривленої реальності, яка насправді з кожним днем стає все більш чорною. В саме цю «чорноту» і поринає молодий журналіст Гарет Джонс, і це – ціна його правди. Поки що лише його, але він ставить собі за мету, щоб ця правда вже не мала такої ціни, і стала всезагальною. Незважаючи на довгий час (більше двох годин), фільм «Ціна правди» не містить як такого гостро-лінійного розвитку. Гострота закладена у самій темі та в засобах її екранної реалізації. «Напруга» може стати другою назвою фільму – вона прослідковується у кожному закуточку обличчя, в кожному мікрорусі головного героя і секретарки Ади Брукс. В цьому повний контраст із відвертим, нахабним спокоєм представників влади. Образ журналіста Гарета Джонса, навколо якого розгортається вся історія кінострічки, в плані характеру майже не змінюється. Заявивши про своє рішення стояти за правду, він домагається її усіма можливими та неможливими засобами, і за ціною питання не стоїть. А питання ціни прослідковується в усьому, і не лише у факторі ризику життям двох героїв, Гарета Джонса і Ади Брукс. Їх кохання, котре як раз і виникає як наслідок пошуку спільної правди, залишається ніби непомітним для них самих, оскільки на кону – майбутнє багатьох поколінь. Натомість розвиток прослідковується в драматургії усього фільму, а дії усіх героїв ніби включаються у його структуру. Тут можна говорити про специфічний трьохактний принцип побудови драматургії. «Експозиція» – від моменту появи Гарета Джонса – до його проникнення до вагону із голодуючими. Усі наступні кадри стають «розробкою», ключовим феноменом дії: тягання мішків, втеча, сцена із помираючими дітьми, з голодним вовком, з мертвими обличчями під снігом і корою дерев замість їжі. «Світ навиворіт» контрастує із наступаючою «репризою», згідно із трьохактною структурою – поверненням журналіста із подвоєною готовністю до викриття. Тільки в даному випадку повернення не означає повтор – розпочинається поступове, ще не помітне оку оновлення простору, намагання донести правду через інших. «Що буде, якщо інші заговорять?» – «Інших не буде». А їх і не було. Не було до пори до часу, оскільки говорити було просто неможливо. А того, хто не дивився на ціну правди, було вбито напередодні його тридцятиліття. А в наших душах завжди повинні звучати слова, які залишаються головним носієм усіх смислів, особливо у сьогоднішні дні: «Кажіть правду, незважаючи ні на що»…

Вечір кіно однієї режисерки: Валерія Сочивець Вкотре організація «Сучасне українське кіно» (СУК) проводить «вечори одного режисера». З такої фрази розпочинається огляд кожної події в сфері кіно. Та вечір 10.10.2019 викликав бажання подумати додатковий час, нічого не казати, аби ще трохи побути у стані роздумів і «мовчазної сталості». Бо коли під час перегляду глядач повністю у процесі історії героїв – це величезний показник. Вечір було присвячено двом короткометражним фільмам Валерії Сочивець, один з яких – «Знеболювальне». Мінімалістичність постановки поруч із трагізмом невидимого – так можна охарактеризувати фільм на декілька хвилин. Здавалося би, все звично: молоді люди, похід у гори. Та не все так просто: дівчина є важкохворою, страждає від сильних нападів, а їде з нею…її лікар. Вибір теми Валерія Сочивець пояснює просто захопленням подорожами, притчею про похід у гори. Та власне я тут побачила більш глибокі підтексти: паліативна хвороба, як символ земного тяжіння, та гори, як сходження до небес, які є і свободою, і трагічним відривом від життя. Тут також прочитується одвічне питання життя на повну до останнього, а не у інерції відчаю. Це мимоволі стало актуальним зараз, коли триває жовтень, присвячений питанням паліативної допомоги. Йдучи із рюкзаками по горах, дівчина періодично падає від нападів, задихається, лікар дає їй знеболювальне, вони йдуть далі. Все як у звичному житті: зупинився – подолав – пішов. Поки рухаєшся, живеш. Фінальне зникнення дівчини і білий кінь біля води – нагадування про свободу, відрив від земного. Одночасно і прорив, і трагізм. Власне мені трохи не вистачило музичного ряду, та режисер пояснила, що це було спеціально зроблено за власним бажанням – не сприймати музику просто як фон. Загалом же можна привітати авторку творів із успіхом, побажати подальших успіхів та ще більшого впливу на розвиток «Сучасного Українського кіно».