За однойменною п’єсою Оксани Гриценко.

Женя Горобчик – київський фотограф родом із Жашкова, якого дуже люблять жінки. Він шукає роботу, але випадково знаходить нове кохання. Але у Жені вже є дружина і син, а ще колишня дружина і купа проблем. Він розривається між ними й вирішує, що краще вже під поїзд, ніж так далі.

Мікеле живе життям звичайного підлітка в сонячній Італії. Одного дня все перевертається з ніг на голову, і він змушений вирушати у далеку подорож до маленького села в Карпатах, де, як виявилось, у нього є дідусь! Перше знайомство відразу йде не за планом – дід виявляється тим ще буркотливим стариганем, який не знає жодного слова ані англійською, ані італійською.

Та й українська Бережниця – не Генуя. Тож онук планує якнайшвидше повернутись додому, але, схоже, він тут застряг… Стосунки діда й онука перетворюється на битву двох поколінь, але врешті-решт вони обидва дізнаються про велике значення сім'ї та компромісу.

Головним героєм фільму є київський архітектор, художник, музикант, поет і теоретик Флоріан Юр’єв. Він відомий передусім як автор архітектурного проєкту київської «Літаючої тарілки» на Либідській площі, а також герба Києва у вигляді гілки каштану.

Основна сюжетна лінія фільму відтворює історію київської «Літаючої тарілки» Фільм відстежує протистояння між архітектором Флоріаном Юр’євим та корумпованими посадовцями й забудовниками, що планували перетворити цю знамениту будівлю на вхідну групу торговельного центру Ocean Mall. На противагу цьому, в жовтні 2020-го року будівля «Літаючої тарілки» дістала статус пам’ятки архітектури та монументального мистецтва.

У фільмі ідеться також про інші деталі життя та творчості Флоріана Юр’єва: наприклад, про його теорію «музики кольору» та синтезу мистецтв. У фільмі використано фрагменти експериментальних кіноробіт Флоріана Юр’єва, що були створені в 1970-тих роках і вважалися втраченими.

Цей проєкт є продовженням короткометражного фільму Олексія Радинського «Колір фасаду: синій» (2019).

Фільм про розвиток української IT-індустрії та боротьбу IT-воїнів. Це сторія-подорож у часі: вона розпочинається ще з 50-х років – від створення українськими інженерами першого комп’ютера й до сьогодення, коли ІТ-сектор став не лише потужною індустрією, а й важливим фронтом у війні з росією.

У фільмі взяли участь представники компаній EPAM Ukraine, 3DLOOK, ELEKS, Looksery, Techiia holding, Sigma Software Group, SoftServe, НІКС, Uklon, Infopulse Ukraine, а також представники Інституту кібернетики імені В. М. Глушкова НАН України, Міністерства цифрової трансформації, зокрема міністр цифрової трансформації України Михайло Федоров.

Іван Дзюба народився в 1931 році на Донбасі. Вчений, дослідник літератури, публіцист, письменник, знана постать покоління шістдесятників. Він першим публічно звинуватив комуністичний режим у переслідуваннях та арештах українських інтелектуалів/-ок – письменників/-ць, вчених, художників/-ць, композиторів/-ок. Це сталося на премʼєрі фільму «Тіні забутих предків» 4 вересня 1965 року. Його робота «Інтернаціоналізм чи русифікація» була визнана владою як антирадянська. Івана Дзюбу заарештували. І півтора роки він перебував у слідчому ізоляторі КДБ.

Марта Дзюба, дружина Івана – львівʼянка. Вони прожили довге тривожне, сповнене драматичних подій, але щасливе життя. Марта стала його ангелом-охоронцем і присвятила себе чоловікові, допомагаючи йому, оберігаючи його.
Їхню історію ми почуємо з вуст Марти, а Івана бачитимемо лише час від часу… Контрапунктом фільму стає день народження Івана Михайловича – 90-річний ювілей, на який зібралися найближчі йому люди.